Запрошення до окупації: історія зради 1968 року
В ніч на 21 серпня 1968 року на радіоканалі пролунало гасло «Влтава 666». Генерал Алєксандр Майоров промовив «З Богом, на Тренчін». Радянські війська рушили а бік чехословацьких кордонів. Окупація «братньої країни» була добре спланованою операцією, як з військової точки зору, так і політичних подій, які мали відбутися наступного ранку в Празі. Вторгнення відбувалось під прикриттям «братньої допомоги», наданої на прохання найвищих чинів місцевої комуністичної партії. Ключову роль в цьому сценарії відігравав «лист-запрошення» до окупації, підписаний п’ятіркою чехословацьких політиків.
Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.
Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.
Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.
Безперешкодний сценарій просування окупаційних військ в перші години серпневого вторгнення забезпечувався бездіяльністю Чехословацької народної армії. Місцеві військові керувалися розпорядженням міністра оборони Мартіна Дзура, якого радянська сторона запевнила, що вся операція узгоджена із "найвищими політичними представниками" країни.
Міністра фактично ізолювали від лідерів Чехословаччини, тому він керувався наявною інформацією. Дзур видав наказ не чинити опір. Вже через декілька годин, на світанку 21 серпня, міністр без сумніву усвідомив, наскільки драматичну помилку він вчинив, коли ЦК КПЧ на чолі з Александром Дубчеком однозначно засудило вторгнення військ країн учасниць Варшавського договору.
"Найвищі політичні представники", про яких говорило радянське керівництво, це не було реальне керівництво Чехословаччини – перший секретар ЦК КПЧ Александер Дубчек чи президент Лудвік Свобода – але п'ятірка високих чинів з місцевої компартії: Василь Біляк, Алоїс Індра, Драгомір Колдер, Олдржіх Швестка та Антонін Капек.
Саме ця п'ятірка комуністичних чиновників поставила свій підпис під фактичним проханням про окупацію власної країни. Леонід Брежнєв таким чином отримав серйозний козир у своїй геополітичний грі: брутальна окупація Чехословаччина перетворювалась на "братню допомогу", надану на прохання місцевих лідерів.
Празька весна
Празька весна, яка розпочалась в Чехословаччині з приходом на посаду першого секретаря ЦК КПЧ Александера Дубчека в січні 1968 року, неабияк дратувала лідерів СРСР та його країн-сателітів.
Дубчек проводив нечувані реформи: дозволив вільні зібрання та дискусії, скасував цензуру і планував провести бодай частково вільні вибори. В Чехословаччині виникали нові позапартійні організації на кшталт "Клубу активних безпартійних" (Klub angažovaných nestraníků) або "Клубу колишніх політичних в'язнів" (K 321).
Такі ініціативи були цілковито неприйнятними в рамках радянської імперії, яка вимагала тотального контролю над власними громадянами. З самого початку реформного руху Александра Дубчека в Кремлі зважували різні сценарії та інструменти для зупинення бурхливої діяльності постійно усміхненого першого секретаря ЦК КПЧ.
Читайте також: Александер Дубчек: усміхнена людина зі Словаччини
Вперше думка про військове вторгнення та силове придушення Празької весни пролунала одразу в січні 1968 року. Таку ідею озвучив лідер польських комуністів Владислав Ґомулка.
Операція "Дунай", внаслідок якої було окуповано Чехословаччину, розпочалась більше ніж через пів року після січневого виступу Ґомулки, і цей час був присвячений зважуванню стратегій та координації дій.
Безпосередньо вторгненню передував ряд зустрічей лідерів країн радянської імперії. Леонід Брежнєв, Владислав Ґомулка, Янош Кадар та інші комуністичні лідери протягом декількох місяців зустрічалися в Дрездені, Варшаві, Братиславі та на озері Балатон в Угорщині.
Найбільш відомими в цій круговерті переговорів стали зустрічі радянської та чехословацької делегацій на спільному кордоні в Чієрні нал Тісоу на зламі липня та серпня 1968 року, за декілька тижнів до початку окупації.
Логіку усього циклу переговорів можна резюмувати однією тезою: роздратування Кремля та його союзників постійно зростало, а Александер Дубчек чи то не розумів, чи то робив вигляд, що не розуміє можливих наслідків своєї політики.
В будь-якому разі лідер Чехословаччини був цілковито впевнений у власній політиці і резонно вважав, що маючи підтримку власного народу, має право продовжувати реформи. Однак Леонід Брежнєв та його однодумці вважали інакше. Силове придушення Празької весни було лише питанням часу.
"Здорові сили"
Термін "здорові сили" поступово став незмінною частиною виступів опонентів Празької весни як в Чехословаччині, так і за її межами. Він визначав основну логіку майбутніх окупантів.
Мабуть найбільш лаконічно та цілісно її озвучив Янош Кадар на чергових нарадах в липні 1968 року, мовляв, якщо чехословацьких товаришів не вдасться повернути на правильний шлях, "необхідно знайти а Чехословаччині здорові сили, які наведуть порядок в країні і які ми зобов'язані підтримати".
Таким чином, під "здоровими силами" мались на увазі потенційні колаборанти, які б легітимізували вторгнення або вчинили державний переворот та скинули Дубчека з посади. Такі "здорові сили" в Чехословаччині справді знайшлися.
Лист
Історія самого "листа-запрошення" досі залишається не до кінця вивченою. Однак беззаперечно має певний "український відтінок", адже чи не головним джерелом історії ключового листа залишаються щоденники та спогади Петра Шелеста, на той час члена політбюро ЦК КПРС та водночас першого секретаря ЦК КП України, який брав участь у багатьох нарадах навколо подій в Чехословаччині.
Щоденники Петра Шелеста добре ілюструють радянську параною щодо Празької весни. Спостерігаючи за реформістськими ініціативами Дубчека, Шелест занотував, що "ми не можемо втратити Чехословаччину, це було б на кшталт втрати завоювань у Великій вітчизняній війні".
Саме щоденникові записи першого секретаря ЦК КПУ дають можливість побачити певну динаміку навколо підготовки листа. За словами самого Шелеста, саме йому Брежнєв особисто доручив зайнятись активізацією "здорових сил" в лавах чехословацьких комуністів.
20 липня 1968 року Шелест зустрівся з угорським лідером Яношем Кадаром в Будапешті. Після зустрічі в ЦК товариші виїхали на озеро Балатон. На дачі Кадара відбулась зустріч Шелеста з Василем Біляком – лідером "здорових сил" в Чехословаччині.
Зі спогадів Петра Шелеста:
"Після цього я запитав його: "Так чому ви активно не дієте?". Біляк трішки подумав та заявив: "Ми боїмось, що нас можуть звинуватити у зраді батьківщини, з усіма відповідними наслідками. Ми всі готові вас підтримати усіма можливими способами, але що робити – ми не знаємо".
Я Біляку сказав: "Нам від вас потрібен лист, в якому б було викладено ваше прохання по допомогу. Ми даємо повну гарантію, що лист не буде опублікований, так само як і його автори". Біляк на це відповів: " Ви зрозумійте нас – нам соромно. Не зробивши нічого в своїй країні, звертатися до вас по допомогу. Що ж ви про нас подумаєте?".
Логіка Василя Біляка була прикметною – не менше ніж зрада батьківщини чехословацького комуніста бентежив власний імідж в очах Леоніда Брежнєва.
Протягом липня напруга зростала, безрезультатні переговори у залізничних вагонах в Чієрні на Тісою не додали оптимізму радянській стороні. Наступні зустрічі відбулися в Братиславі вже 2 серпня. Шелест, який брав у них участь, знову залишив цінні спогади щодо долі листа:
"Пізно ввечері я все ж зумів зустрітися з В. Біляком. Все це було зроблено з великою обережністю. Я Біляку нагадав, що ми чекаємо від нього та його групи обіцяного листа. Біляк при розмові зі мною страшенно хвилювався і був чимось розстроєний, але від своєї обіцянки не відмовлявся, лише просив почекати з цим питанням до наступного дня.
Причина такого рішення Біляка була для мене не зовсім зрозумілою. Я порадився зі зв'язковим нашим Савченко, працівником КДБ, він знав, що я повинен отримати від Біляка лист. Вирішили трохи почекати, дати Біляку трохи часу, щоб він прийшов до тями, адже крок він робить відповідальний та ризикований".
Братиславські туалети
Ситуація навколо листа, який мав легалізувати військову окупацію сусідньої країни, набула гротескних форм. Наступного дня – 3 серпня 1968 року – радянська сторона нарешті отримала такий бажаний документ.
Щоправда, отримала його не офіційно та урочисто – а в громадському туалеті, в прямому сенсі цього слова. Петро Шелест вкотре все детально записав:
"Ближче до вечора я таки зустрівся з Біляком, і ми з ним домовились, що о 20.00 він заходить в громадський туалет, в цей же час там повинен з'явитись і я, і він мені через нашого співробітника КДБ Савченко передає листа. Так і було.
Ми зустрілися "випадково" в туалеті, і Савченко мені непомітно, з рук в руки, передав конверт, в якому був довгоочікуваний лист. […] Про зміст отриманого мною листа ніхто не знав, окрім мене та його авторів. Нарешті комісія завершила свою роботу, з'явився Брежнєв, я підійшов до нього і сказав: Леонід Ілліч, в мене є хороші новини!".
Шелест справді мав хороші новини. Два аркуші паперу, які були в нього в кишені, дійсно давали можливість бодай на позір представити майбутню окупацію як "братню допомогу". Обидва аркуші були складені вчетверо, на двох сторінках був досить неакуратний текст надрукований російською мовою:
"Шановний Леонід Ілліч,
Усвідомлюючи повну відповідальність за наше рішення, ми звертаємось до Вас з наступною заявою. Наш, загалом, здоровий після-січневий демократичний процес, виправлення помилок та недоліків минулого і загалом політичне керівництво суспільством, поступово вимикається з рук центрального комітету партії.
ЗМІ, радіо та телебачення, які практично знаходяться в руках правих сил, настільки вплинули на суспільну думку, що в політичне життя нашої країни сьогодні без будь-якого опору входять елементи ворожі партії. Вони підіймають хвилю націоналізму та шовінізму та спричиняють антикомуністичний та антирадянський психоз. […] Праві сили створили сприятливі умови для контрреволюційного перевороту.
[…]
В цій важкій ситуації ми звертаємось до вас, радянських комуністів, керівних представників КПРС та СРСР, з проханням надати дієву підтримку із використанням усіх доступних вам можливостей. Лише з вашою допомогою можна вберегти ЧРСР перед загрозою контрреволюції.
Усвідомлюємо, що для КПРС та СРСР цей останній крок для захисту соціалізму в ЧРСР не був би простим. Тому ми з усіх сил будемо боротися й власними методами.
У випадку, якщо б наші сили та можливості було вичерпано або ж вони не увінчалися позитивними результатами, сприймайте цю нашу заяву як термінове прохання та заклик до ваших дій та всесторонньої допомоги. З
огляду на складність та небезпеку розвитку ситуації в нашій країні, просимо вас про максимальне засекречення цього звернення. З цієї причини ми пишемо прямо Вам російською мовою."
Під цим посланням стояло п'ять підписів, зроблених ніби нашвидкоруч: Алоїс Індра, Драгомір Колдер, Олдржіх Швестка, Антонін Капек та Василь Біляк.
Переговори щодо підписів велися зі значно ширшим колом осіб, проте справді долучитися до фактичної державної зради вирішила лише п'ятірка чехословацьких політиків. Жоден із підписантів не був харизматичним лідером чи знаковою фігурою в чехословацькій політиці. Однак усі п'ятеро не були й "маргіналами", а політиками високого рівня в комуністичній ієрархії, членами політбюро місцевого ЦК.
Василь Біляк походив з регіону на сході Словаччини, який межував із теперішнім Закарпаттям. Ба більше, в офіційних документах зголошувався до української національності. Біляк зробив швидку кар'єру в словацькій комуністичній партії, де займався, передусім, культурою та освітою. Станом на 1968 рік він був секретарем ЦК КПЧ, а отже справді знаходився на найвищих рівнях комуністичної піраміди.
Алоїс Індра також походив зі Словаччини, а в ЦК КПЧ займався питаннями інфраструктури, деякий час був міністром транспорту.
Драгомір Колдер парадоксально довший час належав до "реформістів", він був одним з тих, хто незадовго до окупації сприяв відставці президента Антоніна Новотного та встановлення влади Александера Дубчека. Однак з плином часу став одним з найбільш консервативних і відданих прихильників "радянської лінії".
Антонін Швестка був політиком та журналістом, в ЦК довший час очолював комісію з ідеології, багато років працював головним редактором головної газети країни Rudé právo.
Антонін Капек був депутатом парламенту та одночасно головною празького міськкому КПЧ. Як виявилось лише через декілька десятків років, Антонін Капек додав ще одного особистого листа Брежнєву з аналогічним змістом.
Таким чином в руках союзників Кремля опинився чи не головний, нехай і формальний, козир. Радянські танки отримали "запрошення" до окупації.
Вторгнення
Війська країн учасниць Варшавського договору перетнули чехословацькі кордони в ніч на 21 серпня, а на празькому летовищі Рузинє приземлилися радянські десантники.
Згідно підготовленого плану, операція "Дунай", мала отримати й політичне продовження. П'ятірка колаборантів мала викликати кризу в ЦК і захопити владу в країні. Однак група явно переоцінила власні сили – ще до арешту справжні лідери держави на засіданні ЦК КПЧ однозначно засудили вторгнення.
Вже 21 серпня Александра Дубчека під конвоєм відвезли "на переговори" в СРСР. Наступного ж дня в празькому районі Височани відбувся терміновий позачерговий з'їзд КПЧ (прихований від новоприбулих окупантів) на якому делегати прийняли резолюцію з однозначним засудженням вторгнення. Легітимізувати "братню допомогу" не вдалося. Однак це мало що змінило в драматичному становищі, в якому опинилась Чехословаччина.
Фактична окупація тривала понад двадцять років, радянські війська поступово покинули чехословацькі терени лише після Оксамитової революції. В країні запанував режим "нормалізації", який очолював ще один з представників "здорових сил" - Ґустав Гусак.
Читайте також: "Нормалізація" Ґустава Гусака
Не всі підписанти листа-запрошення встигли насолодитися винагородою за лояльність Кремлю. Колдер помер в 1973 році, Швестка на десять років пізніше. Антонін Капек з другої спроби вчинив вдале самогубство в 1990 році – одразу після падіння комуністичної системи в Чехословаччині.
Лише двоє колаборантів сповна відчули владу протягом наступних 20-ти років. Василь Біляк фактично керував закордонною політикою Чехословаччини (наскільки взагалі можна говорити про закордонну політику у випадку держави, яка входила у сферу впливу СРСР).
Алоїс Індра став главою Федеральних зборів Чехословаччини майже на 20 років – від 1971 до 1989 року.
Спекуляції та чутки навколо листа-запрошення точилися в Чехословаччині роками, однак конкретики ніхто окрім політичних еліт не знав. Під час вторгнення радянські лідери підкреслювали, що їх "запросили" найвищі представники КПЧ, однак прізвищ так і не назвали. Таємниця зради розвіялась лише в 1992 році.
"Без дозволу не відкривати"
Розпад Радянського союзу не лише драматично змінив геополітичну карту східної Європи, але й на якусь мить привідкрив двері радянських архівів. У 1992 році тодішній президент Росії Борис Єльцин повідомив своєму новому чехословацькому колезі Вацлавові Гавелу, що в російських архівах співробітники знайшли оригінал "листа-запрошення".
У конверті, на якому було рукою Константина Черненка написано "Зберігати в архіві політбюро. Без дозволу не відкривати", окрім двох сторінок головного листа був також ще один текст – особистий лист Антоніна Капека, переданий, очевидно, за декілька днів до головного листа – ще під час переговорів в Чієрні над Тісоу на зламі липня та серпня 1968 року. Лише декілька аркушів з друкованими буквами, які драматично вплинули на долю цілої країни.
"Пригадую одну деталь. Коли я на це подивився, мене вразило, що це все було написане на звичайній друкарській машинці і з одруками. Це справляло враження страшенно аматорської роботи[…] Багато ключових історичних подій мають такий розхристаний вигляд.
Історія часто робиться ось так на коліні, що це просто вражає. Мільйони людей потім терплять наслідки того, що десь в коридорі хтось комусь передає листок паперу з граматичними помилками".
Так про своє перше враження від листа-запрошення згодом згадував Вацлав Гавел. Під час візиту в Прагу Єльцин зробив Гавелу сюрприз – він привіз в столицю Чехословаччини копію історичного листа. Президент зібрав прес-конференцію і зачитав повний текст разом з ключовою інформацією – прізвищами зрадників.
Згодом до Москви вирушила комісія дослідників та криміналістів. У дещо гротескних умовах пострадянської Росії чехословацьким аналітикам дозволили провести певні експертизи, однак виділили на це лише дві години. Звичайно, лише під наглядом місцевих архівістів та прокурорів. Попри певне сум'яття, чехословаки повернулися додому з головним висновком – лист справжній, підписи колаборантів автентичні.
Єдиним на той час живим з п'ятірки-колаборантів був Василь Біляк. Одразу після конференції Вацлава Гавела його відшукали журналісти – Біляк однозначно заперечив, що підписував такий лист, заявивши, що не здивується, якщо це взагалі все підробка.
Василь Біляк так ніколи прямо й не визнав факт підписання листа, попри усі свідчення та висновки експертиз. Однак у своїх мемуарах був достатньо непереконливим. В спогадах, які були опубліковані в 1991 році, Біляк написав:
"Про всяк випадок було підготовлене письмове прохання братерської допомоги. Під час переговорів в Братиславі радянським товаришам передали прохання, лист, в якому деякі члени ЦК КПЧ та уряду попросили радянське керівництво по допомогу.
В листі було написано, що якщо ситуація надалі погіршуватиметься, і якщо не будуть виконані домовлені зобов'язання – товариші, які підписали це прохання, не бачать іншої можливості, аніж інтернаціональну допомогу союзників, оскільки власними силами вони не в змозі подолати цей маразм".
Коли Біляк давав свідчення в 1990 році, він розповів історію, яка значною мірою підважує версію Петра Шелеста. Біляк стверджував, що його попросив допомогти організувати зустріч з Брежнєвом Радко Каска – помічник Колдера.
Мовляв, вони підготували лист, який треба передати генсеку. Сам Біляк, з його власних слів, не мав жодного уявлення про зміст листа, адже не читав його і тим більше не підписував.
Розслідування подій 1968 року розпочалося практично одразу після Оксамитової революції. Однак в 2011 році прокуратура зупинила всі процеси і констатувала, що неможливо зібрати достатньо доказів для обвинувачення Біляка. Василь Біляк помер у 2014 у своїй віллі в Братиславі на 97-році життя.
Епілог
Окупація 1968 року не була безкровною. Згідно з останніми дослідженнями, жертвами вторгнення стали 137 громадян Чехословаччини. Понад 500 було важко поранено. З історичної та політичної точки зору, серпневе вторгнення 1968 року є одним з найбільших колективних травматичних досвідів в модерній історії Чехії. Так само як і залишається приводом для спекуляцій.
У серпні 2018 року, напередодні 50-ї річниці окупації, лідер чеських комуністів Войтєх Філіп в інтерв'ю британському виданню the Guardian заявив, що відповідальність за окупацію 1968 року лежить на Україні. Мовляв, Брежнєв був українцем, як і значна частина політбюро.
Так само як і велика частина військ, які тоді увірвалися в Чехословаччину, була саме українського походження. До аргументів цього типу також належить важлива роль Петра Шелеста в серпневих подіях.
Попри те, що "туалетна історія" Петра Шелеста справді активно використовується в статтях, які щороку публікують чеські ЗМІ до річниці окупації, в академічному середовищі до спогадів Петра Шелеста ставляться, зазвичай, стриманіше.
У записах першого секретаря ЦК КПУ простежується певне бажання підкреслити, якщо не перебільшити власну роль у тодішніх подіях. З точки зору тодішнього контексту логіка Шелеста цілком зрозуміла: масштабна військова операція та виразна роль України могли посилити позиції "його радянської України" всередині радянської імперії.
Зрештою, згідно власних спогадів, Шелест справді підтримував вторгнення, хоч і вказував на помилки та недвозначно писав, що окупації можна було уникнути.
У будь-якому разі, навіть за версією Петра Шелеста – він лише виконував накази генсека. Становище лідера однієї з республік СРСР не передбачало простору для заперечень чи опору – саме історія Празької весни є цьому найкращим свідченням.
Рішення приймалися в Кремлі, де головним було не етнічне походження, а відданість радянській імперії. Яка, попри позірну інтернаціональну вітрину – завжди залишалась російсько-радянською імперією, незалежно від того, чи на її чолі був етнічний грузин, українець чи росіянин.
Відповідальними за окупацію 1968 року без сумніву є саме радянська верхівка та група колабораціоністів, які власноруч запросили ворожі танки у свою країну. Навіть попри те, що ніхто з них так і не був засуджений за державну зраду.
