Як українські націоналісти 1 травня святкували в рідному місті Путіна
Первинно 1 травня, як міжнародний день боротьби за права робітників, встановив ІІ Соціалістичний інтернаціонал у 1889 р. Усі українські партії початку XX століття вважали себе частиною соціалістичного руху. Включно із націоналістичною Українською Народною Партією (УНП), створеною М.Міхновським. До того, як російські комуністи та німецькі нацисти поставили «свято праці» на службу своїм ідеологіям, українські націоналісти виводили українців 1 травня на демонстрації, але виключно під синьо-жовтими прапорами. За право українських робітників на власну українську державу.
Від упорядника: Перший публічні першотравневі демонстрації українські націоналісти організували у 1917 році. У Києві – військову, яка саме того дня утворила легендарний перший полк ім. Б.Хмельницького. І в Петрограді та Москві – тодішніх "двох столицях" російської імперії, куди українське військове Товариство ім. П.Полуботка на чолі із Миколою Міхнвоським відправило своїх емісарів для організації українських першотравневих демонстрацій. Ця акція мала "символізувати остаточний розрив України з Росією та підкреслити початок нової доби в національнім житті України" (Н.Король, член УНП).
У Пітері, де багато років діяло місцеве українське націоналістичне підпілля, під проводом самостійників та місцевої організації Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) вийшла "40.000-на армія різних видів зброї військових частин з українців та українських робітників різних заводів" (М. Авдієнко, член УСДРП). Гвардійські Семенівський, Єгерський, Ізмайлівський, Преображенський та Фінляндський полки йшли на Двірцеву площу під спів хору робітників Путилівського заводу, який виконував "Заповіт" і "Ми гайдамаки".
Захоплення українським виступом описав у цьому спогаді Петро Табінський – професор Петербурзької Духовної семінарії. Автор спогаду, уродженець Берестечка, у 1924-1930 рр. був ректором православної духовної семінарії у Кременці, а у 1931 році перейшов до УГКЦ та викладав у греко-католицькій богословській академії, яку очолював Йосиф Сліпий. Під час другої світової війни допомагав ОУН рятувати євреїв. Помер у 1950 р. в сибірському засланні.
1 травня 1917 р. в Петрограді "Свято Праці і Революції" – так і стоїть в мене в очах, хоч минуло сьогодні вже 20 років. Напередодні плякати, величезні простирала, розвішані по мурах, заповідали на різні способи перемогу, розписували про волю закликали палко людність до манфіестаційного вияву своєї радости, до участи в завтрішніх походах. Ка-де, не-де, ес-ер, (конституційні і народні демократи, соціал-революціонери. – Ю.Ю.) анархісти і тому подібні партії запрошувала кожна петербурзького мешканця в свої ряди.
Пару днів тому приїхав до мене шкільний товариш – Мішка Струменський (в р. 1920 убитий большевиками в Полоннім). Приїхав, як дєлєґат корпорації жіночої школи в Троїце-Георгіївім посаді (під Москвою) й жив у мене.
В духовній семінарії виказав себе духовним, ідейним, моральним, здібним юнаком і українофілом; у Москві – спочатку праця наукова, далі педаґоґічна – ну яка там могла бути праця українофільська.
Оточення втягнуло його в себе, всосало безнадійно як враховання. Приїхав до мене – чистий москвич! Рано по сніданні каже до мене – ну, звичайно чистою російською мовою, з російським акцентом: Ходімо на Невський. Зобачимо робітничі маніфестації.
Широкий красунь – Невський проспект густо заповнений людністю. Дуже тісно, один одного штовхає, але на це не звертає ніхто уваги. Всі дивляться на їздню: нема на ній трамваїв, не чути гудків авт, стукоту копит дорожок. Їх місце заступили нині походи різних орґанізацій.
Їдуть стрункими рядами – по одній стороні від початку Невського [проспекту] та Николаєвського двірця (тепер – Московський вокзал. – Ю.Ю.); а другі – навпаки. Революційні пісні з музикою, прапори, прапори, прапори…З написами й без кінця…Страшні є написи: це все заклики до боротьби, погрози. Мороз просто пробігає по шкурі. Почуваєш, що пробудився в обществі чоловік-звір.
"Отречемся от старого міра. Отрякньом єго прах з наших ноґ…"
"Вставай, подимайся, рабочій народ. Вставай на враґа, люд ґалодний. Раздайся крік мєсті народной. Впєрьод, впєрьод, впєрьод…!"
Найчастіше чути цю пісню. Глядячи на походи, слухаючи пісні, читаючи написи на революційних прапорах дійшли ми з товаришем до Казанського Собору.
– А це хто? Наші! – викрикує Міша. – Глядіть!
Здалека пливуть могутні звуки знаного нам українського гимну. Грає могутня військова орхестра. Спереду гордо грає величезний, багатий жовто-блакитний прапор. Зараз же за ним – широкий, великий плякат: "Хай живе Вільна Україна" Далі величезна орхестра трубачів; за нею виблискуючи на сонці люфами крісів, струнко в такт машерують зі своїми офіцерами вояки з жовто-блакитними прапорами, зі своїми знаменами і плякатами…
– "Слава Україні", "Слава Вільній Україні", "За волю й долю України", "Ми за народ життя своє дамо"! "Душу й тіло ми положим за свою свободу". "Ломайте кайдани й ярмо".
Гордо, струнко, гармонійно пливе вояцька маса. Минає відділ, за ним другий…третій…шостий….десятий.
– О, скільки-ж це їх! – вигукує мій Міша. – Та це на корпус буде!
Кінчається військо, на незначній віддалі йдуть теж з прапорами жовто-блакитними, з плякатами "цивільні", робітники й інтеліґенція з нотними зошитами в руках, цілими грудями співаючи українських пісень: "Ой, чи пан чи пропав, – вдруге не вмирати". "Гей, гей ви хлопці до зброї".
Захоплення мого товариша досягає зенитальної (кульмінаційної. – Ю.Ю.) точки.
– Ходімо й ми! – хватає мене за руку.
Ми стаємо напереді робітників; хтось дає нам нотовий зошит і наші голоси зливаються з загальним співом. Тільки короткий час ми йдемо на чолі цивільного походу; скоро до нас пристають нові особи і вже виповнюється ціла перша шерега. Розпорядчик зі значком прибігає до нас з криком:
– Чого налізаєте? Це ж непорядок. Прошу відійти!
– Ні, нехай будуть! – зупиняють його голоси. – Нехай лише у лад співають, а коли хто не вміє, хай не співає.
Власне, до тієї катеґорії належу я. Тому дивлюся я не в ноти, а слухаю співів. Натхненно, з ентузіязмом без перерви одна за одного, ллються в повітрі. Роздивляюся праворуч і ліворуч себе. Хідники густо заповнені людьми. На бальконах теж повно. Махають хусточками й гукають час від часу: "Хай живе Україна", "Слава Україні…".
Вражіння, що весь Невський [проспект] зукраїнізувався...
Йдемо по правому боці помосту – гладенького неначе паркет, Невського помосту – по лівому пливуть на зустріч нам інші маніфестації: різних робітничих орґанізацій, є й анархісти; все росіяни; більші і менші походи але ні один з них не робить такого могутнього вражіння, як наш. Серце сповняється чуттям гордощів.
– Боже! – думаю собі. Ото петербурзька російська культура: та-ж вона будується все нами...
А от походи й "іногородчєскіє": стрічаємо литовців, фінляндців, поляків, кавказців. Без порівняння менші згоромадження, без порівняння скромніші. При зустрічі з обох боків прапори нахиляються, хусточки мають у повітрі, вигуки взаємних привітань: "Да здравствуєт Україна!" – "Да здраствуєт Літва!", чи інший нарід, якого імя читалося на плякатах походу.
Але одна подія вразила мене. При зустрічі з походом польської кольонії перші схилення прапорів українських перші вигуки українського привіту залишилися... без відповіди з другого боку. Тому привіти були одиничні.
Ясно було, що ідея, яку проголосила російська революція й яку мав задемонструвати день 1 травня, ідея "братерства народів", ще залишається в цариній мрій, не увійшла ще в тіло і кров самих народів. Було ясно, що багато треба буде зусиль, поки ідея перейде в основу людської психіки.
Непомітно похід наближається до площі Знаменської (тепер пл. Востанія. – Ю.Ю.), проти Миколаївського двірця (тепер – Московського вокзалу. – Ю.Ю.). Військо проходить далі; цивільна ж публика зупиняється. Виголошуються промови й маніфестація розвязується.
– "Браття! Громадяни! Українці! – з ентузіязмом вигукує якийсь студент університету. – Розбиті вже кайдани, летить долі ярмо. Наша ненька Україна вже вільна! Слава вільній Україні!".
– Слава! – гучить багато разів величезна Знаменська площа, потрясаючи повітрям.
Я глянув на пам'ятник царя Олександра ІІІ: дебелий, кремезний салдат сидить на такому-ж коні, міцно здержуючи його за повід: кінь аж вгинається під тягарем їздця, а той насупившись похмуро дивиться на маніфестантів. Цей монументальний твір кн. [Пауло] Трубецького, як казали, мав символізувати Росію та її царат, але в данім моменті мені прийшло на думку подібне відношення москалів до України.
Захоплення студента промовця запалює інших. У різних місцях фонарні стовпи зробились імпровізованими трибунами.
– "Товаріщі!" – чую я вже російську промову якогось типа в костюмі робітника, але в інтонації, акценті й формі речень відчуваю кваліфікованого агітатора-інтеліґента. – "Ідітє к Гарадіской Думє, там поставлєн будєт вопрос о вайнє. Таваріщі, нє дайтє себя затуманіть аґентам буржуазії і капіталу. Врагі пролєтаріяту всєма мєрамі стараються прадалжать войну.
Вайна єто первоє їх срєдство вирвать із рук пролєтаріята єво побєду. Второє средство їх – єто разбіть пролєтаріят на отдєльние і враждєбние часті. С етой цєлью творят ані національний вапрос, чтоб раздєліть трудящійся народ по націям, натравіть єво друг на друга" і т.д. і т.д.
І поплива промова проти ділення людей на "русскіх, українцев, нємцев, французов", як проти буржуазно-капіталістичної вигадки. Було очевидно, що промовляв большевик.
Я не видержав і досить голосно завважив сусідам: "Ну, напевно багато зараз працює різних платних аґентів".
В тім моменті відчув я на свому плечі тяжку руку і оглянувся. Поперу мене височезне і величезне матросище – фізіономія червона, тлуста, кругла неначе млинський камінь.
– А пайдьош таваріщ в камісаріят! Разкажи, каких знаєш платних аґентов.
Я знав, з кого складалися комісаріяти, хто там верховодив і що там мало мене чекати. Хвилевий страх перейшов й я відповів матросові:
– А ви іначє і не умеєтє і поступать как по царскім методам. Тащіть і нє пущать – єто ми уже послихалі перед революцією. Тєпєр свобода і каждий імеєт право на своє мнєніє.
– І правільно! – піддержали мене присутні: - Єжелі, значить, каждий імєєт право висказатся.
Матрос опинився в положені наче він проти свободи і почав виправдовуватися. Я вижидав момент і постарався висмикнутися з юрби.
– А ми батюшка вчора Вас бачили – каже мені на другий день учениця гімназії на лєкції релігії. Я з мамою стояла на бальконі і бачила як ви йшли. Українська маніфестація це найбільша і найкраща маніфестація. Мамі особливо подобалася вона бо не було червоних шмат лише жовто-блакитні прапори (і у 1930-х роках ОУН закликала виходити 1 травня виключно під українськими національними прапорами, без поділу на класи, консолідуючи націю в боротьбі за національне визволення. – Ю.Ю.). Ще дуже подобалося співали поважні пісні: "Нам поможе святий Юрій", чули ми.
– Розкажіть нам щось про Україну, – почали мене прохати панночки, подруги учениці.
Джерело: Табінський Петро. Великий зрив // Новий час. – 1937. – Ч. 74. – 5 квітня. – С.V-VI.
Це матеріал підготував для публікації та упорядкував історик, Голова Крайової пластової ради "Пласту - НСОУ", випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка – Юрій Юзич
