У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.

У купе потягу, котрий покидав Австро-Угорщину і прямував до Італії, сидів поважний чоловік з доглянутими сивими вусами та капелюхом на голові. Професор філософії, депутат парламенту імперії Габсбургів Томаш Ґаріґ Масарик. Разом з ним в потязі їхала його дочка Ольга. Масарик багато років маневрував між різними політичними течіями, проте в 1914 році, з початком Великої війни, професор прийняв рішення – він зробить все від нього залежне, щоб виникла нова держава – незалежна Чехословаччина. Зараз він прямував в Італію з метою організувати рух опору за кордоном. В разі провалу його задуму, йому і його родині, загрожувала в’язниця. Масарик розумів – або він здобуде державу для свого народу, або вже не зможе повернутися в Прагу.

24 вересня 2020 відбувся вебінар Німецько-української комісії істориків під назвою «Чи можна вважати Голодомор геноцидом?». Ця дискусія після її анонсування викликала широке обговорення в Україні.

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками

Серед розмаїття досліджень, присвячених подіям колективізації та Голодомору в Україні, особливе місце посідає наукова концепція агронома-економіста Степана Миколайовича Соснового, оприлюднена ним у 1942 – 1943 роках на шпальтах газети «Нова Україна», що в ті роки друкувалась в окупованому німцями Харкові

Наприкінці 1946 року, після жорсткої хлібозаготівельної кампанії, яка вимела із господарств українців практично усі продукти харчування, по всій Буковині запанував голод. Навесні 1947 року результати голоду стали просто кричущими. Численні голодні смерті, спухлі від голоду селяни заполонили буковинські села

Шарлотта завжди була надійною підтримкою для чоловіка у складних перипетіях його політичного життя, а також першою і найвимогливішою читачкою усіх праць Томаша. Без її схвалення і оцінки жоден з його творів не йшов до друку. Виважена, спокійна, доброзичлива, але, водночас, непохитна у засадничих питаннях, вона викликала щире захоплення друзів і ненависть опонентів Томаша Масарика.

У Платона ідеальною державою мусили керувати філософи. Досвід показує, що коли гуманітарії, які читають і пишуть книжки, беруться керувати державою, це закінчується катастрофою. Михайло Грушевський тому добрий приклад. Хороший історик, блискучий публіцист, поганий літератор і катастрофічний політик. Винниченко — блискучий письменник і катастрофічний політик.

«Закатований в своєму робочому кабінеті, де працював, не зважаючи на холод, голод, старечу хворобу… Кров’ю сплямована на столі незакінчена велика монографія, присвячена Миколі Лисенкові, порізане тіло кинуте долі. Переритий архів, розкидані речі…»