Пекельна Пасха. Як російські старовіри допомогли армії УНР здобути Вознесенськ

На Великдень 1920 року село Злинка переживало напад "рогатих". Так називали більшовиків за вельми специфічний вигляд шапок-будьонівок червоноармійців. Цей напад був справжнім пеклом для злинчан

В 1934 році на сторінках часопису "Літопис Червоної Калини" надруковано статтю Михайла Михайлика "Українське село в часи національної революції (Спомин з часів боротьби за визволення одного села)". У ньому він згадував про епізод, пов'язаний з історією Першого зимового походу Армії УНР, зокрема з боями за Вознесенськ.

Саме після цього успішного бою 19 квітня 1920 року Михайло Омелянович-Павленко та начальник штабу війська Андрій Долуд з нагоди цієї перемоги видали наказ, у якому було ухвалено: "Всім частям армії на похвалу, а то подяку за службу Україні відповідати: "Слава Україні!"

Протягом тривалого часу дослідники визвольних змагань оминали увагою згадку, залишену Михайлом Михайликом – учасником бою під Крутами. Відтворюючи події квітня 1920 року на теренах Центральної України він згадував:

"Через містечко Злинка переходили частини 60-дивізії вдогонку за армією УНР, що була вже під Вознесенськом. Злинка виступила проти 60-ї дивізії і затримала її на два дні, ведучи завзяті бої… По дводеннім бою з застосуванням артилерії з обох сторін Злинка була переможена. Червоні спалили 80 дворів і забили 200 селян. Правда багато і червоноармійців було забитих. Завдяки цьому бою дивізія не наспіла до Вознесенська, де армія УНР провадила свої акції"".

Зауважимо, що Михайло Михайлик у квітні 1920 року перебував у селі Глодоси, що за 12 кілометрів від Злинки. Інший відомий глодосянин Фотій Мелешко – старшина армії УНР - згадував, що в перший День Великодня 16 квітня 1920 року злинчани виступили проти червоноармійців. Фотій Мелешко зазначив, що "перемогли їх більшовики тільки на третій день Великих Свят".

Фотій Мелешко
Фотій Мелешко

В цей час армія УНР Першого Зимового походу готувалася до атаки на Вознесенськ. До Вознесенська українське військо вирушило після двох важких боїв. 24-25 березня 1920 року під Ємилівкою (нині Голованівський район Кіровоградської області) та під Долинською (районний центр Кіровоградської області) 10 квітня 1920 року. Ці зіткнення були невдалими для українського війська.

Про зниклих безвiсти козакiв пiд час Eмилiвського бою
Про зниклих безвiсти козакiв пiд час Eмилiвського бою
ЦДАВО Украiни. Ф. 3217. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 59-59а

Учасник та ретельний літописець цього рейду Олександр Доценко згадував:

"Запорізькій дивізії, яка ці бої переводила, малося по 10 набоїв на чоловіка, піхота наполовину не мала рушниць, а бої коло ст. Долинської остаточно її знесилили, перевтомивши людей і коней".

Тому 13 квітня 1920 року армія Першого Зимового походу вирушила в напрямку стратегічно важливого Вознесенська. Рішення про наступ на це місто прийняли 13 березня під час наради в Гайвороні. 14 квітня в одному з сіл поблизу Вознесенська відбулася чергова нарада старшин, яку жартома охрестили "нарадою у Філях". Питання атакувати чи ні навіть не стояло. Радилися лише як і коли!

А терени Єлисаветчини (нині Кіровоградська область), з яких українське військо вирушило на Вознесенськ, залишалися в полі зору старшин армії УНР. Керманичі війська побоювалися удару в тил ворожих бронепотягів з боку Новоукраїнки. Цей напрям мала пильнувати Волинська дивізія.

Більшовики, яким після боїв під Ємилівкою та Долинською було відомо про проблеми армії УНР, планували наздогнати українське військо та, скориставшись перевагою в набоях, завдати йому поразки на марші до Вознесенська. В Єлисаветі тоді знаходився штаб 14-армії Ієроніма Уборевича та 60-та дивізія 12-ої армії, яка наприкінці січня вибила з Єлисаветграда білогвардійців.

Шлях червоноармійців пролягав через село Злинка. Це був найкоротший шлях до Вознесенська. Цю дорогу називали "військовою", вона була позначена ще на дореволюційних картах. Це був широкий, грунтовий шлях з міцним мостом через річку Буки. Погода тоді була тепла, поля сухими, тому червоні планували стрімко дістатися Вознесенська.

Вiйськова дорога з Eлисавета на Вознесенськ
Вiйськова дорога з Eлисавета на Вознесенськ

 

Однак саме в цей час у великому селі Злинка (до 10 тисяч мешканців) спалахнуло велике антибільшовицьке повстання, викликане економічними та культурними нововведеннями більшовиків. Приводом до повстання стало прибуття до Злинки 16 квітня 1920 року, у розпал великого релігійного свята, загону червоноармійців.

Чому саме до Злинки? Георгій Харічкін – дослідник історії міліції писав, що представники волосної міліції повідомили про наявність в селян до 600 стволів зброї, а самі мешканці села стають "неуправляемыми". Тобто, напевне погано здавали продрозкладку, обсяги якої сягнули фантастичних розмірів.

У цьому контексті цікаво буде згадка про чутки, які більшовики зафіксували в селі Сасівка. Там "гуляла" інформація про те, що на території Єлисаветградського повіту "продразвёрстка" буде поширюватися навіть на жіноче молоко!

За спогадами селян червоноармійці, які зневажливо поставилися до релігійних культів та почуттів віруючих, почали вимагати ще й фуражу для коней.

Проте невдоволення злинчан економічними заходами більшовиків не вичерпувалося. Були протиріччя й на ідеологічному грунті. Так у мешканців набожної Злинки, значну частину населення якого складали російські старовіри, викликав недовіру войовничий атеїзм більшовиків.

Тому їхня поява в селі під час релігійного свята та навіть "рогаті будьонівки", які асоціювалися в селян з нечистою силою, стала додатковим приводом до повстання. В українських селах червоноармійців нерідко називали рогатими.

Навіть Юрій Горліс-Горський, коли згадував про зовнішній вигляд будьонівців, які допитували його в Єлисаветі в травні 1920 року, не уникнув згадки про це : "за столом у кабінеті голови ЧК сиділи два військових у рогатих будьоновських шапках".

Також селян дратувало й більшовицьке звернення "товариш". Павло Тичина згадував як один із селян Центральної України ображено йому відповів: "та як: ото зовсім сопляк, а вже до старого: товариш. Який я йому товариш? Оп'ять же і до попа така само… ".

Отже, підстав для початку конфлікту було чимало. Обурені появою в селі більшовиків та їхніми вимогами селяни згуртувалися під гаслом : "Збирайтеся, будемо червоних вигонять!". Один з очевидців згадував, що серед тих, хто закликав чинити опір більшовикам були колишні махновці, які залишилися в Злинці ще з 1919 року, коли махновська веремія занесла їх до цього села.

Картина Iллi Рeпiна. Бiльшовики. Червоноармieць, який вiдбирає хлiб у дитини
Картина Iллi Рeпiна. Бiльшовики. Червоноармieць, який вiдбирає хлiб у дитини

Чисельна перевага була на боці злинчан, серед яких чимало чоловіків, що мали військовий досвід та зброю. Тому вони без бою, щоправда, таки роззброївши червоноармійців, змусили загін залишити село та відступити аж до Плетеного Ташлика, де був телеграф.

Дослідник історії міліції на теренах краю Георгій Харічкін мав власний погляд на події в Злинці, але згадки про релігійне свято не уникнув:

"Во время празднования пасхи в село вошёл небольшой отряд Красной Армии. Местные пьяные разгильдяи, в основном из молодёжи, подбиваемые кулаками напали на отряд и часть красноармейцев разоружили. Те вынуждены были отступить, но через несколько часов вступили в село с подкреплением".

"Подкрепление" прибуло з Єлисавету, де знаходився штаб 14-ої армії Ієроніма Уборевича. Напевне, червоноармійці отримали завдання швидко придушити повстання та продовжити переслідування війська УНР.

Тим більше, що Злинка була на їхньому шляху. Армія УНР за спогадами Олександра Доценка не очікувала більшовиків з цього напрямку. Можливо, не знали про нього, хоча Андрій Долуд, начальник штабу, був вихідцем з цих теренів.

А може сил було недостатньо, щоб перекрити всі напрямки можливого нападу більшовиків. Цю роль мимоволі виконали селяни Злинки! Звернемо увагу ще на один епізод визвольних змагань, пов'язаний зі Злинкою.

За спогадами Фотія Мелешка армія УНР навесні 1920 року під час Зимового походу відвідала Злинку. Але жодних конфліктів з місцевими, хоча значна частина його мешканців були росіянами, не було! Злинчани не тільки не перешкоджали українському війську, а й надали допомогу.

Андрій Долуд
Андрій Долуд

 

Повернемося до подій квітня 1920 року. Розрахунок червоних був правильним. Проте в Злинці вони несподівано зустріли серйозний опір, який на декілька днів затримав їх на шляху до Вознесенська, що дозволило армії УНР уникнути удару в тил.

16 квітня 1920 року. частини 60-ї дивізії 14-ої більшовицької армії спробували прорватися в Злинку, де за словами більшовицьких істориків "имели место большие беспорядки", які пізніше вони навіть назвали "куркульсько-есерівським повстанням".

Схоже, що злинчани очікували на повернення червоних, тому ретельно готувалися до оборони. Заручившись підтримкою сусіднього села Глодоси, вони розклали догори зубами борони вздовж околиці Злинки, притрусили свіжою травою, озброїлися та приготувалися до оборони.

Автор історичного нарису про Злинку, місцевий історик-краєзнавець В. Махно в "Історії міст і сіл Кіровоградської області" писав, що "16 квітня куркульство підняло заколот проти радянської влади, але частини 14-армії з допомогою місцевих жителів швидко ліквідували його". Його дані спростовують навіть більшовицькі джерела. Насправді, бої були запеклими, тривали три дні, а фактів про допомогу місцевих більшовикам жодними джерелами на зафіксовано.

На найвищій точці населеного пункту, на дзвіниці храму, злинчани встановили кулемет, з якого обстрілювали ворога. Зброю допоміг встановити Матвій Караманов, священник Рождествобогородицької церкви. Дзвіниця була найвищою точкою в селі, тому з неї було зручно вести обстріл кінноти.

Злинчани в 1913 роцi. Вiрогiдно, що у центрi стоїть священик Матвій Караманов
Злинчани в 1913 роцi. Вiрогiдно, що у центрi стоїть священик Матвій Караманов

Для придушення повстання червоним довелося навіть викликати з Помічної (велика залізнична станція в Кіровоградській області) бронепотяг, який не підходив близько до Злинки, стріляючи здалеку. Червоні боялися бути відрізаними від своїх сил у разі пошкодження залізниці.

Після відступу бронепотяга, злинчани скористалися звичною в таких випадках тактикою: вони таки спалили міст у сусідньому селі Кам'яний Міст. Тим часом наступ більшовиків суходолом не припинявся. Радянський дослідник описав деталі бою:

"Через несколько часов красноармейцы вступили в село с подкреплением. Завязался бой, в ходе которого вооружённых злынчан пришлось выбивать почти из каждого дома с применением артиллерии".

Злинчани чинили запеклий опір. Учасники повстання та їхні нащадки згадували:

"З флангів строчили кулемети, вдарили шрапнеллю гармати (у селі було 2 гармати відвойовані взимку у денікінців), коні, наражаючись на гострі зуби борін та від куль падали, червоноармійці несли втрати".

Серед злинчан були навіть артилеристи. Щоправда, один з них, Іван Герасимович Синенко (1870 року народження), колишній офіцер царської армії, відмовився приєднатися до повстання Зі спогадів його нащадків відомо, що напередодні бою до нього звернулися за допомогою, оскільки вважали, що більше ніхто не вмів стріляти з гармат, встановлених на базарній площі.

Іван Синенко покинув село, бо як колишній царський офіцер міг стати жертвою червоного терору. Але артилерист таки знайшовся. Ним був старий, безногий учасник Першої світової війни. Проте перевага була на боці краще озброєних та підготовлених червоноармійців. Використавши кулемети, артилерію, бронепотяги, вони таки прорвали оборону і вдерлися до села.

Іван Синенко
Іван Синенко

 Розлючені опором та втратами, червоноармійці-кіннотники, за спогадами очевидців їх було кілька тисяч, безжально рубали всіх, хто потрапляв під шаблю, не зупиняючись навіть перед дітьми та жінками. Це був справжній "Пекельний Великдень у Злинці".

"Село перетворилося на суцільний факел, горіли дві вулиці, а заодно і Покровська дерев'яна церква. Найжахливіше видовище спостерігали ошелешені злинчани, коли із моторошним стогоном, схожим на плач, падали з дзвіниці у вогонь дзвони.

Жінки і старики, які не брали участі у повстанні, схопили хліб-сіль і побігли вимолювати на колінах прощення у командуючого армією, аби ті припинили пролиття крові невинного населення. Тільки після цього червоноармійці заспокоїлися, але активні учасники були схвачені і покарані.

Будинок купця Соловйова в Злинцi. В пiдвалi цього будинку червонi тримали злинчан
Будинок купця Соловйова в Злинцi. В пiдвалi цього будинку червонi тримали злинчан

Учасник повстання Іван Вєтров розповідав, що озвірілі російські окупанти протягом двох годин продовжували карати непокірних злинчан. Вони рубали, пороли шомполами на лаві привселюдно усіх, хто був причетний до бою, та палили їхні хати.

Радянський дослідник Георгій Харічкін не приховував жахливих результатів бою "в связи с применением артиллерии сгорело и разрушено 332 дома и множество скирд". Фотій Мелешко згадував про 400 зруйнованих дворів.

Нащадки учасників повстання чули від батьків, що "горіли відразу 2 вулиці (520 дворів) і дерев'яна Покровська церква". Точної кількості людських втрат не знали навіть самі злинчани, які після повстання "блукали гуртами по степу і до свого рідного попелища й наблизитися боялися".

Після придушення повстання, яке посприяло армії УНР здобути Вознесенськ, у населення Злинки було насильно було вилучено зброю (кілька тисяч гвинтівок), націоналізовано млини та аптеку. Злинський волосний ревком ввів до свого складу і обрав головою уповноваженого 14-ї армії А. Шадрихіна, який був також і завідуючим військовим відділом. 

Надалі в Злинці постійно перебували загони червоноармійців. Зокрема, в селі дислокувався 460-й стрілецький червоноармійський полк, який налічував у своїх рядах 99 членів РКП-б.

Здійснивши каральні заходи, більшовики головною причиною повстання визнали… пияцтво! Було встановлено суворі покарання: за самогоноваріння. Вводився штраф у 25 тисяч рублів, конфіскація всього майна, а винних відправляли на примусові роботи терміном – три місяці.

Тим часом "воєнний комунізм" у Злинці тривав. У червні 1920 року відбулися вибори у Злинський комітет бідноти. Більшовики остаточно конфіскували "куркульські" підприємства, землі було взято на облік і розподілено між малоземельними. 

Вояки армії УНР, уникнувши удару в тил, 17 квітня 1920 року "упертим боєм" здобули Вознесенськ і значно поповнили запаси зброї та амуніції під радісні вигуки: "Ну, тепер тримайтесь, товариші! Годі вам стріляти, а нам дивитись!".

Було захоплено величезну здобич: набої, рушниці, гармати, інше військове майно, якого військо гостро потребувало. Перемога під Вознесенськом підняла бойовий дух українського війська та надала можливість продовжити рейд на захід для злуки з українським військом, яке спільно з поляками наступало на більшовиків.

В добу СРСР комуністичні історики зробили все, щоб дискредитувати учасників повстання або взагалі про нього не згадувати. А за Злинкою закріпилася репутація "бандитського" села, яке чинило опір більшовикам. В січні 1946 року на основі зібраних у той час у різних регіонах УРСР відомостей було підготовлене узагальнене зведення під назвою "Політико-економічна характеристика (паспорт) УРСР".

Його було віддруковано російською мовою та підписано генерал-лейтенантом Василем Рясним, наркомом внутрішніх справ УРСР, під грифом "цілком таємно". На сторінках паспорту "радянської України" була згадка про Злинку: "Население села Злынка активно поддерживали петлюровско-деникинские банды в борьбе против Красной Армии".

Проте серед мешканців Кіровоградської області був популярним вислів: "Каби Глодоси помогли, Злинка б республикой стала!". З покоління в покоління передавалася легенда про те, як село Злинка чинило опір червоноармійцям.

А сусідні Глодоси, які обіцяли надати підтримку, не допомогли. Було декілька версій, чому цього не сталося. Навколо цього епізоду між глодосянами Михайлом Михайликом та Фотієм Мелешком розгорнулася гаряча полеміка на сторінках "Літопису Червоної Калини". Михайло Михайлик вважав, що Глодоси не хотіли втручатися в боротьбу між двома проросійськими силами, бо значна частина мешканців Злинки – це росіяни-старовіри, які навіть називали село на свій манер "Злёнка".

"Злинка зверталася за допомогою до Глодос, але козацтво відмовило. Злинка, це було цілком кацапське село, заселене 50 літ назад виходцями з Московщини, тому воно стояло завжди проти Української Влади, а тепер виступило на грунті економічного незадоволення.

Козацтво було зацікавлене в тім, щоби кацапи як найбільше сварилися і билися між собою і нищили одні одних, тому для збільшення упорности Злинки спочатку обіцяло допомогу, надіслало одного козака, а пізніше не виступило.

Однак ціль осягнено, населення Злинки, що вороже ставилося до української армії, виступило проти 60-ї дивізії і по дводеннім бою з застосуванням артилерії з обох сторін Злинка була переможена. Червоні спалили 80 дворів і забили 200 селян. Правда багато і червоноармійців було забитих. Завдяки цьому бою дивізія не наспіла до Вознесенська, де армія УНР провадила свої акції", – виклав свою версію подій Михайло Михайлик.

Хата в Злинцi, яка вцiлiла пiд час пекельної Пасхи
Хата в Злинцi, яка вцiлiла пiд час пекельної Пасхи

Фотій Мелешко піддав її сумніву та критиці, підкресливши що це могла бути виключно думка Михайла Михайлика, тому не варто її поширювати на всіх глодосян. Натомість пояснив чому злинчани не дочекалися допомоги. Насамперед, Фотій Мелешко пов'язував це з втомою від війни та зневірою у власні сили.

Важливо, що мешканців Злинки він вважав громадянами України. Тим більше, що іншу половину села складали українці. Тому, на думку Фотія Мелешка, Михайла Михайлик неправдиво описав ставлення злинчан до українського національно-державного руху, "бо проти українців вони ніколи не виступали, навпаки, навіть допомогли потомленим частинам армії УНР під час Першого Зимового походу навесні 1920 року".

Іншою була і його оцінка характеру повстання та ставлення до їхньої боротьби з боку глодосян: "в цьому випадку бились вже не кацапи з кацапами, а населення України з московськими окупантами. Тут окупанти нищили вже не кацапське добро, а добро населення України.

У мене і моїх близьких товаришів була добра воля допомогти злинчанам, але таких глодосян знайшлося б тоді, може 10-20. Глодоси вже були втомлені довгою боротьбою. Постійні загальні невдачі, не з вини глодосян, зневірили їх. Та нам вже й зброї достатком бракувало. З Глодос раніше виходили зорганізовані й на місці озброєні боєві частини, а назад поверталися поодинокі люди, без зброї, обшарпані, часто хворі та ранені. Бувші завзяті козаки та старшини хотіли хоч трохи пожити мирним життям".

Бойовий дух злинчан став складовою ментальності його нащадків. Церкву, на якій було встановлено кулемет (більшовики зруйнували її в 30-х рр. ХХ ст.) селяни відбудували. На місці тієї, що згоріла під час повстання встановили пам'ятний хрест. Троє злинчан віддали життя в новітній російсько-українській війні за незалежність та соборність України. Нині в Злинці багато одноосібників, а в 2015 року відбились від рейдерів.

На Паску 1920 року згоріло село Злинка, але не волелюбний дух зличан.

Памʼятний хрест на честь 2000-рiччя Рiздва Христового встановлений у центрi села на мiсцi Рождество-Богородицької церкви. Саме на банi цього храму було встановлено кулемет
Памʼятний хрест на честь 2000-рiччя Рiздва Христового на мiсцi Рождество-Богородицької церкви. Саме на банi цього храму було встановлено кулемет

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.