Розстріляний садівничий України

В лютій ненависті до Симиренків та їхнього величного творчого спадку репресували навіть славетний симиренківський сорт яблуні, національну перлину України – Ренет Симиренка, назвавши сорт Зеленкою Вуда

Постать видатного українського ученого-садівника, помолога та організатора вітчизняної садівничої науки професора Володимира Симиренка – одна з найбільш яскравих та найбільш трагічних в історії світової науки ХХ століття. За вагомістю наукового спадку та глибинністю життєвої і наукової трагедії вона хіба що співмірна з Миколою Вавиловим – геніальним російським ученим-ботаніком, генетиком, селекціонером та географом.

Вони були майже ровесниками, працювали і творили в один і той же час. Учені знали один одного і навіть приятелювали. Обидва світового виміру науковці стали жертвою однієї і тієї ж руйнівної сили, виплеканої тоталітарною імперсько-комуністичною системою. Її ім'я – "найпередовіша в усьому світі радянська мічурінсько-лисенківська агробіологія".

За руйнівними наслідками, заподіяною матеріальною шкодою та людськими втратами народжена в Кремлі "мічурінсько-лисенківська агробіологія" не поступається жорстоким війнам, природним та техногенним катастрофам, що не раз прокочувалися по нашій землі.

Володимир Симиренко першим серед вітчизняних науковців публічно піддав науково обґрунтованій критиці досить сумнівні "мічурінські методи" в селекції сільськогосподарських культур, які підтримувалися кремлівськими ідеологами. На "мічурінському вченні" виросла ще більш небезпечна і руйнівна для біологічної науки сила "лисенківщина".

Їх поєднання і підтримка кремлівськими можновладцями сприяла виникненню та волюнтаристському впровадженню на 1/6 земної кулі "мічурінсько-лисенківської агробіології". Цілком закономірно, що першими жертвами виплеканого Кремлем псевдонаукового монстра стали найосвіченіші, найталановитіші, високоморальні, кришталево чесні й найвідважніші учені – професор Володимир Симиренко та академік Микола Вавилов.

За ними пішли сотні й тисячі видатних особистостей, але всі вони були розчавлені і знищені тоталітарною комуністичною системою. Наслідки цієї інтелектуальної катастрофи у біологічній та аграрній науці відчутні й донині. Вони проявляються у домінуванні в сучасних промислових садах та на українських ланах сортів іноземного походження. На ліцензії для їх вирощування на українській землі витрачаються величезні державні кошти.

Платон і Тетяна Симиренки
Платон і Тетяна Симиренки

Академіка Миколу Вавилова реабілітували в середині 1960-х років. Його іменем названі створений ним Інститут рослинництва у Петербурзі, Всеросійське товариство генетиків та селекціонерів, у багатьох містах вулиці та проспекти. Фантастичними накладами видаються колись пошельмовані наукові праці.

Про академіка Миколу Вавилова видано десятки наукових та науково-популярних монографій. На його творчій спадщині захищаються кандидатські та докторські дисертації. Про життя та діяльність ученого знімаються художні та документальні фільми.

Професора Володимира Симиренка під тиском світової наукової громадськості та української діаспори виправдали ще у 1957 році. Проте випалене мічурінцями тавро "ворога народу" та "державного злочинця" зберігається навіть у науковому середовищі й донині.

Незважаючи на прийняту ще у лютому 2002 року Постанову Верховної Ради України № 3067-ІІІ "Про вшанування пам'яті великих українських учених-садівників Л.П. Симиренка і В.Л. Симиренка" жоден з її пунктів, який стосується професора Володимира Симиренка, так і не був виконаний. Б

ільше того, позбавлені національної пам'яті академічні чиновники десятиліттями блокують ініціативи української та світової наукової громадськості щодо надання Інституту садівництва НААН України імені його творця та першого наукового керманича.

Доморощені манкурти мотивують свою відмову тим, що у створеному ученим Всесоюзному інституті південних плодових і ягідних культур Володимир Симиренко працював недовго, всього три роки. Правда, вони безсоромно мовчать, що організатора і першого директора цього інституту Володимира Симиренка заарештували як "ворога народу" ще 1933-го.

Отже, свій інститут учений поміняв на камеру смертників у Лук'янівській в'язниці не за власним бажанням. Тому така хронологічна аргументація безбатченків видається нам не лише аморальною, але і злочинною.

Звернення світового українства та авторитетних громадських діячів України до керівництва академії Аграрних наук щодо надання Інституту садівництва імені Володимира Симиренка також зігнороване. Наукові корифеї плутаючи батька із сином, вважають, що ім'я останнього вже вшановано у назві Інституту помології (колишньої Мліївської станції садівництва, яку професор Володимир Симиренко створив у 1921 році).

Петро Вольвач і Тетяна Симиренко
Петро Вольвач і Тетяна Симиренко

Ще у 1958 році, коли союзні урядові структури приймали рішення про надання Мліївській станції садівництва імені Л.П. Симиренка, мали б врахувати і безпосередню причетність до її створення професора Володимира Симиренка. Саме він і був її організатором та першим директором.

Проте на той час, коли витворений у Кремлі культ Івана Мічуріна та Трохима Лисенка перебували у зеніті слави, історичну справедливість не можна було реалізувати. Адже, незважаючи на приховану від суспільства реабілітацію, учений та його творчий спадок перебували під забороною.

Про надання імені професора Володимира Симиренка Українському інституту садівництва (колишній симиренківський Всесоюзний інститут південних плодових і ягідних культур) тоді не могло бути й мови.

Не менш важливим є також з'ясування причин знищення Росією найвидатнішого українського ученого та руйнації унікальної симиренківської наукової садівничої школи. Саме розуміння причин цієї трагедії та розгрому потужної української садівничої наукової школи дозволить ліквідувати вельми велику прогалину в історії українського садівництва і повернути до неї ім'я найвидатнішого вітчизняного ученогосадівника та справжнього патріота України.

Адже навіть у нещодавно виданій науковій праці Інституту садівництва "Садівнича наука України" ("Преса України", К., 2002), яка має претензію на історичне видання, автори обходять цілковитим мовчанням як сам факт жахливого мічурінського погрому української садівничої науки у 30-40-ві роки ХХ століття, так і причини смертельного конфлікту Володимира Симиренка з козловськими імперіалістами (це вислів самого Володимира Симиренка).

Чи не є вершиною боягузництва, безпринципності та аморальності такі, мабуть, незрозумілі і самим авторам "наукові перли" у довідковому нарисі про Володимира Симиренка:

"Природні розходження між В.Л. Симиренком й іншими ученими в питаннях садівничої науки та розвитку галузі певні заздрісні кола використали спочатку для паплюження, а потім неодноразових арештів і, зрештою, розстрілу видатного ученого у вересні 1938 року".

Левко Симиренко з дітьми
Левко Симиренко з дітьми

Маємо усвідомити, що саме така страусина позиція і є головною причиною небажання так званих інститутських учених та академічних рад не бачити ім'я видатного ученого у назві цієї установи. Потрібно усвідомити, що справедливість та істина все-таки переможуть.

Володимир Симиренко народився 18 (29) грудня 1891 року у родинній садибі Платонів хутір, розташованій за кілька кілометрів від містечка Городище Київської (нині Черкаської) області в родині колишніх політичних засланців Левка Симиренка та Альдони Симиренко (у дівоцтві Гружевської).

Батько, на той час вже відомий учений, організатор славетного Помологічного розсадника Л.П. Симиренка. Цій установі у 2021 році виповнюється 134 роки.

Володя був третьою дитиною колишніх політв'язнів, яка народилася після повернення батьків із сибірського заслання. Його дитинство та юнацькі роки були зігріті батьківською і бабусиною любов'ю та теплом. Його нахил до садівництва батько помітив ще з дитинства. Тому і став залучати до всіляких робіт у саду та розсаднику.

Багато чому навчив сина сам, а вже у підлітковому віці передав на виховання своїм найкращим фахівцям. Успішно закінчивши 12-ту Київську гімназію, Володимир вже майже сформованим садівником вступає у 1912 році на агрономічний факультет Київської політехніки. Навчався у ній охоче і показав схильність до наукової роботи.

Проте через свій запальний характер, чесність та вроджену принциповість студент не уникнув від участі у вельми популярному серед молоді соціалістичному русі. Як член революційного студентського гуртка перебував під поліцейським наглядом, неодноразово заарештовувався.

Перша світова війна вберегла студента Володимира Симиренка від подальшої активної революційної діяльності. У 1915 році на хвилі молодіжного патріотизму він подає заяву керівництву інституту про надання відпустки і записується волонтером до армії. Проте студента через вроджену короткозорість не беруть ні у військове училище, ні в діючу армію.

Йому доручають організацію постачання солдатських крамниць. У цій справі Володимир Симиренко проявив справжній хист. І волонтера невдовзі призначають уповноваженим Головного Комітету Всеросійського Земського Союзу на Румунському фронті. І коли вже після лютневої революції 1917 року завершився термін перебування волонтера на цій посаді, фронтове керівництво звернулося до Правління інституту з проханням продовжити йому термін відпустки.

Інститут помології. Сучасний вигляд
Інститут помології. Сучасний вигляд

Тому з фронту Володимир Симиренко повернувся лише наприкінці 1917 року. Вчорашній волонтер упродовж першої половини 1918 року складає іспити і захищає дипломну роботу. Його як дипломованого фахівця, добре обізнаного з науковою роботою, залучають до роботи у Міністерстві земельних 5 справ, де він керує секцією садівництва.

Одночасно йому запропонували роботу у Всеукраїнському сільськогосподарському комітеті – зародку сучасної Академії аграрних наук. Секцію садівництва у ньому Володимир Симиренко очолював на громадських засадах до 1926 року. Окрім того він читав також ще і курс плодівництва у рідній Політехніці.

Молодий науковець мав змогу часто відвідувати родинну садибу. За роки воєнного лихоліття, націоналізований Помологічний розсадник та родинна садиба Платонів хутір зазнавали пограбування та руйнації. Багато дерев як у промислових садах, так і у помологічних насадженнях загинуло. Сади поросли бур'янами, а у їх міжряддях селяни випасали худобу.

Аби врятувати безцінне батьківське надбання, Володимир Симиренко переконує керівництво Наркомзему України та Наукового сільськогосподарського комітету у необхідності організації на базі Помологічного розсадника Мліївської садово-городньої станції. Постановою Наркомзему від 25 листопада 1920 року вона була створена, а навесні 1921 року розпочала свою діяльність.

Володимира Симиренка призначили директором дослідної станції та Державного помологічного розсадника. Перебуваючи в 1935 році в ув'язненні, мабуть, для того аби спростувати звинувачення запопадливих енкаведистських слідчих у "шкідницькій діяльності", професор Володимир Симиренко зробив вражаючий за своєю об'єктивністю та масштабністю перелік своїх здобутків як на ниві вітчизняного, так і світового садівництва.

Першим головним своїм досягненням в науці учений вважав створення Мліївської садово-городньої дослідної станції. І у цьому твердженні немає ні суб'єктивізму, ні завищеної самооцінки. Адже за 10 років перебування за кермом цієї установи він дійсно створив світового рівня авторитетний і знаний у світі науковий заклад.

Мліївська дослідна станція під керівництвом професора Володимира Симиренка стала головним садівничим науково-методичним центром всієї країни. Їй підпорядковувалася мережа дослідних садівничих установ не лише в Україні, але й у Російській Федерації та республіках Закавказзя.

Син Володимира Симиренка - Володимир
Син Володимира Симиренка - Володимир

На Мліївській дослідній станції була організована і запроваджена в життя запропонована професором Володимиром Симиренко модель комплексного вивчення плодових культур. Глибоко вивчалися не лише помологічні особливості сортів та агротехніка догляду за садом, але й проводилися серйозні дослідження з селекції, фізіології, біохімії, агрохімії, агрометеорології плодових культур технічної переробки та зберігання плодів та овочів, захисту рослин, фітопатології та ентомології.

Учений мав намір створити на дослідній станції ще й лабораторії генетики та цитології, як базових наук для науково обґрунтованої селекції плодових рослин. Для роботи на Мліївській дослідній станції з усієї України були залучені найкращі науковці. Це дозволило уже через кілька років видавати спеціалізовані збірники наукових праць, з короткою анотацією англійською мовою.

Саме у той 6 час розпочалася на станції і селекційна робота, а зібраний гібридний генофонд став основою для створення унікального мліївського сортименту плодових культур. Запроваджена професором Володимиром Симиренко Помологічна книга (Помологічна комісія) дозволила провести зональне районування сортів плодових культур.

А мережа державних сортовипробувальних дільниць, створених по всій Україні, стала на заваді поширенню маловивчених, не адаптованих до конкретних природно-кліматичних умов сортів плодових культур.

На підставі ретельного вивчення кліматичних показників кожного природного регіону України та історичної спеціалізації їх на промисловому вирощуванні не лише плодових порід але і сортів, Мліївська дослідна станція ще в середині 20-х років минулого століття провела природно-кліматичне районування плодових культур.

Були визначені науково обґрунтовані зони та мікрозони для вирощування на території України тієї чи іншої плодової культури і навіть сорту. Зазначене районування стало справжньою революцією у садівництві. Професор Володимир Симиренко добре усвідомлював, що успіх наукової діяльності дослідної установи обумовлюється перш за все матеріально-технічним забезпеченням науки, кадровим потенціалом та створенням для науковців умов життя і праці.

Створена ученим цегельня забезпечила станцію дешевим місцевим матеріалом для спорудження житла, господарських споруд та адміністративно-наукового корпусу станції – Будинку науки. Майже за два роки, за індивідуальним проектом, було збудовано модерний лабораторний корпус Мліївської дослідної станції. Він і сьогодні вражає своєю архітектурною довершеністю та функціональною доцільністю всіх приміщень.

Донька вченого Тетяна, мешканка Канади, розповідала, що для прискорення будівництва, коли на його завершення не вистачало державних коштів, Володимир Симиренко використав родинні коштовності.

І як ця жертовність та висока моральність і справжній патріотизм цієї кришталево чесної людини та керівника державної установи дисгармонують із мораллю та вчинками сучасних злодійкуватих керманичів. Успішне завершення будівництва Будинку науки Мліївської садовогородньої станції на початку літа 1928 року дозволило професору Володимиру Симиренку провести 9-12 вересня Першу всеукраїнську нараду з садівництва.

Володимир Симиренко зі співробітниками
Володимир Симиренко зі співробітниками

Вона стала фактично першим Всесоюзним з'їздом садівників. Адже крім чисельних учасників наради з усієї України до Млієва прибули делегації із всіх союзних республік. Досить представницькою була делегація з вавиловського Всесоюзного інституту рослинництва з Ленінграда. До неї входили заступник академіка Миколи Вавилова з наукової роботи Микола Ковальов та завідувач відділу плодових культур академік Василь Пашкевич.

У головних доповідях, з якими на нараді виступив професор Володимир Симиренко, фактично була оприлюднена для наукової громадськості ідеологія сучасного садівництва та довготермінова програма його розвитку в Україні.

Одними із першочергових завдань, для українського садівництва нарада визнала створення комплексних зональних дослідних станцій та організацію в Україні Інституту садівництва з мережею комплексних зональних станцій.

Мабуть, під враженням від побаченого у Млієві та усвідомивши величезні перспективи розвитку садівничої галузі в Україні, Всесоюзний інститут рослинництва за участі самого директора академіка Миколи Вавилова, провідного помолога країни академіка Василя Пашкевича та професора Володимира Симиренка влітку 1929 року здійснюють експедиційну поїздку по південних областях України, Придністров'ї, Бессарабії, Криму та Північному Кавказі.

Ця експедиція широко не розголошувалася і про неї в Україні мало документальних даних. Проте, як я сам особисто пересвідчився, певні відомості збереглися у самому ВІР в Петербурзі. Вочевидь, на підставі цієї експедиції щойно обраний президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук академік Микола Вавилов приймає рішення про створення в Україні Всесоюзного інституту садівництва.

Немає сумніву у тому, що саме за дорученням академіка Миколи Вавилова, як президента академії, Володимир Симиренко підготував фундаментальний проект реконструкції науково-дослідної роботи з садівництва та організації Всесоюзного науково-дослідного інституту плодівництва і ягідництва та розвитку садівничої галузі в країні.

Цей актуальний й донині програмний документ учений подав не лише до Президії академії сільськогосподарських наук, але й опублікував його для обговорення науковою громадськістю у квітнево-травневому числі українського місячника "Вісник садівництва, виноградарства та городництва".

Володимир Симиренко - гімназист
Володимир Симиренко - гімназист

Цей документ є вельми важливим для розуміння глибинності і смертельного конфлікту професора Володимира Симиренка і всієї української садівничої наукової школи з заполітизованим російським імперським злочинним угрупованням, яке не без допомоги кремлівських вождів було створене у тамбовському містечку Козлові. Адже запропонований видатним українським ученим професором Володимиром Симиренком проект модернізації та розвитку садівничої науки не ніс жодної загрози ні для сталінського режиму, ні для радянської влади.

Симиренківський план реконструкції садівничої науки у країні було укладено з урахуванням природно-історичних особливостей кожного регіону та рівня розвитку садівничої галузі у кожній союзній республіці. За науковим обґрунтуванням запропонований план реконструкції садівничої галузі був бездоганний.

За задумом професора Володимира Симиренка Всесоюзний науководослідний інститут плодівництва та ягідництва мав би мати 17 загальних станцій, а саме: в Московській області, Центрально-Чорноземній області, в Мелітополі (Україна), Середньо-Волзькій обл., Нижньо-Волзькій обл.., в Сочі (Чорноморське узбережжя Кавказу), на Кубані (Північно-Кавказька обл.), в Криму (Салгирська станція), республіках Закавказзя, Узбекистані, Туркменістані, Східному Сибіру, Далекосхідному краї, та розсадник ім. Мічуріна (Центрально-Чорноземна область).

Назви районів розташування зональних станцій подаються за прийнятим на той час адміністративним поділом. Як бачимо, за реальним станом розвитку науки та питомою вагою садівничої галузі в регіоні, тамбовське містечко Козлов та існуючий там розсадник ім. Івана Мічуріна, за симиренківським проектом аж ніяк не могли претендувати на роль наукового садівничого центру всієї країни.

Більше того, мічурінський розсадник за всіма науковими критеріями не відповідав навіть статусу зональної станції. Професор Володимир Симиренко, як об'єктивний, з державницьким мисленням науковець, досить відповідально поставився до вибору місця розташування майбутнього інституту та програми його діяльності.

Фактично саме він запропонував програму діяльності науково-дослідних садівничих установ, яку сьогодні використовують як інститути, так і зональні дослідні станції не лише в Україні, а й у більшості країн світу. Більше того, він науково обґрунтував також оптимальну структуризацію науково-дослідного інституту садівництва та його зональних станцій.

Володимир Симиренко. 1930-ті роки
Володимир Симиренко. 1930-ті роки

Зазначимо, що реалізація лише одного програмного завдання створюваного українським вченим інституту унеможливила б вітчизняну науку від виникнення та руйнівного домінування в ній "радянської мічурінсько-лисенківської агробіології".

"Інститут після своєї організації, - зазначав далекоглядний учений, - насамперед має зайнятися опрацюванням методики і програм, генетико-селекційними дослідженнями та підготовкою кадрів для формування мережі зональних станцій. Маємо майже заново сформувати кадри 15 зональних станцій. Проблема ця складна і масштабна".

Підсумувавши всі аргументи для найбільш доцільного місця розташування Всесоюзного інституту садівництва, професор Володимир Симиренко доходить висновку:

"Усі зазначені судження наводять на думку, що Всесоюзний науководослідний інститут плодівництва та ягідництва необхідно розташовувати в зоні південного плодівництва.

Зважаючи на сучасне значення та темпи розвитку садівництва в Україні та враховуючи цілу низку позитивних передумов: наявність розгалуженої мережі розсадників, величезні площі нових садів, великий рівень дослідницької роботи на станціях, вельми потужну діяльність Всеукраїнської помологічної книги (державної комісії з сортовипробування) та підготовку 9 великої кількості фахівців у вищих навчальних закладах, при виборі території для розміщення інституту Україна має стояти на першому місці", - писав український учений.

Володимир Симиренко зазначав: "Найдоцільніше, з цілої низки міркувань, цей Інститут створити в м. Києві. У цьому випадку названа установа мала набути значні переваги, які забезпечує її розташування у великому культурному центрі, при цьому використати як наукову базу, добре організовану та обладнану з багатьох напрямків наукової діяльності Мліївську садово-городню станцію, залишивши за нею функцію зональної установи".

Вже через кілька місяців після опублікування симиренківської концепції розвитку вітчизняної садівничої науки (14 липня 1930 року) відбулися збори Президії Академії сільськогосподарських наук під головуванням її президента, академіка Миколи Вавилова. Авторитет і вплив цього видатного ученого у науковому середовищі був величезний.

Визначальною була і його підтримка науково обґрунтованого і державницько-виваженого плану українського ученого. Тому навіть затяті симиренківські опоненти з найближчого до Івана Мічуріна оточення відкрито не стали протидіяти запропонованій концепції розвитку садівничої науки.

Президія Академії вирішила створити Всесоюзний інститут плодівництва та ягідництва в Україні і розташувати його у Києві. Професора Володимира Симиренка призначили виконувачем обов'язків директора цієї поважної наукової установи.

Дружина Володимира Симиренка
Дружина Володимира Симиренка

Затвердили також і запропоновану ним мережу зональних дослідних станцій з єдиним застереженням про те, що місце розташування інститутської дослідної станції у Центрально-Чорноземній зоні буде узгоджено пізніше з наркомземом РРСФР та місцевими органами. Фінансування новоствореного Всесоюзного інституту мали здійснювати наполовину Україна і наполовину РРСФР.

Україні доручалось підібрати місце і створити відповідну матеріальну базу для організації дослідної установи. Наприкінці 1931 року бюро Президії ВАСГНІЛу затвердило наукову мережу на 1933 рік. Всесоюзному інституту плодово-ягідного господарства в Києві підпорядковувалися: Мелітопольська, Тираспільська, Мліївська, Кримська (м. Сімферополь), Закавказька (м. Тбілісі), Буйнацька (Дагестан), ГірськоКавказька, Астраханська (м. Алма-Ата), Туркестанська (м. Ташкент) науководослідні станції.

Було прийнято рішення організувати в Росії не станцію, а філію Київського Всесоюзного інституту. Здавалося, що і професор Володимир Симиренко, і академік Микола Вавилов мали б святкувати свою важливу перемогу. Проте ці сподівання виявились передчасними. Козловсько-мічурінський клан, побоявшись відкритого наукового обговорення, розпочав підступну, підкилимну вовтузню, всіляко політизуючи питання.

На озброєння взяли традиційний імперський шовінізм, використали сповна наближеність Івана Мічуріна до Кремля. До урядових і партійних органів та енкаведистських структур з Козлова посипались скарги на Володимира Симиренка зі звинуваченнями ученого в українському буржуазному націоналізмі та сепаратизмі та у неповазі до витвореного у Кремлі "наукового корифея" Івана Мічуріна.

Через свої зв'язки з керівництвом союзного та республіканського наркомземів козловці добиваються рішення Центральної контрольної комісії – вищого карального партійного органу ВКП(б) про створення у Козлові альтернативного симиренківському закладу – Інституту північного садівництва.

Під потужним тиском цієї репресивної партійної структури 3 жовтня 1931 року приймається ухвала про створення на базі мічурінського розсадника Центрального науково-дослідного інституту північного плодівництва, Інституту аспірантури, робфаку, технікуму, дитячої садівничої школи та ще кількох наукових і господарських закладів.

Фактично, все запропоноване "козловцями" було безсоромним плагіатом із симиренківської концепції розвитку садівничої науки в країні. Окрилені підтримкою партійних органів, козловський мічурінський клан вирішив скористатися трибуною авторитетної наради з стандартизації сортименту плодових культур, яку Академія скликала наприкінці грудня 1931 року.

Мічурінці вирішили демагогією та політичним шантажем протягти до підсумкових рішень наради ухвали, які відкривали шлях так званим "мічурінським методам селекції" та сприяли б тотальному впровадженню навіть у південній зоні садівництва недосконалих і недостатньо вивчених мічурінських сортів.

Володимир Симиренко з братом у саду
Володимир Симиренко з братом у саду

Для вітчизняної не лише садівничої, а й усієї агрономічної та біологічної науки ця нарада і її рішення мала доленосне значення. Вирішувалося питання: чи піде вітчизняна наука широкою дорогою загальносвітового поступу, чи її спрямують козловські авантюристи на хибний шлях середньовічного знахарства та печерного шаманства.

Адже більшість положень так званого "мічурінського вчення" межувала з окультними дійствами. Кремлівській владі досить імпонували авантюрні мічурінські гасла про докорінне перетворення природи та можливість успадкування біологічних ознак рослинами (насамперед гібридними) під впливом дії природних чинників або в процесі цілеспрямованого їхнього виховання.

Це так збігалося з більшовицькими намірами докорінної зміни людського суспільства та творення нової історичної спільноти – "советского человека" (совка). Адже саме запропонований козловським чудотворцем "метод ментора" (вихователя) мічурінці вважали найвищим науковим "здобутком" "садівничого корифея".

Крім відомої в природі статевої гібридизації (схрещування) "народний академік" "відкрив" ще і "вегетативну гібридизацію", яка, на думку мічурінців, мала б революціонізувати селекційну науку та спростувати "буржуазну науку – генетику". Іван Мічурін, невеличкий розсадник якого набув статусу державного ще за часів Леніна, мав винятковий політичний нюх.

Він завжди з величезним ентузіастом вітав усі кремлівські ініціативи і гаряче схвалював ідеологічні рішення партійних з'їздів та урядових постанов. І коли наприкінці 20- х років минулого століття вождь усіх часів і народів Йосип Сталін висунув грандіозний прожект глобального перетворення природи, запопадливий Іван Мічурін запропонував свій "проект" боротьби з посухою.

Він передбачав запровадження масових лісонасаджень на півдні Росії і у Середній Азії. Негативний вплив сибірського клімату на європейську територію Росії Мічурін пропонував вирішити створенням грандіозної лісосмуги між Уральським хребтом і Каспійським морем. У своєму зверненні до XVI з'їзду ВКП(б)у 1930-му році заідеологізований Мічурін висуває ідею створення в колгоспах і радгоспах ланівсадів, в середньоазіатській пустелі – зеленого килиму з посухостійких рослин ксерофітів, а в Каракумах – розвести їстівні кактуси.

І як не дивно, усі ці маніакальні ідеї "козловського мрійника" серйозно сприймалися в урядових установах і отримували гарячі оплески на партійних нарадах і з'їздах. Як зазначав дещо пізніше один із пропагандистів "мічурінсько-лисенківського вчення" "академік сталінського призову" І. Презент, "мичуринское учение ценно для нас в идеологическом отношении".

Діти Володимира Симиренка
Діти Володимира Симиренка

Використання й експлуатація Іваном Мічуріним більшовицької ідеології приносила йому величезні наукові та матеріальні прибутки. Його невеличкий занедбаний розсадник упродовж кількох десятиліть отримував щедре державне фінансування. Самого аматора садівництва постійно запрошували на всесоюзні виставки, наради, урядові зібрання та партійні з'їзди.

Після показушно-пропагандистського фільму "Юг в Тамбове" хутірський розсадник Івана Мічуріна перейменували у селекційно-генетичну станцію плодових і ягідних культур. У 1931 році станцію відвідує всесоюзний староста Михайло Калінін, а Івана Мічуріна нагороджують орденом Леніна.

Саме тоді в партійного та урядового керівництва народилась ідея про помпезне пропагандистське відзначення 80-ліття від дня народження та 60-ліття наукової діяльності козловського садівника, до наукового стажу якого долучили також роки його роботи на залізниці. Ці дві дати відзначали за розпорядженням Кремля чомусь у вересні 1934 року, тобто за рік від справжньої дати народження Мічуріна.

Верховна Рада СРСР приймає безпрецедентне рішення і за життя садівника перейменовує містечко Козлов у Мічурінськ. А самого Івана Мічуріна призначають академіком союзної академії наук.

У той час, як професор Володимир Симиренко після майже річних катувань та перебування у камері смертників Лук'янівської в'язниці вже кілька років відбував покарання у Херсонській виправно-трудовій колонії, фактичний винуватець його трагедії Іван Мічурін у листі до Сталіна освідчувався катові у 12 палкій любові:

"Советское правительство наградило меня высшей для гражданина нашей Родины наградой, переименовав город Козлов в город Мичуринск, дало мне орден Ленина, богато издало мои труды. За все это руководителю, дорогому вождю трудящихся масс, строящих новый мир – мир радостного труда, приношу всеми 60-ю годами моей работы благодарность, преданность и любовь".

"Дорогой Иосиф Виссарионович, - писав корисливий лизоблюд, - мне уже 80 лет, но та творческая энергия, которой полны миллионы рабочих Советского Союза, и в меня, старика, вселяет жажду жить и работать под Вашим руководством на пользу дела социалистического строительства нашего пролетарского государства".

Цю підлабузницько-кон'юнктурну тираду ми подаємо лише для того, аби були зрозумілими трагічні наслідки критичних зауважень щодо мічурінських методів, висловлених професором Володимиром Симиренком на Всесоюзній нараді з стандартизації асортименту плодових культур наприкінці грудня 1931 року.

Наукова лабораторія Володимира Симиренка
Наукова лабораторія Володимира Симиренка

Прибічники Івана Мічуріна вирішили використати високу трибуну для волюнтаристського нав'язування селекційним науковим установам країни сумнівних мічурінських методів селекції та масового запровадження у виробництво маловивчених недосконалих сортів козловського садівника-аматора.

Найближче мічурінське оточення поводилось досить нахабно та агресивно. Серед наукових співробітників мічурінського розсадника навіть тоді, коли садівник перебував в апогеї партійної слави, не було навіть фахівців з вищою освітою. А сам "великий перетворювач природи" та "теоретик" був цілковитим невігласом у питаннях біології та генетики.

Посилаючись на спогади відомого російського ученого-генетика Миколи Тимофєєва-Ресовського, дослідник життя та діяльності академіка Миколи Вавилова Марк Поповський зазначає: "Ще у 1923 році на Всеросійській с-г виставці учений намагався розтлумачити Мічуріну, що таке генетика. Розмова точилася досить довго, проте, незважаючи на всі намагання ТимофєєваРесовського, втокмачити садівнику суть ідей Менделя та Моргана так і не вдалося".

Стосовно ж мічурінського оточення та його найближчих соратників письменник висловився ще відвертіше: "Навколо Івана Володимировича знайшлись люди, які забажали витворити з нього безгрішного теоретика. Вони вирішили використати створену у 30-ті роки всесоюзну симпатію до Мічуріна для того, щоб створити у Козлові науково-дослідний інститут генетики. Вочевидь, декому забажалося погріти руки на його славі". (Марк Поповский. Дело академика Вавилова. Москва, "Книга", 1991 г.).

Тих, хто це успішно зробив, виявилось дуже багато. 13 Нарада засвідчила існування в країні величезного водорозділу між справжньою європейською селекційно-генетичною та біологічною наукою та підтримуваною Кремлем "мічурінською радянською агробіологією".

Намагання "мічурінців" протягнути до підсумкових матеріалів наради спеціальну ухвалу, яка відкривала шлях для волюнтаристського запровадження у науково-дослідні установи так званих "мічурінських методів" та недолугих сортів козловського садівника-аматора, наштовхнулось на рішучий спротив.

Найбільш аргументовано і переконливо на цій нараді тричі виступив професор Володимир Симиренко як представник Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур з Києва.

Він, зокрема, зазначив: "Стосовно селекційних методів, то, крім "методів Мічуріна", є ще й інші методи, які в даний час широко використовуються.

Зокрема, використання холодильників, рентгену та багато іншого, що у даний час визнається світовою селекційною наукою. Основний метод Мічуріна – праця з поодинокими рослинними об'єктами. Основний метод, який я визнаю, - працювати з тисячами. Я з мічурінським методом не згодний, не визнають його і багато інших учених.

Іван Володимирович вважає, що можна, використавши схрещування, отримати гібриди і що можна за допомогою виховання (методу ментора) змінити генетичні властивості гібридів. Я в це не вірю і вважаю, що це не метод, і такої точки зору дотримується більшість науковців як у нашій країні, так і за її межами".

На тлі грандіозної більшовицької пропаганди діянь козловського "чудотворця" та клінічного мічурінського суспільного психозу, роздмухуваного Кремлем, героїчний вчинок відважного українського ученого межував з самогубством. Ще більш небезпечним став і його вислів у заключному слові (на нараді професор Володимир Симиренко виступав тричі).

Курси, де викладав Володимир Симиренко
Курси, де викладав Володимир Симиренко

На спроби козловських авантюристів від науки запровадити у вітчизняну селекцію "мічурінські методи", аргументувавши їх підтримкою партії та радянського уряду, учений допустився ще одного небезпечного для свого життя вислову: "Давати нагороди Мічуріну та іншим – справа радянського уряду, а наша справа – визнавати чи не визнавати його методи та заяви".

Чи усвідомлював науковий лицар професор Володимир Симиренко смертельну небезпеку боротьби з печерним мічурінським мороком? Стверджувати це однозначно сьогодні немає підстав. З одного боку, як кришталево чесна, високоморальна людина і справжній учений, він ще плекав надію на з'ясування наукової істини у відвертій дискусії з опонентами.

Тому і запропонував перенести розгляд суто наукового питання на спеціальній фаховій нараді в наступному 1932 році під егідою ще не знищеної мічурінцями авторитетної наукової установи – Всесоюзного інституту рослинництва, керованого академіком Миколою Вавиловим. Пропозицію українського вченого підтримала більшість учасників наради. І вона стала складовою частиною підсумкових ухвал, прийнятих на цій нараді.

І коли б зазначені документи були втілені у життя, вітчизняна біологічна наука змогла б розвиватися у фарватері світового поступу, уникнувши ганебного періоду мічурінсько-лисенківської деградації та багатолітнього застою. Правдолюбець і науковий романтик професор Володимир Симиренко тоді ще не усвідомлював, що "мічурінське вчення" стало складовою частиною більшовицької радянської ідеології.

Протидіючи мічурінському середньовічному шаманству, Володимир Симиренко увійшов у смертельний конфлікт з самою сталінською тоталітарною системою. Це геніальний учений усвідомить лише у 1933 році, перебуваючи упродовж кількох місяців у камері смертників Лук'янівської в'язниці.

Й у цьому немає жодної провини відважної, чесної і високоморальної людини та науковця. Адже у перемогу наукової правди та наукової істини так само вірив і геніальний Микола Вавилов, однодумець, соратник і близький товариш Володимира Симиренка. Через шість років він також стане жертвою кривавого мічурінсько-лисенківського молоху.

Думається, що відважний лицар науки, видатний український учений, професор Володимир Симиренко, захищаючи честь науки, народу та своєї країни, міг би долучитись до вавиловських слів: "Підемо у вогнище, горіть будемо, але від переконань своїх не відмовимося".

Ціною свого короткого трагічного життя Володимир Симиренко довів, що він залишився вірним цьому відважному і високоморальному принципу. На жаль, його козловські опоненти, виховані зовсім іншим цивілізаційним світом, невдовзі після завершення наради розпочали розгнуздану, брудну ідеологічну кампанію на паплюження, оббріхування та дискредитацію Володимира Симиренка, керованого ним Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур та всієї української наукової школи.

В партійні органи, урядові структури, у засоби масової інформації лавиною посипалися законспіровані і відкриті доноси щодо протидії професора Володимира Симиренка лінії та рішенням партії, невизнання мічурінських методів у селекції рослин, звинувачення у відвертому шкідництві, підтримці ворожої буржуазної науки, протидії колективізації.

Намагання ж Володимира Симиренка розвивати садівництво як провідну галузь у південній смузі садівництва, зокрема в Україні, та створення Всесоюзного інституту плодівництва і ягідництва у Києві розглядалося козловсько-мічурінськими донощиками та стукачами як проявом українського сепаратизму та буржуазного націоналізму.

Донька вченого Тетяна Симиренко, відвідуючи Україну після здобуття незалежності, розповідала, що ввесь 1932 рік батько перебував у щоденному очікуванні арешту.

Він навіть рукописи деяких своїх наукових праць 15 та підготовлену до друку батьківську "Українсько-російську помологію" перевіз до помешкання сестри. Зацькований і обкладений з усіх боків мічурінськими ортодоксами Володимир Симиренко намагався всіма можливими способами захиститися від нападників і врятувати від знищення свої улюблені дітища – Мліївську дослідну станцію садівництва та Всесоюзний інститут південних плодових і ягідних культур.

Через кілька тижнів після завершення київської наради, шукаючи підтримки та захисту від оскаженілого мічурінського оточення, професор Володимир Симиренко звертається з листом до президента Академії сільськогосподарських наук академіка Миколи Вавилова.

Цей важливий документ зберігається в родинному симиренківському архіві незабутньої п. Тетяни – доньки ученого. Він переконливо доводить, що саме науковий конфлікт українського ученого, справжнього лицаря наукової честі зі злочинним мічурінським імперсько-шовіністичним угрупованням став головною причиною як загибелі видатного українського ученого-патріота, так і руйнації зграєю невігласів і злочинців світового виміру української наукової садівничої школи.

Володимир Симиренко пропонував обговорити ситуацію, яка склалась, на спеціальному засіданні Президії академії ВАСГНІЛ за участі її президента. У листі-відповіді від 11 березня 1932 року академік Микола Вавилов підтримав свого українського колегу, запевнивши його у тому, що від козловців академія буде вимагати справжньої роботи.

Видатний учений висловив свою оцінку діяльності та методам Івана Мічуріна: "Товарищи из Козлова используют всуе имя Ивана Мичурина. В писаниях Ивана Владимировича, при всех его больших заслугах, есть много элементов ненаучности.

Дискутировать эти 16 вопросы можно только в спокойной обстановке при достаточной подготовленности аудитории судей, что, Вы знаете, бывает не всегда… Одно дело большие заслуги Ивана Владимировича как труженика, пятдесят лет упорно и таланливо работающего, а другое дело – научная селекция, научное плодоводство.

Для Ивана Владимировича они вовсе не были обязательны, по существу они были его индивидуальным делом, с института мы спросим науку. И то легкомыслие, и, по-видимому, небольшой багаж, который свойственен ряду товарищей в Козлове, найдёт объективную оценку в стране, если не сегодня, то завтра".

Як показали подальші події, роздмухуваний козловцями антисимиренківський та антиукраїнський шабаш зупинити не вдалося ні самому академіку Миколі Вавилову, ні керованій ним президією академії сільськогосподарських наук.

В протистоянні з партійними та урядовими структурами до яких, прикриваючись іменем Івана Мічуріна, звернулися козловські авантюристи, висока академічна установа і сам Микола Вавилов були безсилими. Не виключається, що до цього аморального дійства козловські злочинці долучили і самого "творця радянської агробіології".

Його вочевидь переконали у тому, яку загрозу розрекламованому мічурінському генію несе особисто видатний український учений професор Володимир Симиренко та створений ним Всесоюзний інститут плодових і ягідних культур у Києві. Сподіваємось, що колись відкриті для широкої наукової громадськості енкаведистські архіви дадуть можливість назвати імена всіх вбивць не лише професора Володимира Симиренка, а й сотень його знищених козловцями соратників.

Без згоди і благословення Івана Мічуріна цього б не сталося. Мабуть, не випадково Кремль і владні можновладці так щедро обдарували вже на той час неадекватного Івана Мічуріна найвищими державними нагородами, академічним званням і подарували його ім`я не лише десяткам наукових установ, тисячам вулиць та навіть цілому місту Козлову.

Це відбувалося у той час, коли цькували Володимира Симиренка, знищували створені ним наукові установи. І зупинити в країні цю вакханалію лише одним рухом пальця могли лише дві особи, боюсь назвати їх людьми, - Йосип Сталін та Іван Мічурін.

На очах наукової спільноти, руками академічних мужів, при мовчазній згоді, якщо не потуранні самого творця "радянської мічурінської біології" брутально знищувалася не лише українська садівнича наука та садівнича галузь, але і десятки, якщо не сотні видатних діячів національної науки.

Серед них першою жертвою цього кривавого терору був великий садівничий України професор Володимир Симиренко. За вказівкою кремлівських можновладців Президія ВАСГНІЛ приймає рішення про скасування Всесоюзного інституту південних плодових культур і 17 переведення його до Козлова.

Мати Володимира Симиренка Альдона
Мати Володимира Симиренка Альдона

"Перевод Института, его научного персонала, инвентаря из Киева в Козлов закончить к 15 июля сего года, в УССР должны остаться лишь бывшие сотрудники Млиевской опытной станции, за исключением лишь тех товарищей, которые в настоящее время работают заведующими отделами и лабораториями Института и которые должны выехать в Козлов", - зазначалося в академічній постанові.

Отже, як Всесоюзний інститут південних плодових і ягідних культур в Києві не проіснував і трьох років. Мічурінські посіпаки в лютій ненависті до України знищили не лише його, а й знекровили колись славетну Мліївську дослідну станцію, створену і виплекану також професором Володимиром Симиренком.

Самого ученого заарештували на Різдвяні свята (в ніч з 7 на 8 січня) 1933 року. Обшук у китаївському помешканні Симиренків тривав усю ніч. За свідченням доньки ученого Тетяни, тоді енкаведисти спалили у каміні весь родинний архів і багато безцінних рукописів батькових наукових праць.

Дружину ученого Марію Симиренко (з дому Ульянченків) з двома дітьми слідчі викинули на мороз і вони пішки з Китаєва через увесь Київ добиралися до тітки Тетяни, яка мешкала на вулиці Артема, 14а.

Справу Володимира Симиренка розглядала судтрійка ГПУ УРСР. Він був звинувачений у скоєнні злочинів, передбачених ст. 54-7 КК УРСР (контрреволюційна діяльність). Постановою трійки при колегії ГПУ УРСР 9-11 квітня був визнаний винним у скоєнні злочинів, передбачених ст. 54-2 та 54-7 КК УРСР і засуджений до вищої міри покарання з заміною на ув'язнення в концтаборі терміном на 10 років.

Мічурінці палко вітали арешт Володимира Симиренка. Саме завдяки їхнім доносам та зверненням до каральних органів видатного українського ученого і заарештували та засудили до смертної кари. Директор Інституту північного плодово-ягідного господарства Василь Одинцов (негідник ще був живий у 2000 р.) з величезним задоволенням повідомляв у часописі "Социалистическое плодовое хозяйство" за 1933 рік, що з арештом їхнього головного опонента перепони на шляху мічурінського інституту нарешті усунені.

Цією злочинною акцією захоплювався також і інший представник цього клану Яків Потапенко (майбутній директор Північно-Кавказького інституту садівництва і виноградарства), який у газеті "Известия" за той же рік охарактеризував видатного українського вченого як "ворога народу".

Майже одинадцять місяців Володимир Симиренко перебував у камері смертників у Лук'янівській в'язниці. Саме там він, мабуть, на вимогу слідчих написав свою автобіографію. Вона важлива для дослідників тим, що є підсумковим документом наукового доробку видатного вченого. Навіть неповний перелік наукових здобутків ученого вражає своєю величчю, глибиною і різнобічністю.

Мабуть, навіть для енкаведистських слідчих цей документ видався настільки переконливим, а звинувачення абсурдними, що професора Володимира Симиренка не відправили у концтабір. Відбувати покарання всесвітнього виміру учений мусив у Херсонській виправно-трудовій колонії № 29.

Енкаведисти вирішили використати його величезний агрономічний досвід та знання для вирощування для власних потреб дешевої сільськогосподарської продукції руками та розумом політв'язня. Володимира Симиренка призначили керівником в'язничної виробничо-городньої дільниці №7. Його використовували також для створення лісонасаджень та у підготовці садівників і агрономічних фахівців.

Працював у колонії професор Володимир Симиренко сумлінно, не порушуючи режиму. За три роки праці у колонії мав у заліку ще 8 місяців за високі показники праці. Тому і звернувся учений у січні 1935 року до спецпрокуратури УРСР з клопотанням про звільнення від подальшого відбування покарання. Майже два роки заява блукала по кабінетах великого і малого енкаведистського начальства. Лише напередодні Нового 1937 року ученого звільняють з колонії.

Ще в квітні 1994 року після багатоденних детективних історій у Службі безпеки України по вул. Володимирській мені вказали на слід, де потрібно шукати "кримінальну симиренківську справу". Її передали до Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАТОУ) під номером 516- 11ФП.

Тремтячими руками я взяв чотири грубезних томи цієї справи у затишному кабінеті завідувачки архіву по вул. Кутузова, 8 у Києві. В ошатному та облаштованому читальному залі облюбував вільне місце і сів за вивчення цих жахливих фоліантів. Я сподівався відшукати в них кваліфіковане звинувачення, переконливі матеріали слідства, позицію звинуваченого, зрештою дещо взнати і про його поведінку на суді. Проте мої сподівання були марні.

Симиренківська справа за № 516-11фП, яку передали до цивільного архіву, виявилася настільки унікальною, що у ній майже зовсім не було матеріалів про нього. Сама ж справа, як ми вже говорили, складається з 4-х грубезних прошитих книг. Практично в одній з них я відшукав лише кілька документів, які стосувалися безпосередньо Володимира Симиренка: його автобіографію та свідчення двох колишніх політкаторжан про революційну діяльність батьків вченого.

Оце і все, що лишилося у "Симиренківській справі". Ця парадоксальна ситуація наводить на думку, що "Симиренківську справу" суттєво почистили. Коли і хто це скоїв, ще необхідно з'ясувати. Робилося це не досить професійно, бо на підшитих аркушах стоїть подвійна нумерація чорнилом та червоним олівцем.

Можна гадати, що "Симиренківську справу" чистили перед реабілітацією у 1957 році, з неї вилучені найважливіші документи, які в 1937 році передали з Київського КДБ до Москви і до Курська після другого арешту Володимира Симиренка. Немає сумніву в тому, що саме там потрібно шукати ще одну "справу" вченого. Але й рештки її, які зберігаються у київському архіві, дають відповідь на кілька важливих запитань.

Передовсім, процес над Володимиром Симиренком був порушений з ініціативи мічурінців і спланований енкаведистами як широкомасштабний. Цією акцією в Україні було винищено величезну кількість фахівців сільського господарства. Симиренківська чотиритомна справа рясніє зізнаннями сільських, районних та обласних агрономів з найрізноманітніших установ та географічних пунктів, є у ній і справа товариша та однодумця професора Володимира Симиренка, мліївського науковця К.П. Ланге.

Нещодавно в інших кримінальних справах ми виявили документи, які стосуються Володимира Симиренка. Звідти довідуємося, що враховуючи зразкову поведінку Володимира Симиренка, його чесне ставлення до праці в колонії та високі показники керованої ним дільниці, Спецпрокуратура УРСР задовольнила клопотання заарештованого.

Перед Новим 1937 роком, у день народження, професора Володимира Симиренка звільняють з колонії. І він у пошуках правди і справедливості та, мабуть, сподіваючись на підтримку московських друзів, преш за все академіка Миколи Вавилова, їде до Москви.

Але на Курському вокзалі звільненого знову заарештовують і енкаведисти відвозять його до Луб'янки. Хто ініціював новий арешт і чим він мотивований без вивчення московської справи Володимира Симиренка дізнатися немає змоги. Проте можна із впевненістю стверджувати, що ініціювали новий арешт свого затятого опонента мічурінські ортодокси.

Адже звільнений професор Володимир Симиренко був небезпечним для цього злочинного клану. На Луб'янці учений проходить нове коло допитів, тортур, принижень і знущань. Проте і московським слідчим, незважаючи на ретельну "братську допомогу" "доброзичливців із Мічурінська" не вдалося довести провини перед владою чи виявити злочинність у його науковій діяльності.

Через 10 місяців Володимира Симиренка передають у розпорядження тресту "Держплодорозсадник". Вченого світового виміру 16 серпня 1937 року призначають на посаду агронома з розсадництва Обоянського розсадницького радгоспу на Курщині (м. Обоянь, вул. Луначарського, 41).

У 2009 році на цьому будинку ми встановили меморіальну дошку видатному українському вченому. Восени 1937 року професор Володимир Симиренко під м. Обоянь посадив свій останній сад. Сад зберігся і є живим пам'ятником видатному ученому. Проте побачити його він так і не встиг.

Як засвідчує офіційний лист управління Міністерства безпеки Російської Федерації по Курській області № 10/1-768у від 09.03.1993 р., 30 березня 1938 року Володимира Симиренка заарештували знову (мічурінці його дістали і там). Спочатку його утримували в Обоянській в'язниці НКВС, а потім перевезли до Курська. Вченого звинуватили в участі в антирадянській шкідницькій організації, тобто у скоєнні злочинів, передбачених ст. 58 п.п. 6 і 11 Кримінального кодексу Російської Федерації.

Саме у цьому у своїх доносах звинувачувала українського ученого зграя мічурінських негідників. Спочатку в Обояні, а потім в Курській в'язниці упродовж 6 місяців тривало нове слідство, велися допити і катування. На жаль, архіви російських енкаведистів так і не відкрили навіть за президентства Бориса Єльцина. Тому московська та курська справи професора Володимира Симиренка недоступні для українських дослідників.

Відкриття меморіальної дошки Володимиру Симиренку
Відкриття меморіальної дошки Володимиру Симиренку

А саме вони могли б дати вичерпну відповідь про роль Івана Мічуріна та його найближчого оточення у знищенні не лише видатного ученого, сотень його соратників і всієї української садівничої науки. Офіційні документи управління Міністерства безпеки Російської Федерації по Курській області засвідчують, що професора Володимира Симиренка засудили 2 вересня 1938 року до смертної кари – розстрілу.

Вирок енкаведисти виконали в ніч з 17 на 18 вересня 1938-го в глухому, прихованому від людських очей урочищі Солянка під Курськом. Там, у десятках братських могил, знайшли свій спочинок кілька десятків тисяч найкращих синів країни. Серед них був і професор Володимир Симиренко.

Тоталітарна, антилюдська сталінська система та її прислужники знищили вченого у розквіті творчих сил, на злеті, на 47-му році великого, але короткого страдницького життя. Ще в перші дні після арешту Володимира Симиренка з українських книгозбірень вилучили і спалили його книги, часописи з його статтями.

Заборонили також і знищили наукові твори його батька, всесвітньо відомого ученого, садівника та помолога Л.П. Симиренка, сплюндрували Мліївську дослідну станцію, симиренківську садибу Платонів хутір, зруйнували родинну симиренківську Свято-Троїцьку церкву та родинний цвинтар навколо неї, репресували всю симиренківську родину.

В лютій ненависті до Симиренків та їхнього величного творчого спадку репресували навіть славетний симиренківський сорт яблуні, національну перлину України – Ренет Симиренка, назвавши сорт Зеленкою Вуда.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.