Лем. Життя не з цієї землі

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" вийшла друком книжка польського журналіста Войчеха Орлінського "Лем. Життя не з цієї землі" – перша в Польщі біографія великого фантаста і футуролога, і перша з часу незалежності України біографія українською мовою народженого у Львові Станіслава Лема.

У книжці докладно йдеться про те, як Лем пережив Голокост у Львові; його ставлення до комуністичної ідеї, мотиви виїзду до Польщі в 1945 році; чому Лем не став лікарем, хоча закінчив повний курс медичної академії; як відбувалося становлення молодого письменника в роки сталінщини в Польщі; чому Анджей Вайда так і не екранізував "Соляріс"; історію доносу Філіпа Діка до ФБР на Лема, буцім той агент КҐБ; стосунки Лема з краківським єпископом Каролем Войтилою; багатолітню творчість; приватне життя на тлі епохи.

"Історична правда" із люб'язного дозволу видавництва публікує фрагмент одного з розділів книжки.

***

Я належу до покоління поляків, яких історія по-доброму здивувала. Нас виховували в очікуванні наступної війни чи повстання, які (постукати) однак не вибухнули. Замість цього ми могли жити так, як, мабуть, хотів жити доктор Самуїл Лем: працювати, складати гріш до гроша і розпещувати дітей солодощами й ґаджетами.

Ми кажемо "жах", коли готель загубить наше бронювання. Ми кажемо "пекло", коли затягуються бюрократичні формальності. Отож нам бракує понятійного апарату для опису жахіття, яке пережили Леми.

Однак я беруся за цей опис, підбадьорений словами самого Лема, котрий стверджував, що "ємність людської уяви абсолютно недостатня, щоб зрозуміти, що це означає, коли до газових камер заганяють сотні тисяч і мільйони людей, а потім гаками й жердинами витягують їхні трупи і палять у печах крематоріїв".

З родини Станіслава Лема, крім його батьків, урятувався лише Мар'ян Гемар, який у вересні 1939 року вчинив те, що з погляду мого презентизму було єдиним мудрим рішенням: він сів в авто й помчав дорогою на Заліщики. Самуїл Лем з усією сім'єю вирішив залишитися в місті. Причини цього легко зрозуміти.

Йому було шістдесят, він давно хворів. У 1936 році лікар, який діагностував у нього стенокардію, велів колезі уникати стресів і надмірного навантаження, а навіть не нахилятися, щоб зав'язати шнурівки. Подорож у такому стані могла закінчитися трагічно, навіть якби вона відбувалася в комфортних умовах, а не в колонах воєнних біженців, які є легкими мішенями для німецьких льотчиків.

Певний вплив на рішення Самуїла Лема залишитися могло мати те, що він був австрійським офіцером. Під час Першої світової війни він служив у званні цісарсько-королівського оберарцта (Oberarzt), себто обер-поручника медичної служби.

Можливо — як, зрештою, чимало поляків — у вересні 1939 року він не боявся німців тією мірою, якою мав би боятися: адже ще двадцять п'ять років тому він вбачав у німецькій армії союзне військо. Німецькі солдати мали б віддавати йому честь як старшому за званням. Самуїл Лем сподівався, що німецькі офіцери будуть такими ж джентльменами, як і він сам.

Здивування варварством цих джентльменів помітне в багатьох мемуарних текстах тих часів. Наприклад, Ванда Оссовська, медсестра-волонтерка, описує своє приголомшення тим, що німецькі льотчики ігнорують позначення шпиталю червоним хрестом, передбачене Женевською конвенцією, якої принципово дотримувалися під час Першої світової війни.

Персонал шпиталю занадто пізно второпав страшну правду, що ці знаки не тільки не захищають від німецьких бомбардувальників, а навпаки — служать мішенню для пілотів.

Перші бомби впали на Львів 1 вересня об одинадцятій тридцять. Першого ж дня в місті загинули вісімдесят три особи, а сто були поранені. Станіслав Лем описує Фіалковському побачений ним фургон, який перевозив трупи:

Я стояв на балконі на Браєровській — хлопець, який нещодавно отримав атестат зрілості, — і бачив, як нашою вулицею проїжджають фургони з горою трупів. Я тоді вперше побачив людські рештки. Пам'ятаю тіла, які здригалися від похитування фургона, стегна жінок, убитих німецькими бомбами.

Балкон на Браєровській швидко перестав бути безпечним притулком, звідки юний Лем міг спостерігати за жахіттями війни. Він став елементом оборони Львова.

Тут невеличка топографічна заувага: Браєровська — це бічна вулиця, що відходить від вулиці Городоцької, широкої артерії, яка провадить у напрямку Городка (історичного Ґрудека Яґеллонського). Нумерація починається від Городоцької, отож кам'яниця Лемів під номером 4 є другим будинком одразу за перехрестям.

А з цього випливає, що балкон цієї кам'яниці — логічне місце для гнізда важкого кулемета. Тому захисники Львова на початку війни скористалися кам'яницею Лемів. Помешкання разом із балконом перетворили на укріплену вогневу позицію.

"Я трохи посидів унизу з тими солдатами, пестячи ручну корбу від протиповітряної сирени, а вони дали нам кубики кавозамінника з цукром", — згадував Лем у розмові з Фіалковським.

Незабаром ця позиція, може, і придалася, оскільки німці вторглися до Львова власне вулицею Городоцькою. 12 вересня моторизована штурмова група Шорнера, виокремлена з 1-ї гірської дивізії вермахту, обійшла польські укріплення і зненацька напала на місто з тилу.

Її вдалося витіснити після запеклих боїв. Лем про них не згадує. Не виключено, що тоді він уже мешкав не на Браєровській, а на Сикстуській (тепер вул. Петра Дорошенка), у дядька Волнера, до якого вся сім'я тимчасово перебралася з фортифікованого помешкання.

8 вересня із львівських кранів перестала текти вода. 14 вересня відімкнули газ, а 20 вересня згасло світло. Для Самуїла Лема це була вже третя облога в його житті.

Якщо вірити тому, що Станіслав Лем розповідав Бересеві та Фіалковському, тоді він ще не відчував безпосередньої загрози. Хлопця більше турбувала доля Польщі, ніж власна безпека, хоча зрозуміло, що розпад державних структур завжди супроводжується хвилею грабежів і вбивств.

"Батько відразу ж завбачливо повів мене до крамниці на площі Смольки, яка була вже зовсім порожня, бо її пограбували, проте власник ще витягнув з якогось закамарка смугастий плащ. Це був дуже мудрий крок, бо згодом щось пристойне було вже годі придбати", — так Лем описав Бересеві свої останні покупки в польській крамниці.

18 вересня в околицях Львова з'явилися перші радянські війська. Містяни та захисники не знали, як це розуміти. Дехто вважав, що СРСР увійшов на терени Польщі, щоб допомогти їй воювати з Німеччиною: пакт Молотова-Ріббентропа, згідно з яким обидва божевільні диктатори розділили між собою Східну Європу від Румунії до Фінляндії, тоді ще залишався таємницею.

На подив польських захисників, 20 вересня німці почали передавати свої позиції росіянам, які мали тут значну перевагу. Німці атакували Львів силами однієї гірської дивізії, росіяни ввели на цю територію Східну групу військ, що складалася з трьох кавалерійських і двох піхотних дивізій та ще трьох танкових бригад на додачу. Далі захищати місто не було сенсу.

Львів капітулював 22 вересня — перед росіянами, а не німцями, що мало трагічні наслідки для офіцерів і солдатів, яких взяли в полон росіяни. Формально це називалося не полоном, а інтернуванням, оскільки СРСР і Польща не перебували в стані війни.

Росіяни пообіцяли полякам, які здавалися в полон, що звільнять їх після капітуляції, і в певному сенсі таки звільнили, хоча потім намагалися усіх виловити. Тих, хто не втік одразу ж, коли це було ще можливо, знищили в Катинській бійні.

Вісімнадцятирічний Станіслав Лем спостерігав за капітуляцією з помешкання тітки й дядька на Сикстуській. Він описував це Фіалковському, як "свій найжахливіший досвід": напрочуд сильно сказано на тлі того, що Лем уже встиг пережити впродовж перших трьох тижнів війни (і того, що на нього очікувало згодом).

Адже в самій цій сцені нічого особливого не сталося. Росіяни, які, за спогадами Лема, мали вражаючі "монгольські фізіономії", просто роззброїли польських солдатів і сказали їм "пашол вон". Тож ті покинули Цитадель (до якої від центру міста провадила вулиця Коперника, паралельна Сикстуській) безладною колоною. Лем згадував:

Вони наказали нашим солдатам зняти ремені, залишити ящики [з набоями], гармати — і все, йти собі геть. Це було страшно: бачити, як гине Польща, бачити це насправді. Страшніше, ніж програна битва, бо все відбувалося в якійсь цвинтарній тиші: ми всі стояли мовчки і плакали, я теж — у брамі двадцять дев'ятого [будинку].

Так почалася перша з трьох окупацій у житті Станіслава Лема. Він описував її як суміш жаху й гротеску. Радянські окупанти були культурно нижчими за львівських містян. Уперше в житті вони бачили на власні очі капіталістичні крамниці, вишукані ресторани чи навіть ванні кімнати з проточною водою, але комуністична ідеологія не дозволяла їм у цьому зізнатися.

Популярною розвагою у Львові в ті часи було втягування росіян для розваги в розмови про те, як у Радянському Союзі все є — і, звісно, воно більше, ліпше і чудовіше, ніж у Львові. Лем згадує це в такій версії: "А копальні аґрусу у вас є?" — на що кожен росіянин буцім автоматично відповідав: "Звичайно, що є".

Ванда Оссовська та Кароліна Лянцкоронська той самий жарт описують у версії: "А є у вас Копенгаген?" — "Да, канєшна, у нас многа капенгагена". Натомість Барбара Менкарська-Козловська цитує довший діалог, у якому львів'янин від відносно змістовних запитань на зразок: "А цитрини у вас є?" — переходив, кепкуючи з росіянина, до: "А холера у вас є? А раптова смерть із бурячками?" — на що той автоматично давав ту ж відповідь: "Та є!".

Росіяни накинулися на львівські крамниці. Офіцери намагалися поводитись ввічливо і платили за себе, проте траплялися також регулярні грабежі. Однак спільним для всіх окупантів було те, що їх вражали товари, які вони побачили вперше у житті, і не знали, для чого ті потрібні.

Лем, посміюючись, згадував, як росіяни намагалися їсти косметику чи нафталінові кульки, бо ті були апетитні на вигляд, а іноді навіть приємно пахнули, тож вони вважали їх солодощами.

В інших спогадах я читав про те, як червоноармійці вперше побачили дитячі брязкальця, зубні щітки чи сантехніку. Львів'ян смішили дружини радянських командирів, котрі дефілювали містом у шовкових нічних сорочках, які вони вважали вечірніми сукнями.

Росіяни також були зацікавлені в послугах польських лікарів, що виявилося дуже істотним для родини Лемів. Медицина в СРСР була, як і майже все, на низькому рівні. Приїхавши до Львова, окупанти, які належали до адміністрації, армії чи спецслужб, хотіли лікуватися і лікувати свої сім'ї у польських лікарів, тому ставилися до них як до привілейованої групи.

Хоча поляків часто силоміць виселяли з привабливих помешкань, щоб звільнити їх для високопоставлених функціонерів, "помешкання лікарів були недоторканними", згадує Лянцкоронська. Щонайбільше, когось можна було "ущільнити", проте на відносно цивілізованих умовах.

Так трапилося з Лемами. До них підселили енкавеесівця на прізвище Смірнов, який не ставився до своїх господарів як окупант. Коли він уперше з'явився на Браєровській, Сабіна Лем викинула його за двері. Замість того, щоб силоміць увірватися в квартиру, Смірнов просто чемно зачекав, аж доктор Самуїл Лем повернеться з роботи і пояснить дружині непорозуміння.

До кінця вересня нові пожильці, подібні до Смірнова, з'явилися в тисячі чотирьох помешканнях, переданих у розпорядження Червоної армії та НКВД. Зазвичай попередніх власників гнали в шию, тим паче, що коли в них було привабливе помешкання, то вони за визначенням на лежали до "класових ворогів". У середині грудня відбулася масова націоналізація львівських кам'яниць.

Разом із нерухомістю у мешканців також відбирали рухоме майно, велике й мале, від біжутерії до фортепіано. Жертви конфіскацій іноді посилалися на радянську конституцію, яка захищала принаймні такі форми власності. Їм відповідали, що конституція може діяти лише на тих територіях, де панує лад, а позаяк його у Львові ще не навели, то й конституції катма.

Тому Лемам дуже пощастило з "їхнім" енкавеесівцем, який задовольнився тим, що зайняв найкращий покій на Браєровській — кімнату для забав, де ще не так давно малий Сташек будував манекени з батькового вбрання і конструював експериментальні машини.

Коли Смірнов утік зі Львова від наступу німецьких військ, Леми увійшли до кімнати і знайшли там безліч аркушів із рукописними віршами, яких Станіслав, утім, не встиг прочитати. Тоді у нього вже були нагальніші клопоти.

Першу радянську окупацію сім'я Лемів пережила відносно безболісно, ймовірно, саме через те, що Самуїл Лем багато років тому обрав медичну кар'єру, відмовившись від літературних прагнень. Він начебто вчинив це за наполяганням батьків, принаймні так про це згадував згодом Станіслав Лем. Якщо це так, то цикл повторився в наступному поколінні.

Станіслав Лем мріяв навчатися у Львівській політехніці, і війна не змінила його планів. Проте в умовах радянської окупації ці плани стали ще більш нереальними: йому відмовили з огляду на буржуазне походження. Тож батько скористався своїми знайомствами на медичному факультеті університету Яна Казимира, щоб син став студентом першого курсу.

Становище львівських вишів під радянською окупацією було складним, позаяк, з одного боку, нова влада ставила за мету якнайшвидшу совєтизацію та українізацію Університету й Політехніки. З іншого боку, вона не хотіли змарнувати нагоди навчати лікарів та інженерів у вишах, які ще зовсім недавно були одними з найкращих у світі.

Тому, поки на гуманітарних напрямах тривали брутальні чистки у сталінському стилі, а теологічний факультет просто ліквідували, політехніка та медицина до кінця першої радянської окупації залишалися переважно під контролем поляків. Вони навіть отримали дофінансування та нове обладнання. Радянська влада також провела численні ремонти, які в незалежній Польщі відкладали на невизначений час через брак коштів.

Це не означає, що точні науки зовсім уникнули терору совєтизації. Звісно, він дався взнаки і там, хоч і був трохи м'якшим, якщо такі порівняння доречні. Загалом на цих напрямах заарештували трьох професорів (Едварда Ґайслера, Станіслава Фризе та Романа Ренцького — останній став жертвою розстрілу гітлерівцями львівських професорів, а перші двоє пережили війну й розвивали науку в ПНР).

Тимчасом до квітня 1940 року лише на юридичному факультеті університету Яна Казимира у Львові заарештували сімох професорів та чотирьох асистентів.

Щоб заохотити радянських студентів навчатися саме у Львові, їм там виплачували порівняно високі стипендії, а вищу освіту залишили безкоштовною (сьогодні в це важко повірити, проте навчання у вишах було у Другій Республіці безкоштовним, зате в СРСР за нього доводилося платити).

Лем розповідав Фіалковському, що "всі студенти першого курсу отримали стипендію в розмірі 150 рублів". Історик Ґжеґож Грицюк пише, що не всі, лише близько 75 %, і що розмір стипендії становив 130 рублів.

Так чи інак, Лем за першу стипендію придбав собі "трубки Ґайслера" (примітивні неонові лампи, що світяться різними барвами), а це свідчить про те, що сім'я наразі ще не відчувала бідності.

Про фіаско совєтизації вишів точних спеціальностей свідчить статистика кадрів: наприкінці радянської окупації в медичному інституті працювали тридцять польських професорів і лише п'ять радянських. Одним із них був викладач фізіології Воробйов, з яким Лем-студент співпрацював як асистент-волонтер.

Лем розповідав Фіалковському про студентів зі свого курсу, як про "дику мішанку" поляків, українців та прибульців із глибини Росії. У його спогадах вирізнявся "такий собі Синельников, обвішаний значками на кшталт "Готов к труду и обороне"" та "однокурсниця на прізвище Кауфман", яка "розмовляла незрозумілою єврейською говіркою" (тобто послуговувалася майже мертвою нині мовою — єврейською говіркою польської мови, від якої вціліли тільки окремі звороти у специфічному єврейському гуморі).

Статистично це виглядало так: на першому курсі медицини було триста сорок студентів (а не чотириста, як Лем розповів Фіалковському). 48% становили українці, 32% — євреї, 16% — поляки, 4% — інші, переважно "радянські громадяни". Мені важко з усією певністю сказати, до якої групи зараховували Станіслава Лема, але, мабуть, не до поляків.

У багатьох різних архівах Лем і його сім'я були вказані як євреї чи особи єврейського походження. У гімназії вивчення релігії було обов'язковим, і Лем вивчав Мойсеєву віру, що було достатнім аргументом, аби вважати його євреєм — із погляду і нюрнберзьких законів, і національної політики в СРСР.

Нова влада надавала перевагу в наборі студентам непольського походження, тож зручно було покликатися на будь-який папірець, що доводив чиєсь єврейство або українство, тому відсоток поляків у збережених документах, мабуть, занижений, хоча, звичайно, все залежить від дефініції "справжнього поляка".

Лем не бажав розмовляти про своє єврейське коріння, тому його спогади про цей період сповнені прогалин і вивертів. У другому виданні книги-розмови з Бересем є характерний фрагмент, коли на запитання, чи він знав про винищення навколо нього "польських елементів", Лем розповідає багату на різні відступи історію про радянські солодощі (несмачні) та артистів цирку (цілком непоганих).

На це Бересь нетерпляче вигукнув: "Але розкажіть мені, заради Бога, про совєтську окупацію, а не про циркові вистави", — проте у відповідь лунали чергові відступи від теми. У першому виданні книжки усі ці мотиви просто відсутні.

"Винищення" — це не занадто міцне слово. НКВД почав затримувати представників польської еліти одразу після вступу до міста. Проти ночі 10 грудня 1939 року розпочалася перша хвиля масових арештів. Було затримано кілька тисяч осіб, серед яких відомі виробники горілок і лікерів Стефан і Адам Бачевські, довоєнні судді та прокурори, довоєнні прем'єр-міністри (Александр Пристор і Леон Козловський).

Проти ночі 24 січня 1940 року була навіть влаштована хвиля арештів лівих письменників (зокрема Владислава Броневського), оскільки, на думку Сталіна, незалежні від НКВД ліві були навіть гіршими, ніж праві. Провина всіх цих людей полягала винятково в тому, що вони належали до польської еліти.

У спогадах Станіслава Лема ця тема дивним чином відсутня. Річ навіть не в тому, що її взагалі немає. Ми дізнаємося, наприклад, як Леми бачили, що Смірнов готується до чергової нічної облави, і коли він уже йшов із дому, бігли попередити ближніх. Вони допомагали їм сховатися у бібліотеці на вулиці Браєровській.

От лишень про усе це Лем розповідає так, ніби йшлося про якусь гру, начебто із цим не була пов'язана пряма загроза життю (а багато поляків, яких заарештував уночі НКВД, просто безслідно зникли, і навіть сьогодні ми не маємо стовідсоткової впевненості щодо дати чи місця їхньої смерті).

Я можу лише припускати, що це певний психологічний захисний механізм, подібний до того, яким Лем нейтралізував спогади періоду німецької окупації. Могло йтися про щось, про що він не хотів згадувати не тому, що нічого не пам'ятав, а тому, що пам'ятав аж надто добре. Але це лише мої гіпотези, засновані на крихкій передумові — на моєму здивуванні тим фактом, що жах, присутній в інших львівських спогадах, практично не фігурує в оповідях Лема.

Цей парадокс також можна пояснити й чимось іншим: навчання на медичному факультеті завжди важке, а тут, окрім усього іншого, ми маємо справу з амбітним студентом, який прагнув не лише найкращих оцінок, а й того, щоб усі вони свідчили про ретельно здобуті знання.

Дуже показова розказана Фіалковському історія про те, як Лем отримав документ, що підтверджував його дворічне навчання. Окупувавши місто, німці закрили університет, а всі папери просто наказали викинути на смітник. Їх звідти видобув "архіваріус із собору бернардинів", який усе "завантажив на тачки й зберіг".

Маючи у своєму розпорядженні всі штампи і бланки, він принагідно допомагав студентам "зарахувати" якісь додаткові предмети чи навіть цілі роки навчання. Лем відмовився, а архівіст "поглянув на нього, як на йолопа".

Усе це діється, коли навколо Лема вже гинули люди та розігрувались інші драми. Проте навіть у таку мить він не забуває про честь польського студента. Тож, може, навчання справді поглинуло його так сильно, що він не зважав на інші справи, окрім полювання на солодощі (вже не було халви, доводилося обходитися популярною в СРСР курагою, відомою під назвою "урюк") та принагідних походів у кіно або до цирку?

Бересеві він розповідав, що безпосередню загрозу відчув лише раз. Будучи студентом, він і далі практикував своє гімназійне хобі — проектував машини й танки та фотографував їхні моделі.

Всупереч батьковому наказу, він відніс негатив на проявлення, а коли прийшов за відбитками, на нього вже чекав енкавеесівець, але, на щастя, йому вдалося пояснити, що все це — тільки невинне юнацьке захоплення.

У найгіршому становищі в тогочасному Львові опинилися "бєженци". Теоретично йдеться про біженців, але тоталітарні режими часто накидають словам нові значення. Року 1939 у Львові опинилися десятки тисяч біженців, які найчастіше намагалися врятуватися від німців (але іноді й від власних сусідів в охопленій анархією провінції).

Одні "бєженци" хотіли виїхати зі Львова до Генеральної губернії, бо, наприклад, мали там сім'ю, а німців боялися менше, ніж росіян; інші навпаки: Гітлера боялися більше, ніж Сталіна. Причини могли бути найрізноманітніші: від єврейського походження до туги за близькими.

"Бєженци" не мали житла та засобів до існування. Іноді їх брали в прийми польські сім'ї, їх підгодовували в так званих народних кухнях, які організував Польський комітет соціальної допомоги. Однак навесні 1940 року окупанти вирішили влаштувати остаточне вирішення проблеми "бєженцов" і запропонували їм спеціальні радянські паспорти.

Відтоді "бєженцамі" вважали тих, хто не мав такого паспорта, бо вони або самі відмовилися узяти його (наприклад, із патріотичних міркувань чи сподіваючись виїхати до Генеральної губернії), або ж чиновники їм його не видали (хоч би й через довоєнну політичну діяльність).

Ось чому я застерігаю від ототожнення сучасного поняття "біженці" з тодішнім російським: "бєженцем" у тогочасному сенсі була просто особа, яку саме так класифікувала радянська влада. У середині червня 1940 року розпочалися їх масові депортації, що відбувалися дуже драматично, траплялися навіть самогубства.

Лема це безпосередньо не стосувалося. Під час першої окупації Львова йому фактично вдалося зберегти звички юнака з вільної Польщі: як і раніше, його найбільшою пристрастю було конструювання експериментальних машин. Друга німецька окупація міста кардинально все змінить. Від першого ж дня безпосередня загроза життю стане для Лема повсякденним досвідом.

 

 

Войчех Орлінський (нар. 1969 р.) – польський журналіст, письменник.

За освітою хімік, закінчив Варшавський університет.

З 1997 року працює у Gazeta Wyborcza. Ведучий блогів "Екскурсії в дискурс" і радіопередач на радіо TOK FM. Викладач факультету журналістики та новий медій Колегіуму Цівітас у Варшаві, Вищої школи соціальної психології.

Сценарист фільму про Станіслава Лема "Автор Соляріса" (режисер Борис Лянкош, 2016) та словника "Що таке сепульки. Все про Лема" (2007), укладач багатотомного видання творів Лема у видавництві Agora.

Автор науково-фантастичних романів, подорожніх нотаток про мандри США та Швецією, путівників Віднем, Хорватією, Стокгольмом. Автор книжки "Людина, що винайшла Інтернет. Біографія Поля Барана" (2019).

Переклав з польської Андрій Павлишин, літературне редагування Олександра Бойченка.

Книга вийшла друком за сприяння LEM Station та House of Europe.