Чехословаччина – народження демократії на уламках імперії

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.

Томаш Ґаріґ Масарик був одним з найбільших авторитетів серед чеського народу, він брав активну участь в національному відродженні ще в кінці ХІХ століття. Попри те, що тзв. Гілснеріада,котра в 1899 році сколихнула чеське суспільство, відчутно вдарила по популярності Масарика, він залишився визнаним авторитетом.

Масарик викладав в університетах не лише в Чехії, а й за кордоном, навідувався до Америки, де поступово здобував все більше особистих зв'язків.

На початку століття ТҐМ (як ім'я Масарика досі часто скорочують в Чехії) заснував й політичну партію, тзв. "реалістів". Зрештою, Масарика двічі обирали депутатом у парламент, що знаходився у серці імперії Габсбургів – Відні.

ТҐМ не випадково був засновником "реалістичної" партії. Його політичні погляди були поміркованими, він домагався збільшення автономних прав та об'єднання чеських земель в цілісні утворення, проте до 1914 року фантазія університетського професора не сягала вершин незалежницьких ідей. Саме Велика війна кардинально змінила погляди політика.

Початок війни застав Т.Ґ. Масарика на відпочинку в містечку Бад Шандау. Майбутній "батько нації" спостерігав захоплення німців ідеєю війни. По поверненні в Прагу Масарик побачив зовсім іншу картину – його співвітчизники не горіли бажанням воювати.

Посилення німецького націоналізму підігрувало й германізації на теренах, котрі заселяли чехи та словаки. На чехів, котрі без особливого ентузіазму йшли на фронт за Цісаря, все частіше дивилися як на зрадників. Проте якихось конкретних реакцій від чеської політичної еліти не слідувало.

Різні політичні лідери мали різні уявлення щодо подальшого розвитку подій – хтось чекав на прихід росіян та "слов'янського об'єднання", хтось присягав на вірність Цісареві, хтось просто відмовчувався.

За цих умов Масарик вирішив взяти ініціативу у власні руки. Він був переконаний, що єдиний правильний шлях для країни, котра мала опинитися посеред знищеної війною Європи, полягав у масивній пропаганді та дипломатичному тиску.

Ситуація ускладнювалась тим, що лише горстка людей надихнулася незалежницькими ідеями Масарика в 1914 році. Серед них були партійний товариш Пржемисл Шамал, доктор Вацлав Боучек та молодий доцент празького університету Едвард Бенеш. Проте Масарик мав зв'язки, авторитет та невичерпний ентузіазм.

Провівши декілька зустрічей із закордонними журналістами в Голландії, в кінці 1914 року Масарик сів на потяг в Італію з твердим наміром використати увесь всій ресурс для створення нової держави – Чехословаччини.

Maffie

Поки майбутній президент налагоджував контакти спершу в Італії, а згодом в Женеві та Лондоні, в самій Празі робота теж не зупинялась. У майбутній столиці Чехословаччини організували внутрішню структуру руху опору, котру очолювали Едвард Бенеш, Карел Крамарж, Алоїс Шейнер та Пржемисл Шамал.

Організація отримали промовисту назву Maffie. Головним завданням був збір інформації та передача даних за кордон. Після від'їзду Едварда Бенеша у 1915 році, ключову роль в організації відігравав Пржемисл Шамал.

Окремо члени Maffie займалися законспірованою пропагандою, зокрема через власні зв'язки в місцевій пресі. Австрійська поліція так і не зуміла розкрити організацію аж до розпаду імперії у 1918 році.

Дипломатія та пропаганда

Томаш Масарик розумів, що його першочерговим завданням є схилити до ідеї незалежної Чехословаччини суспільну думку на Заході та політичних лідерів західного світу. У квітні 1915 року Масарик вже не вперше зустрівся в Лондоні з авторитетним британським істориком-славістом Робертом Сітоном-Уотсоном.

Разом колеги відвідали й міністерство закордонних справ Великобританії та потрапили на прийом до секретаря міністра. Саме в міністерстві Масарикові порадили написати чіткий меморандум, котрий би можна було озвучувати європейським політикам.

Майбутній президент написав текст Independent Bohemia – саме в цьому тексті було чи не вперше чітко представлено концепцію майбутньої держави. У меморандумі для британського уряду Масарик намагався переконати місцевих політиків, що "чехи це словаки" і навпаки.

Без сумніву, мова йшла про політичну, а не етнічну концепцію. Об'єднана спільна держава чехів та словаків мала б викликати більший інтерес та підтримку західних лідерів. Масарик дещо маневрував, щоб не сказати лукавив, керуючись політичною доцільністю. При падінні імперії така концепція, без сумніву, була правильною.

Водночас, певне напруження між словаками та чехами не зникло ані в час першої "масариковської" республіки, ані в час Другої світової війни, ані під час "соціалістичного" періоду. Зрештою, це напруження розв'язалося шляхом дезінтеграції чехословацької держави вже за президента Вацлава Гавела і було формально узаконене в перший день 1993 року.

Тим часом, пропаганда йшла з перемінним успіхом. Товариш Масарика, Ернест Деніс, почав видавати часопис La Nation Tcheque в Швейцарії для франкомовної публіки. Водночас планувався й журнал чеською мовою – Československá samostatnost, котрий мав пропагувати ідею незалежності серед емігрантів в Європі.

Обидва видання фінансував давній друг Томаша Масарика, американський мільйонер, філантроп Чарльз Крейн. У червні 1915 року ці часописи були використані для масштабної кампанії в рамках святкування 500-ліття спалення Яна Гуса. Ювілей дав привід провести ряд дискусій та опублікувати тексти про чеську історію та ідентичність.

Чеський закордонний комітет

Поки професор Масарик обіймав посаду професора в університеті Лондона, де викладав славістику та пропагував ідею чеської незалежності, епіцентр руху опору перемістився в Париж.

Саме тут у жовтні 1915 року було створено Чеський закордонний комітет (Český komitét zahraniční) на чолі з Едвардом Бенешом. Вже 14 листопада комітет "оголосив війну" імперії Габсбургів, видавши маніфест, котрий наголошував, що "чехи усвідомили, вони повинні самі про себе дбати".

На той час до незалежників приєднався ще один ключовий гравець – словак Мілан Растіслав Штефаник. Штефаник був пілотом французьких повітряних сил.

Молодий чоловік завдяки особистим зв'язкам мав "виходи" на найвищі щаблі французької політики, включно контактів на французького прем'єр-міністра Арістида Бріана.

Саме Штефаник був ініціатором перетворення Чеського комітету на прототип уряду в екзилі, саме він послідовно відстоював ідею єдності чехів та словаків. Зрештою, Штефаник домовився про зустріч Масарика з французьким прем'єром.

Зустріч чеського професора з Арістидом Бріаном розтопила лід навколо чехословацького питання. Коли 3 лютого 1916 Масарик виклав французькому можновладцю свій план повоєнного поділу Австро-Угорщини, який передбачав створення Чехословаччини та окремої держави південних слов'ян, Бріан вислухав з ентузіазмом.

Про їхню зустріч приязно написали в Times та Journal des debats. Незалежникам нарешті вдалося потрапити на сторінки світової преси, а не лише власних часописів.

Не гаючи часу, вже цього ж місяця Чеський комітет перейменували спершу на Народну раду чеських земель, а згодом на Народну чехословацьку раду (Národní rada československá).

Новостворена рада чітко розуміла, на що треба тиснути, для отримання незалежності. В умовах війни легітимізувати свої вимоги та бажання можна лише одним чином – перемігши на полі бою. Перед чеськими та словацькими політиками постало нове завдання – сформувати власні збройні сили ще неіснуючої держави.

Чехословацькі легії

Первинна ідея полягала у формуванні збройних угрупувань із числа військовополонених та емігрантів. Найбільший потенціал в цьому сенсі мала все ще царська Росія. На переговори до царя Миколи ІІ виїхав один з лідерів чехословацького руху опору, заступник очільника Народної ради та найближчий соратник Масарика, Йозеф Дюріх.

Російський цар загалом не заперечував проти ідеї створення чехословацьких відділів, проте лише у випадку, якщо вони залишиться під його командуванням.

Скоординувавши свою діяльність з місцевими чеськими організаціями, Дюріх домігся відкриття офісу для запису чехословацьких добровольців, котрий відкрили на київській Дарниці.

Ідея власних військових формувань користувалась успіхом, чехи та словаки, котрі знаходились в таборі для військовополонених в Києві, почали масово записуватись в добровольці. Водночас, ситуація ускладнювалась небажанням царя поступитися керівництвом над новоствореними формуваннями.  

В інших країнах ситуація виглядала ще безрадісніше – США, де налічувалась велика діаспора чехів та словаків, зберігали нейтралітет, тому сформувати там свої військові одиниці було нереально. В інших західних країнах чехів та словаків, здавалося, було надто мало, для того, щоб організувати дієві військові організації.

Тим часом пропаганда виходила на якісно новий рівень. Масарик наполегливо читав лекції про загрозу пангерманізму та зустрічався з європейськими політиками.

В Лондоні почали випускати тижневик англійською The New Europe. Вже в листопаді наступного року чехословацькі незалежники заснували Чехословацький прес-офіс (Československá tisková kancelář, ČTK), котрий поступово забезпечував інформацією про події в Австро-Угорщині західні ЗМІ.

Попри всі старання чеських та словацьких політиків, реальні перспективи виглядали досить туманно. Все змінив 1917 рік та різкі геополітичні перестановки. На початку квітня 1917 року США нарешті оголосили війну Німеччині.

Ще важливіші події відбулися в царській Росії – падіння самодержавства в березні того ж року, та запровадження тимчасового уряду, відкрило перед чехословацьким проєктом нові перспективи. Необхідно було схопити ініціативу у свої руки. Вже в травні місяці Томаш Ґаріґ Масарик вирушив через Скандинавію до Росії.

Масарик застосував увесь свій хист, досконале знання російської мови, зв'язки з російськими політиками та відточене ораторське мистецтво, все було на боці майбутнього президента. ТҐМ проводив зустрічі з чеською громадою в Російській імперії, виступав перед студентами в Київському університеті.

Саме в Києві 6 травня 1917 року відбулися збори чеських та словацьких організацій, котрі висловили свою лояльність Народній Раді. Окрім суспільної підтримки Масарику вдалося головне – Тимчасовий уряд на чолі з Керенським не заперечував проти того, щоб чехословацькі військові формування підпорядкувалися безпосередньо Народній Раді.

Для цього в Києві була заснована Комісія для організації чехословацьких військових частин. Зрештою, також французький уряд підтримав ідею Масарика про дислокацію 30 тисяч чехословацьких вояків на своїй території.

Таким чином, Народна чехословацька рада, фактично стала прототип уряду у вигнанні все ще неіснуючої Чехословаччини. Масарик отримав можливість сформувати власну повноцінну армію.

Чехословацькі частини практично одразу кинулися в бій на галицькому фронті. Битва біля містечка Зборів на Тернопільщині стала зоряним часом чехословацьких відділів, котрі вже після війни почнуть називати "Чехословацькими легіяни".

Перемога під Зборовом під час тзв. Червневого наступу, нехай і не переламала хід війни на російську користь, проте дала можливість прекрасно проявити себе чехословакам.

На тлі деморалізованих росіян, ентузіазм чехословаків, котрі усвідомлювали свою місію боротьби за свою державу, справляв неабияке враження. Як наслідок цього успіху, чехословакам було дозволено сформувати власний військовий корпус, котрий становив декілька десятків тисяч воїнів.

Водночас битва під Зборовом мала великий ідеологічний резонанс на Заході – політичні лідери зрозуміли, що "Чехословаччина" це не лише теоретичний конструкт кількох інтелектуалів, але що за цим проєктом стоять тисячі військових, котрі готові битися та вмирати за майбутню державу.

Аналогічний ефект Зборівська битва мала і на самих чеських та словацьких землях – ідея незалежності проникла в широкі суспільні маси і резонувала в суспільстві вже до перемоги, котрої довелося чекати ще більше року.

Більшовики

Карколомні повороти Першої світової війни знову втрутились в плани чехословацьких незалежників. Більшовицький переворот та підписання Брест-литовського миру в березні 1918 року загнали Чехословацьку армію в патову ситуацію.

Легіонери знаходились на території Росії, котра фактично капітулювала перед країнами Четверного союзу. Воювати за таких умов самотужки не було ані сенсу, ані можливості.

Врешті, місцеве представництво Народної ради досягло угоди з більшовиками – всіх військових мали транспортувати до Франції потягами через Урал, щоб оминути ворожі території.

Проте постійні менші чи більші конфлікти та зростання недовіри між чехословаками та більшовиками ускладнювали перехід армії на інший бік кордону. Коли в квітні 1918 року біля Владивостоку висадились японці, більшовики побоювались можливого союзу та загрози для власної влади. Тому транспортування через Сибір знову було зупинене – цього разу легіонери мали їхати через Архангельськ та Мурманськ.

Такий варіант не влаштовував вже самих чехословаків, котрі запідозрили, що їх хочуть віддати в руки німців. Зрештою, остаточно владнати ситуацію з легіонерами вдалося лише в листопаді 1918 року, коли в Росію особисто приїхав Штефаник як представник нового уряду тепер уже незалежної Чехословаччини.

Поки "російські" легіонери блукали сибірськими залізницями, чехословаки дарма часу не гаяли – інші військові формування легіонерів були утворені у Франції та, передусім, в Італії, де їхня кількість в 1918 році сягнула 20 тисяч осіб.

Вже в серпні того ж року ці відділи були залучені до фронтових боїв проти німців. Таким чином, чехословацькі військові виборювали для своєї влади легітимність та простір для дипломатичного вирішення питання майбутньої Чехословацької республіки.

Америка

США відігравали важливу роль в житті сім'ї Масариків. Дружина майбутнього президента Шарлотта Ґаріґ була американкою, сам Масарик часто і з радістю навідувався за океан – там його завжди чекала родина дружини та численні друзі. Зв'язки професор мав на найвищому рівні.

Читайте також: Шарлотта Ґарріґ Масарикова. Замальовка до 170-річчя від дня народження

Багатолітня дружба пов'язувала Масарика з Чарльзом Крейном, металургійним магнатом. Крейн не лише фінансував видання журналів чехословацьких незалежників, але й допомагав особисто – коли син Масарика, Ян (майбутній міністр закордонних справ Чехословаччини) в юності був відправлений "на перевиховання" в Америку – роботу він отримав саме на фабриках Чарльза Крейна.

Американський філантроп не залишився осторонь у ключовий час становлення Чехословаччини. Коли ТҐМ навесні 1918 року приїхав в Америку, саме завдяки зв'язкам Крейна майбутній президент Чехословаччини зміг зустрітися зі своїм американським колегою – ключовою постаттю в процесі перерозподілу кордонів в повоєнній Європі – президентом США Вудро Вілсоном.

19 червня 1918 року Масарик зайшов в Овальний кабінет Білого дому. Вілсон здебільшого розпитувався про ситуацію в Росії – більшовицькі маневри викликали інтерес та острах. Проте Масарик зумів аргументувати головне для нього питання – незалежність Чехословаччини.

Перші уявлення Вудро Вілсона, сформульовані в знаменитій програмі "14 пунктів" передбачали радше автономію народів Австро-Угорщини. Після зустрічі з Масариком, вже 28 червня державний департамент США заговорив про "цілковите визволення народів від австрійського тиску".

Переговори з Вудро Вілсоном супроводжувалась для Масарика численними зустрічами з чеською та словацькою діаспорою. Мітинги в Америці вже нагадували справжню зустріч президента країни. Масарика тепло вітали на велелюдних мітингах.

Водночас не дрімали і його колеги – в квітні того ж року в Римі відбувся конгрес народів Австро-Угорщини, на якому Народну раду представляли Бенеш та Штефаник. Проголошене всіма слов'янськими народами бажання покинути імперію Габсбургів, без сумніву, мало належний вплив на суспільну думку на Заході.

Врешті, на початку вересня держдепартамент США визнав Народну раду Чехословаччини офіційним політичним представництвом майбутньої держави. Ще раніше, в кінці червня, аналогічний крок зробив французький уряд. В серпні приєднався й британський уряд Її Величності.

Таким чином Народна рада на чолі з Томашом Ґаріґом Масариком набула правової суб'єктності та де факто стала представником чехословацького народу ще до створення самої держави чехів та словаків. Масарик мав владу та військо. Залишалося лише дочекатися капітуляції Габсбургів – все свідчило про те, що це лише питання часу.

Важливим результатом візиту в США стала й тзв. "Піттсбурзька угода" - підписана в травні за участі Томаша Масарика. Чеські та словацькі організації підтримали програму єднання. Штефаник, слідом за Масариком, наголошував, що "ми переможемо лише в разі, якщо чехи та словаки триматимуться разом". Уявлення про Чехословаччину як єдино правильний формат майбутньої держави набув чітких обрисів.

Жовтень

Поки Масарик з колегами збирали успіхи на міжнародній арені, думка про незалежність поступово ставала все популярнішою й у самій майбутній Чехословаччині. Якщо в 1914 році лише горстка ентузіастів пропагувала незалежницьку ідею, то протягом наступних чотирьох років ситуація повільно, але впевнено змінювалась.

Прихід нового Цісаря Карла І в 1917 році, часткове послаблення цензури та відновлення роботи віденського парламенту, застало чехів та словаків в геть інших настроях, ніж на початку війни.

Дипломатичні успіхи за кордоном та перемоги чехословацьких легіонерів на фронтових полях, неабияк підсилили чехословацьку самосвідомість та ідентичність. Представники культурних кіл видали спільний маніфест до своїх депутатів, у якому закликали відстоювати чехо-словацькі права.

В результаті в січні 1918 депутати прийняли "Декларацію трьох королів" (Tříkrálová deklarace), у якій вимагали дотримуватися права на самовизначення народів Австро-Угорщини та надати їм автономію.

Не останню роль в цій події зіграв також більшовицький переворот та мирні переговори в Брест-Литовську, котрі мобілізували досі невизначених депутатів.

В умовах, коли незалежницька думка все ще могла бути переслідувана як "державна зрада", така декларація була серйозним кроком на шляху до незалежності. Поступово мобілізувались та приходили до спільного знаменника й місцеві політичні партії.

14 жовтня 1918, коли вже почалися переговори між США та Австро-Угорщиною, Народна рада представила свій тимчасовий уряд. На разі, він складався лише з трьох членів – Масарика, котрий все ще був в Вашингтоні, Бенеша, котрий перебував в Парижі та Штефаника, котрий якраз прямував до Сибіру – вести переговори з легіонерами.

У Празі місцеві політики оголосили загальний страйк. Відень зреагував так, що надіслав до Праги армію, переважно угорських вояків. Попри напругу в місті, імперія Габсбургів вже була надто слабкою.

Коли Карл І нарешті погодився на первинну програму Вудро Вілсона, котра передбачала перетворення монархії на федерацію, американський президент відмовився. Тепер мова вже не йшла про федерацію, слов'янські народи імперії вимагали незалежності. США були готові піти назустріч їхньому бажанню.

На напруження в Празі блискавично зреагував й Масарик – 18 жовтня він опублікував тзв. "Вашингтонську декларацію", котра була підписана не лише ним, але й Бенешом та Штефаником.

В англійській пресі цей документ був опублікований під назвою   Declaration of Independence of the Czechoslovak Nation by its Provisional Government. Тимчасовий уряд на чолі з Масариком, спираючись на принципи Вудро Вілсона, історичні права чехів та словаків, принцип самовизначення народів, де факто оголошував на території Чехословаччини незалежну демократичну республіку.

Підтримка Вудро Вілсона фактично означала перемогу Тимчасового уряду. Одразу ж була запропонована спільна зустріч представникам Національного комітету, котрий діяв в Празі – на нейтральній території в Женеві.

Вже через декілька днів пражани вирушили на зустріч у Швейцарію. Імперія Габсбургів розпадалась і вже не могла чинити реального опору.

Незалежність

Ключові події 28 жовтня 1918 року відбувалися в двох містах. В Женеві Едвард Бенеш зустрівся із делегацією Національного комітету на чолі з Карлом Крамаржом. Саме там було прийнято остаточне рішення – Чехословаччина буде демократичною республікою, президентом стане Томаш Ґаріґ Масарик, а прем'єром сам Крамарж.

У самій Празі, тим часом, зранку ще мало що свідчило про те, який доленосний день очікує на чехів та словаків. Напередодні описаних подій, Австро-Угорський уряд прийняв нові умови Вудро Вілсона для початку мирних переговорів.

Проте, коли 28 жовтня ця звістка дійшла до Праги, на інформаційній таблиці газети Народна політика (Národní politika) з'явилось повідомлення про перемир'я та фактичне завершення війни.

Фактично, місцеві мешканці дещо передчасно видавали бажане за дійсне, адже де факто війна завершилась лише через два тижні. Проте ентузіазм пражан вже неможливо було спинити. Звістка про мир моментально розлетілась Прагою і на центральних площах спонтанно збиралися натовпи людей.

Першим, хто виступив біля пам'ятника святого Вацлава в центрі міста зі словами "Ми вільні!" був католицький священник та член правління аграрної партії Ізідор Заграднік.

Після виступу Заграднік попрямував до головного вокзалу в Празі (який згодом буде перейменовано на вокзал імені Вудро Вілсона) і звідти розіслав телеграми в різні куточки Чехословаччини.

Падіння Габсбургів в Празі проходило без кровопролиття та особливих ускладнень. Натовпи людей спонтанно займали урядові будівлі, зривали Австро-Угорські прапори.

Біля 5 години вечора в Народному домі (Obecný dům) в центрі Праги зібралися представники Національно комітету і проголосували два документи: Закон Національного комітету про створення самостійної чехословацької держави та Звернення Національного комітету щодо створення незалежної держави:

"Чехословацький народе! Твоя віковічна мрія здійснилася. Сьогодні чехословацька держава поповнила ряди незалежних, вільних, культурних держав світу.

Національний комітет, наділений довірою всього чехословацького народу, перейняв до власних рук керування державою як єдиний та відповідальний орган.

Чехословацький народе! Все, що ти тепер робитимеш, з цієї миті ти робитимеш як новий вільний член великої родини самостійних та вільних народів…"

Під Законом про створення незалежної держави поставили підписи п'ятеро керівників Національного комітету: Антонін Швегла, Їржі Стшібрни, Алоїс Рашін, Франтішек Соукуп, Вавро Шробар. Чехословаччина стала незалежною державою.

Епілог

Незабаром Томаш Ґаріґ Масарик тріумфально повернувся в Чехословаччину і був офіційно обраний президентом республіки 11 листопада 1918 року. Відтоді і до сьогодні ТҐМ став "Президентом – визволителем" (Prezident osvoboditel) або ж просто "Таточком Масариком" (Tatíček Masaryk).

Роль президента Масарика в становленні Чехословаччини справді важко переоцінити. У Чехії навряд чи знайдеться більш шанована історична постать, ніж Томаш Ґаріґ Масарик.

Перші місяці й роки нової держави не були безхмарними. Попри міжнародне визнання, залишився ряд локальних проблем – польські сусіди мали власну думку щодо області навколо Тєшіна, угорське керівництво мало претензії щодо деяких словацьких територій, німецька меншина теж створювала власні автономні прецеденти.

Окремою історією стало приєднання Підкарпатської Русі (сьогоднішнього Закарпаття на західній Україні), котра була остаточно приєднана завдяки Версальській системі договорів, зокрема завдяки Тріанонському договору, підписаному в червні 1920 року.

Версальська конференція, на якій "велика трійка" - Вудро Вілсон, Жорж Клемансо та Девід Ллойд Джордж креслили нові кордони в Європі, для чехословаків стала легкою прогулянкою.

У той час, коли представники інших народів просили, вимагали, випрошували часточку своїх територій, Едвард Бенеш, котрий був головним представником чехословаків у Версалі, вже приїхав у Францію переможцем.

Багаторічна дипломатична діяльність Масарика, Бенеша та Штефаника дала свої плоди – особиста симпатія та попередні домовленості зіграли важливу роль.

Згідно Версальських домовленостей Чехословаччина отримала навіть більше, ніж спершу розраховувала. І на чолі цього геополітичного та дипломатичного процесу стояв Томаш Ґаріґ Масарик – професор-славіст, котрий ще за декілька років до цього, навіть не задумувався про незалежну чехословацьку республіку.