Євген Побігущий і Дружини українських націоналістів

Україна не потребує, щоб ми героїчно вмерли, а щоб ми героїчно боролись і помагали їй, а тому треба належного фахового вишколу, бо Україна і по війні потребуватиме добре вишколеного війська для оборони кордонів перед відвічним нашим ворогом – москалем.

Цього року у видавництві "Посвіт" вийшла друком книжка Івана Монолатія "Homo Militaris Євген Побігущий-Рен. Історія українського офіцера в чотирьох арміях і трьох війнах". "Історична правда" із люб'язного дозволу автора та видавництва пропонує Вашій увазі розділ із цієї книги.


Праця в познанському архіві не тривала довго: у лютому 1941 р. Євген отримав наказ від Організації Українських Націоналістів (Бандери) (далі – ОУН(Б) прибути до Берліна, "на студії німецької мови для чужинців в університеті, а водночас проводити там курс – вишкіл старшин", а ще одночасно – отримав виклик ОКВ (Oberkommando der Wermacht, Верховного командування Вермахту) негайно зголоситися до одного з його відділів як перекладач[1].

Надзвичайно цікаво, що у лютому 1950 р. для Міжнародної організації у справах біженців Євген Побігущий свідчив, що був викликаний до ОКВ як перекладач, а його відкомандирували до "табору військовополонених у Мурнау (йдеться про "Офенлаґ-VII-A Мурнау" біля Мурнау-ам-Штаффельзе у Баварії. – І. М.), де утримували полонених польських офіцерів".

Однак, згідно з його свідченнями, "йому було соромно працювати в таборі військовополонених", адже він щойно вийшов з такого ж місця, а тому просив змінити його місце призначення. Саме тому його відправили на курс перекладачів у Берлін[2].

Зауважмо, що вже у середині червня приблизно 200 українців (як правило, студентів), які завершили навчання і одягнули німецьку військову форму, направили на Східний фронт.

Важливою обставиною було й те, що, як згадувавли очевидці тих подій, "українські перекладачі були командовані українськими політичними середовищами й тільки дуже мале число було звербоване персонально. […] все це відбувалось в приватній площині тим не менш, однак, створювало це добру атмосферу й казало сподіватись приязної постави військових кругів до справи української державности"[3].

 
Родина Болюхів – стоять з ліва до права - брат Юрій, батько Василь, Мирослав Болюх в однострої перекладача Вермахту, сидить – мати і дружина Генрієтта, - Тернопіль, грудень 1941-го року
джерело: тернопільський обласний краєзнавчий музей

Вочевидь, до такої "меншости" й належав Є. Побігущий, для якого такі мовні курси були лише прикриттям для вишколу українців у Берліні.

А що мовні курси, як і вишкіл мали тривати чотири місяці, це його здивувало, "щоб саме в часі війни вишколювати конспірантивно наших старшин у столиці держави, яка воює, і в якій пильно спостерігають за чужинцями, а зокрема за кол[ишніми]. старшинами чужинецьких армій"[4].

Про це, розповідаючи про свого побратима Филипа Трача, згадував Роман Лазурко: "Його військовий шлях був дещо відмінний від решти вояків нашої Дивізії (дивізії "Галичина". – І. М.).

Ще як член нашого організованого підпілля, революціонер з душі проти чужого насилля, під час своїх студій в Берліні в роках 1940 і 1941 він перейшов таємні підстаршинські і старшинські вишколи, якими керував з рамени Організації полк. Побігущий при допомозі декількох досвідчених українських старшин із колишньої польської армії"[5].

Мабуть, все сказати про цей епізод Є. Побігущий не хотів й через десятки років після нього, адже до кінця свого життя був членом ОУН. Саме зв'язкові цієї організації зустріли Євгена у німецькій столиці, полагодили усі формальности з курсом німецької мови в університеті, а курс для старшин був замаскований під навчання школи рисувальників[6].

"Намагався я, щоб мої курсанти могли запізнатися з проблемами модерної війни, бодай на рівні сотенного командира, і в тому мені дуже пригодився мій досвід з воєнної кампанії 1939 року. Хочу відмітити, що курсантами були вже заавансовані особи, що перейшли різні військові вишколи-курси"[7].

Про їхні особливості згадував Микола Климишин, зазначаючи, що "майже всі члени ОУН, які силою умов опинилися на еміграції, відбували військові курси.

Та це були тільки теоретичні курси, які з практики мали тільки те, що можна було на курсах практично показати в замкненій кімнаті, або на прогульці, яку треба було добре маскувати. Німці не переслідували у той час українців, і ми це використовували для наших вишколів"[8].

 
Микола Климишин – чільний діяч ОУН, в'язень польських тюрем та нацистських концтаборів, керівних північної похідної групи ОУН у 1941 р.

Дивного тут нічого немає, адже, як виснує Іван Патриляк, співпраця ОУН(Б) із Абвером – факт достовірний, а українські націоналісти та німецькі військові розвідники намагалися використати один одного винятково у власних цілях[9].

Наприклад, 1933 р. у Берліні відбувся військовий курс для телеграфістів – членів ОУН. З того ж року у Берліні діяла офіцерська школа ОУН при Українському науковому інституті[10].

А ще слід пригадати, що, починаючи з літа 1933 р., польські слідчі органи на Галичині констатували зростання пронімецьких симпатій серед українців – студентів та випускників гімназій.

Реалізації таких симпатій сприяла, з одного боку, інформаційна, матеріальна і моральна підтримка окремих інституцій української еміґрації у Німеччині та ОУН, а з другого – пропаґанда німецьких урядових кіл. У таких контактах головною була теза про те, що визволення України може настати тільки з допомогою Німеччини[11].

Додаймо сюди й поширення серед української політичної еміграції тези, що "Українці ще ніколи не дали державних мужів типу світових реформаторів. Тому без огляду на часом сумнівний український традиціоналізм мусимо позичити від німецького народу все те, що під проводом великого Канцлера та Вождя Адольфа Гітлера – в нього освідчилося"[12].

У майбутній битві совєтського і нацистського тоталітаризмів, з огляду на можливість відновлення Української держави, ОУН(Б) вибирало союзником Вермахт, адже, як стверджував Володимир Косик, "в умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині, угода з вермахтом забезпечувала людям Бандери прикриття, за яким вони могли здійснювати певну політичну діяльність, не зазнаючи надто великих неприємностей від гестапо"[13].

Та й самі діячі ОУН(Б), очевидці такої співпраці, після війни згадували, що "в початкових роках війни німецька армія мала більший голос, ніж у часі миру. Вона творила до деякої міри другий політичний фактор в Німеччині і була не лише єдиною силою в тоталітарній держав, але не згітлеризувалася повністю, але в різних відношеннях стояла в антагонізмі до політично-керівної сили, до Націонал-Соціялістичної Партії. […]



З цими колами німецьких військовиків, що […] ставилися прихильно до самостійности України, революційна ОУН підтримувала приязні зв'язки. […] Ця підтримка в тому періоді відносилася головно до військових і технічних справ

[…] ОУН старалася поширити можливості військових вишколів, використовуючи різні нагоди, які не потягали за собою зобов'язань ані для Організації, ані для курсантів, зокрема політичних чи зобов'язань щодо військової служби"[14].

Окремі думки, що є вище, висловлював й Степан Бандера 1954 р., готуючи матеріал до історії ДУН: "Провідні одиниці Організації Українських Націоналістів […] при неприязному взаємовідношенні з націонал-соціялістичними, урядовими і партійними кругами, піддержували приязні зв'язки з впливовими військовими чинниками Німеччини, зокрема з такими, які займалися політичними справами та ставились позитивно до державної самостійности України. Ці зв'язки спірались на повній (закреслено у машинописі. – І. М.) взаїмній одвертості"[15].

На початку 1941 р. відбулися зустрічі оунівців з керівництвом німецької армії (офіційної угоди між ОУН(Б) та ОКВ укладено не було, переговори завершились укладенням неформальної усної домовленості[16]) про підготовку 700 українських бойовиків, а вже 25 лютого сторони досягли угоди про вишкіл 800 кандидатів із старшин, які мають стати в майбутньому ядром союзної з Німеччиною української армії.

Йшлося про створення в рамках Вермахту українського легіону – Дружин українських націоналістів (далі – ДУН). Підготовка ДУН відбувалася при підтримці Абверу, який не приєднав два батальйони до інших військових частин і не присвоїв їм порядковий номер, а дав кожному з них кодову назву: "Організація Ролянд" і "Спеціальний відділ Нахтіґаль"[17].

На чолі "Ролянду" стояв Є. Побігущий, від ОУН(Б) – Ріко (Ріхард) Ярий, а "Нахтігалем" від оунівців командував Роман Шухевич[18].

 
Підняття прапора у Завберсдорфі. Зліва направо: Ріко Ярий, майор Євген Побігущий, чотарі Омелян Герман-"Орлик" та Любомир Ортинський

Згідно зі спогадами очевидців (найімовірніше, Степана Ленкавського[19]), Провід ОУН представив німцям свої умови: "Набором і формуванням ДУН-у мають займатися не німці, але ОУН (тобто її Військова Референтура). Політичним проводом, якому підлягали оба відділи ДУН-у та всі його учасники, є Провід ОУН: перед ним вони є зобов'язані присягою.

Завданням відділів ДУН-у є боротися проти Москви за відновлення і захист Української Самостійної Соборної Держави. За введення ДУН-у в воєнні дії має рішати провід ОУН. Німецькі військові зверхники мають над учасниками ДУН-у наказодавчу владу тільки в засягу вишколу й військового побуту.

Старшини і стрільці ДУН-у тільки в такому обсягу підлягають наказам німецьких старшин і до цього зобов'язуються окремим приреченням, але не складають присяги, яка зобов'язує в німецькому війську. Військова референтура ОУН має право надавати військові ступні"[20].

Зауважмо, що нацисти мали цілком інші плани. Зокрема секретний проєкт завдань для "груп українських націоналістів Мельника і Бандери на випадок війни з СРСР", розроблений відділом Абверу в Румунії 12 червня 1941 р., передбачав, зокрема й для "Ролянду", таке:

створення системи зв'язку з Совєтською Україною і Бесарабією; на випадок воєнних ускладнень з Совєтським Союзом створення партизанських груп; створення військових підрозділів, які мали слугувати німецьким військам як провідники і перекладачів, збір груп українців, згідно з їхніми політичними переконаннями, залучати їх у свої формування; цими формуваннями – під командуванням німецьких офіцерів, унтер-офіцерів або вояків – забезпечити вільне і безпечне пересування німецьких військ на місцевости, яка не буде зайнята німецькими військами; роззброєння росіян, котрі знаходяться на цих територіях вздовж лінії маршу німецьких військ; контроль над перевезенням ув'язнених[21].

Важливою обставиною було й те, що у секретному проєкті штабу 11 армії Вермахту від 27 червня зазначалося, що "Організація Ролянд трьома своїми сотнями творить кістяк українських формувань що їх створять згодом"[22].

 
Євген Побігущий зліва разом із вояками "Роланду" та німецьким офіцером 
Джерело: Архів ЦДВР

Через необхідність виконання угоди про створення ДУН, наприкінці березня 1941 р. до Відня з Берліна був спрямований Є. Побігущий (а не як сам згадував, у середині травня[23]), "професійний старшина польської армії", який "почав вишкіл спеціяльної групи з 15 чоловік, переважно колишніх військовиків. Цей вишкіл підготував малий кадр, який став дуже помічним, коли почалось організування відділу і його вишкіл"[24].

У квітні почався набір до Південного куреня ДУН, який здійснювала Крайова Екзекутива ОУН у Відні, а з травня – вишкіл рекрутованих до "Ролянда"[25].

Про важливість вишколу С. Бандера розмірковував так: "Військова підготова кадрів займала завсігди одне з головних місць у цілій діяльности ОУН [незрозум., закресл. – І. М.] відповідно до того, як збройна боротьба цілого народу [незрозум., закресл.] завершує її визвольну концепцію. […]

Підставовою справою цілої військової підготови були [незрозум., закресл.] різні вишколи (закреслено у машинописі. – І. М.) військові вишколи членів Організації.

Але вишколи організовані власними засобами давали теоретичну підготову й не могли заступити того всестороннього й практичного підготування, яке може дати тільки вишкіл тими засобами, якими диспонує військо" [26].

У своєму вишколі добровольців до ДУН Є. Побігущий керувався засадою, що "без війська народ немає сили", а "поневолені народи визволилися з ворожої займанщини, коли мали сильну волю і бажання визволитися"[27].

Хоча у Завберсдорфі, як він згадував, "початок промовляв би за те, що в тих умовах не вдасться нічого зробити", а тому "всі до одного, що туди прибули, мали фанатизм націоналістів. […] По кількох днях побуту відбулось вручання зброї. Рекрути-добровольці брали кріси з рук командирів і присягали: "Тим крісом здобуду волю України, або згину за Неї""[28].

 
Замок Завберсдорф. З австрійської гравюри

Ось як про це він пише: "Націоналісти запросили мене до Завберсдорфу, біля Вінернойштату в Австрії, школити там Південну Групу Леґіону в характері командира тієї частини ДУН-у.

Сказали, що праця почнеться з дуже малої групи людей, яких треба буде школити не лише на старшин і підстаршин, але й на майбутніх командирів більших з'єднань, бо з тої малої частини розростатиметься колись українська армія, по волі чи проти волі наших хвилевих опікунів.

Вишкіл мусить відбуватися в строгій таємниці перед большевицькою розвідкою, бо до війни ще кілька місяців. Вишкіл почався в половині травня 1941 р."[29].

Вишкіл проходив українською мовою, вишкільниками були виключно українці. Вишколювалися тут підстаршини і стрільці – члени обох розламів ОУН, прибічники еміграційного уряду УНР, симпатики гетьмана Павла Скоропадського, колишні політв'язні польських тюрем[30].

Про навчання у Завберсдорфі згадував Любомир Ортинський: "Ми довідалися, що буде створений курінь і вишкіл проходитиме […] під командуванням май[ора]. Побігущого. […] Від початку квітня […] була приміщена група з яких 30 чоловік, що під проводом май. Побігущого проходила військовий вишкіл, спочатку в цивільному одязі й без зброї.

Ця перша група була зорганізована без порозуміння з німцями. В другій половині квітня і з початком травня туди спрямовувано дальші континґенти, що вже отримували уніформи й зброю. Незабаром там уже були дві сотні, що під строгим наглядом май. Побігущого і його штабу […] проходили дуже основний піхотинський вишкіл. […]

Майор старався зробити з підчинених його команді людей зразок українського вояка, ставлячи високі вимоги до себе, своїх старшин і стрільців. […] Починаючи від співання, почерез зброєнавство, польові вправи, аж до порядкування приміщення – все було справді на зразковому рівні"[31].

 
Сотня батальйону "Роланд" у Завберсдорфі. У першому шерегу зліва направо: майор Євген Побігущий, чотарі Любомир Ортинський, Омелян Герман - "Орлик" та Іван Макаревич
джерело: архів цдвр

Про особливости творенння ДУН повідомляв й Є. Побігущий: "командиром спершу Південної Групи ДУН-у – що для замаскування мала назву "Ролянд", а опісля цілого ДУН-у – був я, активний старшина з Польської Армії. Інші старшини були всі з резерви, але мали великий запал до праці, хоч часом малу педагогічну підготовку. […]

Німецькі зв'язкові старшини і підстаршини для помочі, для пізнання німецької тактики та зброї, були дуже коректні, до всього мали зрозуміння, і не було майже жодних непорозумінь"[32].

Загалом, як вважає І. Патриляк, добровольці були готові до виконання будь-яких завдань, які перед війною визначалися для українських куренів командуванням Абверу і "лише чекали початку великої битви за панування над європейським Сходом"[33].

Про вишкіл у своєму щоденнику записав хорунжий ДУН Теодор Крочак: "В загальному – перебуваю тепер у чарі здійснення своїх мрій: я став воїном першої частини українського війська наших часів. […] Очі й питання всіх звертаються до командира нашої ґрупи "Південь" майора Побігущого (в українському офіцерському складі батайону "Ролянд" він мав ранґ сотника, був українським командантом[34]. – І. М.).

Майор Побігущий і без того відчув наш психічний стан. По його строгому обличчі пробіг ледве замітний усміх. […] Та ніби "чисто фаховою" гутіркою переконав мене та інших наш майор, що осягнення нашої мрії, нашого завдання, не лежить іще в початкових успіхах на фронті проти большевиків. […]

Вперто впоював він у нас на кожній, як і на тій гутірці, що Україна не потребує, щоб ми героїчно вмерли, а щоб ми героїчно боролись і помагали їй, а тому треба належного фахового вишколу, бо Україна і по війні потребуватиме добре вишколеного війська для оборони кордонів перед відвічним нашим ворогом – москалем, і т. і."[35].



Згідно з Крочаковими записами, Є. Побігущий не мав особливих сентиментів до Третього Райху як, напередодні совєтсько-німецької війни, ймовірного союзника оунівців:

"Наприкінці своєї гутірки сказав майор Побігущий, що, крім поневолених Москвою народів, ми не маємо вірних союзників, що ми самі віч-на-віч з ворогами, а тому нам треба берегти свої фізичні сили, до того ж, знову конечним є досконале опанування воєнної штуки.

"Школитись і школитись!" – закінчив майор. Цей натяк був мені дещо неясним; чеже всі, хто проти Москви, є нашим союзником, а тому й Німеччина! Невже ж командир є іншого погляду?"[36].

Важливими є й спогади Любомира Колтунюка: "Комендантом табору був майор Євген Побігущий, активний старшина бувшої польської армії. Дуже добрий теоретик і викладач. Здавалося мені, одначе, що клав натиск на певні питання та явища, які в модерній війні не були вже такими важними.

Отже, думав категоріями давньої військової школи. […] майор Побігущий дуже добре надавався на коменданта леґіону. Як активний старшина, він менше або й зовсім не звертав уваги на партійно-політичні погляди. Він кермувався виключно критеріями вояка, якого завданням було дати своїм підвладним підставове знання воєнного ремесла.

Він все підкреслював, що від опанування певних правил і основ залежить доля – життя і смерть – цілого відділу, а в тім і кожного індивідуально. Тому й не вагався дати нам дещо "піґули" на вправах чи нічних маршах, щоб нас загартувати до воєнних невигод"[37].

Про вишкіл у Завберсдорфі сам Євген згадував так: "Курінь "Ролянд" вишколювався в Австрії в неймовірно важких обставинах, бо не вільно було аж до 22 червня виходити на вправи поза огорожу замку. Можна собі уявити труднощі, як можливо школити вояків у наступі чи обороні на подвір'ю замку.

 
Хор батальйону Роланд, 1941 рік

[…] Вже від 22 червня можна було виходити на вправи поза мури замку. Досвід 11-літнього інструкторства в підстаршинських і старшинських школах використав командир куреня так, що всі польові вправи були рівночасно добре замаскованою політичною гутіркою"[38].

30 червня 1941 р. був важливим днем, як для інструктора, так і вояків: "Проголошення самостійности України у Львові це незабутній день для тієї частини Леґіону, що була в Завберсдорфі.

Всі вони тремтіли, скільки то ще днів доведеться їм ждати, заки зможуть кинутись рятувати ще не домордованих по тюрмах, ще не розстріляних по-ночах поза містами, ще не вивезених на каторжні роботи на Сибір.

Чи зможе вояк описати ту ґаму почувань, коли він почув проголошення, яке на хвилях етеру йде у світ – що частина України вже визволена з большевицько-московської неволі"[39].

Незважаючи на те, що 1 червня "Ролянд" отримав наказ передислокуватися з Відня до містечка Кимполунг (давнє українське село Довгопілля на Південній Буковині)[40], а наприкінці червня туди відбули дві сотні, третя сотня, що продовжувала вишкіл у Завберсдорфі, приєдналася до батальйону на два тижні пізніше[41].

 
Львів'яни на площі Ринок 30 червня 1941 р. 
ДЖЕРЕЛО: АРХІВ ЦДВР

Як згадував Володимир Боднар, "по швидкім перевишколі, всіx легіонерів зі Завберсдорфу, а також добровольців з різних сторін біля 200 вояків, перевезено до Відня, а звідти поїздом на схід, через Мадярщину, аж до місцевості Кімпулюнґ, Буковина, в Румунії.

З Кімпулюнґу знову тягаровими військовими автами вояків перевезено в село Фрумозуль, де і мав відбутися більш вимогливий вишкіл, не тільки в теоретичному, але і практичному аспектах. Комендантом внутрішнього порядку став полк[овник]. (насправді, майор – І. М.) Євген Побігущий-Рен.

Він був людиною надзвичайно здисциплінованою і також суворо вимагав від добровольців. Керував твердою рукою, по-спартанськи. День складався з 10 годин інтенсивних занять, теоретичних викладів військового ремесла та практичних вправ зі зброєю, по лісах і гораx чарівної Буковини.

Військовики до вечора були так помучені, що падали з ніг. Полк. Є.Побігущий не стояв осторонь, але активно брав участь в усіx вправаx. Ранок починався о год. 5 ранку, після фізичних вправ бігли два кілометри до ріки, купалися та бігом верталися назад, на снідання.

Опісля ішли виклади. По обіді – коротка перерва. Часто були вправи зі зброєю по горах, гостре стріляння з різнорідної зброї та наука картографії. Вояки також засвоювали собі техніку саботажних акцій"[42].

Як згадував Т. Крочак, 6 липня надійшов наказ про виїзд на фронт: "Така несподіванка зворушила кожного до того, що майже всі спершу стратили спокій, перестали їсти. Командир Леґіону П[обігущий]., читаючи перед сотнями наказ, а потім додаючи всякі дрібні інструкції, робив враження, що це тільки пробні вправи.

Жадним найменшим рухом чи міною не показав він, що переживає він сам, їдучи вже нарешті на фронт. Така опанованість привела до порядку й опанування всіх вояків"[43].

9 липня підрозділ Є. Побігущого вирушив до Кишинева (поїздом через Угорщину і Румунію), а звідти почався марш у напрямку Одеси[44]. Вже 26 липня "Ролянд" перейшов під командування 54 армійського корпусу і повинен був взяти участь у розчищенні території та охороні шляхів сполучення на схід від Дністра. 29 липня батальйон мав вирушати у напрямку Кишинів – Вадул-луй-Воде[45].

 
Вояки ДУН біля потяга 
ДЖЕРЕЛО: АРХІВ ЦДВР

Євгенові перші враження від побаченого були такі: "Переїхали через Угорщину до Румунії і здержались в м. А. Лише недавно большевики напали і загарбали Басарабію, а вже були пам'ятники не лише Сталіна, але й Пушкіна, побудовані по тамошніх містах. Москалі вже несли у світ большевицькі ідеї і московську культуру, мистецтво та імперіялізм не лиш фізичний, а й духовий. В Румунії перед відходом на фронт мали ми ще кілька днів вишколу"[46].

Або ж такі: "Маршерували ми понад тиждень на Бесарабії і в полудневій Україні аж під Балту в напрямку на Одесу, і це в найгарячіший час літа, польовими дорогами. Тоді вояки виказали таку витривалість, якої я не сподівався. Також у поході була незвичайна карність. Всі рвалися бути якнайскоріше в Україні"[47].

Про перші враження від зустрічей з місцевими українцями згадував Т. Крочак: "з хвилиною вступлення на звільнену від большевиків рідну землю, нас огорнуло таке одушевлення, таке щастя, що це важко воякові описати. Хотілось цілувати ту землю, хотілось кричати до всіх рідних: "Ми вже йдемо вас визволити від большевицьких банд!"

Скоро пережили ми, однак, приголомшення через прийняття нас населенням. Про першу стрічу з українцями снував я різні пляни. […] Замість відкритих рамен… нас зустріли байдуже, холодно, мовчанкою, а то й міряють нас ворожими поглядами.

Всякі спроби нав'язати контакт з населенням не приносять спершу жадного наслідку. Ніхто з нас не може пояснити собі причини того. Це нас тим більше турбує, що ми – в чисто українських селах – з українськими відзнаками, на зразок Усусів (УСС, Українських січових стрільців. – І. М.), тобто й зовнішнім видом різнимось від німців і румунів"[48].

Схожі враження мав і Є. Побігущий, однак лише на початку: "Перша зустріч з українським населенням дуже нас розчарувала. Нас прийняли з великою резервою. Причиною того були різні прикрі пригоди з уже переходячими румунами, та найважніше то, що не знали докладно, хто ми, або були тенденційно попереджені, що прийдуть поляки. […]

Однак, коли лише задержались ми де на кілька годин і населення могло нас пізнати, а найбільш по вечірній молитві, яку ми співали всім курінем, підходили до нас групками і прохали зайти до них, бодай на хвилину. Аж у хаті розв'язувались язики. Появлялось на столі "чим хата багата", і при цьому пізнавали ми, що тих кілька десяток років шаленої пропаґанди дало лише поверхову політуру мовчання. Душа залишилась українська"[49].



Згідно зі свідченнями Т. Крочака, антиукраїнські настрої інспірували німці, які напередодні приходу "Ролянду" розповсюджували про батальйон брехню, мовляв "тут прийде польська частина, і треба голосити до німецьких команд її грабунки, бо будуть це великі злодії"[50].

Дійсно, взаємини з німецьким командуванням були напруженими, які можна порівняти з "жонглюванням" українським підрозділом через воєнну і політичну доцільність, а також конкуренцію за командування ним Абверу і Вермахту.

А характеризуючи пізніше таку ситуацію з обома батальйонами, сучасники твердили, що "вони ("Нахтігаль" і "Ролянд". – І. М.) впали жертвою політичної розгри між провідниками німецької національно-соціялістичної партії з одного боку та головним командуванням німецьких сухопутніх військ з другого боку"[51].

Зокрема, 27 червня 1941 р. "Ролянд" підпорядкували командуванню 11 армії Вермахту для захисту від саботажу об'єктів, важливих для німецької і румунської економіки (тракторні станції)[52]; 5 липня – розвідувальний відділ командування 11 армії заборонив вводити батальйон в дію[53] (що було прямим наслідком проголошення 30 червня Акта відновлення Української Держави у Львові – "після подій у Львові німці завагалися, чи вводити їм у дію обидва українські батальйони"[54]);

 
Львів'яни на площі Ринок 30 червня 1941 р. 
ДЖЕРЕЛО: АРХІВ ЦДВР

10 липня "Ролянд", на підставі наказу ОКВ, перепідпорядкували іноземному віддіду Абверу[55], а 26 липня – у розпорядження штабу 54 армійського корпусу (батальйон розділили на три сотні з 65-ма чол. у кожній, з них дві сотні під командуванням німецьких офіцерів і одна – українського офіцера)[56]. Цим українським офіцером був Є. Побігущий.

За свідченням вояків батальйону, в цей час вони перейшли Дністер у Дубосарах, дійшли до Унтилівки, де проходила залізнична гілка Проскурів – Одеса. Там батальйон знаходився три тижні[57]. Ці дні Л. Ортинський згадував так:

"Перші дні в Унтилівці принесли нам деяке розчарування: населення спершу не знало, хто ми такі й уважало нас за якусь із частин тих кількох чужих армій, що проходили по шосе. […] Наші палкі промови зустрічали наші господарі спокійно і, може, навіть трохи байдуже. Це нас навіть бентежило, бо призвичаєні до галицьких слухачів, ми привикли були відразу вичитувати з облич позитивну реакцію і співчуття.

Тут їх не було видно й це нас бентежило. Тоді ми ще так мало знали наших братів і головно їхню в большевицькій дійсності доведену до досконалости штуку маскувати свої думки й відчування. […]

Десь після тижня, коли кожна хата в Унтилівці мала "свого" вояка і коли впала перегорода поміж цивільними й "солдатом" […] тиждень спільного пожиття і розмов з нашим стрілецтвом переконав село, що то справді галичани, такі самі, як ті, що колись стояли тут в 1919-20 роках – з УГА, і Січових Стрільців, а пам'ять про яких тут була якнайкраща"[58].

Додаймо сюди й невеликі спогади Є. Побігущого: "Як наш Леґіон уходив у якесь село, то звичайно селяни спочатку зустрічали нас байдуже. Вважали нас чужинцями, союзниками німецької армії, а мало хто зі старших селян пам'ятав українські військові відзнаки, що їх ми носили. […]

Ми поширювали летючки ОУН, де тільки могли. Румунська військова розвідка пильно слідкувала за нашою дією, і про все зголошувала до німецького вищого командування, так, що невдовзі ми одержали суворий приказ не вмішуватися в політику, а повнити своє вояцьке діло. […] Так дійшли ми походом до Балти. Пригадалися мені там наші бої УГА та армії УНР в часах Визвольних Змагань 1918–1920 років"[59].

Аналогічні (в сенсі прив'язки до географічних координат – Балти) відомости про пересування батальйону залишили й інші учасники ДУН – зосібна Олександр Луцький, в'язень совєтських каральних органів[60].

 
Олександр Луцький

Ще 1 серпня 1941 р. Т. Крочак записав у свій щоденник: "П'ятий день важких, довгих походів у страшній спеці, до якої ми не звикли. […] Всі йдемо вкупі з майором пішки і весь час співаємо пісню за піснею, мимо втоми, бо здалека чути, як гудуть бої; ми спішимо долучитись"[61].

Однак 10 серпня штаб 11 армії отримав телеграму, яка наказувала: "Після консультацій з райхсміністром окупованих територій Сходу, організацію "Ролянд" треба усунути від участи в поході з політичних причин"[62].

Вже 13 серпня командування 11 армії наказало батальйону відступити (йшлося про вивід "Ролянду" з воєнних дій і використання 50 осіб як перекладачів під час збору врожаю) і не пізніше 26 серпня прибути в Кишинів.

Наказ прямо твердив, що "Українці, набрані організацією для самооборони в країні, мусять бути відіслані назад. Керівник організації несе відповідальність за те, щоб усі українці, які прибули разом з організацією в країну, вернулися разом з нею"[63].

Батальйон (9 офіцерів, 274 рядових, 6 легкових автівок, 5 грузових автівок, 3 мотоцикли, польову кухню і радіооснащення) залізницею перевезли у Фокшани[64], де його роззброїли і направили у Маєрлінґ біля Відня[65].

Як згадував М. Кальба, "З Дубосар залізничним транспортом вглиб Румунії, де на станції Фокшани, в південній Молдавії, поїзд їх відставлено на бічні рейки, а на станції і обабіч шляху зайняли становища при скорострілах німецькі вояки.

Українських старшин запрошено до вагону німецьких зв'язкових і повідомлено, що курінь негайно має скласти зброю. […] Курінь склав зброю, старшинам залишено пістолі. В перших днях вересня транспорт прибув до табору коло Маєрлінґу у Вінервальді"[66].

 
Мирослав Кальба – четар батальйону "Нахтігаль"

Отож для Є. Побігущого-Рена, "ентузіястичний час для нашого молодого українського війська" закінився 27 серпня 1941 р.: "Перемогла політика чи політиканство німецької нацистської партії всупереч політиці вермахтівських кіл та її концепції визволення поневолених народів, щоб при їхній помочі розгромити російську тюрму народів. Пригноблення нашого війська було велике"[67].

Згадуючи повернення "Ролянду" до Австрії, він описує випадок, коли на одній із залізничних станцій увечері, забувши на хвилину про небезпеку ворожих нальотів, українці запалили велике вогнище: "Задивився і я в ту заграву… Яка гарна символіка тодішнього стану на сході Европи. Горить большевицька заграва, а всі, в чиїх руках можливість рятувати світ від небезпеки, байдуже приглядаються тому. […] Невже ж так мало знають німці, що діється на сході? […]

Довго дивися я в ту заграву, яка розгорялася при поїзді, з щораз більшою небезпекою для всіх нас і тому наказав я таки загасити її, але – українцям. Невже ж не помітить ніхто на заході, що лише українцями і іншими поневоленими народами Москвою, буде можливо погасити небезпеку заграви для світа, яку роздмухують большевики?"[68].

Можна лише здогадуватися, який психологічний стан був у мого протагоніста, адже, як виснував В. Косик, "перспективи, що відкривалися перед членами двох розформованих батальйонів ("Ролянду" і "Нахтігалю". – І. М.), були досить похмурі"[69], зокрема й масові арешти членів ОУН(Б).

Між іншим для нацистів це мало бути складним завданням, адже вояки "Ролянду" з початком їх служби послуговувалися псевдами[70], а Є. Побігущий мав оунівське псевдо "Павленко"[71] (пов'язане, ймовірно, з тим, що був по-батькові Павловичем).

Додаймо сюди ще й події особистого характеру: події, пов'язані зі створенням ДУН, залишили далеко позаду зв'язок з рідними, яких Євген востаннє міг (якщо вірити його спогадам) бачити ще 1925 р., коли його призвали до польської армії (хоча, правду кажучи, це виглядає цілком малоймовірним).

1941 рік став завершенням життєвих доріг Євгенового батька і дядька: у Коломиї спочатку 11 червня помирають Павло (якого похоронили у Воскресінцях), а 1 грудня – Петро Побігущі[72].



Повернувшись до Австрії, "Ролянд" півтора місяці продовжував вишколюватися в Зауберсдорфі[73] (про що свідчили в'язні совєтських каральних органів[74], згадуючи й героя цієї біографії), хоча за обома батальйонами у вересні 1941 р. пильно спостерігали інформатори Абверу, повідомляючи штаб 11 армії, що вояки батальйонів, "занепокоєні майбутнім України […] схвильовані долею решти земель, що мають стати німецькою колонією.

Різні заходи німецької влади, як наприклад, розпуск українських відділів добровольців […] тлумачаться як спроби придушення українського вільного розвитку"[75].

Як згадував Є. Побігущий-Рен, "вичувалось непевне положення ДУН. У нас не було ніякого зв'язку з нашим проводом, тобто з тими, що мали зв'язки з вермахтом, бо всі вони були ув'язнені. […] Ми, старшини, мали великі труднощі, бо нас питали вояки, що їм робити. Й що ми могли їм казати?"[76].

Натомість нацистські органи готувалися створити з українців у таборах Нойгаммер, Зауберсдорф і Зітцендорф батальйон охорони "Ролянд Нахтігаль", який мав розміститися у Франкфурті-на-Одері (рішення райхсфюрер СС прийняв 16 вересня, доповідна записка начальника поліції охорони громадського порядку від 15 жовтня 1941 р.)[77].

Остання дата є вельми важливою, оскільки 18 жовтня[78] Є. Побігущий (від "Ролянду") у порозумінні з Р. Шухевичем (від "Нахтігалю") підготував "Меморандум", що його підписали усі члени ДУН і вручили німецькій стороні. Положення цього документа були такими:

"1. Привернути проголошення самостійности України.

2. Негайно звільнити всіх арештованих наших політичних провідників і Степана Бандеру.

3. Негайно звільнити з ув'язнення членів тимчасового державного правління з Ярославом Стецьком на чолі.

4. Забезпечити негайно членів найближчої родини учасників Леґіону і звільнити з ув'язнення їх близьких.

5. Реорганізований Леґіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.

6. Команда Леґіону і вишкільного його коша має бути українська.

7. Обов'язки і права командного складу будуть такі, як і в німецькій армії.

8. Члени Леґіону зложили вже присягу на вірність Україні і тому не можуть вже присягати на вірність іншій державі.

9. Реорганізований Леґіон може підписати умову однорічної контрактової служби (до кінця 1942 року).

10. Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої угоди"[79].

 
Роман Шухевич (у центрі) серед вояків і старшин "Роланду" і "Нахтігалю" 
Джерело: Архів ЦДВР

Відповідь українці отримали 1 листопада: "Всі дотичні політичні арешти (членів ОУН(Б). – І. М.) – то не "політичні", а кримінальні. […] Леґіон буде по перевишколі вжитий на східньому фронті; […] Присяги Берлін покищо не вимагає особливішої.

Щодо нашого уряду (Ярослава Стецька та ін. – І. М.), то немає відповіді. Інші всі наші – менш важливі – домагання (забезпека родин і т. і.) поладнано позитивно". Як занотував Т. Крочак, "відповідь Берліну нікого не задовольнила. […] Всі були приготовані на ще гірше у відношенні до нас"[80].

Між тим наприкінці жовтня 1941 р. відбувся переїзд до Франкфурту-на-Одері, щоб "Ролянд" об'єднався з "Нахтігалем", реорганізувавши ДУН у нову військову одиницю, яку мали, після перевишколу, відправити на Східний фронт[81]. Однак, "на фронт нас не спішилися посилати, не було наказу "згори""[82].

Є. Побігущий-Рен так розмірковував: "Наше вояцтво знало, що хоча ми, українці, маємо двох грізних, могутніх ворогів, і з ним треба воювати. Ніхто з нас уже тоді не сумнівався про ворожу політику гітлерівської Німеччини до України, але всі ми були рішені затримати наш Леґіон, бодай як символічну українську військову одиницю того часу"[83].

21 жовтня у Франкфурті-на-Одері відбулося з'єднання обох батальйонів: "Понеділок, захмарений, але з приморозком, ранок пізньої, неприємної німецької осени над Одрою. […] Обидва курені стали фронтом один до одного в трилаві. Всі переживають хвилини радісного душевного напруження.

Від куреня "Північ" наближається ґрупа старшин […] назустріч командирові "Південь". Обидві старшинські ґрупи спинились навпроти себе. З ґрупи Північ виступив енерґійним, певним кроком і йде назустріч майорові Побігущому середнього зросту, стрункий, яснобльондин, з надзвичайно шляхетними рисами обличчя; біля мене хтось шепнув, що це саме сотник Шухевич. Обидва командири зворушливо вітаються. Вітаються також обидва леґіони"[84].

Об'єднаний батальйон вирушив через місто. Як згадував далі Т. Крочак, "цей ранок був цікавим і для мешканців Франкфурту. Грімко залунала містом пісня, може, перший раз в його історії – українська: "Зоріла золота заграва: здригнувся світ від звуків сурм…" Шістсот п'ятдесят молодих людей виявляло в словах пісні могутність і силу української ідеї, свою стійкість і віру в українське завтра, без огляду на те, в якій ситуації знаходимось сьогодні"[85].

 
Вояки і старшини "Роланду" і "Нахтігалю" 
Джерело: Архів ЦДВР

У новоствореному батальйоні (охоронний батальйон № 201) Є. Побігущий став українським командантом[86] у званні майора поліції, а Роман Шухевич – його заступником (у довідках про Р. Шухевича, складених 1945 і 1949 рр. совєтськими каральними органами, зазначено, що Є. Побігущий не був членом ОУН, а тому Р. Шухевич відповідав перед ОУН за цілий "Леґіон", а ще керівником "Українського легіону імені Степана Бандери" призначили Є. Побігущого, а Р. Шухевича – його заступником[87]).

Зауважмо, що очевидці тих подій згадували про товариську дискусію між вже колишніми "роляндцями" і "нахтігальцями" про командний склад нового батальйону:

"річ у тому, що "нахтіґальці" дивуються й жалують, що сотник Шухевич не перейняв команду цілого леґіону, бо чейже був командиром першого в часі створеного леґіону і в характері командира також виявив незвичайні здібності й прикмети.

Знов "роляндці" твердять, що військо є військом, і молодший ступенем завжди дає першенство старшому, а тому таке трактування справи з боку Шухевича говорить про те, що сотник є дійсно вояком високої ціни, хоч з другого боку, він напевне знає, що майор є майстер військового діла, про що ми мали вже нагоду переконатись"[88].

Після закінчення Другої світової війни, мій герой, згадуючи про "скромність великого командира", писав, що "В Леґіоні майже всі – члени ОУН. В кожного іншого, на місці Шухевича, знайшлися б різні арґументи і спроби залишитись самому командиром. В тому власне його велич.

Знаємо всі добре українську вдачу – гонитву за всякою "отаманією" за почестями, за тим нещасним у нас командуванням… Шухевичеві залежало на праці. Йому байдуже було – на якій формальній функції він буде записаний юридично, він радий прийняти кожну, аби лише працювати для загальної ідеї, він відступить кожному свої почесті, коли це потрібне для справи"[89].

1 грудня 1941 р. вояки охоронного батальйону № 201 підписали контракт про військову службу терміном на рік без складання присяги. Про це українці дізналися 25 листопада і лише 15 осіб попросило їх звільнити зі служби[90]. Цього ж дня усіх повідомили, що з грудня воякам батальйону надаватимуть відпустки[91].

 
Охоронний батальйон № 201. У першій лаві стоїть Роман Шухевич 
Джерело: Архів ЦДВР

Як згадував Є. Побігущий-Рен, "пощастило мені також приїхати на короткотривалу відпустку додому. Застав матір, що мерзла в неопаленій хаті. Ніяк їй не можна було одержати приділу дров […] Полагодив я цю справу.

В часі мого короткого побуту на відпустці […] я мав мав нагоду особисто переглянутися як живуть наші люди під німецькою займанщиною, яка все таки в Галичині ще відносно була лагіднішою, ніж на центральних і східних землях України, де справді шалів німецький терор, і де українців трактували брунатні окупанти як "унтерменшів"[92].

Можна лише здогадуватися, коли саме до Коломиї приїхав Євген, адже, після смерти чоловіка у червні 1941 р., його матір перебралася до пасербиці Марії, яка мешкала у Коломиї. Скоріш за все це відбулося на Різдвяні свята, після яких він міг бути ще й присутнім на авдієнції у митрополита Андрея Шептицького, який, згідно із спогадами, закликав: "Нам треба, так, нам треба наші частини при кожній нагоді і всюди школити й творити"[93].

До того ж відомо, що 24 січня 1942 р. він одружився у Берліні з Гедвіґою Баєр (нар. 9 липня 1903 р. у Берліні; донькою Александра Баєра і Анни Мачков'як)[94], яка до певного часу фіґурувала у документах як "Гедвіґа Побігущий" (з 16 серпня 1951 р. подружжя взяло собі прізвище "Рен"[95]) і в аплікаційній формі для Міжнародної організації у справах біженців, твердила, що у 1936 – травні 1945 рр. перебувала у Берліні-Шарлоттенбурзі, працюючи бухгалтеркою у читацькій спілці[96].

Цілком ймовірно, що майбутнє подружжя познайомилося там таки у німецькій столиці – між лютим – травнем 1941 р., коли Євген там перебував на студіях в університеті і одночасно провадив вишкіл старшин.

Для 41-літнього Євгена цей шлюбу у берлінській римо-католицькій парафії св. Петра Канізія, був "безумовно вельми радісний". Адже, як він згадував, "моя дружина – людина дуже доброї вдачі, справжній вірний друг мого життя, і їй я глибоко зобов'язаний за вирозуміння і повсякчасну підтримку та поміч у моїй суспільно-громадській і культурній праці"[97].

Однак це було вже у повоєнну добу. Натомість Є. Побігущий, якщо йдеться про часи воєнні, завдячував своїй дружині Галі (як він називав Гедвіґу) її відчайдушний вчинок у 1943 р., коли вона, з огляду на арешт і ув'язнення офіцерів ДУН і зокрема Євгена у львівській тюрмі, "не побоялася піти на головну квартиру Ґестапо в Берліні й зробила там авантюру, заявляючи, що ґестапівці поступають так само, як большевики, бо навіть не повідомляють жінку, що заарештували її чоловіка-офіцера. […] Це була неабияка відвага в тому часі, хай і німкині […]"[98].

 
З дружиною Гедвіґою Баєр (1903-1993). Берлін, 24 січня 1942 р.

Скоріш за все, до Франкфурта-на-Одері одружений Є. Побігущий повернувся не з Коломиї, а з Берліна, де вони з дружиною і її батьками, у її будинку (який у травні 1945 р. згорів через більшовицький підпал[99]) могли прожити кілька тижнів після шлюбу.

Однак вже з березня 1942 р. Євген разом з українським охоронним батальйоном № 201 брав участь у бойових діях упродовж березня – грудня, які прирівняли до фронтових боїв[100].

Про виїзд на фронт згадував Т. Крочак: "19. ІІІ. 1942. І знову виїзд, так, як колись. Просто не хочеться вірити, що це можливо. І знову цей помітний рух, що завжди зраджує підготову до "таємного" виїзду на фронт. Знову це хаотичне переживання радощів, цікавости, непевности, куди нас завезуть… Кожен схвильований тим усім. Пакуємось"[101].

Важливою тут є й характеристика Є. Побігущого, яку дає Т. Крочак: "Знову гутірка командира, і спокійний, діловий тон його приводить до порядку всіх наймолодших, наводить нормальний порядок. Знову, як колись, все докладніше з'ясовує він наше положення, завдання і вимоги нашої справи.

З питомою йому зручністю, обговорюючи ніби тактичні вправи, він навіть нагадав так звані нам чотири правила рішення: 1. завдання, 2. ситуація власна, 3. ситуація ворога, 4. терен (поземелля), і з того всього – рішення"[102].

Неочікувано для українців, які сподівалися, що їх відправили в Україну, батальйон прибув до Білорусі. Як згадував М. Кальба, "всі відчували, що наше завдання не може бути оборонне, а наступальне, що наше завдання буде не лише пильнувати мости і шляхи, а й винищувати більшовицькі партизанські загони, які крились по лісах"[103].

Зокрема, О. Луцький зізнавався, що участь в операціях проти совєтських партизанів, окрім охорони військових об'єктів, була головним завданням, що його ставило німецьке командування перед батальйоном, а сподівання Проводу ОУН щодо цієї військової формації, як ядра майбутньої української армії, не виправдалися, адже німці відсунули батальйон на задній план[104].

 
Олександр Луцький

Відтак, згадуючи про відмову продовження служби у батальйоні наприкінці 1942 р., Є. Побігущий писав: "Рішились відмовитись від служби, бо так наказувала вояцька честь. Сталося це тому, що не одержано відповіді на наш запит, за що арештовані наші провідники, чому без розбору вивозять наших рідних до праці вглиб Німеччини, чому ранені українські вояки не сміють бути в тому самому шпиталі що німці […]

Леґіон не бажав битися за таку "Нову Европу", де будуть різного роду громадяни й вояки. На фронті супроти смерти всі однакові […] Та найважливіше – Леґіон побачив, що союзник не має заміру – і немає познак – щоб він змінив політику супроти самостійности України"[105].

Герой цієї біографії згадував, що, незважаючи на різні труднощі, упродовж 22 березня – 31 грудня 1942 р. батальйон повною мірою виконав своє завдання ("Леґіон повнив дбайливо й зразково свою військову службу")[106].

У листі до А. Шептицького 19 травня Є. Побігущий стверджував: "Почуваюся до милого обов'язку повідомити дорогого нам всім Батька нашої Церкви і народу, що ми Ваші діти всі здорові і сповняємо наші обовязки – винищування большевизму. [….] Хлопці мої показалися досі добрими вояками і одержали вже кілька писемних признань високим зверхником. Думаю, що надальше будемо гідно вдержувати традицію українського вояка"[107].

А вже 30 грудня 1942 р. він, повідомляючи про погіршення свого здоров'я, писав до Отця і Глави УГКЦ: "Щиро дякую за сердечні слова, якими дарили нас і скріпляли до боротьби проти большевиків"[108].

Однак за подвійного командування (за українського і ще й німецького), батальйон мав з німцями "безконечну мороку", адже "приділені до сотень німецькі підстаршини почували себе зверхніми до всіх інших підстаршин"[109].

Службові стосунки між німцями і україцями погіршувалися, зокрема після відмови останніх допомагати господарській команді при зборі натурального податку ("континґенту") із зубожілих селян[110]. Так Р. Шухевич заявив, що "він і його вояки не будуть грабувати, бо їх скеровано на фронт, а не для грабунку"[111].



Важливим було й відношення цивільного білоруського населення до українців у лавах охоронного батальйону: "Відношення до нас було спершу дуже холодне, бо напочатку не відрізняли білоруси, що ми маємо інші завдання від німецького Ґестапа, і думали, що то нам вони завдячують тюрми повні арештованих людей.

Але згодом зрозуміли вони, що арештування, як і розстріли – діло Ґестапа, і що ми з цим не маємо нічого спільного. Леґіон не вчинив ані одного розстрілу"[112].

Вже згодом взаємодія українців-вояків з білорусами ослабла. "Ми знали в чому причина й добре розуміли, що перестаємо бути в очах населення борцями за їх мир, за їхнє життя й майно, чого це населення сподівалося від нас. А що ми могли вдіяти супроти брутальної безглуздої політики німецьких нацистів?!", – згадував Є. Побігущий-Рен[113].

А ще досі не відомо, коли саме і за яких обставин 1942 р. він був доправлений до шпиталю у Полоцьку, передавши тимчасово командування батальйоном Р. Шухевичу, який, незважаючи на небезпеку воєнного часу і значну відстань, відвідав прооперованого товариша по зброї[114].

Після війни Євген згадував так: "Про ці відвідини не писатимуть часописи, воєнні звітодавці не подадуть їх до фільму та радіо; навіть у денному наказі Леґіону не згадав того Шух (Р. Шухевич. – І. М.), бо він лише "по дорозі", звиджуючи частини Леґіону, вступив на 400 км віддалі (відстань в обидва боки. – І. М.) до одного з вояків того Леґіону.

Не буде згадки ніде навіть про те, що Шухевич їздив відвідати недужих. Та все ж таки, а може якраз тому, ця згадка виростає на гігантичний пам'ятник по його смерті"[115].

 
Роман Шухевич

Зі смертю Є. Побігущий у Білорусі зустрічався часто. 16 червня відбувся перший великий бій з совєтськими партизанами, 25 липня – другий, 19 серпня автомобіль Р. Шухевича підірвався на міні, важко поранивши 14 вояків, а найбільших втрат батальйон зазнав 29 вересня, коли загинуло 29 вояків та четверо офіцерів[116].

"Всі поляглі були з кількома ранами, деякі мали сліди ножів, уколів на обличчі, або видовбані очі. Майже з усіх здерті не лише однострої, але й білизна. Вороги не лише помордували поранених, але хотіли ще й обезчестити їх по смерті, пороздягавши. […]

Майор (Є. Побігущий. – І. М.) зняв шолом і, похилений над тілом помордованих друзів, непорушно стоїть хвилину, а вираз його обличчя говорить нам, що присягається він, як і ми всі, боротися з тим більшим завзяттям проти найбільшого ворога людства, що гірше за звіра знущається з мільйонів невинних жертв.

Пощо видовбав ворог очі поляглим друзям нашим? Пощо забрав покривавлену й подерту сорочку навіть із тих, що вже бодай по смерті повинні б мати спочинок і пошанівок? Чому так звіряче ненавидить він світ, який борониться проти його тиранії?"[117]

Наприкінці листопада 1942 р. вищий керівник СС і поліції Сходу вирішив повернути охоронний батальйон № 201 в своє розпорядження, однак 1 грудня увесь український вояцький склад відмовився від продовження контракту і переходу в пряме підпорядкування поліції порядку[118].

Слід згадати й те, що, як свідчив Михайло Степаняк, у грудні 1942 р. ОУН(Б) надіслала на ім'я Р. Шухевича і Є. Побігущого листа з наказом негайного переходу батальйону на нелегальне становище, переведення його на українські землі – для початку організації Збройних сил ОУН. Однак цього листа так і не було оприлюднено, а наказу виконано[119].

 
Михайло Степаняк

Згаданим подіям передував день 22 листопада – "пам'ятний день Леґіону", про який Є. Побігущий-Рен згадував так:

"Дивізійний командир прийняв звіт і відтак довго промовляв до вояків. Багато обіцяв, і закінчив свою промову впевненням, що ми зрозуміли його слова, бо ж це поважна ситуація, а ми інтеліґентні люди й добрі вояки, знаємо, що від нас чекає… (не пригадую, чи сказав "Нова Европа").

Настала довга й прикра мовчанка. Тоді командир сказав:

– Ті, що бажають залишитися – виступити. Велів мені ще раз повторити його слова по-українському, бо може хто не зрозумів його слів.

Я переказав по-українському.

Всі хвилюються. Ми й німці.

Боїмося, що може знайдеться хтось такий, що схоче залишитися.

Мовчанка.

Не виступив ніхто. Сотник Шухевич підготував усе добре заздалегідь.

Дивізійний командир тоді звернувся до мене:

- Пане майоре, як це розуміти?

Я зовсім спокійно відповів йому: "Що саме?"

– Що ніхто з вашого Леґіону не дає згоди залишитися в службі?

Я відказав командирові знову спокійно: "В тій справі, можу дати лише свою особисту відповідь… У тій справі користає кожен вояк зі своєї волі, і я не можу давати тут відповіді за весь Леґіон""[120].

Унаслідок цієї відмови, усіх вояків роззброїли та на деякий час відібрали теплий одяг, наприкінці грудня підрозділ фактично розпустили[121], вояків звільняли групами (останній вояк батальйону виїхав додому 14 січня 1943 р.), а от офіцерів 5 січня під вартою вивезли з Могилева через Гомель, Бахмач, Київ та Тернопіль, до Львова[122].



"П'ятого січня 1943 року ми, всі 22 старшини ДУН, здали свою зброю та попрощавшись з рештою наших вояків, що відправлялися групами додому, виїхали з транспортовим старшиною з німецької команди до Львова.

Звичайно, що ми не потребували провідника в дорозі й догадувалися, що це вже своєрідна форма нашого арештування. Але втікати в партизанському терені нікому не всміхалося. […] Була рідзв'яна ніч"[123].

Саме у Бахмачі Є. Побігущий-Рен та інші українці-офіцери зустріли Різдво Христове: "Довелося нам у морозну Різдвяну ніч сидіти у Бахмачі на залізничній станції і ждати на поїзд. Прикро було дивитися на сірі вагони, брудні бараки почекальні. Прикрий контраст нашої подорожі з перспективою ув'язнення, з непевною долею наших родин, нашого цілого народу.

В тих умовинах пропонує сотник Шухевич таки не забувати про нашу гарну традицію, і за звичаєм, по змозі відсвяткувати тут у дорозі Свят-Вечір"[124]. Згадуючи про "останнє Різдво з Шухевичем", мій герой писав:

"В тих умовинах пропонує однак Шухевич таки не забути про нашу гарну традицію і за звичаєм, по змозі, відсвяткували тут в дорозі Свят-Вечір. Святкувати його по нашому. "По нашому?" Як, де, чим з ким? Це ж сотні кілометрів від дому, серед непривітних чужинців обслуги станції і поліційного ескорту.

Та чого не може вдіяти українська фантазія, імпровізація, вояцька енергія? Небавом знайшлися дрова, потепліло в бараці – як в хаті... Деякі друзі старшини мали вже прислані різні "добра" на Різдво від дорогої мами, сестри, чи кароокої дівчини. Так накрили стіл і закрили його всячиною. Ялинку прикрасили, свічечки роздобули і засвітили.

Запалюючи кожну нову свічечку, згадували когось з помордованих червоним Іродом. Сірий непривітний барак замінив ся на святочну кімнату. З неописаним почуванням радости засіли ми до спільної Святої Вечері.

Одна старшинська родина, одна українська рідня, з одною спільною завжди думкою мрією – боротьби проти кожного окупанта України. Почались традиційні побажання всього "найкращого", та "Веселих Свят".

 
Це фото не відповідає згадуваним подіями, але є цікавою ілюстрацією. Наймовірніше тут зафіксовано різдвяні святкування вояків 201-го батальйону на початку 1942 р. 
Джерело: Архів ЦДВР

Короткі бесіди, не шабльонові, а щирі – сердешні. Це бажає брат-братові. Говорить друг-другові і бажає сповнення всіх мрій. Промовляє Шухевич. Як звичайно по-вояцьки, коротко, але з таким багатим змістом. Згадує наших рідних, більшість яких зараз у холодній хаті, і в голоді святкує Різдво Христове на найбагатшій землі світа ...

Це кульмінаційна точка війни, її напруження. Згадує поляглих друзів Леґіону і всіх нам дорогих... А так важко йому згадувати про тих всіх помордованих большевиками, бо сам по здобутті Львова, бачить в тюрмі змасакрованого в звірячий спосіб тіло свого брата. Була хвилина коли здавалось нам, що всі попадемо в сумний настрій.

Та ні, це говорить завжди молодий, усміхнений Шухевич. Він пригадує, що й Дитятко – Христос прийшов на світ у час панування лютого Ірода, і вже тієї ж ночі мусіло іти в далеку дорогу ... але ідея правди перемогла.

Завжди починає світати по найтемнішій ночі. Тому й нам, говорив Шухевич – не можна в жодній ситуації заломлюватись, а треба радісно зараз заспівати "Бог Предвічний"... Важко описати дальші наші тодішні переживання, ще трудніше було б змалювати маляреві той образ нашої тодішньої Свят-Вечері, коли ми з глибокою вірою співали про перемогу правди над злом.

В тому співі оживали всі найкращі спомини щасливих років Різдва вдома. І тоді тихше співали, щоб не зігнати тих гарних споминів з наших душ та не вертатися гадками в прикру дійсність.

Але слова "Ірод лукавий" ... грімкіше звучали з уст вояків, які заприсяглися були боротися з кожним окупантом України. Це вже співали ті, що готові піти й на муки, але не покоритися бажанням окупантів, хто б вони не були.

"Глянь оком милим, о Божий Сину, на нашу землю, на Україну...", – понеслось знову такою щирою мольбою, що не треба було знати присутньому чужинцеві нашої мови, щоб зрозуміти, що це моляться козацькі правнуки – за долю, за волю України, за своїх рідних і за свій народ. Вдома так само молились наші батьки про поміч Божу для нас у нашій долі й недолі"[125].

 
Це фото не відповідає згадуваним подіями, але є цікавою ілюстрацією. Наймовірніше тут зафіксовано різдвяні святкування вояків 201-го батальйону на початку 1942 р. 
Джерело: Архів ЦДВР

О другій годині Рідзв'яного ранку українські офіцери батальйону сіли в потяг, спочатку прибули до Києва, наступного дня – до Львова. Тут старшин перевезли до в'язниці на вул. Лонцького, перед тим завізши їх на вул. Дверніцькіх – до головної команди шуцполіції[126].

Про це повідомляв зосібна Альфред Бізанц на совєтських каральних органів допиті 23 листопада 1949 р.: "Офіцерський склад батальйону на чолі з майором Побігущим і його заступником капітаном Шухевичем мусили прибути у Львові до коменданта поліції. Однак у поліцію міста Львова з'явилася лише невелика група офіцерів і сам Побігущий.

Ті офіцери батальйону, які були прихильниками Степана Бандери, у тому числі й Шухевич, до Львова не з'явились (насправді Р. Шухевич здійснив утечу саме зі львівського вокзалу. – І. М.), оскільки побоювалися арешту зі сторони гестапо. Майора Побігущий та офіцерів українського батальйону разом із ним, заарештувало гестапо […]"[127].



[1] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 59.

[2] Die Arolsen Archives Online-Collections. Pobihuschtschyj Ewhen https://collections.arolsen-archives.org/H/SIMS5/03020105/0026/166529676/001.jpg

[3] Стахів Є. Українські "дольмечери" при німецькій армії на східньому фронті // Вісті Братства кол. вояків 1 УД УНА. 1953. Ч. 5-6 (31-32). С. 11.

[4] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 59.

[5] Лазурко Р. На шляхах Европи. Спогади. [Чікаґо], 1971. С. 165.

[6] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 59-60.

[7] Там само. С. 60.

[8] Климишин М. В поході до волі. Спомини. Том І. Видання друге. Детройт, 1987. С. 297.

[9] Патриляк І. Визвольна боротьба ОУН й УПА (1939–1960). Монографія. Київ, 2020. С. 77, прим.*

[10] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том. 1920–1939. За редакцією Степана Ленкавського. Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк, 1968. С. 327; Посівнич М. Р. Військова підготовка ОУН в міжвоєнний період на Західній Україні // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". 2006. № 572. С. 45.

[11] Див.: Гон М. Із кривдою на самоті. Українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935–1939). Рівне, 2005. С. 113-138.

[12] Проголошення Українських Націоналістів Державників. Прага, [б. р.]. С. 8.

[13] Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. З французької переклав Роман Осадчук. Київ – Париж – Ню Йорк – Торонто, 1992. С. 96-97.

[14] Передмова // Дружини Українських Націоналістів в 1941 – 42 роках. [Б. м.], 1953. С. 3-4.

[15] Архів ОУН. Українська Інформаційна Служба – Лондон (далі – Архів ОУН в УІС – Лондон). Ф. 21. Оп. 1. Од. зб. 43. Арк. 9.

[16] Патриляк І. Визвольна боротьба ОУН й УПА (1939–1960). С. 79; Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. С. 97.

[17] Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. С. 153-154, прим.*; Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). Львів, 2003. С. 60.

[18] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). Ф. 65. Спр. С-7448. Арк. 17; Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы. В двух томах. Том 1. 1939–1943 / Царевская-Дякина Т. В. (отв. составитель). Москва, 2012. С. 10; Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940–1950) / Вступ. ст., упор., заг. ред. Володимира Сергійчука. Том ІІ. Київ, 2007. С. 36.

[19] Патриляк І. Визвольна боротьба ОУН й УПА (1939–1960). С. 78.

[20] Передмова // Дружини Українських Націоналістів в 1941 – 42 роках. С. 5-6.

[21] Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы. В двух томах. Том 1. 1939–1943 / Царевская-Дякина Т. В. (отв. составитель). Москва, 2012. С. 311-312 (док. № 1.97).

[22] Там же. С. 338 (док. № 2.5).

[23] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 63; Патриляк І. Військова діяльність ОУН (Б) у 1940–1942 роках. Київ, 2004. С. 284.

[24] Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. Детройт, 1992. С. 32.

[25] Там само.

[26] Архів ОУН в УІС – Лондон. Ф. 21. Оп. 1. Од. зб. 43. Арк. 10.

[27] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 63.

[28] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 12, 13.

[29] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі // Дружини Українських Націоналістів в 1941 – 42 роках. С. 12.

[30] Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. С. 32; Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 62.

[31] Ортинський Л. Дружини Українських Націоналістів (Із історії Групи "Південь") // Вісті Братства кол. вояків 1 УД УНА. 1952. Ч. 6-7 (20-21). С. 4, 5.

[32] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 13.

[33] Патриляк І. Визвольна боротьба ОУН й УПА (1939–1960). С. 584.

[34] Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 63, табл. 2.

[35] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН // Дружини Українських Націоналістів в 1941 – 42 роках. С. 46, 47.

[36] Там само. С. 47.

[37] Колтунюк Л. Завберсдорф // У лавах дружинників. Спогади учасників. С. 52-53.

[38] // Сурмач. 1981. Ч. 3-4 (72-73). С. 7, 8.

[39] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 14-15.

[40] Патриляк І. Військова діяльність ОУН (Б) у 1940–1942 роках. С. 312; Патриляк І. Визвольна боротьба ОУН й УПА (1939–1960). С. 594-595; Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. С. 33.

[41] Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 62; Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. С. 155.

[42] // Свобода. 1995. 20 черв., ч. 115, с. 4; // Америка. 1995. 21 черв., ч. 49, с. 11; Вісті комбатанта. 1995. Ч. 4 (195). С. 13–14.

[43] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 47-48.

[44] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 68.

[45] Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. С. 156, 157.

[46] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 16.

[47] // Сурмач. 1981. Ч. 3-4 (72-73). С. 8, 9.

[48] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 48-49.

[49] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 18.

[50] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 49.

[51] Крохмалюк Р. Заграва на Сході. Спогади й документи з праці у Військовій Управі "Галичина" в 1943–1945 роках. Торонто – Нью-Йорк, 1978. С. 10.

[52] Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Том 1. С. 339 (док. № 2.5).

[53] Там же. С. 359-360 (док. № 2.17).

[54] Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. С. 156.

[55] Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Том 1. С. 367 (док. № 2.24).

[56] Там же. С. 392-393 (док. № 2.33).

[57] Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. С. 157.

[58] Ортинський Л. Дружини Українських Націоналістів (Із історії Групи "Південь"). С. 6, 7.

[59] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 69-70.

[60] ГДА СБУ. Ф. 5. Спр. 67418. Т. 1. Арк. 234.

[61] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 49.

[62] Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. С. 157.

[63] Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Том 1. С. 405-406 (док. № 2.41).

[64] Там же.

[65] Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. С. 158.

[66] Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. С. 35.

[67] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 70.

[68] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 19-20.

[69] Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945. С. 162.

[70] Колтунюк Л. Завберсдорф // У лавах дружинників. Спогади учасників. С. 62.

[71] ГДА СБУ. Ф. 5. Спр. 67418. Т. 1. Арк. 237.

[72] ДАІФО. Ф. 631. Оп. 14. Спр. 184. Арк. 50зв; Там само. Спр. 493. Арк. 317зв.

[73] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 20.

[74] Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы. В двух томах. Том 2. 1944–1945 / Царевская-Дякина Т. В. (отв. составитель). Москва, 2012. С. 474 (док. № 3.116).

[75] Україна у Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних документів. Том 1. Зібрав і впорядкував Володимир Косик. Львів, 1997. С. 259-260 (док. 42).

[76] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 72.

[77] Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Том 1. С. 441-443 (док. № 2.57).

[78] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 54.

[79] Там само. С. 54-55.

[80] Там само. С. 58.

[81] ГДА СБУ. Ф. 5. Спр. 67418. Т. 1. Арк. 234; Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 73.

[82] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 20.

[83] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 73.

[84] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 56.

[85] Там само.

[86] ГДА СБУ. Ф. 5. Спр. 67418. Т. 1. Арк. 237; Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 130, табл. 3.

[87] ГДА СБУ. Ф. 65. Спр. С-7448. Арк. 20; Літопис УПА. Нова серія. Т. 10: Життя і боротьба генерала "Тараса Чупринки" (1907-1950). Документи і матеріали. Київ – Торонто, 2007. С. 580, 590, 601, 623.

[88] Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. С. 51.

[89] Євген Рен. Спогади про ґенерала Романа Шухевича // Дружини Українських Націоналістів в 1941 – 42 роках. [Б. м.], 1953. С. 115.

[90] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 58; Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 143.

[91] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 58-59; Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 75.

[92] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 76.

[93] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 39.

[94] Інформація про це: Trauungsschein. Polizeimajor Eugen Ren / Hedwig Beyer. 03.01.1956. На бланку. Арк. 1. З приватної збірки.

[95] Інформація про це: Standesamt Berlin-Charlottenburg. Antrag auf Ausstellung einer Heiratsurkunde für Eugen Pobihuschtschyj / Hedwig Beyer. 01.10.1957. На бланку. Арк. 1. З приватної збірки.

[97] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 218.

[98] Побігущий-Рен Є. Мозаїка мої споминів. Том другий. С. 150.

[99] Там само. С. 151.

[100] Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 144; Літопис УПА. Нова серія. Т. 10. С. 447.

[101] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 59.

[102] Там само.

[103] Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. С. 55.

[104] ГДА СБУ. Ф. 5. Спр. 67418. Т. 1. Арк. 235-236, 238; Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940–1950). Том ІІ. Київ, 2007. С. 92.

[105] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 38.

[106] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 78.

[107] ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 1р. Спр. 223. Арк. 156.

[108] ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 1р. Спр. 223. Арк. 157.

[109] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 30, 34.

[110] Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. С. 72.

[111] Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 145.

[112] Побігущий Є. Дружини Українських Націоналістів на Білорусі. С. 40.

[113] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 99.

[114] Євген Рен. Спогади про ґенерала Романа Шухевича. С. 118-119.

[115] Там само. С. 120.

[116] Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 144-145.

[117] Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 86.

[118] ГДА СБУ. Ф. 5. Спр. 67418. Т. 1. Арк. 239; Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 145.

[119] Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Том 2. С. 292 (док. № 3.73); Літопис УПА. Нова серія. Т. 9: Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. 1944-1945. Київ – Торонто, 2007. С. 96; Літопис УПА. Нова серія. Т. 10. С. 390-392.

[120] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 100.

[121] Літопис УПА. Нова серія. Т. 15, Книга 2: Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. 1944-1954. Київ – Торонто, 2011. С. 216-217.

[122] Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939–1945). С. 145; Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 102; Крочак Т. Витяги з щоденника 1941-1943 рр. про побут в Леґіоні ДУН. С. 97-99.

[123] Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. С. 103.

[124] Там само.

[125] Євген Рен. Спогади про ґенерала Романа Шухевича. С. 124-125.

[126] Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. С. 76-77; Хом'як М. Розв'язання Леґіону // У лавах дружинників. Спогади учасників. С. 138-139; Літопис УПА. Нова серія. Т. 10. С. 604-605.  

[127] ГДА СБУ. Ф. 65. Спр. С-7448. Арк. 20. Переклад з російської мій. – І. М.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.