“Ця історія — висновок для моєї еміграції з СРСР”, - Андрій Кричак про побиття Медведчуком у 1973

Андрію Кричаку 62 роки і він мешкає в найменшому американському штаті Род-Айленд з 1990 року. За його словами, 48 років тому його побив чинний нардеп фракції ОПЗЖ Віктор Медведчук

Андрію Кричаку 62 роки і він мешкає в найменшому американському штаті Род-Айленд з 1990 року. "Ви часом не той самий Андрій Кричак, якого за легендою побив Віктор Медведчук у 1970 х, будучи в комсомольському оперативному загоні?", - запитую я у ФБ в повного тезки, на що за декілька днів несподівано отримую відповідь:

Так, я той самий Андрій Кричак, я тоді був у 9 класі середньої школи, мені було 15 років. Якщо я правильно пам'ятаю то моє ''затримання'' комсомольськими оперативниками відбулося 8-го листопада 1973 р.

Про цю історію, через яку Медведчука-студента відраховували з юридичного факультету КНУ, за останні декілька місяців неодноразово згадував історик Вахтанг Кіпіані в контексті суду з народним депутатом через книгу "Справа Василя Стуса".

 
Радянський паспорт Андрія Кричака

Її також детально описав історик і екс-нардеп Дмитро Чобот у книзі "Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука" 2001 року. Через неї чинний народний депутат фракції Опозиційна платформа "За життя", а тоді заступник Голови Верховної Ради України, позивався до історика по 99 епізодах книги, зокрема по 11 епізодах, пов'язаних з побиттям Кричака.

Медведчук вимагав спростувати інформацію про кримінальну справу №15-100, зокрема тезу, що "25 квітня 1974 року засудили В.Медведчука та його приятелів". Зрештою, Верховний суд України у 2007 році відхилив усі вимоги Медведчука, зобов'язавши його компенсувати усі судові витрати адвоката Дмитра Чобота Івана Макара.

"Йому навіть заборонили виїжджати за межі України, поки він не компенсує ці витрати", - прокоментував екснардеп.

Історія побиття Медведчуком учня 9 класу 112-ї школи міста Києва Андрія Кричака, за словами останнього, стала однією з причин, чому він - на той момент молодий керівник туристичної агенції, зрештою втік з "тюрми народів".

"Мабуть ця історія була на бекграунді мого рішення залишити СРСР. Вона була висновком для моєї еміграції".

Андрій Кричак виїхав до Греції через Югославію у 1989 році. Там, через американське консульство та Фонд Толстого, йому вдалося отримати політичний притулок у США. В Америці Кричак завершив коледж Род-Айленда за спеціальністю психотерапія, довгий час працював у лікарні психіатричної допомоги, а згодом відкрив свій психотерапевтичний кабінет.

"Останній раз я був у Києві на зустрічі свого шкільного класу 8 років тому – то було 38 років з випуску нашого класу. Усього нас було семеро, це з киянами включно, а випустилось нас у 1974-у році 21. 9-х вже нема, а інші приїхати не змогли, бо живуть по всьому світу".

Ми спілкувалися з Кричаком понад дві години, за які він розповів усе, що пам'ятає про побиття Віктором Медведчуком.



Побиття Медведчуком

Я був в 9 класі. То був вечір 8 листопада і я добре пам'ятаю цей день, бо це був день народження мого батька. Моя мати і батько жили в розлученні і я жив з мамою. На той час ми мешкали на Пушкінській у Києві.

І Хрещатик, і прилеглі райони були місцем, де я мешкав, гуляв, знайомився. В той день я був з двома моїми знайомими. Один був сусід мого однокласника Володимира Шульги, Олег Галета. Вже потім я дізнався, що Шульга став українським мільйонером.

А другого хлопця я бачив всього декілька разів. То був знайомий Олега Галети, прізвище Єфремов. Ми вийшли погуляти, подихати свіжим повітрям.

 

Не пам'ятаю який був день тижня. На той час я ще не курив, бо спробував курити вперше в 4 роки і коли спробував, то потім до кінця школи до цього не повертався. На Хрещатику, якщо йти з Бесарабки, то з правої сторони, це був Хрещатик 23 і там зліва під'їзд, в якому на першому поверсі був штаб комсомольського оперативного отряду. Оперативні комсомольці (сміється).

Ми стояли там розмовляли голосно. Підійшли три хлопці з червоними пов'язками, не представилися і попросили, щоб ми показали документи, звинуватили нас в тому, що ми були нетверезі. А ми в той час нічого не пили, ми були девятикласниками. До алкоголю я почав притулятися значно пізніше.

Нас взяли за руки і кажуть: "Пішли розбиратися". Два моїх знайомих вирвалися і відскочили. Тоді ті троє взяли мене за обидві руки і потягли до під'їзду і наверх. Я якось крутнувся і вискочив, побіг донизу. Як добіг і був майже на другому поверсі, почав відкривати двері, а в яку сторону вони відкриваються, не зорієнтувався. Вони мене догнали і почали бити на 6 ніг і 6 кулаків. Я лише закривав обличчя.

Якісь люди приходили виходили, хтось це бачив, вони відвели мене наверх, щось питали. Там проходив якийсь військовослужбовець і люди, які мешкали в тому під'їзді. Якісь люди бачили мене вже закривавленого. Хтось викликав швидку, мене госпіталізували, підрихтували, зробили рентген, побачили, що зламане праве ребро. А потім вранці мене забрав батько.



Про слідство та суд

Я себе погано почував, боліло в боці. До школи потім якийсь час не ходив, бо приходив до тями. Ми жили на вулиці Пушкінській, а прокуратура Ленінського району була на Червоноармійській, недалеко від нашого дому.

І мама відвела мене до прокуратури, відкрили справу і слідчий прокурор почав розслідувати. Він направив мене на експертизу, експерти зробили аналіз, було зламане ребро, розбита голова і ще щось. Але дві травми були серйозними.

І слідчий був, - Давидов, дуже приємна людина, дуже мені сподобався. А маму мою питали: "Що ж ви пішли до прокуратури? Думаєте вони щось зроблять?"

Я був достатньо залученим в судовий процес, ми ходили до суду та прокуратури, проводили досліди, встановлювали, що відбулося. Довели діло до суду, я прийшов на суд і їх покарали. Забрали прямо з зали в наручниках.

Таке побиття трапилось зі мною вперше, так мене ще ніхто не лупцював. Коли підростав, були сутички з ровесниками, але те побиття було дуже суворе.

Я це дуже переживав, а потім мені сказали, що в одного з підсудних, Яковенка, батько працює доцентом юридичного факультету КНУ, в Медведчука вже не пам'ятаю хто був, третій працював десь на заводі і в нього було щось люмпенівське, тихенький був хлопчик.

За весь час ні Медведчук, ні Яковенко, ні третій не мали жодних потягів вибачитись. Ніхто не казав "пробач, ми зробили щось не те".

Взагалі на суди у цій справі я ходив двічі — у районний та міський. На друге ж судове засідання я не ходив, мені сказали, що на нього можна не йти, бо вони будуть тягнути свої строки. А потім їх випустили.

Подальше розслідування проводилося вже у міській прокуратурі на Печерську. Мельниченко - прізвище другого слідчого. Після другого суду не знаю чи хтось в прокуратурі робив апеляцію, мабуть ні. Уже всім так набридло, я вже жив своїм життям, був в 10-му класі. Те що вони були десь 3 місяці за гратами, цього мабуть було достатньо.

Я не те, що так вважаю, я так відчував, що їм дали по мозгах, тим хто там сидів [на лаві підсудних]. Ні на судах ні деінде я з Медведчуком потім ніколи не спілкувався. Як склалася доля Авраменка і Яковенка я також не знаю.



Про сім'ю

Моя сім'я була зовсім не політична, жодних політичних знайомств ніхто не мав. Ми були досить здивовані, що все це дійшло до таких вершин і що їх трьох взяли під рученьки та й відвезли до тюрми. Батько був художник-оформлювач.

Мати закінчила технікум народного господарства і якийсь художній технікум в Лаврі. У мами було хворе серце та інвалідність другої групи, тому вона не працювала. В неї була пенсія, як у мене зараз. Інколи працювала скільки могла, але на той час вже не працювала.

Те, що воно розвернулося пізніше в такий спосіб [Медведчука поновили в КНУ] нікого не здивувало. Совок був совок завжди, своїх вони берегли і слідчого який довів це до суду, здається, репресували, бо після того я більше про нього не чув.



Про Медведчука

Комсомольські оперативні загони - це були добровільні народні дружини, туди зганяли тих, хто не були студентами, а самих студентів, які були комсомольцями до 28 років, їх об'єднували комсомольські оперативні отряди.

Вони вступали туди добровільно. Може їм там були якісь плюси коли вони навчалися, давали якісь заліки, я не знаю. Я сам ніколи не був в такому загоні, тому не можу нічим похвалитись.

Медведчук для мене ніколи не був особливою фігурою, він був один з трьох. Нічого спеціального я в ньому не бачив, він здається був тим, що грався муляжем пістолета і бив мене ним. Голова була розбита. А вони казали, що я впав і вдарився об перила.

 

Медведчук як політик — це горе для України. Бо там немає ніякої позиції, яка була б Україні в поміч. Він кум в Путіна, хрестив його дітей.

Мене після Медведчука били й інші люди, я не несу спеціальної образи на нього. Вважаю, за те що він мене побив, він три місяці заслужено відсидів у в'язниці.

Може те йому не пішло на користь, але він розвернув себе як професійний бізнесмен, тепер він мільйонер мабуть, захопив владу і може ще захопить, не дай Боже.

Я дивлюся, що знайти достатньо свідомих політиків зараз майже неможливо. Тому що ті, що хочуть щось нове зробити, не можуть: стоять такі палки в колесах, що не витягнеш. В Україні зараз дуже складна ситуація і я не знаю як вона повернеться.

___________________________________________________________________________

2003 року історик і народний депутат (1991-2002) Дмитро Чобіт видав брошуру, в якій зібрав документи та матеріали кримінальної справи, порушеної у 1973 році проти Медведчука. На питання де йому вдалося отримати ці копії він відповідає у передмові так:

"Восени 2001 року мені довелося працювати у Національній бібліотеці Вернадського. На замовлену літературу потрібно було довго чекати, надворі йшов дощ, і, щоб не гаяти даремно часу, я вирішив познайомитися із дисертаціями В.В.Медведчука.

Кандидатська робота вразила мене своєю безграмотністю - я не міг навіть уявити, що на такому примітивному рівні можна захищати наукові ступені. Науковий апарат, список використаних джерел і літератури були настільки убогі, що не витримували жодної критики...

Побачене наштовхнуло мене на думку, - подивитися як же вчився В. Медведчук в університеті, коли він не знає елементарного - як вірно оформити науковий апарат.

З цією метою я офіційно звернувся до ректора КНУ В.В. Скопенка і отримав від нього письмовий дозвіл на ознайомлення в архіві із особовими справами студентів, які згодом стали народними депутатами України.

На відміну від інших студентів, особова справа В. Медведчука виглядала досить об'ємною та потріпаною. Відкривши її, я очам своїм не повірив - це були матеріали, пов'язані із кримінальною справою, порушеною супроти студента другого курсу юридичного факультету В.Медведчука, а саме: подання прокуратури з докладним описом суті справи та винесеним вироком Ленінського районного суду м. Києва, згідно якого В. Медведчук покараний 2 роками ув'язнення; наказами ректора про включення в число студентів і виключення з університету, клопотаннями про поновлення в числі студентів та ін. На початку справи красувалася характеристика позаштатного працівника міліції.

Звичайно я зробив з цих документів копії і використав для написання окремого розділу "Кримінальний доброволець". Згодом мені стало відомо, що копії саме подібних документів хтось передав журналістам ще у 1999 році".

 
 
 
 

У серпні 2020 року на запит ознайомитися з особовими справами випускників КНУ, які є чинними народними депутатами, у прес-службі університету відповіли, що згідно ч. 2 ст. 11 Закону України "Про інформацію" та ч. 1 ст. 14 Закону України "Про захист персональних даних", університет не може надати інформацію про вказаних Вами громадян без їхньої згоди.

Дмитро Чобіт стверджує, що в судах та прокуратурі документи кримінальної справи не збереглися.

"26 лютого 2002 року на підставі статті 182 КК України ("Порушення недоторканості приватного життя"), ГПУ порушила кримінальну справу №49-1000 за фактом публікації книги Д.Чобота "Нарцис. Штрихи до політичного портрета В.Медведчука", слідство по якій через рік зайшло в глухий кут.

Але в ході "розслідування" прокуратура провела виїмку особової справи студента В.Медведчука з архіву КНУ ім Т.Шевченка, а з архіву СБУ вилучили 4 томи справи Воєнного трибуналу Першої танкової армії за 1944 рік. Тепер матеріали про батька і сина стали недоступними - вони складають "таємницю слідства".

Ці архівні справи долучені до кримінальної справи (порушені за фактом незаконного втручання у нібито приватне життя особи!) у якості доказів і зберігаються у ГПУ, з якої, як свідчить недалеке минуле, важливі документи мають властивість зникати. Можливо така доля спіткає і згадані архівні матеріали." (12 квітня 2003 року).

 

Ми надіслали Віктору Медведчуку інформаційний запит з наступними питаннями:

1. Чи відраховували його з юридичного факультету КНУ, коли він був студентом? Якщо так, то з яких причин?

2. Чи був він командиром комсомольського оперативного загону добровільної народної дружини Ленінського райкому комсомолу столиці УРСР?

3. Чи був фігурантом розслідування про побиття учня 9 класу 112 школи Андрія Кричака у 1973-1974 роках? Якщо так, то в якості кого?


Редакція "Історичної правди" очікує на відповіді народного депутата України.

Від символу до імені: у пошуку власних моделей військового цвинтаря

Присвячені невідомому солдату монументи можна знайти у Франції, США, Британії, Канаді та інших країнах умовного Заходу. Зрештою, традиція символічних і цілком реальних могил невідомих солдатів народилася саме у Західній Європі. Асоціація могили невідомого солдата з Радянським Союзом радше пов'язана з зацикленістю політики пам'яті сучасної Росії на Другій світовій війні, ніж із якоюсь особливою прихильністю радянців до невідомих солдатів.

Володимир Лаврик: віднайдений епізод з литовського життя офіцера Армії УНР

Щонайменше 70 майбутніх офіцерів міжвоєнного Війська Литовського народилися в Україні. Сотні пов’язані з українськими теренами навчанням, юнацькими роками, участю у боях Першої світової війни, пролитою кров’ю у боротьбі за вільну Україну. Водночас, литовська земля народжувала майбутніх бійців українських визвольних змагань, героїв Війни за незалежність.

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.