«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками

Серед розмаїття досліджень, присвячених подіям колективізації та Голодомору в Україні, особливе місце посідає наукова концепція агронома-економіста Степана Миколайовича Соснового, оприлюднена ним у 1942 – 1943 роках на шпальтах газети «Нова Україна», що в ті роки друкувалась в окупованому німцями Харкові

Наприкінці 1946 року, після жорсткої хлібозаготівельної кампанії, яка вимела із господарств українців практично усі продукти харчування, по всій Буковині запанував голод. Навесні 1947 року результати голоду стали просто кричущими. Численні голодні смерті, спухлі від голоду селяни заполонили буковинські села

Шарлотта завжди була надійною підтримкою для чоловіка у складних перипетіях його політичного життя, а також першою і найвимогливішою читачкою усіх праць Томаша. Без її схвалення і оцінки жоден з його творів не йшов до друку. Виважена, спокійна, доброзичлива, але, водночас, непохитна у засадничих питаннях, вона викликала щире захоплення друзів і ненависть опонентів Томаша Масарика.

У Платона ідеальною державою мусили керувати філософи. Досвід показує, що коли гуманітарії, які читають і пишуть книжки, беруться керувати державою, це закінчується катастрофою. Михайло Грушевський тому добрий приклад. Хороший історик, блискучий публіцист, поганий літератор і катастрофічний політик. Винниченко — блискучий письменник і катастрофічний політик.

«Закатований в своєму робочому кабінеті, де працював, не зважаючи на холод, голод, старечу хворобу… Кров’ю сплямована на столі незакінчена велика монографія, присвячена Миколі Лисенкові, порізане тіло кинуте долі. Переритий архів, розкидані речі…»

10 лютого 1918 року українські та німецькі газети вийшли із повідомленнями: МИР! Польські газети того ж дня вийшли з траурними передовицями. А напередодні, 9 лютого (27 січня) 1918 року у Бересті між Українською Народною Республікою з одного боку та Австро-Угорщиною, Німеччиною, Болгарією та Туреччиною – з іншого було підписано мирний договір.

Як українському глядачеві підсунули псевдоісторичну містифікацію в патріотичній обгортці за його ж гроші.

6 листопада гостем програми Сергія Іванова "Антиподи" на проекті "Ісландія" був Данило Яневський. Та головним героєм програми став Степан Бандера – 20 хвилин ефірного часу перетворилося в монолог, пересипаний десятками прізвищ та подій з "незнаного" досі життя Провідника ОУН. Не дивно, що в заголовку передачі Бандера опинився другим після Бога. Спробуємо спростувати 10 тверджень Яневського про Степана Бандеру

22 листопада 1918 року, після здобуття Львова польськими військовиками, у єврейській дільниці міста підпалили синагогу та розпочався погром. Грабунки та насильство, щонайменше декілька десятків убитих та сотні поранених євреїв. Упродовж останніх ста років цю трагедію у Польщі практично не згадували. І лише декілька місяців тому побачила світ книга «Львів — кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918», яку написав польський журналіст та учасник «Солідарності» Ґжеґож Ґауден