Словацьке національне питання та чехословацький військовий рух в Україні у 1914-1918 роках

Словаки – давні сусіди українців. Поміж Україною та Словацькою Республікою існує спільний кордон – 97 км. Водночас, про словацьку історію та культуру в Україні мало хто знає. У більшості літератури, яка виходила на території Російської імперії, словаки вважались частиною чеського народу, який мешкає в Угорському королівстві Австро-Угорської монархії. У статистичних даних про населення України, зібраних на межі ХІХ – ХХ століть, відображена змішана інформація про чехів та словаків

Останнє засідання Народної ради представників чеського та словацького народів у Києві, 1917 рік (На задньому плані – чеський та словацький прапори)

Згідно загального перепису Російської імперії 1897 року, на території українських губерній мешкало 36.466 чехи, які становили 0,15% населення. Із них 27.670 становили мешканці т.зв. чеських колоній на Волині, 3.294 чеха проживало у Києві та Київській губернії, ще понад 3 тисячі – у сільськогосподарських колоніях на Півдні України та в Одесі, решта була розпорошена по інших містах та містечках.

Згідно австро-угорських демографічних даних 1900 року, на сучасній території Закарпатської області України мешкало 12.706 словаків, і ще близько 4 тисяч людей чесько-словацького походження – у Східній Галичині.

Попри порівняно невелику кількість чехів, які мешкали у дореволюційні часи на території України (всього 0,15%), вони були дуже активною громадсько-політичною спільнотою, особливо – київські чехи. Її провідна роль у чеському національному русі відображена у багатьох виданнях, не лише чехословацьких, а й написаних київськими авторами.

Коли почалась Перша світова війна, чехи, які мешкали на території Російської імперії (як її громадяни, так і вихідці з Австро-Угорщини), виступили з ініціативою створення у складі російської армії чеських збройних формувань. Велику роль у цьому відігравали київські чехи, яких всіляко підтримувала частина міської інтелігенції а також впливова газета того часу "Киевлянин", що належала депутату Держдуми Російської імперії, відомому політику В.В. Шульгіну.

На шпальтах газет, передусім "Киевлянина", широко висвітлювався чеський національно-визвольний рух проти австро-угорської монархії. Водночас словаки у цьому контексті зрідка згадувались. Навіть у тих статтях, де вочевидь ідеться про словаків (наприклад – великому матеріалі про здачу до російського полону частини солдатів 14-го гонвендного полку, де служили переважно словаки), все одне замість них називались чехи.

Цікаво, що ледь не перша згадка у "Киевлянине" часів Першої світової війни (у січні 1915 року) про словаків пов`язана не з чехами, а з українцями! Йшлось про бажання землевласників України залучити на роботи до своїх сільських господарств військовополонених словаків та галичан (українців). Докладніше про це буде розказано нижче.

 
Член Народної ради від словацького народу доктор астрономії М.Р. Штефанік

Фактично вперше київська преса познайомила читачів зі словаками у січні 1916 року. У статті невідомого автора "Положение в Чехии" (вочевидь, активного учасника чесько-словацького національного руху) кілька абзаців було присвячено і словакам:

"В одинаковых или еще в худших условиях находится Словачина. Лишенные самых элементарных политических прав, словами, связанные с чехами общей любовью к русскому народу, подвергаются самому безпощадному террору. Идейные их руководители по большей части устранены при помощи мобилизации или тюрьмы.

За неимением других объектов, мадьяры обратили здесь свое главное внимание на словацкие финансовые учреждения, которые стараются лишить работников и таким образом прекратить существование единственных институций, служащих словакам средством самозащиты.

Внимание властей обращено в настоящее время также на окончательное устранение из того, что, несмотря на все усилия и преследования, в ней напоминает о национальной самобытности.

Так, словацкая национальная партия получила от венгерских властей указание о необходимости пересмотра ее программы и исключении из нее требования осуществления закона 1868 г. о национальностях, которым обеспечивались немадьярским народностям некоторые национальные права, народные и средние школы и употребление немадьярских языков в некоторых государственных учреждениях.

Закон этот, правда, существовал только на бумаге, однако все таки служил немадьярским национальностям некоторой опорой для их домогательств. Ныне же, как видно, мадьяры решили покончить и с этим "пережитком" и устранить даже всякое о нем воспоминание.

Одновременно пряшевский греко-католический (униатский) епископ издал распоряжение, которым воспрещает обучение в школах его епископии уцелевшей здесь со времен принятия населением христианства, на протяжении десяти веков славянской кириллице и употребление печатанных его богослужебных, молитвенных и прочих книг и пособий. Мера эта должна порвать последние связи венгерского униатского населения с православным Востоком и привести к их полному разобщению и отчуждению".

 
Дамський комітет у Києві передає прапор 3-му чесько-словацькому полку

12 квітня 1916 року у Києві відбулась знаменна для чеського та словацького національного руху подія: розпочав роботу З`їзд делегатів чесько-словацьких товариств у Росії. Всього у роботі з`їзду, для якого було виділено залу у Міській думі, брало участь понад 70 осіб. Пропри те, що у назві було згадано дві національності, з`їздом керували чехи, і перші дні обговорювались чеські проблеми.

Лише 18 квітня 1916 року слово було надано депутату від словаків Мареку, який відчайдушно відстоював надання більших прав своєму народу у чесько-словацькій коаліції. Київські газети досить докладно переповіли виступи на з`їзді, які відбулися цього дня:

"Депутат Марек (словак) высказывается за учреждение, безразлично под каким названием, особого органа для заведывания чешско-словацкими отношениями, так как находит словацкий вопрос слишком специальным, широкой чешской, а тем более русской публике, что часто служит причиной недоразумений.

Оратор указывает, что самым запущенным, самым заброшенным и темным элементом среди военнопленных в России являются именно словаки. Правление союза получало письма с указанием, что словаки во многих случаях выступают и держатся не как друзья чехов и славян. Признавая известную обоснованность этого упрека, он указывает на те тяжелые условия существования, в которые поставлены словаки в Венгрии.

В то время, как школа других славянских народов вносила в духу их детей семена национального самосознания и служила орудием его укрепления и развития, мадьяризированная школа в Словачине все свои силы направляла не только на изгнание всего, могущего послужить средством или причиной пробуждения этого сознания, но принимала все меры к искоренению живущего в народной душе чувства кровного родства с чехами, подло в нее влагала и выращивала страшные инстинкты вражды не только ко всему инославянскому, но и презрение и отвращение ко всему словацкому.

 

Й. Дюріх оглядає роту чеських легіонерів у Київському університеті Святого Володимира, де у той час розташовувалась дружина

В такой обстановке проходило детство словака, в таких же условиях он и мужал. На обязанности всех чехов и словаков лежит использовать нынешнее благоприятное положение, внести в души находящихся в русском плену словаков луч света и пробудить их к новой жизни, укрепив в них сознание, что они не одни, а что за ними стоят сотни миллионов их собратьев одного племени и одних идеалов.

В заключение оратор указывает на предстоящее посещение России делегатами работающей в согласии с американскими чехами американской словацкой лиги и просит дать правлению союза указания и полномочия на вступление с последними в согласие для достижения полного единения в стремлениях и средствах для их осуществления всех находящихся за границами Австро-Венгрии чехов и словаков (продолжительные аплодисменты).

Директор Константиноградской гимназии Ф. Коваржик (чех) заявляет, что он глубоко тронут словами братьев-словаков. Он указывает, что чехи открывают словакам свои сердца и сказанное словаками служит ему залогом, что последние платят чехам тем же. Он указывает на историческое стремление человечества к созданию великих единиц и призывает чехов и словаков идти тем же путем. Только таким образом они будут в состоянии противостоять своим вековым врагам немцам и мадьярам, и обеспечить себе спокойное будущее.

Депутат Руппельт (словак) выражает надежду, что в правление союза будет принят один из словаков, вследствие чего специальная чешско-словацкая комиссия может оказать излишней. Он предлагает избрать комиссию для выработки нового чешско-словацкого меморандума, так как в старом не только чаяния словаков, но и чехов выражены и неудовлетворительно.

Депутат Б. Павлу (словак) указывает, что надо заглядывать не только в историю, но и смотреть в будущее. Он находит, что чехи и словаки должны стремиться к созданию самостоятельного чешско-словацкого государства с сохранением единства в вопросах политическом, экономическом и военном. Мы должны показать, что возможно мирное сожительство без поглощения одного другим.

Депутат С. Копичек (чех) свидетельствует, что каждый чех питает к словакам чувства самые лучшие, и надеется, что и в затронутом деп. Марком вопросе чехи со всей энергией пойдут словакам на встречу".

 
Й. Дюріх виступає перед легіонерами, які вирушають на фронт, на подвір`ї Київського університету Святого Володимира

Під впливом виступу депутата Марека резолюція з`їзду містила однакову кількість згадок про чехів та словаків на противагу іншим аналогічним документам та статтям, коли у заголовку могло йтись про чехо-словаків, а далі – лише про чехів. Резолюція починалась так:

"Настаиваем на полном политическом освобождении чешского и словацкого народов и на воссоздании на основах равноправия и координации чешско-словацкого государства, находящего обоснование в истории, современной народной культуре и зрелости обоих народов".

Однак лише після приїзду до Києва М.Р. Штефаника у середині серпня 1916 року та укладення "Запису принципів чесько-словацької акції" київська, а також загальноросійська преса нарешті почала систематично на рівні з чехами згадувати і словаків. У великій публікації у "Киевлялине", присвяченій приїзду до Києва одного з чеських лідерів Й.Дюріха, було також згадано і про політичного лідера словаків Штефаніка:

"…Местом своего жительства Дюрих избрал Париж и здесь при его ближайшем участии составился чешский национальный совет. Председателем совета был избран проф. Массарик, а вице-председателем Иосиф Дюрих.

Кроме этих двух лиц в состав совета еще входит доктор Бенеш и известный астроном д-р Штефанек (словак – представитель от словацкой ветви чешского народа). Д-р Штефанек также прибыл в настоящее время в Россию и на днях посетит Киев".

Вочевидь, вплив Штефаника позначився і на тому, що чеські збройні формування, які у той час вже воювали у складі російської імператорської армії (1-й та 2-й стрілецькі полки), раз-по-разу стали називатись не лише чеськими, в й чесько-словацькими. Серед військовополонених австро-угорської армії, які перебували у дарницькому таборі та працювали у Києві, було засновано товариство чесько-словацького єднання.

Водночас, ставлення до українського питання російсько-імперської преси, передусім київської (провідної газети "Киевлянин") мало шовіністичний характер. Мешканці Східної Галичини цією пресою трактувались, як частина російського народу, впродовж століть відірваного від матірної Російської імперії.

 
Чехословацький революційний з`їзд у Києві у 1917 році (фото зроблено на подвір`ї Київського університету Святого Володимира)

Наприклад, 20 січня 1915 року газета "Киевлянин" зазначала: "Убогая и ветхая церковь Галичины озарена немеркнущим сиянием подвига галицко-русского народа, на протяжении почти шести столетий, среди тяжких страданий и гонений, сохранившего веру и сознание своей принадлежности к великому русскому народу".

Іще більш жорстко проросійска преса висловлювалась про українську мову. Так, у статті, що описувала проблеми біженців з Галичини та Буковини, зокрема є й таке твердження:

"Дети беженцев, обучавшихся у себя на родине в разного рода учебных заведениях, не могут оставаться без дальнейшего образования, а между тем приспособление к требованиям русской школы как средней, так и высшей – представляет для них некоторые трудности, так как их недавние повелители немцы и мадьяры, опасаясь их симпатий у родной для них России, умышленно держали их в отдалении от русской культуры и обучали их всем наукам или на немецком, или на польском, или же, в крайнем случае, на ни для кого непонятном, так называемом "украинском" жаргоне".

До 1917 року Чимало чехів, слідом за російськими політиками-монархістами та газетою "Киевлянин", також вважали, що "українство – це вигадка".

Однак, російська влада щодо чесько-словацького національного руху також мала свої, досить корисні плани. Вочевидь, кінець-кінцем ішлось про поглинання Словаччини та Чехії Російською імперією.

І на шляху цього у Російській імперії робились досить незвичайні кроки, а саме – навернення чехів з католицизму у православ`я. Перший такий випадок, описаний газетами, стався 21 вересня 1915 року у Москві: того дня у храмі Христа Спасителя 60 чехів урочисто перейшли у православ`я.

Незадовго до Лютневої революції почався масовий процес переходу військовослужбовців чесько-словацьких частин з католіцизму до православ`я. Ці акти відбувались за участі царського двору та всіляко підтримувались імператором Миколою ІІ. Командир 1-го чесько-словацького стрілецького полку урочисто доповів про навернення військовослужбовців до православ`я особисто імператору:

"Сего 6 декабря, в торжественный день Тезеименитства, Его Императорского Величества, Верховного Вождя Российских вооруженных сил, состоялось присоединение к святой православной вере 10 офицеров и 1020 нижних чинов вр. командуемого мною полка, из них 7 офицеров и 732 нижних чина принадлежат к составу рот 3 батальона, в котором возникло стремление к добровольному соединению с исконной верою Чехии – православием".

Дещо пізніше в газетах було опубліковано уточнену інформацію: 6 грудня з католицизму у православ`я перейшло ще більше чехів, а саме – 14 офіцерів та 1370 солдатів. Імператор Микола ІІ, політичні та військові керівники Російської імперії публічно вітали вояків із цим кроком.

Позиція російських політиків-монархістів, які з одного боку підтримували чеський національно-визвольний рух, а з іншого – заперечували існування української мови, призвела до того, що українські діячі в цілому нейтрально-прохолодно ставились до чехів. І стосунки поміж українськими та чеськими політиками покращились лише після революційних подій 1917 року.

У 1914 році Київ став колискою відновлення чеських збройних формувань – Чеської дружини. У 1916 році ця дружина була розгорнута у 1-й полк та почалось формування 2-го Чеського стрілецького полку (саме так він називався у пресі того часу). Навесні 1917 року було створено 3-й Чехословацький полк.

Штаб формування чеських (чесько-словацьких) військ знаходився у Києві – за адресою вул. Жилянська, 104, де розташовувався військовий відділ союзу чеських товариств у Росії.

З 16 вересня 1917 року у Києві, за адресою: вул. Жилянська, 23 (у садибі Франца Голомбека), в 10 окремих номерах знаходилась канцелярія з формування Чесько-Словацьких військових частин.

Зміна назв та акцентів – з "Чеського" на "Чесько-словацький", відбулась після укладення у Києві "Пакту про принципи чесько-словацької акції" 16 серпня 1916 року. Збоку словаків цей документ підписав Мілан Ростислав Штефанік.

Цій події передував приїзд до Києва одного з чеських національних лідерів того часу, депутата віденського парламенту Йосипа Дюріха.

Газета "Киевлянин" докладно висвітлювала приїзд Й.Дюріха та діяльність чеських організацій Києва під час його перебування у місті.

У номері від 10 серпня було вміщено розгорнутий репортаж про приїзд Й.Дюріха на київський вокзал та його зустріч уповноваженими особами; під репортажем було вміщено біографію політика зі згадкою, що слідом за ним до Києва також має приїхати представник словаків Штефаник (про що вже згадувалось у передмові).

11 серпня газета вмістила коротку замітку про відвідування Й.Дюріхом Чеської дружини та різних національних організацій, які знаходились у Києві.

12 серпня "Киевлянин" розповів, що Й.Дюріх був прийнятий представниками місцевих органів влади, проводив на фронт одну з рот Чеської дружини; у матеріалі також було анонсовано на 14 серпня великі збори чехів у Педагогічному музею, до яких мали залучитись 1 тисяча військовополонених.

13 серпня опубліковано велике інтерв`ю з Й.Дюріхом про чеські справи.

15 серпня газета вмістила опис-репортаж зборів чехів у Педагогічному музею, які відбулись напередодні.

Важливо відзначити, що крім першої статті від 10 серпня 1916 року, в якому йдеться про запланований візит до Києва Мілана Штефаніка, у жодному іншому матеріалі словаки взагалі не згадуються.

Візит Мілана Ростислава Штефаніка до Києва, який відбувся 15-18 (28-31 за н.ст.) серпня 1916 року, для київської преси, передусім – "Киевлянина", минув чомусь непомітно. Вірогідно, це сталось тому, що згідно повідомлень одного з чеських політиків від 17 серпня 1916 року, М.Р. Штефанік у Києві "заболел своей старой болезнью, лежит в Праге".

Перед тим, як "захворіти старою хворобою", Мілан Ростислав Штефанік взяв участь у знаковій події для чехословацької політики: укладанні у Києві16 серпня 1916 року "Запис принципів чесько-словацької акції". Її підписали: від Чехословацької Національної Ради, яка діяла у Парижі – Й.Дюріх та М. Штефанік, від союзу Чехословацьких товариств у Росії В.Вондрак та Я.Вольф, від Словацької Ліги в Америці – Г.Кошик.

Цей "Запис" мав важливі наслідки як для чеських політиків, так і для київських та інших газетярів. Відтоді у контексті чеського національно-визвольного руху вони почали згадувати поруч із чехами також і словаків.

Так, вже 23 серпня 1916 року було опубліковано репортаж "Вторая годовщина чешской дружины", яка починається так: "В воскресенье, 21 августа, в домовой церкви гостиницы Михайловского монастыря собрались чехи отметить завершившиеся двухлетие образование чешской дружины ныне чешско-словацкой бригады…", і ще через абзац ось яка фраза: "Ныне у чехов свое представительство – правление союза чешско-словацких обществ…".

У подальшому, тобто після 16 серпня 1916 року, майже всі публікації київської преси стали замість "чеського" писати про "чесько-словацький" національний рух. Це торкнулися і таких чеських консерваторів, як один із підписантів пакту – Вячеслав Вондрак. 21 січня 1917 року на шпальнах "Киевлянина" вийшла його стаття "Национальный чешско-словацкий совет в России", де він згадав і про роль у ньому М.Р. Штефаніка.

Мілан Ростислав Штефанік ще двічі проїздом побував у Києві: у жовтні 1916-го та у січні 1917-го. Але у місті він був лічені години, а відтак не залишив "сліду" у київській пресі.

 
Київ, кінець лютого – початок березня 1918 року, проходження чесько-словацьких військ Хрещатиком та Європейською площею на лівий берег Дніпра

Після Лютневої революції у Петрограді 1917 року політична ситуація як в середині Росії так і серед чехословацької спільноти радикально змінилась. Російські політики – монархісти, які підтримували чехословацький національно-визвольний рух, позбулися своїх впливів.

Під час проведення у Києві ІІІ Чехословацького з`їзду наприкінці квітня – на початку травня 1917 року радикально змінились політичні лідери цього національного руху. Розрахунок на перемогу у Першій світовій війні, внаслідок якої мала постати Чехословацька республіка, в умовах одного з гасел російської революції про укладення миру з країнами Четвертного союзу ставав нереалістичним. Про все це – знаходимо статті на шпальтах "Киевлянина" за 1917 рік.

У Києві була створена Українська Центральна Рада, яка вже восени 1917-го стала місцевим крайовим урядом, з яким довелось рахуватись революційному Петрограду. Після Жовтневого перевороту у Петрограді, коли на вулицях Києва збройним шляхом вирішувалось: хто стане повновладним господарем в Україні, у цю справу було втягнуто і чехословацькі частини.   

З наказу Ставки Верховного головнокомандуючого до Києва на допомогу прихильникам Тимчасового уряду вирушила бригада полковника Леонтьєва у складі 2-го Чехословацького та Слов'янського ударного (складався переважно з росіян-добровольців) полків.

Київські більшовики та українські діячі знали про прибуття до міста т.зв. Чеської бригади, силу якої оцінювали в 2.400 багнетів. Більшовики, українці та Чеська соціал-демократична партія від самого початку намагалися втримати вояків бригади від участі в боях на боці військ скинутого Тимчасового уряду.

За підписом лідера київських більшовиків В. Затонського, одного з керівників Центральної Ради М. Порша та керівника чеських соціал-демократів міста Муни була видана відозва до чеських вояків з закликом не втручатись до боротьби та пам'ятати, що вони - гості українського та російського народів, і не мають права втручатись у внутрішні справи.

Але ця відозва не вплинула на вояків бригади, які заявили, що мусять покінчити з більшовиками, що руйнують спільний фронт проти Німеччини та Австро-Угорщини. Цікаво зазначити, що штаб Київського військового округу, на допомогу якому прибули чехословаки, висунув категоричну вимогу Центральній Раді про відмову підтримки її військами більшовиків, які вже почали переходити на бік повсталих. Однак чехословаки заявили, що не дадуть в образу Центральну Раду.

Ранком 30 жовтня (ст.ст.) 1917 року вояки 2-го Чехословацького полку здійснили спробу штурму заводу "Арсенал" та 3-го військового авіаційного парку -- вогнищ більшовицького повстання у Києві. За свідченнями учасників, проти 3-го авіапарку виступило до 3-х рот чехів, проти "Арсеналу" -- решта полку.

Чехословаки йшли в наступ Олександрівською вулицею, щільними лавами, зі своїми офіцерами попереду, не розраховуючи на серйозний спротив, сподіваючись на психічний вплив атаки. Повсталі їх зустріли біля мурів заводу потужним вогнем із трьох боків з рушниць, десятка кулеметів та двох тридюймових гармат.

Не очікуючи на такий шалений спротив, полк відступив. Більшовицькі діячі пізніше заявили, буцімто чехословаки втратили забитими та пораненими командира полку, кількох офіцерів та близько 100 вояків. Однак ці дані не підтверджуються чехословацькими джерелами.

Зазнала фіаско й атака 3-го авіапарку. За твердженням більшовицьких мемуаристів, чехословацькі роти намагалися оточити авіапарк з усіх боків а тим часом повсталі здійснили успішну вилазку та знищили весь обоз Чехословацької бригади.

Увечорі того ж дня один з батальйонів 2-го Чехословацького полку, що брав участь у штурмі заводу "Арсенал", було роззброєно в центрі міста українськими військами Центральної Ради.

Цілком спантеличені чехословаки надвечір 30-го жовтня надіслали до української Центральної Ради делегацію з проханням роз'яснити: хто з ким у Києві провадить боротьбу? Вони заявили, що їх було викликано для охорони складів та міста від погрому, а не для боротьби з українськими вояками та робітниками.

Центральна Рада в той час вже остаточно перебрала в місті владу до своїх рук, а тому порадила чехам надалі не втручатись у внутрішні справи України. Чехословацькі частини радо оголосили нейтралітет, і незабаром були виведені з Києва.

У листопаді-грудні 1917 року чехословацькі війська продовжували формування за рахунок колишній полонених австро-угорської армії. Вони були розгорнуті у корпус, його штаб, 2-а дивізія та технічні частини знаходились у Житомирі, 1-а дивізія – в районі м. Яготин – неподалік від дарницького табору.

У грудні 1917 року в Україні почалась збройна боротьба поміж українцями – прихильниками Центральної Ради та більшовиками – прибічниками російського Раднаркому. На тлі цієї боротьби Чехословацький корпус оголосив нейтралітет.

Більшовицькі війська, долаючи опір прихильників Центральної Ради, зі сходу, з-боку Росії, та з заходу – з лінії Південно-Західного фронту, просувались убік Києва. На початку лютого 1918 року більшовики опинились на околиці Яготина, і на зустріч їм чехословаки вислали парламентерів.

Георгій Лапчинський, член маріонеткового Українського Радянського Народного Комісаріату, створеного під контролем представників російського Раднаркому, згадував про це:

"У Яготині на нашому шляху стояла ціла дивізія чехословацького війська. Офіцерня, очевидно, була ворожа до нас, але салдати, мабуть, не хотіли з нами битися, бо штаб дивізії прислав парламентарів, запропонувавши нам вільно перейти через місцевість, на якій дивізії перебували, зумовою цілковитого невтралітету з обох сторін і нашого невтручання в їхні внутрішні справи.

Цілком очевидно, що дивізія добре організованого, по-европейському озброєного та дисциплінованого війська цілком легко могла знищити всі наші "армії", але штаб чомусь дуже нас боявся, і це кидалося в вічі. Тому серед нашого кола було дві думки: одні настоювали на тому, щоб погодитися на запропоновані умови, а другі за те, щоб дивізію роззброїти або, принаймні, розформувати та захопити командний склад.

Тепер дуже доводиться жалкувати, що ми не погодилися на другу пропозицію: здається її легко було виконати, а це мало б величезні наслідки, бо ця дивізія через рік разом із другою, що стояла по той бік Дніпра з Києвом, зберігши всю свою організацію, наробила багато шкоди радянській владі на Волзі й у Сибіру".

На відміну від членів українського Раднаркому, командувач більшовицькими військами В.О. Антонов-Овсієнко був досить лояльно налаштований до чехів. В той час Антонов-Овсієнко належав до так званої військової партії Л.Д. Троцького, що в лавах більшовиків виступала за продовження війни з Четверним союзом. Тож, до чехів більшовицький командуючий ставився, як до реальних союзників, і не заперечував проти нейтралітету.

9 лютого 1918 року більшовицькі війська В.О. Антонова-Овсієнка остаточно вибили українські частини Центральної Ради з Києва. Рештки українських полків помандрували до Житомира, де спіткали війська Чехословацького корпусу. Чехи зустріли українські частини без особливого ентузіазму: їм вже було відомо про укладений у Бресті-Літовському між Центральною Радою та країнами Четверного союзу мир.

Треба віддати належне керівникам Чехословацького корпусу, які по-джентельменські поставилися до українських частин, фактично ворожих їм після укладення миру з ненависними для легіонерів Австро-Угорщиною та Німеччиною. Військового конфлікту між чехами та українцями, на який сподівалися більшовики, не сталося.

Водночас, командувач Чехословацьким корпусом генерал Токарєв та його начальник штабу генерал Дітеріхс запропонували офіцерам, які служили в українських частинах, переходити до Чехословацького корпусу, бо він, за їх словами, "не руйнує єдиної Росії".

 

Повідомлення у виданні "Нова Рада" від 3 березня 1918 року про відступ Чехословацького корпусу через Київ

Незабаром чехи довідались і про додаткову умову Берестейського миру Центральної Ради, за якою німецькі та австро-угорські війська забов`язалися надати окупаційні війська для звільнення України від більшовиків.

21 лютого 1918 року Чехословацький корпус вирушив із Житомира до Києва, де ще була більшовицька влада. Перед тим в Житомирі чехи передали охорону міста та всіх складів українським частинам, а потім пішки, рота за ротою, батальйон за батальйоном, батарея за батареєю, спрямували до Києва.

У Києві представники українського Раднаркому намагалися вмовити Чехословацький корпус залишитися для боротьби з німцями. Попри те, що російський Раднарком підписав Брест-Литовський мир, його українські ставленики юридично не визнали цей пакт та мали намір продовжувати війну з Четверним союзом. Але чехи мали інші плани: вже тоді Антанта пропонувала перекинути їх на Західний фронт.

Більшовики наполягали на тому, аби чехи захищали Київ. Представники Чехословацького корпусу Макса й Гірса на це відповідали питанням: "Ну, а що ви можете поставити в бій поруч із нашим корпусом?". Підрозділи корпусу так і не вийшли на захист Києва. Однак їх присутність у місті затримала просування німців.

Деякі кияни вважали, що німці по-джентельменськи зачекали, доки чехи самі залишать Київ. Як стверджував потім командувач радянськими військами Володимир Антонов-Овсієнко, між Чехословацьким корпусом та німецьким командуванням у Києві було укладено тимчасове перемир'я.

Попри те що командування Чехословацького корпусу не планувало ставати пліч-о-пліч з більшовиками проти німців та австро-угорців, окремі солдати і навіть підрозділи долучились до радянських військ. Зокрема, до загону лівого есера Кіквідзе перейшла рота 7-го Чехословацького полку на чолі з лівим соціал-демократом Ладиславом Шварцем. Незабаром у розпорядженні Кіквідзе було сформовано Чехословацький батальйон, який пізніше став однією з інтернаціональних частин Червоної армії.

Вже 29 лютого 1918 року німці та війська Центральної Ради опинилися на підступах до Києва, а 1 березня вступили до міста. У цей час ешелони Чехословацького корпусу з Дарниці, Крут та Гребінки прибули до Бахмача – стратегічного залізничного вузла. Тут накопичились ешелони з евакуйованими з Києва радянськими установами та військами та вояками старої російської армії, які їхали з фронту.

На станції виник затор. Сюди, під Бахмач, німці підійшли вже 7 березня. Невеличкі радянські частини намагалися їх стримати, але їх спроби були марними. У зв'язку з реальною загрозою оточення комісар Чехословацького корпусу Макса був вимушений знов піти на переговори з командуванням радянських військ.

Згідно досягнутої 9 березня домовленості, український Раднарком та командувач радянськими військами В.О. Антонов-Овсієнко погоджувалися пропустити ешелони корпусу на схід через Харків і далі на Курськ-Орел. У свою чергу чехи були забов'язані здати більшу частину зброї радянським військам, а крім того, самостійно попіклуватися про оборону Бахмача.

Оборона Бахмача – це одна з найбільш героїчних сторінок у чеській військовій історії. Однак, у цій події Чехословацький корпус протистояв союзникам Центральної Ради того часу – німцям та австро-угорцям. Українські частини були також підтягнуті до Бахмачу, але немає даних, аби вони брали безпосередню участь у боях з чехословаками.

Цікава версія участі чехословаків у боях за Бахмач викладена у радянських джерелах – вона відрізняється від офіційної чеської історії.

9 березня 1918 року, в день укладення домовленості між чехословацькими представниками та радянським керівництвом, на позиції під Бахмач було виведено 4-й та 6-й Чехословацькі полки. Вони мали протриматися до остаточної евакуації ешелонів, що знаходилися в Бахмачі.

Внаслідок цієї домовленості 10 березня викликала цікава переписка поміж В.О. Антоновим-Овсієнком, командувачем Чехословацького корпусу генералом Токаревим та командиром 1-ї дивізії генералом Коломенським.

 

Чесько-словацькі війська у Микільській Слобідці на лівому березі Дніпра

Володимир Антонов-Овсієнко, який у той час неодноразово доповідав Леніну та Троцькому, що чехи "нам ще можуть бути потрібні", в своєму наказі наголошував:

"наши товарищи чехословацкого корпуса, честно, доблестно сражавшиеся под Житомиром, прикрывая Киев, под Гребенкой и Бахмачем, прикрывая пути к Полтаве и Харькову, ныне покидают пределы Украины и передают нам часть оружия.

Революционные войска не забудут той братской услуги, которая оказана была чехословацким корпусом в борьбе рабочего народа Украины с бандами хищного империализма. Оружие, передаваемое чехословаками, революционные войска принимают, как братский подарок. Антонов".

Командувач корпусом генерал Токарев був більш стриманим в оцінках угоди: "Приказываю всем чехословацким войскам оставить у себя все винтовки и по одной 12-пулеметной команде Максима и по одной команде Кольта на каждый полк, по два заряженных орудия на батарею, по 2 парных казенных повозок на полк, по одной парной патронной двуколке на батальон, пулеметную команду, все санитарные повозки и все походные кухни и по 10 парных повозок на каждый штаб дивизии; все остальные пулеметы, орудия, зарядные ящики, артиллерийских лошадей и казенные повозки передать на ст. Курск, Белгород, Елец, Тамбов, Балашев представителям советских войск безвозмездно, как залог братства с русским революционным народом.

Все это оружие направлять в Харьков, донося о количестве переданного непосредственно тов. Антонову в Курске. Дальнейшая передача артиллерии и казенного обоза будет указана мною позже частям 1-й дивизии. Часть эшелонов разрешено направить через Орел. Частям 2-й дивизии использовать возможно шире линии Льгов, Белгород, Купянск, Лиски, Поворино, Пенза и Касторное, Воронеж, Грязи, Поворино.

Эшелонам беспрекословно подчиняться указаниям комендантов Курска и Воронежа. На последнюю назначить комиссара от 2-й дивизии. Ком. Кор. Чехословацкого Токарев. Комиссар Макса".

У частинах Чехословацького корпусу цей наказ сприйняли без особливого ентузіазму, але чинити спротиву не стали: "Во исполнение настоящей телеграммы, согласно указаний по аппарату, команд. 1-й, 3-го и 4-го чехословацких полков поименованным полкам передать Курск пулеметы.

Всем батареям первой чехословацкой бригады, по прибытии в Курск, передать лишние орудия, зарядные ящики и лошадей, весь комплект оставить полностью при батареях. Передачу всего остального произвести по прибытии в новый район по данным моим указаниям. Начдив генерал-майор Коломенский".

Командування Чехословацького корпусу вважало, що угода з українським Раднаркомом та В.О. Антоновим-Овсієнком буде діяти і на території Росії. Але в цьому вони прорахувались Московський Раднарком наполягав на повному роззброєні чехословацьких військових частин.

Цікаво, що Володимир Антонов-Овсієнко був одним з небагатьох більшовиків, який визнавав, що Чехословацьким корпус великою мірою був спровокований до повстання необачними кроками Раднаркому. Напевно, саме тому після встановлення дипломатичних стосунків між СРСР та Чехословаччиною в 1924 році В.О. Антонов-Овсієнко був призначений радянським послом у Празі.

 

Легіонери крокують дорогою на Бровари

Але повернемося до Бахмача. Чехословацькі підрозділи разом із родянськими частинами відкинули авангард німців до станції Крути, де останні змушені були окопатися. Німці втратили 1 гармату, 2 кулеметі, 15 полонених. У переможців, згідно радянських даних, було 17 вбитих та 76 поранених.

10 березня, німці, підтягнувши підкріплення, знов перейшли в наступ, який чехами було відбито, при цьому захоплено 2 гармати. Чехословацькі частини просили у радянського командування патронів та хліба. Крім того, спалахнули суперечки на національному грунті. В.О. Антонов-Овсієнко необачно відправив на допомогу своїм військам під Бахмач загін мад'ярських червоногвардійців, складений із полонених.

Поміж чехами та угорцями виник конфлікт, який ледь не дійшов до кровопролиття. Згодом чехословаки отримали дані про підготовку до наступу на Бахмач військ Центральної Ради, з якими вони себе вважали нейтральними. Це призвело до нових непорозумінь.

Протягом 11-13 березня на фронті проти Бахмача накопичувалися німецькі та українські частини. Водночас на допомогу захисникам прибули нові радянські формування загальною чисельністю до 2 тисяч бійців з артилерією та броньовиками. Чехословаки, скориставшись затишшям, викликаним успішними боями 9-10 березня, встигли відправити у бік Харкова всі свої ешелони.

Командири Чехословацького корпусу стали поступово виводити з Бахмача убік Харкова свої військові частини. Так, без згоди з радянським командуванням, з Бахмачу від`їхали 2-й та 8-й Чехословацькі полки. Слідом за ними, ранком 14 березня, не попередивши сусідів – радянські війська, позиції під Бахмачем залишили ар'єргарди 4-го та 6-го Чехословацьких полків. Це викликало обурення більшовиків, і серед іншого стало однією з причин військового конфлікту з Чехословацьким корпусом.

Тим часом німецькі та українські війська звільнили Бахмач, і незабаром взяли під свій контролю всю територію України та деяких прилеглих російських губерній.

Попри приналежність до різних військово-політичних таборів, події 1917 – весни 1918 року навчили українських та чехословацьких політиків шанобливо ставитись до національних інтересів один одного. Це призвело до того, що у 1919 році уряд Української Народної Республіки розглядав питання про надання національно-персональної автономії чехам України, а у 1920-1930-і рр. уряд Чехословаччини надав максимально комфортні умови для проживання на своїй території української еміграції.

У перших числах листопада 1918 року до уряду гетьмана П. Скоропадського звернувся чеський капітан Розель, який запропонував створити в Києві Чеську дружину. На цю справу йому було виділено з державної казни 50.000 гривень. Цікаво, що у назві формування знов було відсутнє слово "словацький". Дружина мала бути створена під юрисдикцією так званої ради оброни Північних губерній – територій, окупованих німцями, що не входили до складу України.

Згодом в київських газетах з'явилися повідомлення про формування частини з іншою назвою – Чехословацької дружини: "В Киеве в настоящее время формируется чехо-словацкая добровольческая дружина. Передают, что во главе дружины будет стоять бывший комендант города Киева генерал Цицович".

Чи розглядалася насправді кандидатура генерала Цицовича – достеменно невідомо. Генерал Цицович у 1917 році був начальником штабу Київського військового округу, в складі якого формувалися чехословацькі частини. Тож, з чехами він мав давні тісні стосунки, а тому цілком міг командувати знов створеною Чехословацькою формацією.

 

Репортаж "Нової Ради" про просування чесько-словацьких частин Україною від 10 березня 1918 року

Однак, кінець-кінцем новостворене формування очолив "капитан Корниловской Добровольческой армии" Вікентій Георгійович Грушка, який взимку-навесні 1918 року очолював чехословацьку саперну роту у складі Корнилівського ударного полку білогвардійської Добровольчої армії. Вірогідно, разом із ним з Дону, від білогвардійців, прибули і інші чехословаки. Через кілька днів на вулицях Києва з'вився заклик до всіх чехів та словаків записуватися до "Ceskoslovenska dneprovska narodni druzina".

Який склад мала Чехословацька дружина? Як свідчать документи, наприкінці листопада 1918 року за списком у складі дружини перебувало 73 особи, реально - 60, малось 9 коней та 2 парні повозки, на озброєні дружина мала 900 рушниць та 4200 набоїв.

Зброя для дружини була передана з 20-го піхотного полку Армії Української Держави. Дружина оперативно підпорядковувалася Київській добровольчій дружині генерала Кирпичьова та в документах його штабу проходила, як "Чехословацька Національна дружина".

У листопаді-грудні 1918 року в Україні відбувалися складні події. Німецькі та австро-угорські війська поверталися на батьківщину. Уряд гетьмана П. Скоропадського, що тримався на багнетах окупантів, доживав останніх днів. Україна палала в огні національно-соціалістичних повстань, очолювали які колишні лідери Центральної Ради В. Винниченко та С. Петлюра.

Ці діячі оголосили про відродження Української Народної Республіки, скасованої гетьманським переворотом. П. Скоропадський намагався захиститись від повсталих дружинами офіцерів та добровольців, що формувалися в усіх губерніях. В одну з таких дружин і входила Чехословацька формація Вікентія Грушки.

В якості "союзницьких військ", чеські військовики брали участь у всіх київських заходах, спрямованих на моральну підтримку населення та добровольчих формувань. Так, 26 листопада 1918 року дружина виділила зі свого складу в якості почесної варти одномонітно одягнений підрозділ з касками на головах.

Цей підрозділ брав участь у гучному похованні офіцерів, що загинули під час оборони Києва від повсталих військ. Це поховання було описано в романі київського письменника Михайла Булгакова "Белая гвардия".

Доки що не вдалось знайти даних, які б свідчили, що Чехословацька дружина Вікентія Грушки брала участі в боях під Києвом з військами Директорії УНР.

14 грудня 1918 року до Києва ввійшли війська Української Народної Республіки. Гетьманські частини капітулювали та були взяті до полону. Серед них опинилися й вояки Чехословацької дружини. Проте, в полоні вони були недовго.

Ударною силою армії УНР, яка зайняла Київ, була так звана дивізія Січових Стрільців, керівний та частина особового складу якої в минулому належала до галицько-українських полків австро-угорської армії. Багато вояків цієї дивізії під час Першої світової війни як військовополонені пройшли крізь дарницький табір.

Цей аспект і зіграв головну роль в тому, що полонені чехи та словаки за особистим рішенням командира січовиків, колишнього австрійського офіцера Євгена Коновальца були не тільки випущені на волю, а ще й відправлені додому. Вже до кінця грудня 1918 року вояки з останнього чехословацького формування у Києві потрапили на батьківщину.

Стаття підготовлена за сприяння посольства Словацької Республіки в Україні






Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.