Хартія 77: на початку був рок’н’ролл

Зал національного театру в Празі був вщерть заповнений. Сотні провідних діячів чехословацької культури напружено вдивлялися в глибину сцени, де сиділа президія. За спинами сивочолих культурних функціонерів на оксамитовому фоні височів напис «За нові творчі здобутки в ім’я соціалізму та миру». За кафедрою біля президії стояла заслужена діячка культури Іржіна Шворцова і металевим голосом чеканила резолюцію від імені зборів: «… ми зневажаємо тих, хто будь-де в світі (але й в нас знайшлася групка таких відступників та зрадників!) через нестримну погорду, зверхню марнославність, егоїстичний інтерес чи просто за мерзенні гроші відриваються та ізолюються від життя свого народу, його інтересів і стають інструментом антигуманістичних сил імперіалізму…».

Зачитаний текст увійшов в історію як "Антихартія". Збори в театрі були публічним засудженням "Хартії 77" та її авторів – невеличної групи правозахисників на чолі з Вацлавом Гавелом.

Саме цю групу заклеймили як "відступників та зрадників". Кращої реклами, ніж помпезні збори в національному театрі та масивна пропагандистська кампанія в партійних газетах, годі було придумати. Незабаром про правозахисну ініціативу говорила вся країна.

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.



Нормалізація

Після придушення Празької весни радянськими танками влітку 1968 року Чехословаччина поступово занурювалась в сірі будні "нормалізації". Новий режим на чолі з Ґуставом Гусаком проводив масивні чистки в партії та проціджував суспільство крізь сито "ідеологічної надійності".

Після окупації з Чехословаччини емігрували тисячі громадян. Колишні журналісти працювали кочегарами, доценти мили вікна, письменники працювали прибиральниками. Соціальні ліфти справно працювали, за достатню відданість партії можна було стати викладачем в університеті, професійні навички не відігравали ключової ролі.

Країна не одразу прийняла нові правила гри. Поодинокі але вкрай виразні масові протести відбувалися ще до кінця 1960-х років. У січні 1969 року студент Ян Палах вчинив самоспалення в центрі Праги, його похорон перетворився на багатотисячну демонстрацію.

Читайте також: Ян Палах: Смолоскип №1

Вже через два місяці чехословацька збірна двічі обіграла команду СРСР на чемпіонаті світу з хокею у Швеції. Чехи та словаки сприйняли це як символічну "помсту" за окупацію. У Празі відбулися масштабні святкування, котрі не обійшлися без інцидентів.

 
Святкування хокейної перемоги в Празі, 1969 рік 
Джерело: royhlas.cz

Останнім яскравим спалахом спротиву стали демонстрації в столиці на першу річницю окупації в серпні 1969 року. Тоді мітингувальників розіграла поліція, а влада узаконила їхні дії тзв. "кийковим законом".

Поступово але впевнено режим нормалізації "закручував гайки".Тиск, арешти, звільнення з роботи – усе це давало свої плоди. На початку сімдесятих офіційно заборонили твори цілої низки письменників. Інтелігенція пішла "у підпілля", і здавалося, що країна заснула.



"Патлаті"

Процес "уніфікації" в соціалістичній Чехословаччині тривав на всіх рівнях. Ще в середині 1960-х років в країні розпочалась кампанія проти довгого волосся в чоловіків. Термін "патлаті" (vlasatci) потрапив в партійний лексикон, використовувався на партійних з'їздах і в пропагандистських фільмах.

Офіційна пропаганда була сповнена парадоксів. На телебаченні ведучі відповідних програм пояснювали, що мода на довге волосся прийшла в Чехословаччину з Заходу, з Америки, де молоді люди таким чином висловлювали свій протест проти декадентного капіталізму. У США, мовляв, порядні сім'ї потерпають від "терору патлатих хіппі".

Водночас наголошувалось, що зовнішній вигляд, насправді, немає значення, адже головне це твої погляди та сумлінна робота на ниві розбудови світлого комуністичного майбутнього.

Тим не менше, всередині 1960-х молодих чоловіків з довгим волоссям могли схопити на вулиці та відвезти в "гігієнічну станцію", де вже очікував підготовлений лікар, котрий підтверджував "антисанітарний" стан "патлатого", після чого його стригли в примусовому порядку.

Кампанія, котра лише посилилась після 1968 року і проходила під комічними віршованими гаслами на кшталт "Якщо в тебе довге волосся – до нас не ходи" (Máš-li dlouhý vlas – nechoď mezi nás), насправді мала цілком конкретні і прагматичні цілі придушення контркультури.

 
Кадр з пропагандистського фільму про "патлатих", 1966 рік 
Джерело: ceskatelevize.cz

Як би гротескно не виглядали деякі елементи партійної політики щодо "патлатих", насправді режим цілком справедливо вбачав в молодих довговолосих людях острівки контркультури, ворожої до глянцевого соціалістичного реалізму, офіційної партійної доктрини.



Plastic People of the Universe

Один з острівків такої контркультури у вересні 1968 року створив з друзями бас-гітарист Мілан Главса. Час створення групи, котра згодом отримала назву Plastic People of the Universe, може створити хибне враження політичного контексту.

Насправді ж Главса був цілком звичайним сімнадцятирічним чеським підлітком, котрий захоплювався західною рок-сценою і був далеким від політики.

Кумирами Главси та його друзів були Лу Рід та Франк Заппа, за мотивами саме його пісні Plastic People народилася й назва новоствореної рок-групи.

Plastic People були типовими представниками чехословацького андеграунду. На зламі шістдесятих та сімдесятих років в Чехословаччині почала бурхливо розвиватися "підземна" культура андеграунду, а її представники отримали скорочену назву "андрош".

До цієї культури належали рок-концерти, фестивалі, поетичні читання, богемні вечірки та багато алкоголю, котрий був значно популярнішим серед "андрошів" ніж наркотики.  

Чехословацький андеграунд на початку 1970-х років став справді масштабним явищем. Чи не ключову роль в русі альтернативної культури відігравав поет та енергійний організатор різноманітних заходів Іван Мартін Їроус.

 
The Plastic People of the Universe в 1969 році 
Джерело: dotyk.cz

Саме він в 1975 році написав, по суті, програмний текст чехословацького андеграунду "Повідомлення про третє чеське музичне відродження", в котрому констатував, що:

"Метою нашого андеграунду є створення другої культури. Культури, котра буде незалежною від офіційних комунікаційних каналів, оцінок суспільства та ієрархії цінностей, котрі встановлює істеблішмент. Культури, котра, водночас, не має на меті деструкцію істеблішменту, оскільки таким чином опинилась би в його обіймах".

Створення другої культури, альтернативного простору, з часом стало ключовою ідеєю не лише андеграунду, але й всього дисидентського руху і відобразилось в концепції "Паралельного полісу" Вацлава Бенди.

Намагання жити попри тоталітарні умови, створювати свої власні альтернативні простори та культуру, котра б не підпадала під соціалістичні правила, поєднувала інакодумців ще до створення спільних координованих рухів.

Саме Мартін Їроус, відомий під досить промовистим прізвиськом "Псих" (Magor), став ключовою постаттю для команди Plastic People of the Universe.

Поступово Їроус став чимось на кшталт менеджера групи, формував її склад та пропагував серед музикантів тексти ще однієї культової постаті чеського андеграунду, поета Еґона Бонді.

За наполяганням Їроуса група відмовилась від покровительства Празького культурного центру (Pražské kulturní středisko, PKS), офіційного органу, завдяки якому музиканти могли отримувати інструменти, гонорари та простір для концертів. Рок-група заглибились в андеграунд.

 
Іван Мартін "Псих" Їроус 
Джeрело: artalk.cz

Численні концерти, літературні вечори, котрі супроводжувалися рясним розпиттям алкоголю та різноманітними фестивалями, формували масштабні середовища молодих людей, котрі виходили з-під контролю офіційних партійних органів і дедалі більше турбували чиновників.

На чолі цього процесу творення альтернативної культури стояли Мартін Їроус, Еґон Бонді та рок-групи на кшталт Plastic People of the Universe та DG 307.

Офіційно музиканти виступали там, де вдавалося домовитись – на весіллях (іноді фіктивних), чи під прикриттям організацій на кшталт "спілки лісників".

За межами Праги контроль за культурними заходами був не надто строгим, тому Plastic People of the Universe цілком успішно концертували не лише в столиці, але й в маленьких містечках. Разом із ростом популярності контркультури наростало й роздратування партії по відношенню до "патлатих" бунтівників.



Операція "Група"

З точки зору добропорядного соціалістичного суспільства, фестивалі "патлатої" молоді були вкрай сумнівним і небажаним явищем. Один з таких фестивалів був запланований в містечку Рудольфов, за 5 кілометрів від обласного центру Ческе Будєйовіце на півдні країни.

У березні 1974 року до клубу "Америка", в котрому мали виступити гурти Plastic People of the Universe, DG 307 та Adept, почали з'їжджатися десятки молодих людей з навколишніх міст.

Нестандартне скупчення "патлатих" молодих людей, котрі перетворили провінційне чеське містечко в мініатюру "Вудстока", не викликало особливого ентузіазму серед місцевих громадян. Декілька з них поскаржилися в місцеву поліцію, проте особливої реакції не послідувало. Мовляв, "все в рамках правил і причини втручатися правоохоронцям немає".

Однак на концерт навідались також двоє представників KOVP (Комісія охорони громадського порядку / Komise pro ochranu veřejného pořádku), котрі мали іншу думку про ситуацію. На їхню вимогу з обласного центру до Рудольфова виїхали декілька екіпажів поліції (17 чоловік), і вже за кілька хвилин зустрілися під клубом, де тривав концерт, з місцевими членами SNB ( Sbor národní bezpečnosti / Корпус народної безпеки).

 
Фестиваль в Рудольфові, 1974 рік 
Джерело: pametnaroda.cz

Попри те, що учасників концерту спершу закликали розійтися і молоді люди справді почали покидати приміщення, рок-концерт завершився сутичками з поліцією.

Десятки людей були побиті ще біля клубу, решту наздоганяли вже на вокзалі в обласному центрі та застосовували поліцейські кийки та службових собак. "Патлатих" били і заарештовували.

В історіографію ця подія увійшла під назвою "Будєйовіцкий масакр", і стала чи не першим великим заходом, під час якого проти андеграунду та музикантів застосовували фізичну силу. Попри масштаби заходу, судячи з розсекречених пізніше документів, активність поліціантів мала спонтанний характер.

Під час подальшого розслідування агенти держбезпеки намагалася знайти підпільну "ворожу організацію" і ніяк не могли повірити, що декілька сотень молодих людей справді зібралися, лише для того, щоб послухати рок-музику. Незабаром партійна держбезпека більш предметно взялася за непокірних "патлатих".

У листопаді наступного року полковник Корпусу державної безпеки Владімір Старек затвердив розпорядження, згідно якого органи держбезпеки мали разом з партійними організаціями обмежити пропагування західного способу життя, використання американських символів та незаконну діяльність рок-груп. На основі цих розпоряджень органи держбезпеки взялися за побудову планів на наступний 1976 рік, котрий став переламним в історії чехословацького дисидентського руху.

Тиск на андеграунд поступово посилювався, і арешти не забарились. Традиційною підставою для арештів було "хуліганство". Приводів для арештів за цією статтею в середовищі справді ексцентричних митців-"андрошів" було катма.

Мартіна Їроуса вперше кинули за ґрати за "хуліганку" ще у 1973 за інцидент із агентом держбезпеки. Тодішній конфлікт Їроуса був типовим у протистоянні "патлатих" та партійців.



В одному з барів Праги Їроус з друзями заспівали пісню з промовистим текстом "Загнати вбивць-росіян у пекло, де їм і місце" (Zahnat Rusy vrahy do pekel, kam patří). За сусіднім столиком сидів колишній агент держбезпеки, тожочікувано виник конфлікт.

Після обміну люб'язностями ("Брудні патлаті" - "Голомозгий більшовик") Їроус схопив газету Rudé právo (чехословацький аналог "Правди"), прогриз сторінки на розвороті, після чого пропхав голову в дірку і вигукнув "Так, як я щойно з'їв газету, ми одного разу зжеремо і більшовиків".

За такий вибрик Їроус з друзями отримали від 8 до 12 місяців в тюрмі. У 1976 році держбезпека більше не задовольнялася точковими переслідуваннями, і підійшла до справи системніше.      

На початку року поліція саме на основі тієї ж "хуліганської" статті заарештувала 19 представників андеграунду. У випадку музикантів "хуліганство" здебільшого, полягало у використанні вульгарних слів в текстах своїх пісень.

Після декількох тижнів у в'язниці, більшість затриманих відпустили, перед судом опинилася четвірка обвинувачених: саксофоніст Plastic People of the Universe Вратіслав Брабенец; незмінний Мартін Їроус (загалом в часи "нормалізації" його судили п'ять разів і поет відсидів у тюрмі 8,5 років); Павел Заїчек з групи DG 307; Сватоплук Карасек, котрий взагалі був євангелістським священником та бардом-автором власних пісень.

Присутність Карасека на лаві підсудних додавала масштабності процесу, адже священнослужитель не був типовим представником "андрошів". Судовий процес, котрий відбувався восени 1976 року, попри те, що не стосувався лише учасників гурту Plastic People of the Universe, став згодом відомим саме як "Процес Пластиків".



Інтелігенція

Судовий процесу мав на меті створення негативного образу контркультури, а її творців намагалися показати як хуліганів та маргіналів, котрим не місце в добропорядному соціалістичному суспільстві. Проте ефект від арешту цих "маргіналів" був неочікуваний і прямо протилежний.

 
Сватоплук Карасек 
Джерело: idnes.cz / CTK

Після арештів протестний лист президентові Ґуставу Гусакові написала п'ятірка письменників та академіків: Ян Паточка, Їржі Коларж, Їндржіх Халупецький, Зденєк Урбанек та Йозеф Гіршал. Через два місяці до них приєдналася ще одна п'ятірка інтелектуалів: Вацлав Гавел, Вацлав Черний, Іван Кліма, Павел Когоут та Лудвік Вацулік.

Підтримка "патлатих маргіналів" інтелігенцією стала певною несподіванкою для партійних органів. Причини тієї солідарності пізніше пояснював сам Вацлав Гавел. Про знайомство з Їроусом та музикою Пластиків, котре відбулося незадовго до арештів, майбутній президент згодом згадував:

"Мій друг … мені розповідав про Їроуса та про андеграунд. Я не знав про це багато. В них була не найкраща репутація, імідж якоїсь музичної какофонії без відчуття мелодії чи музичного таланту. Їроуса я знав раніше, ми перетинались ще в 1960-х роках, але я не дуже добре це все знав.

Мені сказали, що це варте уваги, і що мені організують зустріч з Їроусом. Справді, незабаром коли я був в Празі, я з ним зустрівся. Їроус мені це все пояснював, вмикав їхні записи. І я раптово зрозумів, що це справа, котра заслуговує моєї максимальної уваги.

Чи подобається комусь ця музика і тексти чи ні, але я зрозумів, що це – вираження якоїсь справжності, свого відношення до світу, свого обурення світом. І це в час абсолютної темряви, коли всі боялися будь-що робити і переймалися лише питанням власного виживання. Тому це заслуговувало максимальної уваги."

Арешти в середовищі андеграунду відбулися через декілька тижнів після описаної Гавелом зустрічі. За цією логікою, процес над музикантами перетворювався на боротьбу за свободу слова та самовираження.

Режим реагував на розвиток подій – саме під тиском громадськості з 19 обвинувачених на лаві підсудних опинилися лише четверо. Сам суд, котрий почався у вересні 1976, і за планом мав пройти швидко і без ускладнень, раптово перетворився на масштабне протистояння судових органів з громадськістю.

 
Вацлав Гавел в 1975 році 
Джерело: ceskatelevize.cz

На судові засідання приходили інтелектуали з різних, подекуди протилежних, суспільних кіл: комуністи-реформатори, католицькі інтелектуали, письменники та музиканти. Суд над Пластиками раптово об'єднав дуже різних за переконаннями людей. Згадує Вацлав Гавел:

"Переконати всіх, що саме зараз настала мить, коли треба об'єднати свої зусилля і заступитися за тих, кого переслідують за вільне вираження своїх почуттів та світогляду – це було непросте завдання, але справа рухалася доволі швидко.

Настав час, коли люди відчували потребу вийти з "ізоляції". Саме тоді разом з Їржі Нємецом та іншими ми відчули, що ось цю своєрідну атмосферу спільної солідарності, котра раптом поєднала різні спільноти та середовища – її варто якось "схопити", зафіксувати у формі чогось постійнішого. Щоб це не була лише одноразова акція навколо одного судового процесу, щоб це не промайнуло, не зникло. Саме тоді народився задум Хартії 77…"



Ефект Гельсінкі

У перший день серпня 1975 року в столиці Фінляндії Гельсінкі був підписаний "Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі". Теоретично, підписанням цього документу СРСР та його сателіти зобов'язувалися, окрім всього іншого, дотримуватися та забезпечувати основні права та свободи своїх громадян.

Радянське керівництво, без сумніву, сприймало це лише як формальність, адже масові порушення прав людина в країнах соціалістичного блоку вже стало недоброю традицією, і навряд чи це могло змінитися під впливом міжнародних зобов'язань. Проте правозахисники в країнах на схід від Залізної завіси мали власну думку з цього приводу.

Гельсінські домовленості давали дисидентам в СРСР та за його межами новий важливий інструмент впливу. Тепер дотримання прав людини мало цілком законні, спільні для всіх країн, підстави. Реакція не забарилась.

Вже у вересні 1976 року в Польщі заснували Комітет захисту робітників (Komitet Obrony Robotników), в листопаді оголосили про заснування Українська Гельсінська група на чолі з Миколою Руденком та Московська Гельсінська група.

Генерал Петро Григоренко став співзасновником обидвох груп. Всі ці організації апелювали до підписаних гельсінських угод і дисидентських рух в радянському блоці, таким чином, набув спільного знаменника.

Читайте також: Генерал Петро Григоренко. Таврія, Москва, "психушка", Нью-Йорк

Таку ж логіку сповідували й чехословацькі активісти. Стратегія захисту обвинувачених в процесі Plastic People of the Universe полягала в максимальній законності та практичності.



Адвокати вишукували "вульгаризми" в листуванні Владіміра Леніна і доводили, що сам вождь пролетаріату використовував ненормативну лексику. Мовляв, іноді людина потрапляє в ситуації, коли лише вульгаризмом може висловити своє ставлення до дійсності. Така стратегія не спрацювала.

Обвинувачених в судовому процесі, попри протести, засудили. Їроус отримав півтори роки в тюрмі, Заїчек один рік, Брабенец та Карасек по вісім місяців. Проте імпульс цього судового процесу резонував у чехословацькому суспільстві. А загальна "гельсінська" стратегія місцевих дисидентів набувала все чіткіших контурів.



Хартія 77

У грудні 1976 року правозахисники провели ряд зустрічей в квартирі перекладача Ярослава Коржана на вулиці Тиршовій. На цих квартирних зустрічах поступово сформувалося ядро правозахисної ініціативи: драматург Вацлав Гавел, письменник Павел Когоут, колишній партієць, "реформний" комуніст Зденєк Млинарж, політик та юрист радикально лівих поглядів Петр Угл, католицький інтелектуал Їржі Нємец та інші.

Різнорідність поглядів та політичних переконань учасників цих зустрічей в невеличкій квартирі в центрі Праги, лише підкреслювала всеохопність їхнього задуму – знайти інструменти для захисту прав людини, котрі стоять понад політичними переконаннями.

На цих зустрічах поступово визрів текст документу, написаний переважно Вацлавом Гавелом та Павелом Когоутом, котрий став відомим під назвою "Хартія 77". Посилаючись на те, що в жовтні 1976 року в Чехословаччині офіційно опублікували текст "гельсінських" зобов'язань чехословацької влади, автори маніфесту стверджували:

"Свободи та права, гарантовані цими пактами, є важливими цивілізаційними цінностями, до набуття яких прямували в історії багато найбільш просунутих людей. Їхнє узаконення може допомогти гуманному розвитку нашого суспільства.

Тому ми вітаємо, те, що ЧСРС приєдналася до цих пактів. Публікація цих документів нам водночас нагадує, скільки базових громадянських прав, на разі, на жаль, забезпечуються лише на папері.

Цілком ілюзорним є на жаль, свобода слова, котра гарантується ст. 19 згаданого пакту.

 
Самвидавний текст Хартії 77 
Джерело: Moderni-dejiny.cz

Десятки тисяч наших співгромадян не можуть працювати за спеціальністю лише тому, що їхні переконання відрізняються від офіційних.

Часто вони стають об'єктом дискримінації та переслідувань з боку адміністративних та громадських організацій. Не маючи жодної можливості захищати себе, вони фактично стають жертвами апартеїду.

….

Свобода слова та думки обмежена централізованим керівництвом усіх ЗМІ, публікацій та культурних установ. Жодна політична, філософська чи наукова точка хору чи мистецький прояв, котрий бодай трохи не відповідає вузьким офіційним рамкам ідеології чи естетики, не має шансу бути оприлюдненим.

ХАРТІЯ 77 є вільною, неформальною та відкритою спільнотою людей різних переконань, різного віросповідання та різних професій, котрі є об'єднаними доброю волею самостійно та гуртом підтримувати повагу до прав людини та громадянина в нашій країні та світі. …

ХАРТІЯ 77 виростає з ґрунту солідарності та дружби людей, котрі поділяють турботу про долю ідеалів, з котрими вони поєднали своє життя та працю.

ХАРТІЯ 77 не є організацією, немає установчих документів, постійних органів чи структурованого членства. До неї належить кожен, хто погоджується з її ідеєю, бере участь в її роботі та підтримує її.

ХАРТІЯ 77 не є основою опозиційної політичної діяльності. Вона покликана слугувати суспільному інтересу так як й інші схожі громадянські ініціативи в різних країнах на Заході і на Сході…."

Стратегія Хартистів полягала в трьох основних пунктах. Протягом найближчих тижнів зібрати підписи усіх сміливців, котрі матимуть відвагу відкрито зголоситися до підтримки Хартії 77.

З цією метою правозахисники підготували декілька м.идав них копій тексту і вирушили на пошуки однодумців серед своїх знайомих. Кожен, хто хотів долучатися до Хартії, мав просто на маленькій карточці констатувати факт своєї підтримки та написати власне м.'я та адресу. Хартія мала бути максимально відкритою та публічною.

 
Ян Паточка 
Джерело:ceskatelevize.cz

Окрім цього, було обрано трьох головних "спікерів" Хартії 77. Ними стали Вацлав Гавел, професор Ян Паточка та колишній міністр закордонних справ Чехословаччини в період Празької весни Їржі Гаєк.

Ключовим залишилося завдання публікації Хартії. Для цього правозахисники не лише підготували додаткові самвидавні копії, але й налагодили контакти із західними газетами, котрі мали опублікувати текст Хартії протягом першого тижня нового 1977 року.

Публікацію маніфесту запланували на 6 січня. В цей же день 242 людини (саме стільки людей підписало Хартію до її публікації), мали отримати конверти з офіційним тестом Хартії та підтвердженням свого підпису.

242 конверти з текстом були заготовлені заздалегідь. Окремі копії Гавел з друзями підготували для вручення депутатам чехословацького парламенту. Все було готовим для Нового переламного року.



День Д

"Бачиш, зараз вони люплять по машині, тож коли вони битимуть нас, в них буде менше сили і нас не так болітиме."

"Ага, гарно в нас починається ця боротьба за права людини…"

Актор і хартист Павел Ландовський щойно захлопнув двері своєї машини і зачинився з середини. На пасажирському сидінні біля нього сидів Гавел. Ситуація нагадувала сцену з кримінальногосеріалу.

Щойно машина Ландовського декілька десятків хвилин мчалася вулицями Праги намагаючись "струсити хвіст" з машин держбезпеки. Окрім Ландовського, Гавела та Лудвіка Вацуліка, в машині був "цінний багаж", ті самі 242 конверти з текстом Хартії, котрі друзі планували розіслати підписантам.

На дворі було 6 січня 1977 року і настав час діяти. Вже незабаром після виїзду з квартири Вацуліка правозахисники зауважили присутність агентів. Дисидентська машина встигла різко загальмувати біля поштового ящика, в котрий Вацлав Гавел похапцем запхав сорок конвертів. Решту надіслати не встигли.

 
Хартисти: Вацлав Гавел, Їржі Дінстбір, Ладіслав Гейданек, Вацлав Бенда, Їржі Гаєк, Здена Томінова 
Джерело: lidovky.cz

На Гімназійній вулиці машину хартистів заблокували "Волги" держбезпеки. Ландовський ще встиг клацнути кнопками блокування дверей і обмінятися "оптимістичними" репліками з Гавелом. Майбутній президент мав рацію – боротьба за права людини починалася справді "гарно". Після нетривалого спротиву всю компанію заарештували.

Поки держбезпека ще того ж дня проводила обшуки в помешканнях дисидентів, в найбільших містах Західного світу вже працювали друкарні з текстом Хартії. Повний текст "Хартії 77" одночасно опублікували в Times, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Corriere della Sera та Le Monde.

Звістка про чехословацьку правозахисну ініціативу моментально розлетілася світом. Того ж дня Ян Паточка, авторитетний професор філософії Карлового університету та один з трьох спікерів Хартії, надіслав листа в парламент в котрому висловив протест проти затримання своїх колег-дисидентів.

Навіть якщо хартисти й очікували резонансу, то реакція режиму перевершила усі можливі припущення. Вже наступного дня після оприлюднення документу його текст розбирали на засіданні ЦК КПЧ, і сам президент Ґустав Гусак інформував присутніх про "ворожу групу" активістів. Поширення "ворожого тексту" в найбільших західних ЗМІ мало вибуховий ефект. Партія вирішила невідкладно діяти.



"Антихартія"

З 10 січня розпочалася круговерть допитів. Десятки людей, котрі підписали Хартію, проходили крізь багатогодинні допити. Проти ініціаторів було порушено кримінальні справи а в ЗМІ почалась масивна кампанія проти хартистів.

12 січня в газеті Rudé právo вийшла стаття з промовистою назвою та не менш промовистим змістом "Невдахи та самозванці", котра таврувала хартистів як зрадників та "агентів імперіалізму".

Вершиною публічної розправи стала сумнозвісна "Антихартія": 28 січня в національному театрі зібралися сотні представників культури, щоб публічно засудити ініціативу. Кульмінацією вечора став виступ Їржіни Шворцової, котра зачитала офіційну резолюцію "За нові творчі здобутки в ім'я соціалізму та миру".

 
Rudé právo з публікацією "Антихартії" та фото із зборів в Національному театрі 
Джерело: moderni-dejiny.cz

Таким чином, за допомогою використання відомих митців КПЧ намагалася відлякати потенційних нових підписантів Хартії. Цій маніпуляції піддалися багато справді непересічних чехословацьких митців.

Слідували арешти. Вацлав Гавел провів 5 місяців в тюрмі під час розслідування з січня по травень 1977 року, в жовтні отримав 14 місяців умовного терміну, щоб вже в січні 1978 знову потрапити за грати за свою правозахисну діяльність.

Чи не найбільшому тиску піддали майже 70-літнього професора Яна Паточку, котрий не лише був одним зі "спікерів" Хартії, але й надав їй філософського обрамлення своїм текстом "Чим є і чим не є Хартія 77", опублікованим в січні, майже одночасно із основним текстом правозахисного маніфесту.

Літнього професора допитували багато днів підряд. Допити тривали по декілька годин без перерви. Зрештою, після чергового допиту, 3 березня 1977 року Яна Паточку госпіталізували із підозрою на інфаркт. Через десять днів філософ та правозахисник Ян Паточка помер у лікарні, за три місяці до свого 70-ліття.  

Допити, ув'язнення та тиск партії не зупинив правозахисний рух.

Чехословацькі дисиденти, так само як і їхні колеги за кордоном, використовували принцип ротації – якщо хтось зі спікерів Хартії 77 потрапляв до в'язниці, на його місце обирали нового представника.

Таким чином на цьому пості до 1989 року змінилося 35 осіб, серед яких Вацлав Бенда, Анна Шабатова, Їржі Дінстбір, Марта Кубішова, Дана Нємцова та інші.




VONS

Важливою ініціативою хартистів стало заснування Комітету захисту несправедливо переслідуваних (VONS – Výbor na obranu nespravedlivě stíhaných) у квітні 1978 року.

VONS був цілеспрямованою правозахисною організацією, котра була аналогом Гельсінських груп на кшталт Української Гельсінської групи. До складу комітету увійшло 17 хартистів, (склад змінювався і доповнювався), котрі займалися конкретною правозахисною діяльністю, відслідковуючи випадки порушення прав людини та надаючи юридичну допомогу потерпілим.

До Оксамитової революції у 1989 році VONS зібрав інформацію про декілька тисяч фактів порушення прав людини в Чехословаччині.

Саме правозахисна діяльність хартистів в межах VONS стала приводом для подальших репресій з боку режиму. На початку літа 1979 року була заарештована тзв. "Празька десятка" правозахисників, і вже в кінці жовтня п'ятеро з них отримали терміни ув'язнення: Петр Угл (5 років), Вацлав Гавел (4,5 роки), Вацлав Бенда (4 роки), Їржі Дінстбір (3 роки), Отта Беднаржова (3 роки). Дана Нємцова отримала умовний термін. Решту відпустили після делькамісячного арешту.

 
В'язничне фото Вацлава Гавела у 1979 році 
Джерело: vaclavhavel.cz

Правозахисний рух, започаткований Хартією 77 в січні 1977 року попри репресії протримався в Чехословаччині аж до падіння режиму в 1989 році у формах різних ініціатив та груп, навколо яких збиралися все ті ж хартисти. Саму Хартію до Оксамитової революції підписало близько 1900 людей.

 

Вацлав Гавел та Мартін Їроус у 2008 році 

Джерело: idnes.cz / CTK

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.