Київ захопили більшовики. Вони стали убивати своїх ворогів.
Спочатку назвали число у девʼять тисяч жертв. Червоний Хрест нарахував пʼять тисяч.
Найгучніша смерть – вбивство митрополита Володимира. Найгучніша матеріальна втрата – пожежа будинку Грушевського на Паньківській.

"Бандити мали за провідників двох хлопців-поляків, одному 14, а другому 12 літ. Обидва хлопці-поляки виховувалися в Яцюка, господаря-українця. Ці хлопці показали сховище, з якого бандити витягнули 9 осіб і вбили"…

"Чого б ми оце з тобою не сотворили, та ба, у мене така суха морда, що аж сумно... Намочи, серце, морду, та намочи не так чортзнаяк, а так як треба. Та пом’яни во псалмі Бахусові щирого жерця спиртуозностей Т. Шевченка..."

Я зрозуміла що жіночого питання як такого немає. Є нерозв’язані проблеми всієї громади — праця поза домом, опіка над дітьми, охорона здоров’я, освіта, побутові справи, житло, харчування,— які ми звикли називати жіночими, бо жінкам доводилося ними займатися…

Юрко не бачить нічого коло себе. В думці лише одно. Бути гідним тих усіх, що були перед ним — всіх Любовичів, Пісецьких. Всіх, що по тюрмах ждуть помсти. Ще лише кілька хвилин… Треба лише одно пам’ятати: добре ціляти — і найкраще нічого взагалі не думати, лише те одне: добре ціляти.

До УРСР приїхали Михайло Грушевський, громадська діячка Надія Суровцова, актор та режисер Микола Садовський, поет Володимир Самійленко, політичний діяч Павло Христюк, економіст Микола Шраг, член УПСР Микола Чечель. Звичайно, мотиви повернення різнилися.

Від часів Голокосту в усьому світі лунають політичні та моральні сумніви щодо його меморіалізації. Багато політичних, громадських та релігійних лідерів заявляли, що Голокост потребує вивчення та вшанування пам’яті жертв, але не так інтенсивно і масштабно.

…а ще більше це стосується Волині. Сюди можемо, наскільки це можливо, сунути східні кордони, і думаю, що наша експансія, наша еміграція може дуже швидко посунутися на схід, і дуже легко ті землі стануть польськими, – говорив «пілсудчик» Медард Довнаровіч

Крутиков записав, що "День 23 лютого був днем ґрунтовної "святкової пиятики". Врешті-решт, вночі з 24-го на 25 лютого батальйон Кореневського і група Крутикова залишили Гуту Пеняцьку. Разом вони пішли на Кам’янку Струмилову з метою підірвати міст через річку Буг.

Найрейтинговішим партіям ми відправили запити із двома питаннями: як політики ставляться до ідеї створення міжнародного трибуналу над злочинами комунізму та чи готові ініціювати такий процес? Проте жодна з партій на запит поки що не відповіла.

Дехто з українців намагався зупинити цю криваву розправу. Чоловік на прізвище Кочеровський вибіг на вулицю, вхопив дитину, що тікала від погромників, і закричав до них: "Християни, що ж ви робите?" Його разом з дитиною вбили на місці. Серед погромників був і єврей, який змінив прізвище з Рахмана на більш українське Рахманенко.

На пошук і ліквідацію однієї людини у 1951 році «совєти» кинули 4 574 офіцерів і солдатів, із них – 60 інструкторів із 110 службово-розшуковими собаками, 500 курсантів навчального загону МГБ, 230 автомашин. Ким був легендарний «Полтава», що на його пошуки спорядили кілька полків чекістів?