Про роль адвокатів у радянських політичних справах у 60–80-ті рр. ХХ ст.

"Історична правда" публікує цей текст із люб'язного дозволу автора.

Саме таким захисником Стуса у судовому процесі 1980 року був Медведчук. Він не підтримав жодне з клопотань підсудного, залишивши їх вирішення на розсуд суду, не поставив жодного питання свідкам.

У захисній промові Медведчук погодився з правильністю класифікації обвинуваченням дій Стуса як антирадянської агітації та пропаганди з метою підриву радянської влади і лише зауважив, що вирок буде справедливим та обґрунтованим, якщо судом будуть ретельно вивчені та враховані всі обставини, які характеризують особистість підсудного, його ставлення до праці, фізичний стан та стан здоров'я.

І в багатьох інших політичних процесах в СРСР захист проводився за такими зразками. Ось як писав про нього Володимир Буковський у своїй книзі спогадів "І повертається вітер":

"До суду ці "захисники" обробляють свого підзахисного, умовляють його каятися, давати потрібні свідчення, навіть намагаються вивідати відомості, що цікавлять КҐБ.

На суді вони перш за все заявляють, що, як чесні радянські люди, засуджують погляди свого підзахисного, жахаються глибині його падіння і лише насмілюються смиренно просити Високий Суд про пом'якшення покарання, враховуючи молодість (або, навпаки, похилий вік), недосвідченість, першу судимість, слабке здоров'я, важке дитинство, малолітніх дітей, розкаяння і готовність чесною працею спокутувати свою провину і шкоду, завдану суспільству.

Бували такі курйозні випадки, коли адвокат настільки захоплювався роллю обуреної радянської людини, що навіть суддя змушений був його зупиняти: – Товаришу адвокат, ви захищаєте або звинувачуєте?"

Проте я хочу заперечити цю презумпцію: були адвокати (і доволі багато – десятки!), які стверджували в суді, що їхній підзахисний невинуватий, і вимагали виправдувального вироку.

Саме це насамперед і відрізняє адвокатів-правозахисників від виконавців ролі у заздалегідь режисованому спектаклі. "Хроніка поточних подій" ("Хроника текущих событий", ХТС) містить тисячі посилань на деталі таких судових процесів.

У додатку наведений перелік 17 адвокатів-правозахисників (14 московських, 2 петербурзьких та 1 луганський) та їхніх підзахисних (я згадую переважно про ті справи, які мені відомі).

Існує ще одна хибна презумпція – мовляв, тоді було таке законодавство, і на його підставі правозахисники були засуджені законно, а коли законодавство змінилося – їх реабілітували. І, на жаль, ця маячня усталилася в масовій свідомості. А насправді усе було навпаки! Я не знаю жодного вироку за політичними статтями, який був би законним.

Найбільш розповсюдженими політичними статтями КК УРСР були 187-1 КК УРСР (аналог ст. 190-1 КК РРФСР), 187-3 КК УРСР (аналог ст. 190-3 КК РРФСР) – "Групові дії, що порушують громадський порядок", 62 КК УРСР (аналог ст. 70 КК РРФСР).

Зокрема, ст. 1871 карала до 3 років позбавлення волі за "Систематичне поширювання в усній формі завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само виготовлення або розповсюдження в письмовій, друкованій або іншій формі творів такого ж змісту".

А ст. 62 ч. 1 – до 7 років позбавлення волі та 5 років заслання за "Агітацію або пропаганду, проваджену з метою підриву чи ослаблення Радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, поширювання з тією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою літератури такого ж змісту", ч. 2 – до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання за ті ж самі дії, вчинені повторно або у воєнний час.

Твердження обвинувачення про "завідомо неправдиві вигадки" підсудного вимагало доказів наявності умислу – що він брехав і знав, що бреше. Адвокати-правозахисники, аналізуючи факти, доводили, що їхні підзахисні були щирі й казали, писали чи розповсюджували те, що вони вважали правдою, у що вони вірили.

А тому обвинувачення в наклепі на радянський державний і суспільний лад безпідставні, статті 187-1 та 62 не можуть бути застосовані, і підсудні мають бути виправдані. Не заперечуючи фактичні обставини справи, за виключенням випадків, коли факти не були доведені, адвокати підкреслювали повну законність і, більш того, високі громадянські мотиви своїх підзахисних, які намагаються відстояти гарантовані Конституцією СРСР права і свободи.

Навіть у ситуаціях, коли обвинувачені не заперечували дії, які їм інкримінувалися, але заявляли про свою невинуватість, адвокати вимагали виправдання. Таким був судовий процес над Володимиром Буковським у 1967 році. Він провів демонстрацію на захист Гінзбурга, Галанскова, Лашкової та Добровольського, незадовго до того заарештованих.

Буковський виготовив такі плакати, на яких зажадав відкритого судового процесу над ними та скасування деяких статей Кримінального кодексу, які, з його погляду, суперечили Конституції. Буковський не заперечив жодну зі своїх дій.

Він підтвердив, що організував демонстрацію, що вивів своїх приятелів на цю демонстрацію, що він виготовив гасла. Тобто все те, що охоплювалося складом злочину, він підтвердив, але вину свою не визнав. І ось перед його адвокатом Діною Камінською виникла складна професійна і моральна проблема. Як захищати людину, яка визнає, фактично, склад злочину, але не визнає свою провину?

По суті, ця проблема завжди теоретично існує в адвокатурі. Вважалося, що можна захищати злочинця, але не можна захищати злочин. У цьому випадку виявлялося, що адвокат повинен був вчинити саме так.

Камінська пішла на це, і вона поставила питання про повне виправдання Буковського, доводячи, що його дії відповідають Конституції. Про цю та інші справи Діни Камінської детальніше можна прочитати в її чудовій книзі "Записки адвоката", яку опублікувала двома виданнями Харківська правозахисна група у 1993 та 2015 рр.

Всупереч широко поширеному погляду, іноді адвокатам вдавалося впливати на перебіг судових процесів та пом'якшувати покарання. Наведемо відповідні приклади.

Софія Василівна Калістратова захищала робочого Віктора Хаустова, якого звинувачували в організації 22 січня 1967 року на площі Пушкіна демонстрації протесту проти арешту Гінзбурга та в злісному хуліганстві.

Вироком від 16 лютого 1967 року він був засуджений до трьох років за статтею 190-3 і до двох років за статтею 206 з відбуванням ув'язнення в колонії суворого режиму.

У своїй захисній промові Софія Василівна наполягала на виправданні Хаустова за статтею 190-3 (переконливо доводячи, що час і місце демонстрації спеціально були вибрані так, що громадський порядок і робота транспорту не порушувалися), а також вимагала перекваліфікації ст. 206 на ст. 191-1 (опір дружиннику) і застосування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.

Верховний суд РРФСР частково прислухався до її аргументів: стаття 206 була замінена, і хоча термін залишився таким самим – три роки, але вже в колонії загального режиму. На ті часи це була перемога.

Влітку 1968 року Софія Василівна на прохання Петра Григоренка разом із ще трьома московськими адвокатами Леонідом Поповим, Юрієм Поздєєвим і Володимиром Роммом виїжджає в Ташкент для захисту групи активістів кримськотатарського руху: Ахмета Малаєва , Ібраїма Абібуллаєва, Енвера Абдулгазіева, Редван Сеферова, Ідріса Закерьяева, Халіла Салетдінова і Ешрефа Ахтемова.

Вони обвинувачувалися у проведенні мітингів у місті Чирчик, поширенні документів, що містять "завідомо неправдиві вигадки", у зборі коштів для "різних незаконних дій".

Це був початок різкого посилення репресій проти кримських татар, які після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року, який зняв з них звинувачення у зраді, активізували боротьбу за повернення на батьківщину.

Справа була сфабрикована не надто ретельно. Московські адвокати в судовому засіданні каменю на камені не залишили від обвинувального висновку.

Збереглося формулювання Калістратовою правової позиції у цій справі: "Рух кримськотатарського народу за повернення до Криму носить масовий характер. Звернення з листами, заявами, проханнями в урядові і партійні органи, спрямування в ці органи делегацій і окремих представників здійснюються в межах конституційних прав і не можуть бути визнані злочинними.

Для визнання Абібуллаєва, Ахтемова, Абдулгазіева та інших винними в скоєнні кримінального злочину треба встановити їхню конкретну індивідуальну провину, довести, що ними вчинено дії, прямо передбачені Кримінальним кодексом.

Таких доказів немає, таких кримінально караних дій Абибуллаев, Ахтємов, Абдулгазіев та інші не вчинили. Тому справу треба припинити за відсутністю складу злочину".

Дружна позиція високопрофесійного захисту призвела до надзвичайно м'якого вироку – всі обвинувачені отримали або дуже невеликі терміни або умовне покарання та були звільнені з-під варти в залі суду.

Суддя Сергєєв за цей занадто м'який вирок був звільнений з роботи. Софія Василівна та інші адвокати подали касаційну скаргу, домагаючись повного виправдання, але цього вже, звичайно, не відбулося.

У жовтні 1968 року відбувся судовий процес у справі про демонстрацію на Красній площі 25 серпня 1968 року. Семеро демонстрантів 25 серпня о дванадцятій годині дня сіли на парапет у Лобного місця й одночасно розгорнули плакати: "За нашу і вашу свободу!", "Руки геть від ЧССР!", "Ганьба окупантам!", "Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!".

У ту ж хвилину пролунали свистки (в КҐБ знали про їхній намір!), на них налетіли люди в штатському, вирвали плакати, побили і заарештували. Наталію Горбаневську та Віктора Файнберга запроторили в психушку, і тому перед судом постало п'ятеро учасників.

Лариса Богораз захищала себе сама, Діна Камінська захищала Павла Литвинова, Юрій Поздєєв – Костянтина Бабицького, Софія Калістратова – Вадима Делоне, Микола Монахов – Володимира Дремлюгу.

Демонстрантів обвинувачували в злочинах за статтями 190-1 та 190-3 КК РРФСР. Адвокати сформулювали таку позицію: закон не передбачає кримінальну відповідальність за переконання, але тільки за злочинні дії, прямо передбачені кримінальним законом і за наявності обов'язкових ознак.

Така бездоганна правова позиція давала можливість, не вступаючи з судом у суперечки по суті правдивості чи хибності висловлювань підзахисних, наполягати на їхньому виправданні. Усі захисники вимагали від суду виправдати підсудних.

Під час перехресного допиту в судовому засіданні Калістратова довела суду, що п'ять "свідків" звинувачення (кожен з яких стверджував, що опинився на Красній площі випадково і з іншими не знайомий) служать в одній і тій самій військовій частині – 1164.

Проте вирок передбачав 3 роки ув'язнення Володимиру Дремлюзі, 2 роки та 10 місяців – Вадиму Делоне, заслання на 5, 4 та 3 роки Павлу Литвинову, Ларисі Богораз та Костянтину Бабицькому відповідно.

У ті ж дні Юлій Кім написав пісню "Адвокатский вальс". Він казав: "У мене є пісня, вона присвячена всім адвокатам, які насмілювалися захищати дисидентів, часто позбавляючи себе тим самим кар'єри.

Офіційно вона присвячується Софії Василівні Калістратовій і Діні Ісааківні Камінській, адже я з ними був більше знайомий. Вони захищали близьких мені людей і, природно, я теж з ними подружився, і часто адвокати самі ставали учасниками дисидентського руху".

Наприкінці жовтня 1968 року Софія Василівна вдруге їде в Ташкент разом з адвокатами Юрієм Саррі та Леонідом Поповим брати участь у процесі над п'ятьма активістами кримськотатарського руху – Ідрісом Касимовим, Шевкетом Сейтаблаєвим, Люманом Умаровим, Леннарою Гусейновою і Юсуфом Расіновим. Звинувачення стандартне – "поширення завідомо неправдивих вигадок" за статтею 194-1 КК УзССР (аналог статті 190-1 КК РРФСР).

Софія Василівна, як завжди, робить докладний запис судового засідання, і вже 31 жовтня інформація про процес з'являється в ХТС. У її адвокатському досьє є дослівний запис свідчень одного з підсудних про те, чому він підписав звернення до діячів культури:

"У мене досі перед очима той день, коли нас висилали. Батько був на фронті. Ми тільки-но отримали повідомлення про його загибель. Нас було шестеро братів і одна сестра, мені, старшому, одинадцять років. Напівроздягненими, без речей нас запихали у вантажівку, сестричка була в одному панчішці… Через рік в живих я залишився один. Ось цими руками я викопав шість могил у піску…".

А потім, в тому ж досьє, цитата, яка визначає позицію захисту: "Критика окремих заходів, дій окремих представників влади не порочить лад, а зміцнює лад (ст. 125 Конституції СРСР)". Вирок, як і на попередньому Ташкентському процесі, був досить м'яким, підзахисні були засуджені до одного року позбавлення волі й звільнені в залі суду.

На початку січня 1969 року Софія Василівна виїжджає в Гулістан, де на активіста кримськотатарського руху С. Сейтмерова було заведено кримінальну справу за звинуваченням у хуліганстві, загрозі вбивства, шахрайстві при зборі грошей.

Під час допиту свідків у судовому засіданні Софії Василівні вдається довести неспроможність доказів, довести алібі підзахисного. Звинувачення розсипається, суддя змушений відправити справу на дослідування, в ході якого справу припиняють.

Також звільненням закінчилася справа Івана Яхимовича, якого Софія Василівна спромоглася витягти з психушки. Детальніше про цю та інші справи, про життя Софії Василівні можна прочитати в чудовій книзі спогадів про неї "Заступниця", яка вийшла друком у видавництві "Звенья" в 1997 році.

Щодо ролі адвоката в радянських політичних процесах доречно процитувати Володимира Буковського (передача Радіо "Свобода" 10 вересня 2006 року, присвячена пам'яті Діни Камінської):

"Насамперед потрібно якось визначити, що означала адвокатура у нас в той час у наших справах. Спочатку було зрозуміло, що адвокат не може змінити нашу долю. Рішення приймалися нагорі, у ЦК, аж до вироку. Адвокат, звичайно, що б він не робив в залі суду, домогтися якихось істотних змін долі свого підзахисного не міг. І це все спочатку знали.

Однак була інша важлива річ. А саме – суспільство і громадська реакція. У той час за стосунками з судами досить уважно стежило російське суспільство і реагувало. Писалися протести, причому, іноді, мало не половина Академії наук або Спілки письменників у цю справу втручалися.

І для них була дуже важлива позиція адвоката. Адже вони не могли потрапити до зали суду, і знати, що там відбувається, – їм важко було зрозуміти, винувата людина чи невинувата.

Тому, якщо адвокат брав на себе сміливість сказати, що його підзахисний невинуватий, це було важливим моментом у боротьбі суспільства із владою. А сказати таку річ було досить небезпечно. Оскільки влада вимагала, щоб адвокати були частиною звинувачення і робили те, що їм наказали".

Як справедливо зауважив у тій самій передачі Іван Толстой, адвокат був дуже важливою фігурою у справі створення інституту громадської думки, яка була в кінці 60-х – на початку 70-х на висоті, і що одне із завдань захисників на політичних процесах полягало в тому, щоб не дати суду і прокурору перетворити політичного в'язня на кримінальника.

А я ще додам, що тези адвокатів відносно невинуватості підсудних були ключовими для розуміння політичних процесів у СРСР і міжнародною громадськістю та подальших її дій, спрямованих на захист правозахисників.

Луганський адвокат Неля Яківна Немиринська згадувала у своїй прекрасній книзі спогадів "Про судові справи і трохи про себе", опублікованій Харківською правозахисною групою" у 2014 році (дуже раджу прочитати майже детективну історію про її захист братів Крейніних у Луганську, який завершився виходом з СІЗО, виправданням та звільненням з посад першого секретаря обкому КПУ та начальника Луганського обласного управління КҐБ!), що адвокатів викликали до КҐБ та вимагали всупереч Правилам адвокатської етики не висувати вимогу виправдання їхніх підзахисних.

Щоб захищати підсудних у політичних процесах, треба було мати спеціальний допуск. І тим не менш, знаходилися адвокати-правозахисники, які захищали своїх підсудних так, що спостерігачі були впевнені: після такого захисту обвинувальний вирок просто неможливий!

У деяких процесах, навіть якщо захисники не наважувалися прямо ставити питання про виправдувальний вирок, вони не могли зрадити професію й доводили неприйнятність аргументів обвинувачення.

Наприклад, присутні на процесі Генріха Алтуняна наприкінці березня 1981 року згадують, як у його адвоката Володимира Корабльова тремтіли руки, коли він промовляв свою захисну промову, але він фактично доводив невинуватість Алтуняна по всіх епізодах обвинувачення.

"Петербурзький романс" Олександра Галича, присвячений декабристам і написаний наприкінці того ж серпня 1968 року, закінчується такими рядками:

Повторяется шёпот,

Повторяем следы.

Никого ещё опыт

Не спасал от беды!..

И всё так же, не проще,

Век наш пробует нас –

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь,

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь

В тот назначенный час?!

Где стоят по квадрату

В ожиданьи полки –

От Синода к Сенату,

Как четыре строки?!

Адвокати-правозахисники "виходили на площу" кожного разу, коли захищали в судах своїх підзахисних від переслідувань. Вони явочним порядком захищали право в неправовій державі і, я певен, в кінцевому рахунку перемогли.

"Адвокатський вальс" Юлія Кіма – не єдина пісня, присвячена адвокатам. "Песенка о дальней дороге" Булата Окуджави присвячена Борису Золотухіну. Ось її текст.

Забудешь первый праздник и позднюю утрату,

когда луны колёса затренькают по тракту,

и силуэт совиный склонится с облучка,

и прямо в душу грянет простой романс сверчка.

Пускай глядит с порога красотка, увядая,

та гордая, та злая, слепая и святая…

Что – прелесть её ручек? Что – жар её перин?

Давай, брат, отрешимся.

Давай, брат, воспарим.

Жена, как говорится, найдёт себе другого,

какого-никакого, как ты, недорогого.

А дальняя дорога дана тебе судьбой,

как матушкины слёзы, всегда она с тобой.

Покуда ночка длится, покуда бричка катит,

дороги этой дальней на нас обоих хватит.

Зачем ладонь с повинной ты на сердце кладёшь?

Чего не потеряешь – того, брат, не найдёшь.

От сосен запах хлебный,

от неба свет целебный,

а от любови бедной сыночек будет бледный,

а дальняя дорога…

а дальняя дорога…

а дальняя дорога…

Минуло 50 років. "Повторюємо сліди". І сьогодні адвокати захищають людей від переслідувань державою. Кількість адвокатів-правозахисників все збільшується, сьогодні судовий захист від держави вже не є такою ризикованою справою, як у 60-80-ті роки ХХ століття, це вже не вихід на площу.

Конституція України проголошує утвердження і забезпечення прав людини головним обов'язком держави. Проте ця норма залишається декларативною і далекою від реальності.

Найкращою формою взаємодії з державою є – виграти судовий процес проти неї. Тому співпраця правозахисників з адвокатами є сьогодні одним з магістральних, найважливіших напрямків боротьби за права людини.

Додаток

Софія Василівна Калістратова (1907–1989), Москва, захисник Віктора Хаустова (1967), Вадима Делоне у справі "демонстрації сімох" (1968), Івана Яхимовича (1969), Петра Григоренка (1969–1970), Наталії Горбаневської (1970).

Влітку 1970 Калістратова разом з Діною Камінською була відсторонена від участі в політичних справах, але багато консультувала інших адвокатів та рідних заарештованих правозахисників. У 1972–1975 захищала "відмовників", обвинувачених за "неполітичними" статтями Кримінального кодексу.

Діна Ісааківна Камінська (1919–2006), Москва, захисник Володимира Буковського (1967), Юрія Галанскова на "процесі чотирьох" (1967), Анатолія Марченка (1968), Лариси Богораз та Павла Литвинова у справі "демонстрації сімох" (1968) (у суді Лариса Йосифівна заявила про свій намір здійснювати свій захист самостійно, тобто Камінській довелося обмежитися роллю захисника Литвинова), Іллі Габая та Мустафи Джемілєва (1970).

Надалі Камінська не допускалася до участі в політичних процесах, їй не дозволили, зокрема, захищати вдруге Володимира Буковського (1971), Сергія Ковальова (1975), Андрія Твердохлєбова (1975–1976). У 1977 р. емігрувала в США.

Борис Андрійович Золотухін (1930), Москва, захисник Олександра Гінзбурга на "процесі чотирьох" (1967), за свою захисну промову в процесі був виключений з КПРС та Московської міської колегії адвокатів (ММКА), і не міг працювати адвокатом до 1988 року.

Микола Андрійович Монахов (1935), Москва, захисник Володимира Дремлюги у справі "демонстрації сімох" (1968), Г. Баєва (1969), Р. Умерова та Р. Емінова на "процесі десяти" (Ташкент, 1969), Владислава Недобори та Володимира Пономарьова в Харкові (1969), подав касаційну скаргу та брав участь у касаційних слуханнях у справі Аркадія Левіна в в тій же харківській справі (1970). Виключений з ММКА (1970).

Семен Львович Арія (1922–2013), Москва, захисник Вери Лашкової на "процесі чотирьох" (1968), Іллі Ріпса (1969), Генріха Алтуняна в харківській справі (1969), Владлена Павленкова (1970), Йосифа Менделевича на Петербузькому "самольотному" процесі (1970), Надії Ємелькиної (1971), Петра Старчика (1972.)

Володимир Якович Швейський (1919–1982), Москва; захисник Олександра Добровольского на "процесі чотирьох" (1968), Бориса Талантова (1969), Якова Сусленського (1970), Андрія Амальріка (двічі – у 1970–1971 та 1973), Володимира Буковського (1972), В. Г. Попова (1972), Віктора Красіна (1973), Мустафи Джемілєва (двічі – 1975–1976, 1979), не допущений до захисту Віктора Некіпєлова (1980), захисник Олексія Мясникова (1981), Тетяни Осипової (1980–1981), Івана Ковальова (1981–1982), В. Д. Кувакіна (1981); підписав разом з Софією Калістратовою, Діною Камінською та Семеном Арією лист до МККА (у 1968 році) на захист Бориса Золотухіна, позбавленого права на професію за позицію захисту Олександра Гінзбурга в "процесі чотирьох" у 1967 році.

Олена Анісімовна Резнікова (1923 – середина 1990-х), Москва, захисник на процесі семи активістів кримськотатарського національного руху (Ташкент, 1968), Юрія Шихановича (1973), М. Х. Нашпіця (1975), надавала юридичну допомогу Сергію Ковальову (1976–1979); захисник Іосифа Бігуна (1977), Фелікса Сереброва (1977), С. Б. Павленкової (1977), В. П. Хайло та М. Хайло (1978), Олександра Гінзбурга (1978), Олександра Огородникова (1979), Олександра Лавута (1980), Леонарда Терновського (1980), Фелікса Сереброва на попередній стадії (1981), Софії Калістратової у порушеній проти неї справі (1982), В. Н. Чернецького (1982–1983), Олени Боннер (1984).

Юрій Борисович Поздєєв (1930–1994), Москва, захисник на процесі семи активістів кримськотатарського національного руху (Ташкент, 1968), Іллі Бурмістровича (1968–1969), Костянтина Бабицького у справі "демонстрації сімох" (1968), Мустафи Джемілєва на касаційних слуханнях справи у Верховному суді Узбекської РСР (1970), С. М. Пономарьова (1970), О. Ю. Іофе (1970), Миколи Плахотнюка (1982); заборона МККА на захист В'ячеслава Ігрунова (1975), Павла Башкірова (1976).

Леонид Максимович Попов, Москва, захисник на процесі семи активістів кримськотатарського національного руху (Ташкент, 1968), на процесі 5 активістів кримськотатарського національного руху (Ташкент, 1969), Б. Цитленка (1975), Мальви Ланди (1977), Гліба Якуніна (1980), Лева Регельсона (1980).

Володимир Борисович Ромм (1934), Москва, захисник на процесі семи активістів кримськотатарського національного руху (Ташкент, 1968), Ю. Л. Гендлера (1968), Івана Сокульського (1970), Святослава Караванського (1970). Емігрував.

Лев Абрамович Юдович (1926), Москва, захисник Кроніда Любарського (1972), Петра Якіра (1973), брав участь в касаційних слуханнях у справі Габріеля Суперфіна (1974), захисник Сергія Григорьянца (1975), Андрія Твердохлєбова (1975–1976). Емігрував (1977), мешкає в Німеччині.

Давид Маркович Аксельбант (? – кінець 1990?), Москва, захисник М. Ш. Штерна (1974), Володимира Слєпака (1978), Валерія Абрамкіна (1980), Глєба Павловського (1982), В. І. Гриньова (1982), М. Г. Середи (1984), О. Л. Медведкової (1984), В. І. Бродського (1984), Фелікса Свєтова (1986).

Роман Мойсейович Бейзеров (1916–2007),Москва, захисник Юрія Гримма (1980), Володимира Гершуні (1983), В. К. Новосельцева (1983).

Олександр Григорович Поляк (? – не пізніше 2004?), Москва, захисник Віталія Помазова (1971, касаційні слухання), Вячеслава Бахміна (1980–1981), Юрія Шихановича (1984).

Лур'є Юрій Іосіфович (1920), Петербург, захисник Валерія Ронкіна (1965), Едуарда Кузнецова на Петербузькому "самольотному" процесі (1970), Г. З. Шура на кишиневському "околосамольотному" процесі (1971), емігрував (1973), мешкає у Виннипезі, Канада.

Рожанський Абрам Ісаакович (1913–2000), Петербург, захисник А. Шпильберга на ризькому "процесі чотирьох" (1971), Йосифа Мешенера (1970), Сергія Ковальова (1975). Емігрував до Ізраїлю (1976).

Неля Яківна Немиринська (1930–2012), Луганськ, захисник Віктора Хаустова (1971 – його друга справа), буддиста Бідії Дандарона (1972), Івана Худенка (1973), Віктора Некіпєлова (1974), Миколи Руденка в касаційній інстанції (1977), Йосифа Зісельса (двічі, в 1979 та 1985), братів Вадима та Ігоря Крейніних (1985–1986); захищала багатьох баптистів-"ініціативників", серед них Валентина Напрієнка, Олександру та Олексія Козорєзових, а також багатьох "відмовників", серед них Йосифа Бігуна, Валерія Пильникова, Олександра Фельдмана, Л. Д. Ройтбурда.