Оборона Вінниці 1651 року: факти і міфи

17 серпня 1649 р. була підписана Зборівська угода – мирний договір між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою, який де-факто легітимізував козацьку Україну на тогочасній мапі Центрально-Східної Європи.

Після виснажливої фази майже дворічного протистояння основною задачею для української сторони було дотримання status quo. Тим часом польська сторона вимагала сатисфакції і продовжувала розглядати силовий варіант "діалогу" з Гетьманщиною як основний.

У жовтні 1650 р. король Ян ІІ Казимир проінформував папського представника Джованні де Торреса про плани зимового наступу на козацькі території. Монарх не втрачав надії, що після очікуваного придушення "ребеліантів" він розпочне війну з Туреччиною за венеційські гроші, але вже в союзі з козаками. Сейм, який відбувся у грудні 1650 р., також вирішив відновити військові дії за першої нагоди.

Гетьман Богдан Хмельницький прагнув уникнути війни з Польщею, адже це б означало новий виток кровопролиття, до того ж утримання армії в бойовій готовності в зимовий час у реаліях XVII ст. давалося взнаки.

Також великою проблемою був сам факт поновлення широкомасштабних військових дій, адже козаки не могли провести удар на випередження без участі татар та їх чисельної кінноти.

Це автоматично означало би порушення Зборівського договору українською стороною, а наслідком такого сценарію міг бути перехід союзників із Криму на сторону Яна Казимира: після демаршу татар на Зборівському полі в серпні 1649 р. можна було б очікувати і такого розвитку подій.

Ще у Зборові Хмельницький ініціював питання про встановлення "відокремленої лінії" між землями Війська Запорозького та Польсько-Литовської держави на заході – прикордонні Подільського і Брацлавського воєводств.

Запропонована Варшавою лінія Брацлав-Ямпіль не була визнана ані українським гетьманом, ані місцевою козацькою старшиною, яка й надалі розцінювала ці міста як свої. Натомість межа біля міста Бар визнавалась кордоном з української сторони.

Наприкінці 1650 рр. на вищезгаданих спірних територіях частішають провокації коронного вояцтва. Так, у листопаді 1650 р. брацлавський воєвода Станіслав Лянцкоронський отримав протест від козацького сотника Григорія Кривенка, в якому йшлося про намагання поляків оволодіти прикордонними містами Мурафою та Красним.

20 січня 1651 р. Марцін Калиновський – польний гетьман коронний (заступник командувача усією армією Польського королівства), повернувшись із більш ніж 2-річного татарського полону, куди він потрапив після Корсунської битви, розіслав наказ про збір військ для участі у каральній експедиції Східним Поділлям.

Вже на початку лютого зібрані хоругви вирушили у напрямку Барського замку. Дізнавшись про початок такого походу, брацлавський полковник шляхетського походження Данило Нечай, узгодивши дії з Чигирином, здійснив перегрупування оборонного характеру козацьких підрозділів у прикордонних містах Ямпіль, Красне, Шаргород та Стіна.

Спочатку козацький ватажок планував рушити назустріч противнику до Бару, але згодом зосередив головні сили та власну військову квартиру в містечку Красне. Такі дії Нечая стали ідеальним приводом для відновлення війни.

19 лютого коронне військо вирушило з Бару і того ж вечора зупинилось у містечку Станіславчик (нині Жмеринський район Вінницької області). Подальший перебіг подій описував хроніст Веспасіан Коховський: "Калиновський, довідавшися, що той (Нечай – О. Ф.) собі безпечно справляє вакханалії в Красному, давши собі духу на запусти, – покладаючись на те, що Шпаченко держить сторожу, – постановив скоренько пустити на Бахуса Марса...".

Данило Нечай, вдало провівши передислокацію війська, заходився святкувати початок останнього тижня перед Великим постом – Масляної неділі, виставивши у сусідньому з Красним селі Ворошилівка загін сотника Романа Шпаченка (Шпака), який у разі небезпеки мав попередити товариство про ворога.

Калиновський 20 лютого надіслав невеликий загін кінноти на чолі з Кшиштофом Корицьким для ліквідації Шпаченка, а сам вночі підійшов до Красного, виславши авангард у складі трьох хоругв під проводом Станіслава Лянцкоронського для здобуття міста. Козацька сотня у Ворошилівці була наголову розгромлена, а Шпаченко, замість того, щоби попередити Нечая про небезпеку, втік до Мурафи.

Під ранок у містечку Красне стався пролог майбутньої трагедії: козацька залога міста, чи то зі сну, чи то після святкування у темряві не розрізнила авангард Лянцкоронського із на той момент вже розбитим загоном сотника Шпаченка, впустивши коронне військо через міську браму.

Доречно тут процитувати учасника тієї кампанії зі сторони польського війська Станіслава Освенціма: "Нечай…переконавшись, що справа не до жартів, вскочив на коня і бився, як належало хороброму юнакові, пірначем своїм підганяючи козаків у битву. Але серед безладу і метушні він не міг організувати спротиву, і, хоробро захищаючись, загинув в битві сам, і разом з ним полягло багато козаків".

Частина оборонців зачинилась у замку і хоробро оборонялась там протягом кількох днів: гетьман Калиновський 23 лютого, будучи розлюченим через великі втрати, особисто брав участь у штурмі, а згодом наказав спалити Краснянський замок вкупі з містечком. Тим не менш, багато козаків змогли вирватись із оточення.

Смерть Нечая була дуже вагомим фактором українсько-польського протистояння: сучасники називали його "першим після Хмеля" та єдиним з полковників, хто насмілювався прямо суперечити волі українського гетьмана. Будучи очільником внутрішньої опозиції Богдану, загиблий Данило Нечай був непримиренним противником миру з Річчю Посполитою.

Користуючись нагодою, київський сенатор Адам Кисіль – православний українець шляхетного походження, незмінний представник Речі Посполитої у переговорах з Чигирином та послідовний прихильник замирення сторін – після Краснянської трагедії надіслав листи жалоби до Хмельницького з приводу смерті брацлавського полковника в надії на компроміс та продовження переговорів у Білій Церкві, при цьому не забуваючи звинуватити вбитого у бою Нечая в порушенні миру і спокою на кордоні.

Аналогічний лист козацький гетьман отримує від Марціна Калиновського. Цим самим і Кисіль, і Калиновський хотіли зняти відповідальність із польської сторони за смерть брацлавського ватажка.

Цікаво, що в українському народному фольклорі Данило Нечай потрапив у руки поляків, тому що під час битви "спотикнувся на хмелину": це можна трактувати як приховане звинувачення Богдана Хмельницького у смерті полковника, так і натяк на "хмільні" обставини святкувань Масляної, які призвели до трагедії.

24 лютого військо польного гетьмана зайняло Мурафу. Вищезгаданий сотник Роман Шпаченко перед цим відійшов з міста в напрямку Дністра, фактично залишивши напризволяще жителів. 27 лютого перед військом Калиновського відкрив браму Шаргород.

Кілька днів пробувши в місті, він прийняв депутацію міщан сусідніх Чернівців (нині Могилів-Подільський район Вінниччини). У зв'язку з неочікуваною здачею без бою чернівчан спільне командування польських військ вирішило певний час перечекати весняне бездоріжжя в Шаргороді.

З міста Калиновський надіслав лист краківському каштеляну Миколаю Потоцькому зі звісткою про наміри найближчим часом схрестити шаблі з Кальницьким та Уманським полками українського війська.

Вже 3 березня коронне військо взяло в облогу містечко Стіну. Тамтешні сотники Олександренко і Калюс встигли підготуватися до зустрічі з ворогом – усі штурми були успішно відбито, розпочинаються переговори.

Міщани обіцяли виплатити 4 тисячі злотих (з яких дали лише тисячу) і для порятунку жителів присягнули на вірність королеві Яну Казимиру. Задоволений успіхами кампанії, Марцін Калиновський повернувся до Чернівців, а звідти надіслав авангард Лянцкоронського до Ямполя: 6 березня місто було дощенту спалене, а населення вирізано.

Тим часом військова рада прийняла рішення зайняти Вінницю і там очікувати підкріплення для протистояння з "мерзотною гідрою з ордами".

Вибір Марціном Калиновським Вінниці як військової ставки для коронного війська цілком зрозумілий: останні півстоліття кревні родичі польного гетьмана періодично обіймали посаду намісників краю: його батько Валентій Олександр Калиновський був старостою вінницьким і брацлавським у 1604-1611 рр., а згодом привілеями такого статусу користувався його старший брат Адам Калиновський у 1622-1638 рр. Сам польний гетьман на початку 1620-х став брацлавським і літинським старостою і мав на цих теренах особисті маєтки.

Не слід відкидати ще один аргумент прагнення Калиновського підкорити Вінницю. Майже від початку війни місто стало одним із важливих опорних пунктів козаччини на Поділлі. 1 липня 1648 р. вінничани без опору зустріли повстанців полковника Максима Кривоноса, визнавши тим самим владу Війська Запорозького.

За наслідками Зборівської угоди міщани Вінниці були колегіально амністовані і поновлені у правах і вольностях королем Яном Казимиром. Але попри пересторогу польського монарха "не вдаватись до бунтів" під загрозою втрати Магдебурзького права, городяни й надалі приймали активну участь у війні, а місто мало статус адміністративно-територіального осередку Вінницького (Кальницького) полку.

Очолював його полковник Іван Богун – молодий амбітний керівник, який щонайменше із лютого 1649 р. контролював неспокійне прикордоння Східного Поділля, ведучи дипломатичні ігри з польською адміністрацією задля збереження перемир'я та укріплюючи тим самим полковницьку владу та власний авторитет.

Ймовірно, що він походив із давнього роду православних шляхтичів Федоровичів, мав власний герб, але ще до початку Хмельниччини перебуваючи у Дикому Полі в околицях Північного Дінця, отримав від козацьких побратимів прізвище "Богун", яке згодом широко використовував.

Федорович-Богун брав участь у поході Війська Запорозького на Львів восени 1648 р., наступного року разом із полковниками Нечаєм і Степкою брав штурмом фортецю Меджибіж, пізніше був важко поранений при облозі Збаража.

Попри успішність власної акції, Марцін Калиновський сумнівався у своїх оперативних можливостях для майбутнього протистояння з козацькими полками і регулярно просив підмоги.

Це ми бачимо у його листі великому коронному канцлеру Анджею Ліщинському: "На Бога, нехай війська наступають, допоки час і пора, бо після цієї важкої оказії (облога Стіни – О.Ф.) я сумніваюсь що з такою убогістю я зможу достатньо відповідати покликанню моєї посади, коли буде наступати велика сила неприятельська…".

Швидким маршем коронне військо рухалось на північ і вже 10 березня зупинилось у Сутисках (близько 30 км від Вінниці). Польний гетьман вирішив використати звичний сценарій наступу, який дав переможні результати у Красному та Ямполі: в ніч з 10 на 11 березня він наказав кавалерійському авангарду на чолі з Лянцкоронським атакувати Вінницю та за першої можливості ліквідувати полковника Богуна.

У Станіслава Лянцкоронського також були особисті мотиви для активної участі у каральній експедиції Поділлям: номінально будучи брацлавським старостою, він не мав жодного впливу на ці землі, які перебували у складі Гетьманщини.

До речі, Богун з Лянцкоронським був знайомий щонайменше із лютого 1649 р., коли він у статусі подільського полковника висловлював протест щодо захоплення коронним військом фортеці та міста Бар.

Для подальшого опису подій оборони Вінниці важливо з'ясувати історичні та містобудівні особливості тогочасного міста.

На зламі XVI-XVII ст. з ініціативи вінницького і брацлавського старости Єжи Струся (першого намісника краю польського походження) Вінниця перебрала на себе статус центру Брацлавського воєводства.

Сусідній Брацлав, розташований ближче до кордону Дикого Поля, так і не зміг оговтатись від низки нищівних татарських руйнувань. Окрім того, влада не пробачила жителям міста активної участі у повстанні козацького ватажка Северина Наливайка (1594-1596 рр.).

Тому вже у квітні 1598 р. Вінниця юридично закріпила за собою статус воєводського міста з перенесенням сюди адміністративних та судових установ.

Окрім статусу, у той період Вінниця змінила власне розташування. Головний осередок тепер вже воєводської Вінниці з лівого берега річки Бог (нині р. Південний Буг), де місто існувало протягом XIV-XVI ст., перемісився на правий, до того забудований нечисленними садибами.

Тоді ж у міській топоніміці з'явилось поняття Старого і Нового міста. Згодом правобережжя Вінниці набуде обрисів типового ранньомодерного європейського міста, з ринковою площею у середмісті та мурованими і дерев'яними культовими спорудами різних конфесій.

Місто було розташоване на височині, з трьох сторін оточене річкою та обнесене ровом, на якому був частокіл з двома баштами та 7 бійницями. Орієнтовною західною межею тогочасної Вінниці була сучасна вулиця Кропивницького.

Змінює своє дислокацію і Вінницький замок. Споруджена у 1510-х рр. за наказом волинського князя Костянтина Івановича Острозького фортеця на скелястому плато лівого берегу занепадає.

Натомість наприкінці XVІ ст. над річкою збудовано новий замок поблизу Нового міста, з'єднаний з Вінницею мостом. Вважається, що це дерев'яно-земляне укріплення розташовувалось на острові Кемпа.

Вранці 11 березня авангард під орудою Лянцкоронського зайняв терени Старого міста та з ходу розпочав штурм Вінницького замку та Нового міста. Польським хоругвам вдалось здобути фортецю, тому брацлавський воєвода у запалі бою скерував головний удар кавалерії на міські укріплення.

Кінні та спішені козаки, вдаючи паніку та відступаючи в сторону міста, заманили атакуючих вершників до прорубаних ополонок, які були за їх спинами.

У березні 1651 р. морози були доволі сильними, і лід на річці Бог ще не скреснув. Зумівши передбачити намір ворога, за кілька днів до приходу ворога оборонці міста за наказом Богуна підготували досконалу пастку: притрусили сіном і соломою рукотворні отвори на льоду, а сніг, який рясно йшов перед сутичкою, довершив тактичний задум козацького полковника.

Захисники Вінниці, скориставшись невідворотною метушнею польських кіннотників на воді, провели вдалу контратаку, на чолі якої був особисто Іван Богун.

Розгром був абсолютно неочікуваним для польської сторони, а втрати величезними. Очільник польського авангарду Лянцкоронський потрапив в одну із ополонок, був увесь порубаний та побитий прикладами козацьких самопалів.

Поляки вирішили, що їх воєначальник загинув, але під вечір його таки знайшли на льоду, врятувавши від смерті. У крижаній воді Богу того дня також загинули новгород-сіверський стольник Миколай Мелешко і черкаський староста Миколай Кисіль (рідний брат вищезгаданого київського сенатора).

Про останнього вояки в своїх діаріушах писали, "…що собаки його з'їли цілого, лишивши тільки голову і одну ногу". Оборонці також захопили цінні військові трофеї – особисту корогву брацлавського воєводи та прапори двох підрозділів. "Поминки за Нечаєм" відбулись.

Другу половину дня коронне військо потерпало від української артилерії зі стін міста. Отямившись від дошкульної поразки, польські вояки розмістились у Вінницькому замку та на лівому березі річки (нині це район набережної світло-музичного фонтану "ROSHEN").

Вже надвечір 11 березня з Сутисок прибули основні сили на чолі з Марціном Калиновським. Разом із авангардом Лянцкоронського сумарна чисельність річпосполитського війська становила близько 12 тисяч піхоти і кавалерії, з обозом також прибули гармати.

Іван Богун, розуміючи всю серйозність ситуації та нерівнозначність сил (за стінами Вінниці перебувало близько 3 тисяч козаків та ймовірно, стільки ж жителів міста та околиць), прийняв рішення вночі 12 березня підпалити Нове місто та закріпитись у одному з монастирів. Від цієї та інших пожеж серйозно постраждали будинки (їх у тодішній Вінниці налічувалось близько 600) та майно мешканців.

Спробуємо відповісти на важливе питання: у якому із монастирів тримав оборону вінницький полковник Іван Богун?

Тиражовану на початку ХХ ст. у краєзнавчій та довідковій літературі думку про те, що козацький полковник тримав оборону у вінницькому замку (історичний нарис про Вінниці у довіднику 1911 р. "Вся Винница") слід відкинути як таку, що суперечить спогадам учасників бою.

У тогочасній Вінниці монастирів було 4. Усі вони були засновані у першій половині XVII ст. у межах правобережного Нового міста. Дві чернечі обителі у контексті оборони розглядати вкрай важко: про православний жіночий Благовіщенський монастир (1635) та римо-католицький монастир ордену домініканців, переселений до Вінниці з Черленкова у 1624 р., відомо вкрай мало.

Ці духовні інституції не мали впливових жертводавців, які б системно опікувались ними, а їх локалізація у міському просторі потребує додаткових уточнень, у тому числі археологічних.

Залишається ще два монастирі, на історії яких слід зупинитись детальніше.

Православний чоловічий монастир Вознесіння Господнього (1616) був заснований українською шляхтою – братами Михайлом, Олександром та Іваном Кропивницькими за підтримки міського парафіяльного братства Козьми і Дем'яна.

На базі цієї чернецької релігійної громади київський митрополит Петро Могила у 1632 р. відкрив колегіум, який проіснував лише 7 років через протести короля Владислава VI та суперечності з аналогічним навчальним закладом отців-єзуїтів і був перенесений на Волинь.

Краєзнавець А. Секретарьов висловлював версію, що після скасування православного колегіуму монастир занепав та перебрався до власних земельних угідь поблизу Кальника.

Дослідник історії архітектури Вінниці О. Бируля локалізував Вознесенську обитель "між теперішнім капуцинським кляштором та річкою Богом", тобто у районі сучасних вулиць Червонохрестівської, Митрополита Петра Могили, Визволення та ділянки колишнього кінотеатру "Росія".

Також Бируля вказував, що монастир "був весь із бідних дерев'яних будівель та оточений частоколом". Версію оборони Богуна в православному монастирі активно підтримували російські історики ХІХ ст. для підкреслення ролі православ'я на теренах Поділля за доби Речі Посполитої. Тієї ж думки притримувались радянські дослідники.  

Ігноруючи відомості про розташування Вознесенської обителі та меж міста XVII ст., у рамках пишного святкування "300-ліття возз'єднання України з Росією" у 1953 р. у Вінниці було відкрито пам'ятний знак на честь оборони Вінниці, розміщений на ділянці панорамного огляду річки Південний Буг у парковій зоні "Кумбари" (початок сучасної вулиці Миколи Оводова).

На меморіальній таблиці знаку вміщено підпис "На цьому місці в березні 1651 р. козацькі загони під керівництвом героя визвольної війни полковника Івана Богуна розгромили військо польсько-шляхетських загарбників.".

Заслуговує окремої уваги антинауковий пасаж "польсько-шляхетські", поза сумнівом вжитий за аналогією до зрозумілого радянській людині словосполучення "німецько-фашистські".

Яскравою візуалізацією версії про Вознесенський монастир слугує діорама Вінницького обласного краєзнавчого музею "Оборона Вінниці загонами козаків та міщан на чолі з Іваном Богуном від польсько-шляхетських військ, березень 1651 р.", створена під час реекспозиції установи у 1969 р. співробітниками московської студії воєнних художників імені Грекова, художниками М. Ананьєвим, П. Жигімонтом та Г. Марченком.

На батальній картині зображений бій українських та польських кавалеристів та зосередження козацьких військ у православній обителі.

Розглянемо історію ще одного чернечого осідку – римо-католицького монастиря єзуїтів, який заснував у 1611 р. вищезгаданий батько польного гетьмана Валентій Олександр Калиновський.

До Хмельниччини архітектурний комплекс встиг доволі серйозно розбудуватись, маючи в своєму розпорядженні мурований костел, монастирські приміщення, споруди для навчання студентів та їх гуртожитки.

У Національній бібліотеці Франції зберігаються два проектні плани комплексу Товариства Ісуса 1632 р., віднайдені та описані професором П. Ричковим, ймовірними авторами яких були єзуїти Джакомо Бріано та Адам Росолкович.

Проекти містять пропозиції спорудження навколо монастиря мурів з баштами та бастеями. Ймовірно, процес будівництва комплексу 1630-1640 рр. вніс суттєві корективи у проектні ідеї архітекторів, але незмінним залишалась локалізація храму та його розпланувальна схема.

П. Ричков висловлював припущення, що перед початком воєнних дій 1648 р. у цілому стіни і башти єзуїтського монастиря у цілому вже існували.

Цікаво, що через 20 років після подій оборони Вінниці є переконливі свідчення використання єзуїтської резиденції як опорного пункту: 14 вересня 1671 р. загони коронного війська на чолі з Любомирським взяли штурмом монастир Товариства Ісуса, у якому закріпилось близько 200 козаків.

Вони піднялися на міцні і масивно збудовані склепіння костелу, звідки хоробро захищалися. Це свідчить про те, що комплекс в реаліях 1651 р. був цілком придатний для оборони, адже у проміжку 1648-1671 рр. немає відомостей про ґрунтовну відбудову чи розбудову споруд.

Не можна виключати гіпотези, що полковник Богун міг одночасно використовувати і єзуїтську обитель, і Вознесенський монастир для порятунку власного полку і мешканців Вінниці.

Монастирі, ймовірно розташовані один навпроти одного, могли бути завчасно укріплені зовнішніми ретраншементами, тип паче що поляк Станіслав Освенцім у своєму щоденнику згадував за три лінії оборони.

Козацькі піхотинці середини XVII ст. була неперевершеними майстрами фортифікації та чудово вміли вправлятись із земляними укріпленнями.

Так, влітку 1651 р. під час Берестецької битви козаки всього лише за одну ніч під дощем та обстрілом коронної артилерії спорудили чудово вписаний у місцевість, добре укріплений табір із понад двометровими земляними валами.

Повернемось до подій оборони. 12 березня поляки зайняли Нове місто навколо укріпленого монастиря; про це згадував Лукаш Гулевич у реляції про облогу: "…12 березня рано здобули місто…, а сам Богун в Монастирі з козаками… при цьому міщани вінницькі та довколишній простолюд замкнулися".

Усю неділю та понеділок 12-13 березня відбувались безрезультатні штурми козацьких укріплень, вибудуваних навколо монастиря.

Освенцім писав, що оборонці "… хоробро захищались, як вогнепальною зброєю, так і косами, дубинами і камінням". Тільки з хоругви князя Дмитра Вишневецького від влучного вогнепального вогню загинуло 17 польських вояків, також вбито поручника підрозділу Яна Лібішевського.

У понеділок 13 березня невдалий штурм закінчився аж опівночі: козаки віддали ворогові палісад, перейшовши на другу лінію оборони.

Після важких дводенних спроб взяти укріплений пункт німецька наймана піхота, вражена рівнем супротиву козаків та містян, відмовлялась йти в бій. Хоча при всій відвазі і хоробрості Богун був у дуже важкому становищі; нерівність сил давалася взнаки, до того ж половина захисників міста були непрофесійними вояками.

Тому вночі, 13 березня козацький полковник за порадою сотника Семена Височана прийняв рішення розпочати переговори. Із польської сторони переговорниками були звенигородський староста Лукаш Гулевич і брацлавський підстолій Станіслав Жевуський.

Переговори тривали до наступного дня, вівторка 14 березня. Українці у якості викупу пропонували 4 тисячі волів та 50 діжок меду. Натомість Марцін Калиновський вимагав видати йому козацькі гармати, військові прапори і самого Богуна.

Оборонці навіть погодились віддати артилерію і знамена, але видавати вінницького полковника навідріз відмовилися. Натомість дійшли згоди повернути коронному війську їх власні прапори, взяті у бою біля ополонок 11 березня, та відшкодувати збитки житомирському старості.

На засвідчення домовленостей мали видати сотників як заручників, та повернути коней, взятих у сутичках на Богові, оплативши їх вартість.

Остаточні результати перемовин були такими: коронне військо мало відійти з Вінниці і дати вільний прохід для Вінницького полку, козацькі гармати ж мали залишитися на стінах монастиря. Після цього була підписана угода, і сторони під присягою домовилися виконати її умови, а Богун навіть склав присягу на вірність королеві та Речі Посполитій.

Але Калиновський пішов на хитрість: він наказав своїм підрозділам сховатися в острівному замку і в будинках та вулицях міста. За задумом польного гетьмана, коли б козаки вийшли зі монастиря, польське вояцтво раптово оточило б їх з вимогою скласти зброю та видати приводців. У випадку відмови "бунтівників" чекав повний розгром і знищення.

Богун відчув в діях ворога хибу і виставив ще одну додаткову вимогу: поляки мали відійти на милю від Вінниці. Коли Калиновський навідріз відмовився виконати цю умову – козаки припинили переговори та заявили, що всі як один готові загинути в бою.

Вочевидь, Богуном це рішення було прийняте не спонтанно: затягуючи час переговорами, козаки отримали обнадійливі свідчення про наближення підмоги, тому було прийнято рішення продовжувати оборону міста.

Тоді ж відбулась організована спроба оборонців прориву блокади монастиря, але вона виявилась невдалою: з великими втратами козаки були вимушені відступити на третю лінію оборони, яку попередньо укріпили.

Ймовірно, саме із цим епізодом пов'язана ще одна легендарна сторінка біографії Івана Богуна: козацький полковник вирішив таємно виїхати з невеликим кінним загоном для розвідки та перевірки чуток про близьку підмогу від Хмельницького.

Потрапивши на ворожий роз'їзд, він вказав невірний пароль, чим і видав себе. До того ж, для небезпечної експедиції поза стінами монастиря Богун одягнув блискучий панцир і саме відблиск місяця у ньому й видав командувача обороною Вінниці.

Полковника майже взяли у полон: хорунжий Рогальський встиг вдарити його пірначем, але Богун, пустивши свого сірого в яблуко коня галопом, зумів вирватися з рук ворога. У цю ж мить ватажок оборонців потрапив власну пастку – одну із ополонок на кризі Богу, але зумів вибратись разом із конем. Вже наступного дня з валів монастиря Богун жартома дякував ворожому лицарству за холодну купіль.

Обложені тим часом вигнали з монастиря всіх коней, обстрілюючи почтових, котрі намагалися їх ловити. Командування польських військ намагалось відрізати монастир від води, але ця затія закінчилась нічим. К

оронна артилерія обстрілювала монастир "огнистими кулями" (попередньо розпечені вогнем ядра) для інспірування великої пожежі, але козаки вчасно встигали їх нейтралізувати, тому вони не приносили ніякої шкоди оборонцям міста.

17 березня відбулась спроба відновлення переговорів вже з ініціативи поляків. До монастиря наблизився загін посланців на чолі з Лукашем Гулевичем, коронним стражником Олександром Замойським, а також брацлавським підсудком Миколаєм Чурилом.

Але переговорників обстріляли із самопалів, вбивши сурмача польного гетьмана. Гулевич вважав, що перемовини зірвали православні ченці, які були із Богуном, або представники українських шляхетських родин, які переживали за власну долю.

Від такого не надто успішного перебігу кампанії коронне військо втратило бойовий дух. Ще однією важливою проблемою польського табору були неприязні відносини Калиновського та Лянцкоронського.

Останній був сенатором рангом вище, аніж його керівник, тому через це виникали тертя на ґрунті субординації як між двома польськими шляхтичами, так і між підрозділами, підпорядкованим їм. Ще у Красному між ними виникла суперечка за цінний трофей – полковницький срібний пірнач Данила Нечая, здобутий у бою.

А військова нарада в Шаргороді на початку березня закінчилася публічною перепалкою, під час якої Калиновський в запалі суперечки підсунув під ніс свого підлеглого непристойний жест. Військо ж було непомірно втомлене, адже весь час "..солдати коней не розсідлували, й самі не полишали зброї".

18 березня, у суботу коронний обозний Самуель Калиновський, син Марціна Калиновського, відправився за наказом батька з частиною військ в сторону Кальника. Головна ціль такої рекогносцировки – перевірка чуток про прибуття підмоги від Хмельницького на допомогу обложеному Богунові.

Через два дні, 20 березня він повертається з поганими новинами: під Липовцем загін був розбитий полтавським полком Мартина Пушкаря, а польський табір супроводу із провізією був атакований біля села Коханівка.

Полонені козаки повідомили, що на допомогу Богунові йде 10-тисячний уманський полк на чолі Йосипом Глухом, кіннотників якого помітили в околицях Вінниці.

У коронному таборі розповсюдились чутки, що Хмельницький з усім військом у Білій Церкві очікує на підкріплення від кримського хана Іслам-Герая та вирушає на допомогу обложеним.

Гетьман Марцін Калиновський, знаючи про небезпеку оточення переважаючими силами запорожців, прийняв вкрай нерозсудливе та емоційне рішення: провести ще один генеральний штурм Вінницького монастиря на світанку 21 березня з надією здобути перемогу.

Допоки під стінами монастиря відбувався останній штурм, польський обоз з великими потугами та сум'яттям переправлявся через міст на річці.

Ближче до опівдня на допомогу вінничанам прибув кількатисячний загін уманців на чолі з полковником Йосипом Глухом, який одразу заатакував польські підрозділи на лівобережжі, взявши його під свій контроль.

Козаків від польської армії відділяв міст, весняна вода річки Бог, на якій вже скреснув лід, та відстань пострілу з лука.

Лянцкоронський зорієнтувався у критичній ситуації, зі своїми драгунами вміло заблокував міст до Нового міста, не давши загонам Глуха переправитись на інший берег, з'єднатись з обложеним у монастирі Богуном і контратакувати. Згодом переправу поляки підпалили – і це врятувало військо Калиновського від повного розгрому.

Приведемо кілька цитат про той відступ від анонімного автора, котрий вже будучи в Костянтинові, описував ганебний відхід у листі: "...челядь, котра вийшла вперед з підводами для порятунку численних речей... покидала майже всіх своїх панів і спалила Вінницю (йдеться про повторну пожежу на теренах Нового міста – О.Ф.). По тій же причині товариство зазнало збитків в припасах та пожитках".

Освенцім порівнював ганебне завершення облоги Вінниці із переможною для української зброї Пилявецькою битвою лише з тією різницею, що польська армія все ж змогла відступити у відносно налагодженому порядку. Це ж красномовне порівняння з Пилявцями вживається у літописі Самовидця.

Будучи на валах врятованого міста, козаки вигукували вслід образи, цитовані Освенцімом: "Цигани! Втікачі! Безмозкі! Пилявчики! Втікайте далі за Віслу! Не тут ваше діло!".

На очах оборонців Вінниці польське військо неорганізовано відступало на захід в сторону Якушинців, де змогло нарешті вишикуватись. Згодом оглянувши покинутий замок, козаки виявили там залишену у паніці велику кількість здобичі – кілька сотень навантажених возів, захоплених коронним військом упродовж всієї Подільської кампанії.

22 березня Калиновський із військом зупинився на ночівлю у Браїлові, а вже за два дні, 24 березня повернувся до Бару. Організоване Калиновським "заспокоєння Брацлавщини" обернулось втратою майже 6 тисяч коронного війська та усієї артилерії.

Пізніше цей похід називали не інакше як "проклятою справою". Адам Кисіль до київського каштеляна Збігнева Горайського писав: "… ще війна не почалася, а вже військо нанівець обернено і найкращі люди гинуть… Війну цю почали на загибель залишків шляхти польської".

Оборона Вінниці була успішно завершена, а стратегічний наступ військ Речі Посполитої з метою закріплення коронної армії на території Вінниччини – зірваний. По-різному склалась доля учасників цих важливих 11 днів для історії Вінниці та українського минулого.

Іван Богун у статусі наказного гетьмана того ж року врятує козацьке військо від розгрому під Берестечком, утримуватиме пірнач полковника протягом майже 15 років, врешті отримає смертний вирок від Богдана Хмельницького, який не виконають у зв'язку із смертю гетьмана, під час Руїни схрестить шаблі з одним з своїх рятівників Мартином Пушкарем і буде розстріляний поляками під Новгород-Сіверським у лютого 1664 р.

Марцін Калиновський після походу на Брацлавщину отримав глибоку ненависть від козаків за поруйновані і знищені містечка і села краю, також візьме участь у Берестецькій битві, а у 1652 р. знайде свою смерть на полі Батозької битви поблизу села Четвертинівки: його та сина Самуеля показово стратять татари, відправивши голову Богдану Хмельницькому.

Станіслав Лянцкоронський обійматиме до своєї смерті посаду польного гетьмана у 1654-1657 рр.

Символічним підсумком подій 370-річної давнини слугує встановлення на острові Кемпа у 2007 р. пам'ятного знаку – хреста українсько-польського примирення, на відкритті якого брали участь делегації з Вінниці та Варшави.

Два хрести, вирізьблені з одного каменя, символізують два слов'янських народи, роз'єднані ворожнечею. Об'єднує два хрести і вигріває писанку лелека – спільний життєдайний символ українців та поляків.

У 2018 р. указом Президента України 8-й полк оперативного призначення Національної гвардії України, що дислокується в Калинівці на Вінниччині, за успішну спецоперацію зі звільнення Харківської обласної державної адміністрації від сепаратистів, а також за участь у боях проти російсько-терористичних військ під Слов'янськом і Дебальцевим отримає почесне найменування – "імені Івана Богуна".