Вулиця “Антикомунізм”: спільна боротьба євреїв та українців
У другій половині 1950-х років вихідці із Західної України Ярослав Стецько та Гавів Шибер активно сприяли утворенню світової антикомуністичної організації. Ярослав Стецько(президент Антибільшовицького Блоку Народів) очолював організаційний комітет Антикомуністичного континентального конгресу в Гватемалі, тоді як Гавів Шибер, вперше представляв ізраїльську антикомуністичну організацію – Антикомуністичний голос Єрусалиму – на такому заході.
"...Ми раді повідомити Вам, що делегація коротко перебуватиме в Туреччині та Європі. Арабо-ізраїльська делегація складатиметься з представників арабів Назарету та мене [Гавіва Шибера]..." - пише у листі до Ярослава Стецька Гавів Шибер напередодні свого візиту.
"...Ми щиро дякуємо за листа і раді, що Ви перебуватиме в Європі. З нетерпінням чекаємо Вас у Мюнхені, тож повідомте, коли можемо очікувати на Ваш приїзд...".
"Ми підтверджуємо отримання Вашого листа...і дякуємо за готовність зустріти нас. Щиро вдячні також за матеріали АБН, які служили для нас першоджерелами інформації...".
Так листувалися Ярослав Стецько та Гавів Шибер, домовляючись про скликання установчого конгресу світової антикомуністичної організації. Шибер, маючи добрі зв'язки з представниками арабських антикомуністичних організацій, висунув ідею щодо проведення конгресу в турецькій Анкарі.
Стецько підтримував цю ідею, хоча в другій половині 1958 року "майданчиком" для скликання світового антикомуністичного зібрання стала Латинська Америка.
У жовтні 1958 року в Гватемалі відбувся IV Антикомуністичний континентальний конгрес Латинської Америки, який погодив принципи створення світової антикомуністичної організації.
Ярослав Стецько очолював організаційний комітет конгресу в Гватемалі, тоді як Гавів Шибер, вперше представляв ізраїльську антикомуністичну організацію – Антикомуністичний голос Єрусалиму – на такому заході.
Гавів Шибер, народився в 1913 році в містечку Комарно, що неподалік Львова на заході сучасної України, а тоді – Королівстві Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії.
Згідно з переписом населення 1931 року, містечко майже "порівну" ділили між собою українці та євреї. Цей факт підтверджує і Володимир Кубійович на своїй Етнографічній карті південно-західної України (Галичини).
У 1932 році Гавів Шибер, перебуваючи під впливом сіоністських ідей, вирішив покинути Польську державу і ще в старшій школі емігрував в Британську Палестину.
Як пояснюють у своїх дослідженнях Вальтер Лакер "Історія сіонізму" та Тимоті Снайдер "Криваві землі: Європа поміж Гітлером і Сталіним", євреї Східної Європи не втратили свою національну індивідуальність саме завдяки чисельності, на відміну від євреїв з інших регіонів світу.
У міжвоєнній Польщі жило понад 3 мільйони євреїв, а в 1939 році вони становили близько 10% населення, більшість з них належали до релігійних ортодоксів, серед яких "Сіон" завжди займав центральне місце в думках, молитвах і мріях. Заклик "В наступному році – в Єрусалимі" – частина єврейського ритуалу, що дозволяв тримати своєрідний духовний контакт з батьківщиною.
Довгі роки, навіть століття, думки про переселення в Палестину, залишалися своєрідною утопією, адже не мали чітко вираженої політичної складової.
Наприкінці ХІХ століття сіонізм набув політичної форми. Разом з публікацією праці Теодора Герцля "Єврейська держава" та скликанням Першого сіоністського конгресу у 1897 році розпочалася історія сіонізму, як політичного руху.
Його керівники не мали чіткої політичної орієнтації по відношенню до інших держав напередодні та під час Першої світової війни. Вони намагалися завойовувати "друзів" усюди: в кайзерівській Німеччині, османській Туреччині та у Британській монархії.
Особливі надії покладалися на світовий конфлікт, в ході якого могли бути переглянуті невирішені міжнародні питання. Утворення британської мандатної території у Палестині та Декларація Бальфура, в якій вперше згадувалось про створення єврейського національного осередку в Палестині, призвело до чергової хвилі єврейської міграції, яка контролювалась та визначалась урядом Британії.
Крім того, між двома світовими війнами сіоністський рух перебував у стані внутрішньої боротьби. "…цей рух ніколи не відзначався єдністю…", - стверджує Вальтер Лакер. Далі наступив застій, а в деяких відношеннях – навіть упадок, тоді як по всій Європі спостерігалися ознаки того, що положення єврейських общин в діаспорі ставало все хиткішим.
Внутрішні негаразди у європейських країнах призвели до чергового спалаху антисемітизму, який "підживила" економічна криза 1930-х років. У Палестині загострилось становище тих євреїв, які туди переселились, особливо їхні відносини з місцевим арабським населенням.
Відповідно, все більша кількість сіоністів проявляли невдоволення політикою своїх лідерів, яких звинувачували в слабкості і нерішучості. Одним з найвпливовіших діячів тоді став Володимир (Зеєв) Жаботинський, який закликав до перегляду існуючої програми сіонізму, започаткувавши таким чином рух сіоністів-ревізіоністів.
Жаботинський, перебуваючи на правих позиціях, хотів критично переглянути не сам сіонізм, а тільки його тодішній політичний курс. Він та його послідовники вимагали не тільки "Палестину для євреїв", але і "поступової трансформації Палестини (включаючи Трансйорданію) в автономну державу під егідою єврейської більшості". Відповідно, вирішення конфлікту з арабським населенням Жаботинський вбачав у створенні чисельної єврейської більшості.
Читайте також: Здобудеш державу Ізраїль, або згинеш у боротьбі за неї
Після проголошення такої активної позиції Жаботинського, яка безсумнівно справила велике враження на єврейську громадськість, він вирушив з промовами до кількох країн.
Під час доповідей перед молодою аудиторією Жаботинський одержав від слухачів заклики створити єврейську молодіжну організацію й очолити її. Пропонувалося, що базою може стати невелика єврейської молодіжна організація, що існувала в Ризі.
Жаботинський заснував всесвітню єврейську молодіжну організацію "Бейтар" (скорочення від "Бірт Йосеф Трумпельдор" – "Спілка Йосефа Трумпельдора", за ім'ям одного з єврейських національних героїв, активного організатора єврейської самооборони в Палестині, що загинув у сутичці з арабами).
"Бейтар" ставив собі за мету виховати новий тип єврея, позбавленого психології, виробленої діаспорою, – людину, яка присвячує себе служінню національній меті, яка пишається приналежністю до свого народу, яка є з кожного огляду морально здоровим громадянином своєї суверенної держави.
Через декілька років, "Бейтар" вкоренилась і в Польщі, де пізніше зосередились основні сили цієї організації. "Бейтар" готувала своїх членів до життя в Ерец-Ізраїлі, утримувала "тренувальні" табори і надавала великого значенню вивченню івриту. Зі свідчень Шибера також стає зрозуміло, що він, ймовірно, був членом єврейської молодіжної сіоністської організації "Бейтар".
20-річному Шиберу вдалося організувати групу студентів, які разом мали відправитися в Палестину. Правда їхній шлях до "Сіону" був не таким простим, як це могло здатися на перший погляд. Перешкоди були як зовнішні, так і внутрішні.
З одного боку, ще з початку 1920-х років Британія контролювала імміграцію євреїв до Палестини, з іншого, як уже йшлося, конфлікти всередині сіоністського руху, призвели до того, що членам "Бейтару" обмежили в'їзд в Палестину.
У жовтні 1933 року лідери "Бейтару" поширили серед своїх членів новий циркуляр, де пропонували тим, хто хотів емігрувати, не користуватися допомогою Єврейського Агенства.
"Бейтар" хотіли самостійно вести прямі переговори з палестинськими роботодавцями, уповноваженими запрошувати робітників з-за кордону відповідно до правил імміграції.
Це рішення офіційно пояснили, як акт протесту проти рішення мандатного уряду, який в жовтні 1933 року виділило Єврейському агентству тільки 5500 (замість 24 тис.) дозволів на імміграцію протягом півроку. У березні 1934 року в усі імміграційні представництва Єврейського агентства надійшла інструкція – не видавати дозволи на в'їзд в країну членам "Бейтар".
Гавів Шибер та члени його групи з "Бейтару" вирішили їхати в Палестину нелегально, хоча, як повідомляє Гавів у своїх спогадах, він сам мав можливість легально перетнути палестинський кордон, адже перед цим вступив у технічну школу в Хайфі.
Вирішивши триматись разом, Шибер запропонував авантюрний план: спочатку члени його групи мали вступити в Гренобельський технічний інститут, що у Франції, отримавши в такий спосіб французькі візи та спеціальні дозволи на відвідини французьких колоній.
У міжвоєнний період, однією з таких французьких колоній був Ліван, північний сусід Британської Палестини. Саме лівансько-палестинський кордон мали перейти члени групи Шибера в 30-х роках ХХ століття.
Розпочали вони свій шлях із відвідин V конференції сіоністів-ревізіоністів, що проходила тоді у Відні. Там Шибер познайомився з доктором фон Вайселем, який надав йому контакти ще одного члена ревізіоністської організації в Бейруті, Лівані, який мав і допомогти всій групі перетнути кордон.
Звісно, не без проблем, але всім членам групи вдалося зареєструватися в Тель-Авіві. Далі Шибер, вступив у технічну школу Хайфи та приєднався до місцевого осередку "Бейтару". Після чого розпочалася його активна громадська діяльність у ревізіоністському русі.
У 30-х роках у "Святій Землі" точились активні суперечки між представниками марксистських сіоністів та сіоністів-ревізіоністів. Багато єврейських общин повідомляли про сутички між членами "Бейтар" і соціалістичного молодіжного руху.
Перші мали серйозну підтримку від Всесвітньої сіоністської організації, а також єврейської профспілкової організації Гістадрут та комун Кібутцім. Загалом соціалістичне крило в сіоністському русі виникло одразу після його створення.
Під впливом студентів-сіоністів із Російської імперії виникла соціал-сіоністська партія, яка вимагала створення соціалістичної держави в Палестині. Тодішні лідери палестинських євреїв Бен Цеві, Бен-Гуріон, Ізраїль Шохат були представниками палестинської соціалістичної партії "Поале Сіон".
Британське керівництво в Палестині також не залишилося осторонь, і часто діяло спільно з "лівими єврейськими" організаціями проти сіоністів-ревізіоністів. Окрім цих випадків внутрішньої ворожнечі, нікуди не зникла й напруженість з арабами.
Повстання арабського населення в Палестині у міжвоєнний період відбувалися досить часто. Головною відмінністю бунтів 1920-1921 років, 1929 року та 1936-1939 років було поступове набуття рис політичної боротьби місцевих арабів.
Гавів Шибер зазначив у спогадах, що спільний арабський фронт проти євреїв та англійців із новою силою розпочався в період 1936–1939 років. Ці дії фактично зупинили усю єврейську еміграцію в передвоєнні роки.
Шибер, зустрівши такий несамовитий "безлад" у "Святій землі", був дуже розчарований. Вклавши багато зусиль у протистояння з лівими сіоністами, у 1937 році він покинув пост секретаря Національної організації праці (National Labor Organization) і, майже, у переддень Другої світової війни вирішив провідати своїх родичів у Польщі.
"…Коли я повернувся додому, я побачив, що євреї Львова були в дуже апатичній атмосфері...таке відчуття ніби небезпека нацизму їх не стосувалася…". Причини такого стану справ Гавів вбачав у тому, що багато хто з них був соціалістичного налаштування, а решта – була зайнята переважно бізнесовими справами.
"…Без антимарксистсько-сіоністського керівництва поза нашою невеликою організацією, більшість євреїв відчували себе у державі фальшивих надій".
Хоча такі думки в єврейському середовищі міжвоєнної Польщі були спричинені не соціалістичними поглядами чи браком антимарксистської агітації, а, радше, вірою у певну "історичну тяглість".
Тимоті Снайдер стверджує, що євреїв вигнали з Німеччини ще в пізньому середньовіччі, так само як і з більшості інших країн. Польща століттями була пристановищем для європейських євреїв і лишалася їх центром розселення. Тому коли перед початком війни німецькі євреї розпочали міграцію до Польщі, це трактувалося у суспільній свідомості як чергова хвиля.
У Львові в Шибера ще залишились "старі" контакти з членами ревізіоністського руху, тому він розпочав кампанію з нелегальної міграції євреїв до Палестини. Крім Львова, схожі центри незаконної міграції діяли ще у Варшаві та Кракові, адже польська адміністрація не чинила жодних перешкод, а навпаки заохочувала їхню добровільну міграцію.
Проблеми виникали, як стверджує Шибер, з тим, що більшість польських євреїв не хотіли їхати в Палестину, надаючи перевагу іншим країнам. Це також викликало велике здивування у Гавіва, який перебував вже довгий час під впливом сіоністських ідей.
Натомість дослідники відзначають той факт, що з цією проблемою зіткнулися ще на етапі зародження сіоністського руху його керівники. Євреї із Західної Європи були до початку ХХ століття сильно асимільовані і не мали на меті покидати їхню тодішню "батьківщину", а східноєвропейські євреї в переважній більшості обирали для еміграції Сполучені Штати Америки, або ж інші країни.
Тому, маючи можливість емігрувати з міжвоєнної Польщі, євреї надавали перевагу іншим країнам, на противагу неспокійній та бідній Палестині.
На початку 1939 року, коли Шибер переїхав на посаду в Краків, його затримала польська поліція, а звільнила лише після здачі палестинського паспорту.
Залишившись без будь-якого імунітету в Польщі, на котру от-от мала напасти нацистська Німеччина та совєтська Росія, Шибер вирішує знову тікати.
"…Я відчував, що кінець близько, не тільки для себе, але і для всіх євреї Європи, також я відчував, що комуністи були такою ж великою небезпекою, як і Гітлер і вони знищать мене за мою антикомуністичну діяльність".
Останнім шансом врятуватися був потяг до Румунії, який організували британці для своїх громадян із Польщі. Разом із відомим поетом Урі Цві Грінбергом, Шибер встиг на поїзд, який рухався неподалік Львова, однак не мав необхідного документа – палестинського паспорта.
Завдяки щасливому збігу обставин та друзям, які були поряд, Шибера пропустили британські представники на румуно-польському кордоні. Це дало змогу йому спокійно повернутися в Палестину, де його одразу ж заарештували за нелегальний перетин кордону з фальшивим паспортом.
Шибер пробув 6 місяців у в'язниці Атліт. Після виходу в 1940 році, Гавів повністю відходить від політичних справ, поселяється неподалік своєї сестри в Єрусалимі, яка прибула дещо раніше, і розпочинає власну справу.
У 1943 році Шибер одружується і переїжджає до Тель-Авіва, де "…почувається щасливим разом із дружиною та успішною бізнесовою кар'єрою".
Ситуація змінилася з утворенням держави Ізраїль в 1948 році. Тоді Шибер не зміг стояти осторонь, і знову розпочав активну політичну діяльність уже з правою організацією "Іргун". "Іргун" (ІЦЛ – "Іргун Цвай Леумі", Національна військова організація) була заснована ще в 1931 році.
Арабські бунти 1929 року показали серйозні недоліки у організації єврейської самооборони в Палестині. Тому праві сіоністи-ревізіоністи ставили собі за мету організувати справді дієву військову структуру. Їхня активність так і не зуміла похитнути правлячу верхівку євреїв Палестини, в якій переважали соціалісти.
"…Я був впевнений, що все знову дістанеться марксистам-сіоністам…", – згадував Гавів. Щоб цього не допустити, він зблизився з тодішніми лідерами "Іргун", і сподівався здобути більшість голосів на виборах у новій державі.
Протягом Першої арабо-ізраїльської війни "Іргун" погодився на інтеграцію своїх загонів у новоутворену ізраїльську армію. Шибер тоді активно займався волонтерством, однак, знову побачив як одна єврейська група бореться проти іншої, навіть у той час, коли стояло питання захисту власної держави.
Судячи зі спогадів, Шибера особливо вразила провокація з кораблем "Altalena", який піддався обстрілу ізраїльською армією. Пізніше стало відомо, що корабель перевозив провізію для бійців "Іргуну".
Непокоїло Шибера й недотримання прав людини, особливо це стосувалося арабського населення. Він згадує історію про арабських в'язнів, сім'ї котрих перебували у арабському гетто у місті Яффа. "…Ось люди, які ще декілька тижнів почувалися вільними у їхньому місті Яффа, зараз живуть у гетто, окремо від своїх рідних, які стали військовими в'язнями".
Усе це призвело до того, що антиурядові почуття в Гавіва Шибера з кожним днем лише зростали. Переломним стало 1 травня 1949 року, "червоний день для Ізраїлю", коли Давид Бен Гуріон та Голда Меєр, тодішні керівники держави, проголосили, що через рік Ізраїль має стати повноцінною соціалістичною державою.
Для того, щоб у цій економічній атмосфері соціалізму вижити як підрядник, що працює в традиціях вільного підприємництва та, щоби показати соціалістичному уряду, що приватне, вільне підприємство може вирішити їхні серйозні проблеми з дефіцитом житла, Шибер орендував одноповерховий будинок у Яффі, де розбив мансарду на двадцять кімнат, використовуючи ковдри як тимчасові перегородки.
Ці кімнати були наповнені старими біженцями з Румунії. Однак із часом, як згадує Шибер, уряд почав втручатися в будівництво нових кімнат. Усе складніше було отримувати дозволи на будівництво, продаж чи купівлю.
Оскільки "Іргун" уже не був дієвою політичною силою, Гавів Шибер вирішив організувати Антикомуністичну лігу Ізраїлю та Демократичну партію Ізраїлю.
Головними цілями діяльності Ліги, Шибер називав – вирішення дилеми палестинського населення та недопущення збільшення впливу соціалістичних ідей в країні й зміни існуючої політики.
Щодо розв'язання проблеми палестинського населення, то Ліга пропонувала план щодо повернення в Ізраїль усіх палестинців, які мали майно в колишній Палестині; компенсації всіх грошей згідно з банківськими рахунками; повернення майна власникам; якщо ж євреї, які зараз живуть на цих місцях і бажають залишитися, то вони мають виплачувати певну ренту власникам-арабам; земля також мала бути повернена колишнім власникам чи компенсована її вартість. Цей план не був прийнятий тодішнім ізраїльським урядом.
Для того, щоби якось заявити про своє існування і показати, що в єврейській державі є не лише євреї-комуністи, але також і антикомуністи, було вирішено провести маніфестацію на Сіонській площі в Єрусалимі.
Тоді ж було зачитано Антикомуністичний маніфест, написаний Аббою Ахімеїром, відомим журналістом та письменником, а також одним із лідерів сіоністів-ревізіоністів. А далі – поліція всіх заарештувала, хоча цього разу все обійшлося лише усними попередженнями.
У 1953 році Шибер брав участь у виборах до Кнесету разом із Демократичною партією Ізраїлю, однак, як зауважує у своїх спогадах, передвиборчу кампанію їм так і не дали розпочати.
Після провалу, всі свої зусилля Гавів спрямував на діяльності в Антикомуністичній Лізі, тим більше, що антикомуністичні ідеї тоді стрімко набирали популярності.
Шибер вирішив шукати підтримки у посольстві США, однак після розмови дійшов висновку, що навіть і у них немає чіткого плану боротьби з комуністами, "…у всіх на думці була лише перемога над совєтами. Ніхто не пропонував альтернативи для російських людей".
Шибер, будучи вихідцем зі Східної Європи, розумів усю складність ситуації, у якій опинилося населення цих територій. У результаті він прийшов до висновку, що всі антикомуністичні групи повинні діяти як самостійні індивіди й утворити світову організацію.
Тому план, який пропонувала Антикомуністична Ліга Ізраїлю всім групам, з якими мала контакти – утворення світової організації Антикомуністичний Інтернаціонал (Anti-Communist International). Наступним кроком мала бути масивна пропагандистська кампанія, розгорнута за Залізною Завісою.
Після довгих роздумів, Шибер вирішив, що утворення такої організації повинно розпочатися або з Туреччини, або з Ірану, тому він вирішив знову покинути Ізраїль для пошуку союзників.
Однак за декілька тижнів до свого від'їзду отримав запрошення взяти участь у IV Міжамериканській антикомуністичній конференції. Заручившись підтримкою друзів, які якраз у цей час відправлялися до Бразилії, Гавів вирушив до Ґватемали.
У своїх спогадах, тодішнє становище в Ізраїлі, Шибер описує у формі анекдоту про засідання промисловців Тель-Авіву, де один зі спікерів скаржився на бюрократію та соціалістичну політику, тоді як представник уряду захищав своїх колег-бюрократів, кажучи:
"Просто подивіться на величезний туристичний бізнес у нашій країні. У нас достатньо туристів, щоб зробити всіх щасливими". На це спікер йому відповів: "Однієї ночі єврей, лежачи хворим у ліжку, подумав, що він помер. Коли він дістав до Небес, два ангели сказали йому, що як турист, він може відвідати і рай, і пекло.
Вони понесли його спочатку в рай, який він побачив дуже культурним і вишуканим місцем. Потім його спустили в пекло, де він побачив дівчат, шампанське та столи з смачною їжею. Єврей сказав тоді, що пекло місце для нього, а потім прокинувся.
Пройшло кілька тижнів, єврей дійсно помер і коли його на небесах зустріли ангели, то він одразу сказав їм, щоб віднесли його в пекло. Вони зіштовхнули єврея у темну діру і коли той приземлився в палаючій ямі з демонами, які почали його бити, то закричав, що сталося, чому кілька тижнів тому тут було так красиво все? Йому відповіли, що кілька тижнів тому ти був туристом, а тепер ти наш громадянин". Гавів стверджував, що ті, хто переїжджав до Ізраїлю вбачали у цьому жарті долю правди.
Перед поїздкою до Латинської Америки Шибер тривалий час листувався з Ярославом Стецьком. Так, у листі від 5 січням 1958 року Гавів Шибер повідомляє Ярослава Стецька про створення організації Антикомуністичний голос Єрусалиму та налагодження контактів з організацією Антикомуністичний арабський мусульманин.
Більша частина листа – це дискусія зі Стецьком (що підтверджує існування ще попередніх листів). Вона стосувалась ідеології антикомуністичної боротьби й така дискусія була цілком нормальним явищем.
Гавів тоді обстоював думку, що потрібно боротися насамперед із комунізмом, а російський імперіалізм не становить загрози, адже росіяни були такими ж жертвами комуністичного панування, як і всі інші народи.
"Ми вважаємо, що під червоним шаром немає імперіалістичного комунізму, але ми стикаємося з новим переконанням, яке немає нічого спільного з національними настроями…Це лише історичний випадок, що Росія попала першою під вплив "червоного змія", і саме тому росіяни стали першими жертвами…".
Ймовірно, ізраїльські антикомуністи були знайомі з ідеями АБН, особливо тими, що стосувалися стосунків останніх із російськими антикомуністичними організаціями "Посев", Народно-трудовий союз (НТС), "Свобода". Адже наприкінці листа знаходимо інформацію про те, що Антикомуністичний голос Єрусалиму не є прибічником російських антикомуністів.
Наступний лист, датований 3 травня 1958 року, Гавіва Шибера до Ярослава Стецька. У ньому знаходимо дуже важливу фразу Шибера про те, що колишні розходження та діяльність мають бути забуті, задля побудови спільного фронту.
Листи Ярослава Стецька (12 травня та 29 грудня) теж сповнені ідеї побудови добрих і конструктивних взаємин між двома організаціями. Зокрема, Стецько наголошує на тому, що він перебуває в добрих взаєминах із представниками єврейської спільноти в Північній Америці. Зокрема, Стецько згадує про свій візит до Канади, де він мав декілька зустрічей та завів важливі знайомства.
У листі автор наводить прізвища мера Торонто Філіппса та представника Оттави Гросманна, які були євреями за національністю та виявляли в той час симпатію до антикомуністичних ідей. Вони разом із Стецьком брали участь у масових зібраннях, які організовувались переважно українськими громадами.
Ярослав Стецько намагався пояснити Шиберу, чим є насправді російські антикомуністичні організації. На його думку, НТС репрезентували новий тип російського імперіалізму, а АБН відстоював думку про те, що всі народи мають право на їхню незалежність.
"…Якщо Ізраїль незалежний, чому Україна чи Туркестан також не мають стати незалежними? Без ідеї національної незалежності для народів СССР, антикомуністичний світовий фронт не матиме жодного значення і буде безрезультативним…", - наполягав на своєму Ярослав Стецько.
У статті "Червона Росія гнила. Сміливий план боротьби з комунізмом у власній країні" ("Red Russia Rotten. A bold plan for carrying the fight against Communism into its own country"), що вийшла друком у серпневому номері The American Mercury за 1959 рік, Гавів Шибер писав про те, що в разі війни, комуністичну імперію вдасться перемогти протягом декількох днів та про те, що комуністична Росія руйнується зсередини національними антикомуністичними формуваннями.
В останніх словах наведеного уривку відчувається вплив АБН-івської ідеї національно-визвольних революцій народів СССР.
Не зважаючи на те, що Стецько і Шибер походили з одного краю про що, ймовірно, навіть не підозрювали й, до того ж, були представниками різних національних спільнот, у певний період часу були готові співпрацювати проти спільного ворога. Тому, їхні взаємини можуть бути добрим прикладом того, що в спільній боротьбі старі, нав'язані ззовні протиріччя, між представниками українського визвольного руху та євреями, не стають на заваді спільних поривів.