Державний вибір Лемківщини в 1918 році

Україна готується до відзначення 30-ліття своєї незалежності. В минулому у нас було багато спроб побудови державності, деякі з них досі залишаються малознаними. Пропонуємо читачам поглянути на один епізод державотворення українців відразу по завершенні Першої світової війни. Він стосувався невеликої української території — східної Лемківщини, що сьогодні становить Сяніцький повіт Республіки Польща

19 жовтня 1918 року Українська Народна Рада, визначаючи право націй на самовизначення, проголосила: "Вся українська етнічна область в Австро-Угорщині, а саме: Східна Галичина з прикордонною лінією по ріці Сян, включно з Лемківщиною, північно-західною Буковиною з містами Чернівці, Сторожинець та Серет, і українське пасмо північно-східної Угорщини становлять єдине українське територіальне ціле". У зв'язку з тим, що в Сяноці було розташоване польське військо, було вирішено про створення повітової УНРади Сяніцького повіту у Великому Вислоці, який став центром національно-визвольної боротьби на Лемківщині.

4 листопада 1918 року у приміщенні школи села Вислік Долішній оголосили збори, в яких взяло участь 70 делегатів з 33 навколишніх сіл. Було ухвалено організувати Повітову Українську Національну Раду для Сяніцького повіту. Головою Ради збори обрали о. Пантелеймона Шпильку. Керівником Українського повітового комітету був призначений Гриць Судомир. На керівника комісаріату був покладений обов'язок створення по селах громадських рад, які присягали на вірність Українській Державі. Повітові ради займалися організацією українських шкіл. Суддя Іван Куціла полагоджував усі судові справи від імені ЗУНР.

Ввечері 23 січня 1919 року польська армія захопили Великий Вислік, а вранці 24 січня 1919 — Команчу, що стало останнім днем самостійного існування Висліцько-Команецької Республіки. Виникнувши самостійно 4 листопада 1918 року, але не маючи безпосереднього зв'язку та підтримки з Центральним Урядом ЗУНР і українською армією, вона проіснувала неповних три місяці.

***

Лемківщина в українській державі

Чому в листопаді 1918 року мешканці околиць Команчі та Вислока Великого на Лемківщині, замість того, щоб забажати належати до польської держави, воліли оголосити себе громадянами держави української? Чи ця свобода виявилася для них найціннішим благом, а чи вони керувалися страхом перед перспективою повернення ретроградства і насильства з боку польської шляхетської Речі Посполитої? Спробую відповісти на ці запитання.

Геополітика та влада назовництва

На початку ХХ століття Західні Карпати були частиною більшої території, населеної руською / українською селянською людністю греко-католицького віросповідання. На цю спільноту впливали процеси європейської модернізації, продиктованої капіталістичним містом, включно з національним і державотворчим дискурсом руських / українських міських еліт. Культурними центрами останніх на терені, який цікавить мене передусім, були Сянік, Перемишль і Новий Санч.

Попри це в межах Австро-Угорщини не постав жоден міський політичний центр із такими соціальними та економічними ресурсами і культурним дискурсом, що дозволив би поєднати розмаїття регіональних історичних традицій та поточні політичні інтереси. Суб'єктом, оснащеним інструментами для конструювання модерної нації, могла стати лише руська / українська національна держава, проте елітам важко було не лише усталити політично-устроєву систему, а й досягти соціально-культурного консенсусу щодо такої держави.

Греко-католицька церква святого Онуфрія у Вислоку Великому
Греко-католицька церква святого Онуфрія у Вислоку Великому

Це означало би, зокрема, згоду на заміну давніх назв Русь, руський, русин, русинка на сучасні Україна, український, українець, українка і гарантування контрольованого перебігу цієї величезної культурної зміни. Одне слово, це вимагало назовницької влади. Її джерелом могла би стати та політична влада, силовий ресурс якої виник у результаті згоди зацікавлених сторін на його легальне застосування.

Однак протяжність усієї української етнографічної території від Лемківщини до Кубані вимагала величезного напруження національної комунікації, тобто значної кількости міст, за допомогою яких еліта могла би втримати під своїм контролем сільську місцевість і назвати таке українське ціле національною державою.

Заснований на руськості український державний проєкт розвивався, однак його політичні шанси були незначними, і то не лише через те, що основну соціальну базу становили мешканці сільської місцевости, а й через геополітику. Європейська модернізація призвела до кризи руськости й продемонструвала неефективність еліт, що покликалися на неї: вона не становила загрози для імперій Габсбурґів і Романових. Натомість заснований на руськости новий культурний проєкт під назвою Україна ніс українську політичну емансипацію, зокрема, для терену Карпат, що лежав на шляху Російської імперії до Середземного моря.

Розташована в Карпатах Лемківщина на початку ХХ століття культурно позиціонувалася як глибока австро-угорська провінція. Але вона могла відіграти свою роль у геополітиці Російської імперії. Адже держава Романових здійснювала в цій частині Європи великий геополітичний план під давньою вивіскою "збирання русскіх земель".

Карпати стали би стратегічним військовим районом, а суверенітет політичних акторів від Карпат до Середземномор'я зазнав би більших чи менших обмежень. Лемківщина, що її російська адміністрація трактувала як край, населений русинами / майже росіянами / "русскіми", забезпечила би культурну легітимність, але реально на її терені були би розгорнуті війська для забезпечення із заходу карпатських перевалів.

Тим часом польський державний проєкт не передбачав ні геополітичної гри на південь від Карпат, ні культурної легітимації появи російської держави поблизу Кракова, ні відсування майбутньої польської державної адміністрації від гірських хребтів до лінії Сянік – Риманів – Ясло – Горлиці – Новий Санч. Карпатами також дуже цікавилися угорські політики.

Слабкий словацький національно-державний проєкт не відтинав Лемківщину від державного кордону на лінії гірських хребтів, однак спекуляції провідників карпатських русинів щодо власної руськости / русскості давали політикам Корони св. Стефана підстави для справжніх побоювань, що ці спекуляції можуть потенційно легітимізувати просування Російської імперії до Тисо-Дунайської низовини.

Команьча на мапі 1787 року
Команьча на мапі 1787 року

Описані вище геополітичні побудови не рахувалися з українським проєктом і не звертали уваги на те, що не поляки, угорці чи росіяни, а русини / українці населяють увесь Карпатський регіон – Прикарпаття, Карпати та Закарпаття. Навряд чи хтось припускав, що можлива українська держава зможе пов'язати Дніпро й Карпати. Тим більше, що карпатські спадкоємці Київської Русі на початку ХХ століття були дуже заклопотані з'ясуванням, чим була, а чим не є Русь, і чим не є, але може бути Україна.

Лихо (недо)роду

Український комунікаційний простір, що дозволяв би суб'єктам його української влади отримати бажаний державний ефект, не постав ні до, ні після закінчення Першої світової війни. Свідченням цієї фатальної відсутности став некоординований та не пов'язаний між собою розсип політичних ініціатив на карпатських околицях України в 1918–1919 роках. Майже всі ініціативи заявляли про своє прагнення підкорятися Українській Народній Республіці (УНР) чи Західноукраїнській Народній Республіці (ЗУНР), створеній у 1918 році, що об'єдналася з УНР в січні 1919 року.

Відтак, у листопаді 1918 року 35-літній греко-католицький священник Пантелеймон Шпилька не мав найменших сумнівів, які висновки йому слід зробити зі створення ЗУНР. Скликуючи 4 листопада до Вислока Великого на зустріч делегатів близько 30 місцевих сіл, він не сумнівався, що його пропозицію буде схвалено, і місцеве українське населення проголосить самовладдя, щоб ніхто інший не захотів над ним панувати.

Це набуло форми загальної згоди щодо того, що східна Лемківщина з цього моменту становитиме Сяніцький повіт ЗУНР — частину української держави. Так у цьому краї втілювали принципи демократії та засновки послання президента США Томаса Вудро Вільсона про право націй на самовизначення.

 
Територія Сяніцького повіту ЗУНР (т.зв. Висліцько-Команецької Республіки)

Легальність Висліцького акту не підлягала й не підлягає сумніву: він випливав із поширеної в тогочасній Європі демократичної концепції нації як джерела права. Декларації політичної волі українців Лемківщини було достатньо, щоб кожен, хто не є ворогом, розглядав цю територію як частину Західноукраїнської Народної Республіки. Цей акт не був ворожим до жодного політичного утворення, він був мирним, ухваленим мирним шляхом і забезпечував мир на майбутнє. Його демократичний ідеал і практика гарантували б йому існування, якби його сусідом була польська демократична держава.

Делегати, що зібралися у Вислоці 4 листопада 1918 року, не сумнівалися, що завдяки проголошенню української держави вони успішно виведуть свій край із нещодавньої напівфеодальної галицької автономії шляхти-поляків у межах монархії Габсбурґів. Так звана Висліцько-Команецька Республіка була їх стрибком у модерність.

Досвід останніх кількох століть переконував, що тандем шляхетського двору спільно з римо-католицькою парафією продукує незмінний застій і – якщо поглянути на Європу – цивілізаційний регрес. Втеча Лемківщини в українську державу стала критичним підсумком давнього правління польської шляхти та Римо-католицької Церкви в цій частині Східної Європи.

Греко-католицька парафіяльна еліта та керівництво місцевого самоврядування Сяніцького повіту Західноукраїнської Народної Республіки довели 4 листопада 1918 року у Вислоці, що на Лемківщині існує нерозривний взаємозв'язок між українською ідентичністю та демократією, що заперечення права русинів / руснаків на розвиток – це фрагмент злочинної ідеології польської еліти. Священники, вчителі, кооперативні та освітні діячі, вояки, ставлячи в центр своєї державної ідеї вільну людину та громадянина, продемонстрували свою зрілість до незалежности.

Як це стало можливим?

 

Молоде покоління Вислока Великого міжвоєнного часу: Василь Ріопка з сестрами Ганною, Фенною та Марією

Зміна

На початку ХХ століття політичні сили, що прагнули політичної влади в Галичині, базували легітимність своїх прагнень на державно-історичних аргументах. Для польських середовищ таким аргументом було Королівство Польське, яке припинило своє існування в 1795 році. Руські / українські еліти засновували легітимність своєї майбутньої держави на ще більш віддаленому минулому, прецеденті, що сягав XIV століття, – Галицько-Волинському князівстві.

Обидва аргументи були всього лиш ідеологічними конструктами. Від Галицько-Волинського князівства та Польського Королівства нічого, крім пам'яті, не збереглося. Спроба галицько-волинського рімейку на початку ХХ століття чинилася через понад 600 років після розпаду руської держави, у випадку польської державности часова дистанція становила понад 120 років.

На той час в Європі вже існувала інша цивілізаційна епоха, – нею була індустріальна Модерність. Було скасовано підвалини давнього суспільства – кріпацтво та панщину, з'явилися нові суспільні верстви – пролетаріат і буржуазія, нова форма економіки – капіталізм і пов'язаний із ним демократичний механізм легітимізації політичної влади.

Виникнення демократії як форми суспільно-політичних відносин було катастрофою для польської шляхетської "демократії": село заступало панський двір, шляхту – загал, який ставав джерелом права. Демократія також означала, що русини / українці в Галичині, в тому числі на Лемківщині, могли самі вирішувати свою долю на основі власних законних колективних рішень.

Також відбулися важливі термінологічні зміни, які критично переглядали пристосованість старих феодальних байок до нових реалій капіталізму. Наприклад, у часи, коли Польське Королівство сягало Карпат, ще не існувало поняття Лемківщини. А коли в XIX столітті слово "Лемківщина" з'явилося, Польського Королівства вже не існувало.

Ще більшою мірою зміна термінології стосується базового поняття – України, цієї абсолютно нової культурної одиниці, в межах якої на політичну суб'єктність претендувала нація, якої раніше не існувало, але яка стала реальністю на початку ХХ століття, – українці, тобто модерні спадкоємці русинів. У вибореному для себе публічному просторі вони заявили, що Карпати, включно з Лемківщиною, населяють не кріпаки, а потенційно суверенний політичний суб'єкт, майбутня основа нової європейської держави.

Перспектива виникнення української республіки потрясла політиків Центральної та Східної Європи. Активний суперник, польські еліти, змарнували XIX століття, коли вони бездумно спостерігали за тим, як із руськости вилонюється українство, але не зробили нічого, щоб поставитися до цього всерйоз. В ім'я минулого вони творили нову польську державу там, де для неї не було місця, оскільки його зайняли свідомі своїх прав українці, зокрема й на Лемківщині.

Тим часом, ще до створення в 1918 році Польської Республіки українські еліти встигли вписати Лемківщину в модерне поняття державної України. Перехід від руськости до українства означав глибокі зміни серед еліт, оскільки притаманний для ХІХ століття стан "зачарованости" поступився місцем характерному для ХХ століття відчаруванню – приєднанню до українства як шляху зміни ситуації на Лемківщині до кращого.

І це не дивно: польська шляхетська автономія довела Галичину до того, що аж до 1914 року вона залишалася найменш економічно розвиненим і соціально найбільш відсталим краєм монархії Габсбурґів. Шляхта та інтелігенція, що з неї виводилася, й римо-католицьке духовенство не бажали розуміти, що в Східній Галичині європейська модернізація може означати лише одне: влада опиниться в руках спільноти з найбільшим демографічним потенціалом і економічним ринком. І нею аж ніяк не була польська спільнота.

ХІХ століття було втрачене для польськости також стосовно Лемківщини: ні польська шляхта, ні римо-католицьке духовенство не розробили вагомого наративу про своє право на цей регіон та про підстави своєї присутности в ньому. А для сумнівів були вагомі підстави, адже на початку ХХ століття Лемківщина була переважно вільна від польських шляхетських дворів, римо-католицьких парафій і мазурської селянської колонізації.

З цієї причини її не включили до ідеологічного конструкту, відомого під назвою "східних Кресів". Лемківщина жодним чином не відповідала "кресовому" баченню Придніпров'я чи Поділля XIX – початку ХХ століття. Реалії були жорсткі: про "кресовість" поблизу Команчі чи Жеґестова не було й мови, оскільки з усіх частин Західної України аж до 1945 року це був край із найменшою польською компонентою. З цієї причини Лемківщину ігнорували в польській історіографії, хоча полякам потрібно було завойовувати її політично.

Реакція

Попри трансформацію, вимірювану не десятиліттями, а зміною цивілізаційних епох, геополітична уява польської політичної еліти на початку ХХ століття припускала, що їхня майбутня держава "природним чином" включатиме як спадщину 120-літньої давности, зокрема й Карпати на південь від Сянока та Горлиць.

Це мало відбутися "природним чином", оскільки польські політики уміщували свій проєкт поза часом: польськість нібито незмінно тривала на всій колишній території Польського Королівства, тому й світ навколо не міг змінитися, не могла також відбутися соціально-культурна зміна в постаті України. Руська еліта Лемківщини знала польську адміністрацію минулого і уявляла собі майбутні наслідки польської політики.

Вона знала, що польські ментальні конструкти можуть закінчитися завоюванням, адже польськість не мала тут реального підґрунтя для свого існування, – бракувало панських дворів, фільварків, римо-католицьких парафій. Натомість руська еліта мала надзвичайний чинник впливу: греко-католицькі плебанії. Їхні господарі відігравали в соціально-економічній сфері роль, що може бути порівняна з роллю т.зв. дідича в етнічній Польщі. Вони мали унікальну владу, недоступну для шляхетського двору, – духовну, причому здавна прагнучи здобути міста.

Події 1918–1919 років у околицях Вислока та Команчі розігрались в модерній формі. Вони не набули форми ні "кресового" повстання, ні галицької різанини 1846 року. Я бачу дві причини цього. По-перше, греко-католицьке духовенство, щоб здобути незалежність не лише для себе (!), погодилося на існування суверена у формі своїх давніх віруючих і діяло згідно з принципом угоди з цим сувереном; для духовенства ця угода означала самообмеження, проте вона несла модерну, відносно мало конфліктну форму соціальних відносин.

По-друге, це був не давній "кресовий" конфлікт село – панський двір, парафія – парафія, а зіткнення між українським селом і польським містом (не стільки етнічно польським, як контрольованим чиновниками та інтелігенцією, здатними мобілізувати римо-католицьких мешканців передмістя). До того "польського" міста було від Лемківщини в середині ХІХ століття далеко, проте на початку ХХ-го, унаслідок розвитку комунікацій, місто поближчало. Важливим було те, що саме там відбувалося суперництво між українським та польським державними проєктами. Його результати згодом відбилися на долі так званої Висліцько-Команецької Республіки, та й не лише на ній.

 
Вояк австро-угорської армії під час Першої світової війни родом з Вислока Великого на прізвище Куземка

Український Львів із посередниками у постаті Перемишля та Сяніка впливав на весь австро-угорський Сяніцький повіт, причому географічне циркулювання еліт дозволяло їм проникнути на заході аж до Шляхтової. З іншого боку, Краків, польський еквівалент Львова, замикаючи Лемківщину із заходу, не мав на її території легкого доступу.

Він не міг скористатися судом, парафією, залізницею, містом, пресою, освітою. Він спирався на повітові адміністрації, заповнені поляками. Його філії – Новий Санч, Горлиці та Ясло – пропонували русинам / руснакам раз на тиждень місце в обмеженому й тимчасовому просторі, яким був міський майдан, де упродовж кількох годин тривав ярмарок. Русини / руснаки могли там з'являтися, щоб одразу ж зникнути. Місто як центр влади та польської культури справляло на них сильне враження, проте було недоступне.

Для просування вгору по суспільній драбині вони були надто бідними. Щоправда, існував соціальний механізм, щоб це змінити, але потрібен був великий символічний та фінансовий капітал, а також підтримка з міста. На неї Західна Лемківщина не могла сподіватися навіть такою скромною мірою, як Східна.

Це далося взнаки в 1918 році, що видно зі спогадів о. Пантелеймона Шпильки з Вислока та українського активіста із Сянока Володимира Бучацького. Сільську перспективу першого доповнює міський погляд другого. Бучацький описав події в Сяноці, що передували подіям у Висліку. Така послідовність була невипадковою.

Вже в лютому 1918 року українська еліта Сянока змогла мобілізувати власних городян і навколишнє село такою мірою, що власне в місті відбулася маніфестація підтримки незалежної української держави, визнаної Німеччиною та Австро-Угорщиною завдяки Берестейському мирові.

Проте це стало можливим лише завдяки тому, що місто контролював військовий гарнізон, підпорядкований урядові у Відні (ця ситуація передувала тій, що трапилася під час німецької окупації: скасування польської адміністрації в 1939–1944 роках дало реальні можливості для українського елементу та продемонструвало, до яких принижень і цивілізаційної відсталости змушувала русинів / українців Польська Республіка).

На початку листопада 1918 року Австро-Угорщина припинила своє існування, а українська незалежність мусила відступити з міста до села. Відсутність міста стала визначальною. Вона створила глибинну підставу подальшої поразки. Брак міста становив найбільшу слабкість незалежної Лемківщини в межах ЗУНР. Тому так звану Висліцько-Команецьку Республіку можна звести до плану здобуття міста для себе, щоб максимізувати власні шанси на виживання. Спогади о. Шпильки доводять існування власне цієї стратегії.

Ситуація Сянока наприкінці 1918 року була складною. Майже всі східно-галицькі міста були опановані та стали центрами української державної влади, але Сянік був винятком. Це місто, оточене українськими селами, було розташоване в Русі / Україні, а водночас перебувало поза політичними кордонами ЗУНР. Сянік становив для польських військ частину політичної Польської Республіки.

Хоча він містився за межами етнічних кордонів краю під назвою Польща, польські політики та військові, спираючись на владу над Сяноком, перетворили його на центр, здатний встановити контроль над сільськими районами на відстані до 40 кілометрів від нього. 23 січня 1919 року Військо Польське з Сянока шляхом збройного насильства ліквідувало українську державність на Східній Лемківщині, чинячи вбивства людности та злочин політичної дурости.

Команецький злочин

Так звана Висліцько-Команецька Республіка входила до складу Західноукраїнської Народної Республіки, що мала повну державність: давала владні повноваження своїм громадянам на їхній, лише їм підпорядкованій території, формувала на ній перебіг подій, включно зі створенням рівного закону для всіх. Однак цій державі не вдалося досягти правового суверенітету на міжнародній арені, оскільки вона була завойована Польською Республікою, що порушила фундаментальний міжнародний принцип рівности суверенних держав. Величезне насильство та злочини, необхідні для знищення ЗУНР, свідчать про те, що українська держава була незалежною від інших суб'єктів міжнародного права.

На Лемківщині діяльність українських державників мала глибоке соціальне та політичне коріння. Це був наслідок Великої французької революції на Сході Європі (історія конструювання української нації свідчить про те, що вона постала унаслідок походу західноєвропейської демократії на схід континенту). У цій частині Карпат у листопаді 1918 року, після багатовікового підпорядкування польській шляхті, руський третій стан взяв владу в свої руки.

Якби один із ініціаторів творіння вільних французів Еммануель-Жозеф Сієс, монах і політик, опинився тоді на Лемківщині, він, мабуть, сказав би те саме, що в 1789 році в Парижі: "Чим є третій стан? – Усім. – Чим він був досі в політичній системі? – Нічим. – Чого він хоче? – Стати чимось". Лідер демократів і республіканців з Вислока та Команчі, також священник і політик, о. Пантелеймон Шпилька став у 1918 році Еммануелем-Жозефом Сієсом: він очолив волю русинів / українців до створення держави від свого імені та для себе.

Не в Києві чи у Львові, не у Варшаві, а в селі східної Лемківщини за посередництвом греко-католицької парафії втілилася українська версія європейської цивілізації. В контексті панування третього стану за часів Великої французької революції та відсутности цього стану в добу шляхетської польської Конституції 3 травня 1791 року, видно, що в 1918 році руські / українські еліти діяли на Лемківщині, спираючись на те, чого польська шляхта не схотіла засвоїти з досвіду французів навіть через 120 років.

Українські республіканці Лемківщини вбачали ці майбутні небезпеки, коли кріпосницьке панування шляхти з-перед 1848 року мало б тепер заступити етнічне панування поляків. У прагненні підпорядкувати українців, звести їх до селян-русинів, містилася давня кріпосницька підстава нової редакції польського шляхетського світу – Польської Республіки.

Тим часом на терені так званої Висліцько-Команецької Республіки не було спалено жодного шляхетського двору і не загинула жодна "надлюдина"-поляк. Тоді що ж стало підставою для мордування мешканців Команчі та Прелук польськими солдатами? Хто і як міг дати їм "право" виривати людям язики? Яка політична культура дозволяла підпалювати людські домівки, щоб освітити темряву ночі?

Гадаю, що то була узурпація "права" на насильство над людиною та концепція держави як інструменту легального вбивання людей. Ніколи не слід забути, як криваво утвердилася Польська Річ Посполита в 1918 році на Лемківщині і як вона знищила там найкрасивіше з людських прав – свободу.

Джерела боротьби за свободу

Постріли в польських нападників із Сянока не були бездумними. Пам'ять про антилюдську культурну та соціально-економічну формацію, яка дошкуляла руському селу, – панщинну, систему Королівства Польського до 1772 року та насильство часів польської автономії в Габсбурзькій монархії століттями спонукала до опору та боротьби.

Коли Якуб Шеля в 1846 р. на чолі селян з-під Тарнова і Кракова різав "своїх" польських панів, його дії сильно відрізнялися від того, що діялося в 1918 р. на Лемківщині, проте голос людини, яку шляхтич звів до тварини, і поблизу Тарнова, і на берегах Вислока звучав однаково – як заперечення здатности шляхти до співіснування на засадах поваги до людської гідности інших, ніж вони самі. Українські державники на Лемківщині в листопаді 1918 року не сумнівалися, що польські урядові еліти не поважатимуть їхньої людської гідности та незалежности. Озброєння вони вважали актом, невідривним від встановлення власної незалежности та антропологічної конституції.

 
Злiва направо: Юліян Тарнович, о. Пантелеймон Шпилька, Степан Голяш

У відповідь на атаку з боку Польської Республіки вільні громадяни української держави на Лемківщині в січні 1919 року воювали як герої. Готовність мешканців Щавного, Чистогорба, Душатина, Репеді чи Суровиці віддати життя за те, щоб не зазнати насильства від Польської Республіки, дивує й досі. Не заслужив на повагу ворог, палій і вбивця – вояк Війська Польського, а особливо політичні еліти Польської Речі Посполитої.

У Команчі та Прелуках розбилися на друзки ідеали, про які ці еліти оповідали Європі на мирній конференції в Парижі буквально в той сам час, коли в Команчі вони набували постаті людей із вирваними язиками. Мовчання жертв – це голос, який говорить про одне: лихо, що тоді польська держава опанувала Лемківщину. Держава зі свободою лише для поляків не була в 1919 році державою для всіх інших людей і не стала нею до свого краху в 1939 році. Свобода, що є наглядом за Іншими, не поляками, – це концтабір, а не держава.

Тінь польської "надлюдини"

Стиль завоювання лемківської частини ЗУНР Польською Республікою дивує своєю жорстокістю. Масштаби насильства не відповідали діям українських сил, які, невідомо, зрештою, чому, не завдали Війську Польському жодних втрат. Польські солдати поводились так, ніби це вони починали Другу світову війну. Їх безжалісність і жорстокість дозволяють нам трактувати експедицію ВП до Команчі в січні 1919 року як пролог до майбутнього конфлікту, а не як підсумок Першої світової війни.

Ці дії нагадують злочини Війська Польського супроти українців у 1939 році та Армії Крайової у 1943–1944 роках. У 1919 році командування Війська Польського думало і діяло стосовно українців так, як гітлерівці стосовно поляків у 1939 році та під час окупації. Дії проти цивільного населення, зумовлені небажанням відрізняти озброєного члена збройного формування від цивільного, є ознакою тоталітаризму. На Лемківщині 1945 рік розпочався у 1919-му.

Згодом, однак, сталося те, про що в листопаді 1918 року попереджав голова української повітової Національної ради у Вислоці: 20 років сплати податків Варшаві задарма. Лемківщина як край, де мешкають не поляки, не мала перспектив розвитку, поки її національне обличчя не зміниться. З цієї причини, так наче українці мають вади розвитку, вся адміністрація була заповнена особами польської національности.

Державні органи, зрештою, аж до 1947 року, мали характер окупаційної адміністрації, режимно етнічної: жменька добірних "надлюдей"-поляків правила тисячами "неповноцінних" не поляків. Закриття можливостей розвитку для не поляків та не римо-католиків, зведення їх до робочої сили дошкуляло їм як людям, а не лише як українцям.

Команча стала тереном державної соціальної інженерії. Жоден молодий мешканець Команчі не здобув навіть середньої освіти, жоден не став службовцем. Дорога через село стала шляхом для маршів молодіжних націоналістичних боївок із Сянока з нагоди Конституції 3 травня або в річницю смерті Юзефа Пілсудського. З'явився також римо-католицький храм – невід'ємний механізм згоди на насильство та знак того, що церква незабаром мусить зникнути. Латинський храм надавав глибинну санкцію "нормальному" культурному майбутньому та оголенню цієї землі від українців.

Після Другої світової війни довоєнна політика незгоди на присутність не поляків у польській державі була продовжена в формі депортації українців. Панцирні потяги, що йшли з Сянока на Команчу в 1945–1947 роках, стали повторенням січня 1919 року. Польські політики застосували проти керівництва Висліцько-Команецької Республіки концепцію "большевицької загрози". У

1946 році Військо Польське замордувало в Команчі священника Ореста Венгриновича, якого можна вважати символічно вбитим о. Пантелеймоном Шпилькою. Венгринович став засобом для тієї самої пропаганди – вже не як "комуніст", а як "бандерівець". Останні крапки над Висліцько-Команецькою Республікою були саме такими: УПА палить символ польського насильства – шляхетський двір, а Військо Польське мордує греко-католицького пароха Ореста Венгриновича – представника української еліти Лемківщини, яка не погодилася на насилля Польської Республіки над людьми.

Переклав з польської Андрій Павлишин

Публікація підготовлена в рамках проекту "Стежками предків" від МГО "Вирій" за підтримки Українського культурного фонду  

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.