Котра година? Уніфікований час заради єдності держави та зручностей для бізнесу

«Ми благаємо кожного раз і назавжди ствердити, що заради задоволення жодної особи ми не збираємося вставати з ліжка ні секундою раніше, ніж маємо це робити; і що ми не дамо за жодної причини відібрати в нас, цього місяця січня, дванадцять з половиною хвилин справедливого та природного відпочинку. Життя і так занадто гірке й без того, щоб страждати від такого надмірного покарання»

Залізнична станція у Флітвуді, Англія


Куля часу для морських хронометрів

Морські подорожі завжди повні небезпек, а особливо, коли не уявляєш, куди пливеш. Cаме в такому положенні знаходилися мореплавці до кінця XVIII ст., коли ще не існувало надійного способу для визначення точних координат.

Перешкода полягала у вимірах довготи, для чого і була заснована славнозвісна Ґринвіцька обсерваторія у Лондоні, меридіан якої ми зараз визнаємо за точку відліку для всесвітнього часового устрою.

У минулому чинні способи знаходження довготи не давали достатньо точних результатів, а для ідеальних вимірів потрібен був хронометр, який би стійко переживав мореплавання й зберігав правильні показники.

На радість людей моря такий хронометр винайшов британець Джон Гаррісон у 1763 р., після чого кораблі оснащувалися витривалими годинниками, які налаштовували з показників часової кулі на Ґринвіцькій обсерваторії.

Разом з експансією Британії до нових земель розширювався і її вплив на світові морські норми, наприклад, велика частка розкладів базувалася на часі за Ґринвічем.

Таким чином вони виокремили цей час як найбільш універсальний та зручний для використання. Однак що означає "час за Ґринвічем" та чи існували інші варіанти?

Сучасне зображення часової кулі на Флемстід-Хаус у Ґринвіцькій обсерваторії
Сучасне зображення часової кулі на Флемстід-Хаус у Ґринвіцькій обсерваторії
ФОТО: Dietmar Rabich


Листи, пакунки та, врешті, люди

Поштові шляхи прокладалися у Європі ще на початку малого льодовикового періоду, але тоді всі розклади доставки розраховувалися у межах днів. Лише зі збільшенням доступності поштових послуг для пересічних громадян та покращенням стану доріг ця система зазнала страшнішої за банди грабіжників небезпеки.

Кожний населений пункт, у якому знаходилося поштове відділення, жило за власним часом, який визначали за рухом сонця.

Тодішні поштові менеджери зіштовхнулися з масштабною проблемою: якщо всі місця користуються локальними часами, то як же скласти розклад так, щоб пошта доставлялася вчасно та без затримок?

У 1784 р. Джон Палмер, співвласник декількох театрів, запропонував використати карети для британських поштових перевезень, так само як він транспортував трупу акторів між різними театрами.

Пріоритет полягав у швидкості та дотриманні розкладу, щоб все більше міст Британії пов'язати разом надійною комунікаційною сіткою.

У кареті були візник та охоронець пошти. Він слідкував за виконанням розкладу та доставкою. Охоронець також тримав поруч годинник, показники якого мав корегувати згідно з локальним часом місця, до якого вони прямували.

Уявіть як це, завжди тримати зброю напоготові, щоб захистити дорогоцінні пакунки від злодіїв, та ще й постійно переводити стрілки годинника, щоб не порушити розклад?

Більше відповідальності та, безперечно, стресу перевізники отримали, коли, окрім мовчазних листів, карети почали доставляти пасажирів.

Останні часом засиджувалися у місцях перепочинку та збивали всі плани поштових перевізників, які до того ж мусили платити значні штрафи компанії за будь-які затримки.



Врешті, часові тортури для пошти припинилися у середині XIX ст., коли кожне відділення синхронізувало свої годинники з часом за Ґринвічем.

Інша, не менш розгалужена та впливова система потребувала такого ж рішення, щоб уникнути смертельних аварій. На арені часової реформи з'явився новітній гравець – залізниця.



Асинхронні годинники та неспокій

На світанку XIX століття британський інженер Річард Тревітік створив перший паротяг, винахід якого, одначе, не здобув належної підтримки. Лише згодом, після запуску пасажирського потяга у 1825 р. британська система залізниць почала розвиватися з небаченою швидкістю.

Десятки кілометрів колій прокладали країною завдяки незліченним коштам інвесторів, які, врешті, прогоріли через крах економічної бульбашки. Зате колії лишилися, а з ними й новий транспорт з власними проблемами.

Залізнична система Британії не була монополією, а складалася з багатьох окремих власників, що контролювали лише свої ділянки колій. Свій бізнес – свої правила та, звісно, свої виміри часу.

На середину XIX ст. залізничні станції жили за своїм часом, оточені різноманіттям локальних часів. Попри різних власників, колії були з'єднані між собою, і непорозуміння в розкладах потягів призводили до катастрофічних зіткнень та смертей.

Смерті не подобалися не лише власникам залізниці й самим пасажирам. З однієї замітки подорожнього до "Mechanic's magazine" ми знаємо, що у 1840 р. на різних станціях публічні годинники показували різний час, та ще й жоден не відповідав своєму локальному часу. Не дивно, що пасажири постійно перебували у стані неспокою, а преса активно засуджувала новий транспорт.

До того ж саме тоді люди починають активно подорожувати на значні відстані з та до роботи. А ще це момент зародження невпинної тривоги від страху запізнитися.

У медичному журналі "Ланцет" від 1862 р. др. Уінслоу описує власний досвід виїзду з родиною за місто на літній період. Відпочивали всі, окрім нього. Доктор продовжував працювати, і тому кожного дня їздив потягом до Лондона.

Через це на нього постійно чигала думка про час, коли й що він має зробити, адже наразі його пересування залежало не від власного бажання, а від розкладу залізниці: "Я йшов спати з усвідомленням, що маю встати у визначену та доволі ранню годину, а інакше пропущу свій потяг".

Обкладинка довідника для тих, хто подорожує залізницею, 1862 р.
Обкладинка довідника для тих, хто подорожує залізницею, 1862 р.
джерело: archive.org

Стрес від нової вимоги пунктуальності підсилювався тим, що країна не погодила єдиний стандарт часу. Навіть докладаючи всіх зусиль для того, щоб бути вчасно, неможливо було бути певним, що час на твоєму годиннику відповідав вимірам часу інших.

Представники залізничних компаній намагалися розв'язати цю проблему. У 1840 р. Велика західна залізниця видала наказ про впровадження лондонського часу у своїй системі.

Через декілька років інша залізнична компанія подала петицію до парламенту, щоб встановити єдиний час по всій країні. Очевидно, прохання не було задоволене, і з цією ж ідеєю секретар Залізниці Ліверпуль-Манчестер Генрі Бут у січні 1847 р. звернувся до голови Залізничної комісії.

Останній мав місце у парламенті та, відповідно, впливав на рішення, прийняті урядом.

За словами Генрі Бута місцевий час лише приносив проблеми торгівлі та самим пасажирам залізниці. Коли появився електричний телеграф, зв'язок між різними кінцями королівства існуватиме не у межах годин, а у секундах. Ситуація стрімко наближалась до абсурду.

"Наразі це питання лише частково осмислене; коли його до кінця зрозуміють, громадська думка подолає перешкоди звички" - заявляв тоді все той же Генрі Бут.

Уряд так і не осмислив до кінця це питання та лишив залізницю розв'язувати свої проблеми самостійно. Того ж року об'єднання залізничних компаній висунуло пропозицію, щоб кожний впровадив час за Ґрінвічем на всіх своїх станціях.

Тоді все частіше з'являлася думка: А навіщо взагалі триматися за місцеві виміри часу? Однак виявилося, що існувало достатньо причин, щоб роками відкидати стандартизацію.

Звернення секретаря залізниці Ліверпуль-Манчестер Генрі Бута до голови Залізничної комісії, 1847 р.
Звернення секретаря залізниці Ліверпуль-Манчестер Генрі Бута до голови Залізничної комісії, 1847 р.


Це все попісти!

Повернемося до звернення Генрі Бута та зауважимо його слова щодо виняткової ролі єдиного часу: "Найбільше ми бажаємо, щоб коли головний дзвін церкви Св. Павла вибиває першу, кожний церковний годинник в Англії, Шотландії та Уельсі, і Бервік-апон-Твід, також вибивав першу" і "Замість збентеження буде гармонія; замість ускладнень – простота; замість різноманітності – єдність".

Чи не звучить це занадто політично? Схоже, таке враження від стандартизації мала значна кількість населення.

Разом з єдиним часом розповсюджувалося порівняння з єднанням усіх земель країни, які могли б жити за спільним часом та полегшити комунакацію. Опозиція до стандартизації полягала не лише і не саме в питаннях часу, але в централізованості цього питання – Лондон нібито впроваджував свої норми у ті частини королівства, що не хотіли втрачати жодної частини своїх свобод.

Офіційно влада країни не проводила часову реформу: усі зміни відбувалися без її безпосередньої участі, а головне – без пояснень, що призводило до накопичення непорозумінь та сварок у країні.

Справжнім вогнищем опору була Шотландія. У журналі "Blackwoods Edinburgh Magazine" у 1948 році вийшла стаття, повна насмішок та сарказму:

"Ми благаємо кожного раз і назавжди ствердити, що заради задоволення жодної особи ми не збираємося вставати з ліжка ні секундою раніше, ніж маємо це робити; і що ми не дамо за жодної причини відібрати в нас, цього місяця січня, дванадцять з половиною хвилин справедливого та природного відпочинку. Життя і так занадто гірке й без того, щоб страждати від такого надмірного покарання".



Однак далі автор засуджує дії місцевої влади, яка орієнтується на чужі стандарти та не пам'ятає досвід своїх пращурів, які роками захищали свободи Шотландії:

"Навіщо намагатися діяти мудріше за ваших предків? Якби їм хтось сказав змінити свій час на англійський, вони б схопили бунтівливого вискочку та кинули б його до Толбуту" (Толбут – муніципальна будівля у шотландському місті, де, зокрема, знаходилися суд та в'язниця – М.П.).

Автор статті стверджує, що стандартизація часу – це ще один крок Англії до більшої асиміляції Шотландії, адже правильним часом стане саме лондонський.

Ба більше, центральна влада хоче нав'язати свій час Шотландії, однак нерівність між цими частинами країни очевидна, зокрема, у платні за земельну оренду.

А найцікавіше з цього протесту те, що насправді автор не проти самої ідеї стандартизації: "За інших рівних умов ми готові були б визнати, що стандартизація в теорії могла би бути дуже хорошою річчю, якби ви лише могли її справді упровадити".

Тож самовільна та спорадична уніфікація часу викликала підозри у прихованій тиранії метрополії. І це не наші слова, а пана Е. Денісона з Лондона, який у газеті "The Times" коментує конфлікт у м. Ексетер кінця 1851 р.

У цьому місті, що на заході Англії, громадське зібрання восени того ж року обговорювало питання часу. Більшість людей підтримали перехід на час за Ґринвічем, однак деякі представники церкви (dean and chapter) відмовилися змінювати час на кафедральному годиннику, що в їх юрисдикції.

Цей конфлікт активно обговорювали у газеті, де також знаходимо можливе рішення непорозумінь – прикріпити на годинник додаткову стрілку, що б показувала лондонський час.

Такий годинник-монстр уже існував в Оксфорді, на головному годиннику коледжу Крайст-Черч. Врешті, тільки через рік суперечок жителі м. Ексетер остаточно вирішили відмовитися від локального часу.

 

Сторінка газети
Сторінка газети "The Times" за 21 листопада 1851 р. із заміткою королівського годинникаря Б. Вуліамі

Офіційно процес стандартизації завершився у 1880 р., коли парламент видав відповідний акт. Однак він стосується лише сфери юридичних документів, а саме чи поняття "час" розуміти як час за Ґринвічем чи середній астрономічний час кожної окремої території.

Уряд не так провів часову реформу, як визнав уніфікацію, що сталася без його безпосереднього керування через спорадичну заміну локальних часів.

Насамкінець згадаємо палкий заклик джентльмена, який так прикро запізнився на вечерю у невідомому місті на заході Англії:

Англійці! Стережіться гаяти час для виступу проти цієї небезпечної інновації!

"Awake, arise, or be for ever fallen!"

Сучасне зображення годинника з двома хвилинними стрілками на будівлі Брістольської біржі
Сучасне зображення годинника з двома хвилинними стрілками на будівлі Брістольської біржі
Джерело: Kurpfalzbilder.de

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.