Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.

Формування українського добровольчого підрозділу, якщо пропозицію про нього й було надано фінському командуванню, не здійснили через брак часу, підготованих кадрів та фінансів.

Якщо поглянути на останні чотири з половиною століття присутності великої кількості євреїв в Україні, лише 16-20 років були позначені періодами насильства. І це насильство, не слід забувати, чинилося не лише проти євреїв. Іншими словами, 430 років євреї жили поруч з етнічними українцями та іншими народами України в стані співпраці й толерантності, якщо не гармонії.

"Чи ви думаєте, що ми не розуміємо, що ви як художник могли намалювати план Парижа і той план надіслати міністру до Варшави?!" — У жодний спосіб я не міг витлумачити моєму співрозмовнику, що план Парижа можна отримати за кількадесят сантимів на кожному розі і що польські художники, які їздять до Парижа, не є шпигунами, що малюють таємні плани.

Камера Вінербергера зафіксувала мертвих від голоду людей, величезні черги за хлібом та поневіряння знесилених людей. Його світлини залишаються основними і практично єдиними фотосвідченнями Голодомору в Україні.

Дивакуватий халіф, який з роками все більше нагадував джокера, почав відверто набридати підданим. І в лютому 1021 року він раптово зник. Придворні кинулися на пошуки, але знайшли лише халіфового віслюка і закривавлений одяг. Тіло володаря відшукати не вдалося.

Він заснував нову українську промисловість. Обліплена метастазами варварської червоної індустріалізації, вона і досі існує в Україні. Алчевський дав нам взірець бізнесмена, який примножуючи свою імперію та статки, пам'ятав, хто він і знав, де саме потрібна його допомога окрім підприємництва. Так, він був олігархом. І він був українцем. Українцем, який нам потрібен.

І десь там далеко, майже на кордоні, ті поля разом із небом зливаються у поєднання кольорів, від яких тремтить серце. Тут серпень так само пахне жнивами, спілим зерном, скошеними травами. Але вже 70 років не пахне хлібом. Тут чудові заходи сонця і, напевно, неймовірні ранки, залиті сонцем, яке на якісь лічені хвилини швидше починає світити нам, в Україні.

Я дуже страждаю. Мені так жалко людей. Мине 20 років, і наші діти не будуть нам вірити яким[и] звірячими засобами людей гнали до соціалізму. Влада прикладає всіх зусиль, щоб загнати людей до колгоспів, до радгоспів та заводів. По селам для цього штучно влаштовують голодовки. […] Не було б так образливо, якби неврожай був, а то забрали хліб і створили штучний голод…

«Нами розчинять, а вами замісять», – промовив старий єврей невідомо до кого, крокуючи разом з іншими берестюками юдейської віри до ґетто повз хату на міському роздоріжжі.

Якщо ці події нас чомусь навчають, то ось чому: перед силою цих багатьох «маленьких» людей, які з вірою у Господа ідуть своїми дорогами, не встоять жодні тирани і диктатори, і всі самозакохані та байдужі можновладці мають боятися їх, бо не вони переможуть.

Нещодавно в українському медіа-просторі з’явилася стаття Наталії Крестовської, присвячена різноманітним видам історичних фейків та методам боротьби з ними на прикладі поширених в сучасному українському суспільстві міфах.
Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому».