Антон Омельченко – малорос, росіянин, українець?
Постать Антона Лукича Омельченка потребує більш грунтовного дослідження чинників, що привели українця з селища Батьки Зіньківського повіту на Полтавщині до Антарктичної експедиції фінансованої Географічним Товариством Великої Британії, під керівництвом капітана Роберта Фалколна Скота
Член Королівського Географічного Товариства Великої Британії - Антон Лукич Омельченко народився 1883 року у селі Батьки Зіньківського Повіту, Полтавської Губернії.
Остання експедиція Скотта була не просто перегонами за підкорення Південного полюса. Експедиція мала широку наукову програму. Коли Скотт прибув у Мельбурн, столицю штату Вікторія в Австралії, там, в елітному джентельменському клубі, йому вручили повідомлення від Амудсена, що його команда напрявляється на підкорення Південного полюсу.
Норвежець – Роалд Амундсен, який спочатку оголосив, що його експедиція йде на підкорення Північного полюса, змінив пункт призначення, а Скотт відповідно вирішив не змінювати своїх планів.
Оскільки передчасний від'їзд експедиції на Полюс з використанням поні для транспортування, був би надзвичайно проблематичним для британської експедиції. І означав би відмову від однієї з найважливіших цілей експедиції - зокрема, отримання вперше в історії географічних експедицій - яєць Імператорського пінгвіна, який відкладає яйця в середині антарктичної зими.
Крім того, Скотт, характерно зауважив, що такі перегони "ніколи не закінчуються так, як очікуєш" (Джерело. Остання експедиція Скотта, Лондон 1913, Том 1, с. 187-188, 432. Див. Також лист Герберта Г. Понтіга в The Times, цитований у HG Ponting, The Great White South /Білий Південь (далі GWS), Лондон, 1921, с. 202-203).
Експедиція, звичайно, була британською. Але не зовсім так. Кілька учасників прибули з країн тодішньої Британської Імперії. І в самому кінці списку експедиції ми знаходимо імена двох підданих Російської Імперії, введених як Антон Омельченко та Деметрій Героф.
Присутність цих двох підданих Російського Царя в експедиції вимагає певних пояснень. Хоча плани Скотта включали пішоходну партію до кінцевої мети, в експедиції Скотт мав намір використовувати різні види підтримки та резервний транспорт. Це були і моторні сани з використанням гусеничних протекторів, які згодом знайдуть військове застосування у танку, наскільки це дозволяв рельєф місцевості та механічні проблеми, перевозячи їжу та паливо в сховища для зупинок команди на зворотньому шляху з Полюса.
Собачі упряжки також мали транспортувати додаткові запаси, а потім повернутися на основну базу, щоб допомогти роботі вчених. І на перших етапах подорожі - аж до південного боку льодовика Бердмор, експедиція везла свою їжу та спорядження на упряжках з поні. Ці поні по плану не мали повернулися з експедиції; вони були б зарізані, оскільки кліматичні умови та брак корму виявилися б занадто складними.
Роберт Скотт відправив члена своєї команди Сесіл Мірза на російський Далекий Схід закупити собак та маньчжурських поні. Тут Мірз придбав не лише необхідних тварин, але й завербував двох помічників, щоб допомогти доглядати за тваринами у плаванні. З архівних документів зрозуміло, що Скотт не мав намір взяти їх у членство експедиції. "Росіян" було вирішено підписати до участі в експедиції по прибутті до Нової Зеландії, і їх імена були належним чином зареєстровані із заробітньою платнею ± 60 фунтів стерлінгів річних.
Хоча прізвище Омельченко припускає українське походження, протягом десятиліть нічого не було відомо про походження жодної людини, крім домашніх адрес у реєстрі експедицій - у випадку Омельченка - Владивостоцький іподром!
Традиційно було і є звичаєм дослідників вести щоденники, більшість учасників експедиції теж вели щоденники. Кілька з них пізніше були опубліковані або використані як основа для подальших досліджень.
Але хоча щоденникові записи містять розрізнені посилання на Антона Омельченка і Дмитра Гірева, вони стосуються повсякденного життя експедиції, а не наводять життєву історію та походження учасників. Більше того, все, що потрапляло в щоденники про походження двох "росіян", виходило з власних слів оповідувачів і - через їхню далеко не досконалу англійську мову - цілком могли закрастися неточності.
Найвідоміший із усіх щоденників - це, звичайно ж, щоденник самого капітана Скотта, який упорядкував Леонард Хакслі. Фрагменти щоденника Скотта були перекладені російською мовою, і в 1955 році з'явився повний переклад. Один із редакторів російської версії, маловідомий - Н. Болотников, мав за мету дізнатись про двох "росіян".
Десять років він не міг їх відстежити, а потім у 1965 році він отримав листа від пана Забігайло, який стверджував, що знав Антона в 1925 році в селі Батьки Полтавського району України і бачив Полярну Медаль, вручену всім учасникам експедиції королем Георгом V. Це було перше підтвердження українського походження Антона Лукича Омельченка.
Давайте поглянемо, як виглядали односельці і сучасники Антона Омельченка.
Розуміння народу приходить через призму часу, завдяки вивченню статистичних даних та відомостей з перепису населення, дозволяє нам зробити обгрунтовані припущення про переконання, смаки і зовнішній вигляд сучасників Антона Омельченка, та і самого Антона.
Визначення національності
Знайомство з результатами Статистичного Опитування Полтавської губернії, проведеного протягом 1896 та 1897 років співробітниками Полтавського Губернського статистичного комітету дає надзвичайно детальну картину про культуру і побут населення губернії. Статистичне опитування було проведено з залученням відповідачів з більше ніж 300 населених пунктів губернії. І має респондентів із Зінківського повіту, до якого в той час входило село Батьки, в якому і народився Антон Лукич Омельченко.
Респондентами з Зіньківського повіту з села Заїченці, найближчого до Батьків був Макаренко Іван Петрович – міщанин з козаків, та з селища Опішня - козак Більченко Мойсей К.
Перший розділ статистичного опитування вивчає питання, як населення себе називає, яку назву вважає найбільш відповідною, говорячи сучасною мовою, як розуміє свою національність. Респонденти з північних повітів Полтавської губернії, куди на час 1896 та 1897 років входило село Батьки, не могли точно визначитися з власною назвою, а ті хто визначився, то назва, яку вони собі обрали, для них була досить умовною.
В Гадяцькому повіті населення ототожнювало себе з назвою "козаки" та "мужики" і вживало ці імена у діловому спілкуванню. Назва "хахли" вживалося як прізвисько. Незважаючи на непевність з визначенням свого власного імені, населення чітко відрізняло себе від "руських та литвинів".
У районі Книщівської та Петрівської волостей, Гадяцького повіту у переписі населення чітко визначають себе, як потомків кровних запорізьких козаків, вони підкреслюють свою відмінність від нащадків бувших кріпаків. Респондент перепису, народний учитель І.П. Чайка зазначає, "Казаки гордятся своим званием, что сплошь и рядом это выражалось при всеобщей народной переписи в 1897 году".
І ці слова, підтверджують відповідачі з північних волостей Полтавської губернії, наприклад, з Лохвицького повіту народний вчитель Р. А. Костиря і козака М. Я. Циса з с. Табор, Лохвицького повіту.
Назва "росіяни" вбачається місцевим населенням, як не відповідне дійсності. "Хахли" - глузливе прізвисько, "Малороси" - назва книжкова і мало знайома населенню. Цей факт стане важливим у дослідженні, де буде йти мова, як сам Антон Омельченко визнавав свою національність і пояснював команді під час експедиції. Про це написав Роберт Скотт та інші члени команди у своїх щоденниках.
Зовнішній вигляд краян Антона Омельченка
Ознайомлення з відповідями респондентів перепису населення 1896 та 1897 років дозволяє уявити зовнішність та помешкання односельців та братів Антона Омельченка, а він був сьомою дитиною у родині. Чоловіки на початок XIX століття на півночі Полтавщини, і особливо у Зінківському повіті переважно вбиралися у " чумарки, каптанки, куртки і куцини ". Всі ці різновиди легкого чоловічого одягу, що розрізняються між собою кроєм, в окремих місцевостях губернії були нерівномірно поширені.
Найбільш поширені чумарки. Цей, широко поширений на Полтавщині, ще за козацької доби, одяг, на час опитування витісняється. Вбрання змінюється переважно піджаками. "Куртки", що відзначаються респондентами, як практична ноша і, є пізнішого походження, поширені, головним чином, в повітах північної смуги Полтавської губернії.
Про існування "куцин" повідомлено лише з села Більська, Зінківського повіту. Про "жупани" і "кунтуші" повідомляють, як про пережитки старовини і цей одяг вийшов з ужитку, і його тільки можна зустріти в скринях старовинних козацьких родів.
Кольорові пояси на час опитування затрималися повсюдно; але змінився їх матеріал, а також спосіб яким підперізувалися. Старовинні шаровари "штани до очкур з матнею" у багатьох місцях губернії зовсім вивелися, в інших місцях вони виводяться; так як для них, за повідомленням деяких респондентів, потрібно втричі більше матерії, ніж на сучасніші вузькі штани. Затрималися шаровари в небагатьох місцях, і при тому як приналежність одягу літніх і старих.
В ряду місць, де старовинні шаровари ще тримаються, відзначені кореспондентами с. Гнилиця, Прилук, повіту, Глинськ, Роменського повіту, с. Більськ, Зіньківського повіту, М. Багачка, Миргородського повіту і с. Солошине, Кобеляцького повіту, де, за повідомленням свящ. о. Н. Пірского, затрималися найширші старовинні шаровари.
Як бачимо далі з опитування, у селі Більське, Зіньківського повіту старовинний одяг затримався, у чоловіків кожухи, кобеняки, куцини, чумарки і широкі шаровари з очкуром. У жінок кожушини, куцини, халати, плахти і дерги. Жіночі кожушки колись були зі стоячим смушевим коміром і такою ж пелериною, а на час опитування мали відкидні коміри. Халати вийшли з ужитку, витіснення юпками.
У Зінківському повіту респонденти опитування зазначають зміну від саморобних матеріалів до фабричних. "Раніше весь одяг як у чоловіків, так і у жінок, був з саморобних матеріалів. На момент опитування пішли в хід фабричні матерії.
З села Заїченці, Зінківського повіту опитувані з досадою зазначають, що значні зміни в одязі відбулися під впливом "Бісової моди".
Мова і пісні
Як відомо з щоденників експедиціонерів Роберта Скотта і фотографій та кінозйомки офіційного фотографа експедиції Ґерберта Понтинга, якому неупинно допомагав Антон. Годинами він носив фото інструменти для в пошуках вдалих ракурсів та комбінації світла і тіні і часто попадав в кадр Понтинга. Завдяки кінодокументам експедиції, ми бачимо Антона Омельченка, як прекрасного танцюриста гопака. І це перше відео свідчення гопака представлене у виконанні полтавця Омельченка.
Черрі-Гаррард підтвердив майстерність Антона як танцюриста у своїх мемуарах. Пишучи про знаменитий "Зимовий сезон" на експедиціїйній базі, він зазначає: "Оутс танцював Лансерів (тип кадрилі) з Антоном, і Антон, чиї танці ставлять Руський балет у тінь".
Заслуговує уваги повідомлення козака Н. Е. Брюха з Великих Будищ, Зінківського повіту, відзначає, що старовинна пісня починає повертатися в народне середовище у всій своїй красі. Повертає народу народну пісню театр, де досить почути виконання старовинної пісні одному селянину, щоб слідом потім співало цю пісню все село, а незабаром і вся округа.
У с. Більськ, Зіньківського повіту звичаї і обряди поволі відходять у забуття, міцно тримаються весільні обряди. У селі Великі-Будища мова понівечена, проте старовинні пісні намагається зберегти багатший клас населення, що засвоює такі пісні в театрах.
А у Більську мова українська тільки у старих людей, а молодь домішує багато російської мови.
У інших місцях Зінківського повіту зазначено, що зміни в мові значні, внаслідок відходу на заробітки в міста, інші губернії, на заводи, на залізницю.
У Заїченцях, селі найближчому до Батьків, де народився Антон Омельченко відзначається "псування мови".
З місцевостей, де полтавські селяни близько знайомляться з новими формами побуту, респонденти опитування найчастіше називають Таврію і Донщину. У ці місцевості на заробітки направляється населення з усіх повітів Полтавської губернії.
Як ми знаємо, Антон Омельченко почав ходити на заробітки на Дон з старшими братами у ранньому віці.
Стосовно будови житла, статистичне опитування зазначає що у селі Більськ, Зінківського повіту в оселях мало, що змінилося від старовини, але хати роблять просторіше і вище. А житло прикрашають всередині лубковими картинами і портретами солдатів.
Повертаючись до щоденників експедиції, дізнаємося більше, як згадують про Антона в експедиції. У своїх щоденниках капітан Робет Скотт пише:
"15 серпня ... Дуже приємно відзначити чудові стосунки, які наші молоді росіяни встановили з іншими людьми; вони обидва працюють дуже важко, Антона доводиться працювати найбільше ... Обоє у найкращих стосунках зі своїм партнером, і минулої ночі було забавно бачити, як маленький Антон у доброму гуморі натягував на очі свого повстяного капулюха здорованю Пітеру Евансу.
13 жовтня ... Поні поводилися добре, за винятком ... Найбільш неприємної тварюки - поні Крістофера. Цікаво те, що він достатньо тихий на прогулянках і у вправах у стайні, але як тільки треба впрягатися у санки для вишколу на льоду, Крістофера охоплює демон злості, він кусає і б'є ногами намагається розтрощити партнера. Здається, стає все важче, і важче керувати Кристофером, оскільки він залищається некерований навіть на трьох ногах. Оутс, Бауерс і Антон збираються навколо звіра і зав'язують одну передні ноги, а потім, затискаючи голову по обидва боки, Оутс звязує задні ноги. А маленький звір борсається, різко піднімаючи копита вгору. Це триває до тих пір, поки виснаженна тварина не дасть шанс себе опанувати".
Підсумовуючи розповіді Скотта, ми спостерігаємо, що Антон мав репутацію надзвичайно працьовитого члена експедиції, де всі, від командира до самого останнього члена експедиції, працювали невпинно! Він був наддосвідченим конюхом, інтуїтивним, працьовитим, і мав сухий гумор у розумінні кінської психології.
Він мав добрі стосунки зі своїми колегами - житлові приміщення-бараки на мисі Еванс були по-морському порядку розділені на "офіцерські" та "мужичі рубки", які унікально поєднували людей різних по класу та походженню в обмеженних умовах антарктичного проживання.
По свідченням щоденників Скотта - Омельченко, явно не любив відмовлятися від усього, що розпочав - навіть продовжував палити сигару між припадками морської хвороби, він втамувавши рвоту, повертався до сигари.
Запис у щоденнику Гріффіта Тейлора, описував таким чином зимову станцію та її мешканців:
"Ліворуч багато дротяних матраців, закріплених на залізних рамах. Такий дивний інструмент, як гітара, розрізаний навпіл, є заповітним надбанням російського конюха Антона. Його комічний маленький уклін, коли ти звертаєшся до нього, - бо він не говорить англійською мовою - нагадує мені цирковий уклін".
На зимовій станції морські офіцери і науковцями проводилися лекції. Від усієї команди, очікувалось відвідування лекцій, які протягом першої зими проводились три вечори на тиждень. Метою лекцій було ознайомити один одного з надбанням наук і частково діяли, як своєрідна психологічна та трудова терапія у протидію довгій полярній ночі.
Хоча прямих доказів немає, цілком можна припустити, що Антон також був присутній на цих лекціях. Пізніше зустрічається свідчення односельця Омельченка, того ж вищезгадуваного Забігайла, що Антон читав лекції в клубі в селищі Опішнє. Його лекціі були вщент заповнені слухачами, ніхто не покидав клуб.
Однією з спортивних подій у якій відзначився Антон, за словами Гріффіт Тейлор була гра у футбол:
"2 травня ми провели першу футбольну гру. Цікавим був склад команд: маленький п'ятистопний Антон, наш російський конюх, який не знав англійської мови і, мабуть, ніколи не бачив футболу. Дещо контрастними були Кріан і Тафф Еванс, висотою близько шести футів, двоє найвищих людей на флоті. Більше того, Еванс був відомим гравцем валлійців. Футбольні навички Райта базувались на хокеї. Аткінсон був нашим зірковим гравцем, хоча Гран грав футбол у Норвегії.
Ми грали на рихлій, у тріщинах морській льодині - у Норт-Бей, так що були всі шанси, що наша гра буде рухливою не тільки на полі, а і під таким незвичним футбольним полем.
Усі виявилися в офсайді. Я наполегливо стежив за м'ячем, як я зрозумів пізніше, це було недоцільним. Антону в голову прийшла ідея, і він весело вибивав м'яча на середину поля, де б він не опинявся. У першому таймі почалася хуртовина, яка допомогла нашій стороні виграти. Заметіль ледь не здувала м'яч з льоду. Вітер піднявся до сорока миль на годину і створив сніговий перемет, на нашому боці, тому, природно, ми виграли з перевагою у три голи".
Гріффіт Тейлор продовжує описувати дружні стосунки у команді, і як Антон полюбився своїм колегам.
"16 листопада. Нас шестеро сиділи в одному наметі і жваво обідали. Плани Антона викликали посмішки і розважали групу. Ми зрозуміли, що він повертається до Росії, щоб одружитися з багатою дружиною, і поки вона була заможною, він не заперечував навіть проти дерев'яної ноги".
І, нарешті, повернемося до найголовнішого питання: наскільки "українцем" відчував себе Антон? Той факт, що всі щоденники експедиції називають його та Дмитра Гірєва "росіянами", не має великого значення. Як ми вже бачили, Скотт називав англомовних членів експедиції "англійцями", оскільки кожен з них прибув із країн Британської Співдружності, а також з Уельсу та Ірландії.
Припустимо, якщо учасники експедиції, починаючи від Скотта, вважали громадян Великої Британії та Британської Співдружності "англійцями", це, не дивно, що вони розглядали всіх підданих Російської Імперії як "росіян". За винятком Сесіль Мірза, який вільно володів російською мовою, та Аткінсона, який намагався вивчити російську.
Для решти, було не зовсім зрозумілим, що було, а що не було російською. Усі вони прийняли слова, що використовуються для управління собачими командами - "Кі Кі" = "йти праворуч", "Чуй" = йти ліворуч тощо - як російські, тоді як, це скоріше всього був, місцевий, східно-сибірський діалект. До того ж Антон у момент тривалих подорожей на Далекому Сході придбав і навчився грати на типовому російському інструменті - балалайці.
Але що найважливіше і потребує відзначення, що в різних щоденниках та розповідях слово "росіянин", застосовуване до Антона, має обов'язково прикметник "маленький". Антон, як відомо, був надзвичайно низького зросту. Але ніхто не називає його "російським коротуном", "малим росіянином" або "кремезним росіянином" - називають лише "малоросіянином".
Скотт, безумовно, знав вислів "малоросійський" у значенні української належності. Ще деталь, одну із собак-санок (а у всіх собак були російські імена) звали "Хохол", що Скотт перекладає як "малоросійська".
Авторка статті, намагалася ознайомитись з оригінальними рукописами щоденників Скотта у віртуальному режимі, щоб побачити, чи використовується, часом, велика буква "L" для словосполучення "Little Russian". Але оригінали усіх щоденників ще не вдалося перечитати.
Одним із пояснень постійного вживання виразу "little Russian" щодо Антона може бути напівжартівливий вислів самого конюха, відповідаючи на коментарі про свій маленький зріст. Антон намагався жартувати своєю дуже недосконалою англійською мовою "Звичайно, я - "little Russian", але я - "Little Russian!"?
Але для усіх українців – Антон Омельченко є першим представником України у Антарктиці.
