Мовне питання в Україні, здавалося б, остаточно вирішене та законодавчо врегульоване, знову з’являється на порядку денному – з подачі вже нової влади. Паралельно бачимо спроби назвати мову “причиною громадянської війни”, чинити опір подальшій українізації тощо. Нічого нового за останні 30 років? Насправді такі “мовні срачі” трусили Україну і після проголошення незалежності більше 100 років тому!

На думку Степана Шухевича багато справ супроти членів КПЗУ було сфабриковано правоохоронними органами. Будучи одним із адвокатів на відомому «Володимирському процесі 151-го» 1926 р., він зазначав, що серед підсудних лише кілька осіб насправді сповідували комуністичну ідеологію, натомість, інші були «українцями, мешканцями Володимира», які «про комуну і комуністів… знали лише з книжок».

Епідемічна ситуація влітку 1918 року була надзвичайно складною. Вже вісімнадцятий рік тривала шоста пандемія холери. Почалась пандемія "іспанки", її назвали "чума в мініатюрі". В кінці Першої світової війни поширилась епідемія віспи. Українська влада запровадила карантин, відкривала нові лікарні, організувала масове щеплення

Зважаючи на те, що у спадщину Україна набула у тому числі і багатовікову пам’ять про численні конфлікти між народами, що її населяють, вкрай необхідним стало відділити у цій історії міфи від реальних фактів, які могли би стати ґрунтом для спокійної та чесної переоцінки спільного минулого, усвідомлення усіма власних помилок і примирення заради спільного майбутнього… У цій ситуації відповідальність істориків багатократно зростає, а права на помилку, практично, немає.

Польща має спільну проблему з Росією: їхнє бачення України і справжня Україна – це дві великі різниці. Сьогодні Київ має з Варшавою ті ж самі перепони, що і з Москвою: упередження, кліше, невідповідність реаліям. А тому, які б кроки українська влада не робила би назустріч польській – це не закінчиться жодним конструктивом. Бо Варшава не виконала своє домашнє завдання зі спростування упереджень щодо України.

1793 року із марсельского порту вийшов вітрильник із родинами французів, які не хотіли лишатись у якобінській Франції. В Росії їх чекала приваблива обіцянка - земля із правом вічного користування.
Дуже скоро Вадони відкрили кілька потужних виробництв, зокрема, у Херсоні. Більшовики заводи націоналізували, власників - репресували.

У переддень свого дня народження, 28 вересня 1894 р. до Львова приїздить 28-річний новопризначений професор першої кафедри української історії, вихованець Університету св. Володимира Михайло Грушевський. Сумує за київським товариством, і поступово вживається у львівське.
За кілька років між львівʼянами шириться телеграма "Тут Грушевський жениться: бере собі смирну дівчину, учительку, сироту, добру знакому і радикалку – Вояківську, – що дуже гарно з його боку"

Лишилося тут лише п'ять родин, які теж виїхали у 1941 році, коли німецькі війська захопили країну. Від цих пізніх переселенців ми довідалися, що священника вислали в Росію, а нашу ошатну церкву перетворили на громадський клуб, яким користувалися українці, а пізніше її використовували як зерносховище.

На світанку десятого березня 1948 кочегари Ян Мерксбауер та Ян Помезний, котрі працювали в Чернінському палаці в Празі, йшли знімати державний прапор з будівлі МЗС Чехословаччини. Повертаючись через подвір’я палацу, Мерксбауер побачив, що під вікнами на подвір’ї лежить нерухоме тіло. Кочегар впізнав міністра закордонних справ, сина Президента-визволителя – Яна Масарика. Мерксбауер побіг до чергового вахтера: «Там лежить Масарик, він мертвий!». Так почалася історія, яка до сьогодні є предметом розслідувань і досліджень. Справа Яна Масарика оточена таємницями та рядом загадкових смертей. На питання «Як помер Ян Масарик?» офіційне слідство досі не може дати однозначної відповіді.

Знімаючи фільм «Тарас. Повернення», я вистраждав його в прямому розумінні цього слова. І дуже хочу, щоб глядачі малі можливість побачити моїх войовничих вільних казахів, моїх Ускових, Натоньку, Катерину і те прагнення до волі, до свободи особистості, яку через весь фільм проносить Тарас Шевченко, перемагаючи смерть…

Станіслав Свяневич уже з пів години лежав поміж трупів. Двоє здоровенних чоловіків витягали ті трупи з камери за ноги, і тіла стукали головами по підлозі. Один з табірників ухопив Свяневича за ногу і потягнув. Свяневич смикнувся, а той подивився на нього і сказав напарнику: "Дивись-но, цей відігрівся й ожив!" Свяневич вирвався і втік. Наприкінці зими 1942-го чутки про місце перебування Свяневича дійшли до Лондона.

Володимир і Розалія. Він – відомий письменник, вона – студентка медичного факультету Паризького університету. Познайомилися в Італії на відпочинку. Потім він став українським премʼєр-міністром. А доживали віку у фінансовій скруті на чужині