Колишній писар УПА, донський козак і чеський мільйонер. Цей цікавий "коктейль особистостей" був залучений до проведення теракту, який мав відбутися у Празі за кілька днів до падіння Третього Райху. Мета диверсії – знищити Августина Волошина, колишнього президента Карпатської України. Все ретельно спланували. Однак у вирішальний день щось пішло шкереберть

До цього часу іноді можна почути, нібито ОУН та українські повстанці боролися за етнічно чисту Україну, намагалися винищити іноетнічне населення на українських етнографічних землях чи в районах етнічно змішаного населення, щоб змінити на користь українців національний склад таких районів та забезпечити їх входження до української держави. Такі висновки робляться із подій польсько-українського протистояння на Волині та в Галичині, що є неправдивими. Водночас діяльність повстанців на Буковині значною мірою вносить корективи, а іноді і прямо перекреслює такі висновки.

Латинський обряд залишався кісткою в горлі царату і латентною загрозою для імперії. Ця ситуація вимагала від влади застосування більш вишуканих засобів боротьби. У 60-х роках ХІХ століття народилася ініціатива, яка передбачала так зване "розполячення" костьолу.

Володю Петрушенка товариші обирають керівником організації, яка спочатку носила ім'я Наливайка, а потім перейменувалась на Українську демократичну партію. Він напрацьовує програму: основним завданням є збройна боротьба проти радянської влади і створення самостійної демократичної української держави

Примирення з примусу – це шлях у нікуди. Односторонній “волинський нюрнбнерг” практично неможливий. Українці та поляки повинні пам’ятати, що після річниць антипольської акції буде наступний день і слід зважати на слова, аби не виявилося, що the day after розмова неможлива.

«Змислом мойого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо: ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть»

Передача дуже важлива: Акт Відновлення Української Державности і звіт з Народніх Зборів. Хотіли зачати з національного гімну. Це було самозрозуміле, але в бібліотеці гімну не було. І, мабуть, у цілій Галичині не було гімну на платівках. Справу врятував вояк з німецького пропаґандивного відділу. Він мав гімн награний на м’якій восковій платівці, а наспіваний ймовірно хором Божика у Кракові.

У ніч на 30 червня 1946 року щонайменше в 19-ти населених пунктах 7-х районів області та безпосередньо в місті Чернівці одночасно з’явилися листівки з нагоди 5-ї річниці проголошення Української Самостійної Соборної Держави. Такою потужною пропагандистською акцією повстанці черговий раз нагадали про себе та підкреслили споконвічне бажання Буковини входити до незалежної Української держави.

За усталеною до цього часу на Буковині історичною традицією, як і загалом в Україні, вважалося, що 30 червня 1941 року відновлення Української держави відбулося тільки у Львові. Крім Буковинського Віче 3 листопада 1918 року, на якому українцями Буковини було проголосило своє прагнення належати до Української держави, нібито до 90-х років ХХ століття інших проявів такого бажання не було. Проте нещодавнє відкриття в Державному архіві Чернівецької області змушує зовсім по-новому подивитись на події далекого червня 1941 року в Чернівцях на навколо.

«Коли на захист Акта 30 червня 1941 р. ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно – сильної армії, бо так склалися умови, – ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло...»

Україна не потребує, щоб ми героїчно вмерли, а щоб ми героїчно боролись і помагали їй, а тому треба належного фахового вишколу, бо Україна і по війні потребуватиме добре вишколеного війська для оборони кордонів перед відвічним нашим ворогом – москалем.

Досліджуючи біографію Антона Омельченка, першого українця в експедиції на Південний Полюс під керівництвом Роберта Скотта 1910–1912 років, не можна не оминути його основної професії в Російській Імперії. Антон Лукич Омельченко мав професію жокея й набув слави на всеросійських та міжнародних перегонах і виставках, де скакав на конях свого патрона й роботодавця – Михайла Адамовича Пеховського.