Навіщо українцям історики?
Зважаючи на те, що у спадщину Україна набула у тому числі і багатовікову пам’ять про численні конфлікти між народами, що її населяють, вкрай необхідним стало відділити у цій історії міфи від реальних фактів, які могли би стати ґрунтом для спокійної та чесної переоцінки спільного минулого, усвідомлення усіма власних помилок і примирення заради спільного майбутнього… У цій ситуації відповідальність істориків багатократно зростає, а права на помилку, практично, немає.
Пам'яті професора Марка Блока, героя французького Опору
Наприкінці літа 2019 р. на російському ресурсі COLTA.RU з'явилася стаття українсько-німецького історика Андрія Портнова "Зеленський як дзеркало…", присвячена підсумкам щойно минулих президентських та парламентських виборів в Україні.
У ній автор звертає увагу на "цікаву особливість, яка, проте, залишилася малопомітною, а саме – дивне єднання українських публічних інтелектуалів, "моральних авторитетів" та "лідерів думок" (усі ці визначення – самоідентифікація більшості героїв цього нарису) навколо кандидатури Петра Порошенка".
Докладно процитувавши сповнені відчаю та зневіри поствиборчі тексти провідних українських письменників, істориків і публіцистів, Портнов доходить зловтішного висновку щодо глибокої "безодні між практиками самозамилування багатьох "лідерів думок" і раціональним аналізом ситуації".
Мені не конче зрозумілі витоки такої глибокої відрази Андрія Портнова до людей, яких він зневажливо називає "пророками у своїй вітчизні", і яким він зверхньо пропонує за краще вдатися до "самокритичних міркувань про те, як і чому ті самі люди, імена яких пролунали на початку 1990-х і сприймалися як символи постмодернізму та руйначі провінційних забобонів, так швидко приміряли на себе роль "будителів нації" і одночасно зберігачів незрозумілої "темними" масами національної традиції".
Можливо, справа в тому, що згадані українські інтелігенти весь цей час продовжували опікуватися долею власного народу, тоді як сам Портнов знайшов свій особистий постмодерний комфорт, поєднавши німецьке забезпечення та віртуальне спілкування з "просвіченим" російським читачем.
Адже саме на "прогресивних" російських ресурсах франкфуртський професор вже багато років поспіль поблажливо обговорює українські проблеми.
Однак, одну річ Портнов відзначив абсолютно чітко: 2019 року ми спостерігали нечуване єднання української інтелігенції напередодні виборів і так саме нечуване ігнорування її позиції під час виборів.
"У цьому контексті, – зазначає Портнов, – мені важко дискутувати з есеїстом Остапом Дроздовим, який написав, що вибори недвозначно продемонстрували, що "люди не дослуховуються до моральних авторитетів та лідерів думок"".
Для Портнова, якому "дуже бракувало міркувань інтелектуалів про власні ілюзії, прогностичні помилки та переоцінку власної соціальної значущості", це привід, фактично, "по-лєнінські" оголосити українську інтелігенцію лайном.
Проте, для мене це привід замислитися про стан українського суспільства, для якого слова людей калібру Івана Дзюби та Мирослава Мариновича, Юрія Андруховича та Оксани Забужко, і багатьох-багатьох інших не мають аніякого значення порівняно з "авторитетом" будь-якої мильної бульбашки з чергової мильної опери.
І вже ближче до теми цього есею: чому так само не мали і не мають жодного впливу ані на політиків, ані на пересічних громадян думки моїх колег-істориків? І тут йдеться вже не лише про останні вибори, а про всю історію незалежної України.
Цікаво відзначити, що за часів прем'єрства та президентства Леоніда Кучми існувала традиція призначення статусних академічних вчених на посаду віце-прем'єра з гуманітарних питань, проте, навіть перебування на чільних урядових посадах не перетворювало їх на впливових публічних інтелектуалів.
Перед тим, як спробувати знайти відповідь на питання про причини відсутності у вітчизняних істориків публічного авторитету, варто поставити й інше: чому українські історики не прагнуть впливати на думки співвітчизників?
Як зазначав ще 2014 р. Володимир Склокін, "відносно небагато українських істориків пробували себе в ролі публічних інтелектуалів після 1991 року. Згідно з моїми підрахунками, це не більше ніж двадцять осіб, що становить близько 0,2–0,3% істориків. Причому частину з цих осіб можна назвати публічними інтелектуалами лише з певними застереженнями.
Що, можливо, навіть важливіше, це те, що більша частина історичної спільноти дивилася на своїх колег, які наважилися спробувати себе в цій новій ролі, радше критично, вважаючи публічно-інтелектуальну активність за популяризацію, гонитву за модою і навіть за зраду фахових ідеалів".
При цьому, зауважує Склокін, "українські історики у своєму внеску до публічної дискусії значно рідше висловлюються з приводу не суто історичних тем, а поточних подій чи дискусій, що мають ідеологічне чи політичне значення і, відповідно, майже не використовують таких жанрів, як "специфічна" і "загальна соціяльна критика" чи "суспільна реформа".
Мої підрахунки засвідчують, що тільки семеро академічних істориків наважувалися торкатися цих тем".
Напевно, пошуки відповідей варто почати з обговорення стану всередині фахового середовища, тим більше, що, наприклад, Володимир Маслійчук у розпал Євромайдану в грудні 2013 р. жорстко закидав публічним інтелектуалам з числа істориків відсутність з їх боку "неприхованої критики наявної системи в інституціях своєї науки, освіти пострадянського часу, чи у тому ж музейництві".
Мовляв, "перебувати в публічному просторі за підтримки мас і виняткових вишів кшталту Києво-Могилянської академії чи Українського католицького університету значно простіше, аніж звертати увагу на такі "дрібниці"". "Досить питомо, – підсумовує він, – коли історик… вказує куди рухатися суспільству, не знаючи куди прямує сфера його професійної діяльності".
Про внутрішні причини пасивності істориків у публічній площині казав вже Володимир Склокін. "Давалися взнаки, писав він, – і наслідки совєтизації, яка придушувала незалежне інтелектуальне життя, і дезорієнтація, що її спричинив розпад старої системи, і небажання виходити поза межі наукового аналізу (віддаленого) минулого".
Набагато категоричніший у своїх висновках Володимир Маслійчук. "Відсутність університетської автономії і пострадянська система тієї ж відсутності ротації кадрів, – наголошував він, – не зможе сформувати у згаданій системі вищої освіти постатей із власними судженнями.
Для мене особисто брак яскравих публічних особистостей у середовищі університетських науковців – є свідченням у своїй основі і відсутності наукового пошуку, бажання експериментувати, урешті браку сміливості відкриття".
Насправді, ми маємо справу з цілим комплексом проблем у фаховому середовищі, які живлять одна одну, і, відтак, ускладнюють пошук виходу з кризи. Чільною з них, на мою думку, є низький рівень фахової громадянської відповідальності істориків.
Свого часу я вже зазначав, що "сучасне суспільство розпочалося з того, що "наукове дослідження" було протиставлено "сліпій вірі" як єдине достовірне джерело наших уявлень про світ…
Позаяк така ситуація складалася не лише у природничих, а й у суспільних науках, останні триста років відбувалися зміна або одночасне існування різноманітних політичних режимів і соціальних моделей, в основі яких лежали "єдино правильні" наукові теорії: соціалістична, расова, ліберальна, національно-територіальна".
Стосовно сучасних українських реалій мені йшлося про те, що "в умовах формування молодої держави і необхідності консолідації нації на базі єдиної ідеології неймовірно зростає потреба суспільства у нових повноцінних дослідженнях.
Зважаючи на те, що у спадщину Україна набула у тому числі і багатовікову пам'ять про численні конфлікти між народами, що її населяють, вкрай необхідним стало відділити у цій історії міфи від реальних фактів, які могли би стати ґрунтом для спокійної та чесної переоцінки спільного минулого, усвідомлення усіма власних помилок і примирення заради спільного майбутнього…
У цій ситуації відповідальність істориків багатократно зростає, а права на помилку, практично, немає. Від того, якої мірою коректним і професійним буде проведене нами дослідження, залежить найближче та віддалене майбутнє мільйонів наших співвітчизників, які мають з наших теоретичних студій робити вповні практичні висновки у своєму повсякденному житті".
На жаль, маємо констатувати, що усвідомлення цієї ситуації бракує переважній більшості науковців, які, натомість, прагнуть залишатися в зручних шатах жерців "чистої науки", результатами якої мають користатися професійні політики та громадські діячі. Але цим проблема не обмежується.
Зрештою, вчений, дійсно, не зобов'язаний перетворюватися на проповідника чи телекоментатора. В. Склокін, аналізуючи дискусію щодо публічної ролі історика, що точиться у фаховому середовищі, виокремлює три підходи до цього питання.
З одного боку, пише він, "бачимо, фактично, заперечення практичних суспільних функцій історіописання (історія заради неї самої). Із другого ж – трактування їх як головних, але у спосіб, що веде до політичної інструменталізації історії та суперечить базовим принципам історичного дослідження (афірмативна історія). А також підхід, що визнає тільки негативну практичну функцію (критична історія)".
Прибічники останнього напрямку, "не відкидаючи необхідності ретельного та якісного дослідження минулого, вважають, що історики мають і важливий обов'язок щодо сучасності, а саме — підважувати чи деконструювати сучасні історичні міфи, стереотипи й упередження, протидіяти політичному маніпулюванню та інструменталізації історії".
Про те, що причини падіння публічної ролі істориків набагато глибші за просте небажання цю роль відігравати, писала навесні 2019 р. польсько-українська дослідниця Оля Гнатюк у тезах до дискусії на цю тему.
"Основним викликом, перед яким постають всі без винятку історики, – вважає вона, – є глобалізація, яка часто викликає негативну реакцію і штовхає нас в іншу крайність – втечу у власні, безпечні, бо "свої" локально-національні сюжети, щоб уникнути нікому не цікавої уніфікації.
Піддаючись цій спокусі, отримуємо переваги, проте лише в обмеженому колі, втрачаємо натомість універсальний вимір".
"Другим… викликом, – продовжує Гнатюк, – є поява нових технологій, які дають непорівнянно більші можливості поширювати ідеї та знання. Це породжує спокусу масовізації в різних її іпостасях…
Таблоїдизація, а також соціальні мережі не залишають місця на рефлексію, редукують критицизм, формуючи натомість запит на простий продукт, щось на зразок fast moving goods [тобто радянського "ширпотребу" – В.Н.]".
"Цей виклик, – на думку дослідниці, – з'являється у супроводі інших глобальних явищ, що виникли разом з розвитком Інтернету, соціальних мереж та нових електронних медія. Йдеться про фрагментаризацію суспільства, занепад громадської думки, поступове наростання хвилі популізму".
Проте, на мій погляд, зазначені Олею Гнатюк проблеми стають викликами, насамперед, через нездатність істориків розділити повсякденний та науковий боки власного життя, поглянути на навколишній світ очима відстороненого дослідника.
Так, ані глобалізація, ані націоналізм не мають бути нездоланим викликом для науковця. Навпаки, це його природне середовище, адже вся історія людства від часів Вавилонської вежі – це чергування глобальних та національних проектів.
Так само нові технології самі по собі не є викликом, адже є просто засобом донесення інформації. Таким самим викликом було свого часу винайдення друкарства. Отже, питання лише в тому, як цей засіб використати найбільш ефективно.
Що стосується фрагментації суспільства та зростання популізму, вони, на мою думку, є дуже цікавими для справжнього дослідника результатами тривалих історичних процесів.
До фрагментації суспільства призвела послідовна руйнація протягом останніх трьох століть родини, общини, стану, нації та держави задля втілення чергової утопії – "світового суспільства окремих самодостатніх людей".
Натомість, зростання популізму стало ознакою та наслідком кризи ідеологічної концепції та практичної моделі сучасного постмодерного суспільства.
Усі ці явища потребують всебічного студіювання та осмислення, а відтак розкривають для дослідника широке поле фахової діяльності. Проте, доводиться визнати, що переважна більшість численних українських істориків не лише не виявляють громадської активності, а й нездатні ефективно працювати навіть в жанрі чистої науки.
Згідно з офіційними даними Міністерства освіти і науки, лише протягом 1993–2017 рр. в Україні було видано 715 дипломів докторів історичних наук.
Зважаючи на те, що кандидатських дисертацій захищається на рік у середньому на порядок більше, ніж докторських, при цьому продовжують "плідно" працювати науковці, що отримали свої ступені до 1993 р., можна впевнено стверджувати, що кількість "оступінених" істориків в Україні сягає близько 10 тис. осіб.
Залишається поцікавитися, де ж матеріальні результати їх наукової діяльності, адже переважна частина цих науковців за своє життя видає добре якщо одну, максимум дві, монографії, що є просто публікаціями їх дисертацій. Причому рівень цих праць далеко не завжди відповідає очікуванням від історика зазначеної у дипломі кваліфікації.
Така катастрофічна девальвація фаховості органічно поєднується з розквітом наукового заробітчанства, кар'єризму та конформізму. Представники "старої школи" проводять час в очікуванні високих "наукових" пенсій, тоді як "сучасні" історики поринають у "грантоїдство" та "науковий туризм".
Прагнення до отримання поважних посад і звань вимагає створення нових академій, університетів, кафедр і відділів, а також власних "наукових шкіл", що, у власну чергу, викликає продукування численних "наукових кадрів", здатних наповнити усі ці установи.
А оскільки задоволення невпинно зростаючих матеріальних і кар'єрних потреб неможливе без заступництва на всіх щаблях, розплатою за нього, за відсутності реальних наукових результатів, стає старанне пристосування до будь-якого політичного, суспільного чи бізнесового замовлення, про що також зазначала О. Гнатюк.
Однак, проблема має і зворотний бік. Суспільство, у найширшому розумінні цього слова, не має запиту на фахове знання. "Сотні псевдонаукових квазіаналітиків, – пише німецько-український політолог Андреас Умланд, – чинили і чинять опосередкований, а інколи й прямий вплив на публічний дискурс у багатьох колишніх радянських республіках".
"Проблема, – вважає він, – можливо, не тільки і не стільки в наявності у пострадянських країнах тисяч вдаваних експертів-суспільствознавців, які мають дипломи й навіть наукові ступені, але насправді ніколи серйозно не робили свою справу – тобто не публікувалися у впливових спеціалізованих журналах, не виступали на конгресах провідних професійних асоціацій, не виконували значущих дослідницьких проектів, підтримуваних престижними фондами, тощо.
Швидше, успішне поширення дилетантизму в колишньому СРСР стало можливим внаслідок поверхового висвітлення у ЗМІ експертних думок і наукових оцінок з тієї або іншої соціально-політичної проблеми".
Умланд вважає, що достатньо почати дотримуватися загальних правил фахового відбору експертів і це одразу "матиме як мінімум три позитивних ефекти. По-перше, зменшиться вплив непрофесійних думок на публічний дискурс у суспільствах пострадянських держав, а також кількість спрощених, правильних лише наполовину або навіть докорінно помилкових пояснень тієї або іншої животрепетної суспільної проблеми.
По-друге, знизиться політична вага дилетантів, залучених у процес прийняття рішень в урядовому апараті своїх країн, що приведе до нормалізації соціально-політичного консультування в перехідних країнах.
По-третє, збільшиться суспільний і політичний простір для серйозних експертів – як із місцевих дослідних інститутів, так і з шанованих іноземних наукових центрів.
Ці ефекти дозволять і державним, і недержавним організаціям пострадянського світу базувати свої рішення, заходи та акції на більш глибоких судженнях і релевантних прогнозах. Це, своєю чергою, має допомогти пострадянським націям зрештою вийти із соціально-політичної безвиході, в якій перебуває сьогодні більшість цих країн".
Натомість, справа не лише в тому, що критерії відбору кваліфікованих експертів залишаються невідомими журналістам та політикам, а в тому, що вони в принципі не потребують таких експертів.
Оля Гнатюк вважає, що "стратегія самоізоляції українських публічних інтелектуалів… ще глибше відгородила їх від суспільства, що, зрештою й було метою політиків і політтехнологів, які витіснили інтелектуалів з телебачення, а навіть з більшості радіостанцій, залишивши їм простір блогів та кількох малотиражних газет".
Проте, на мій погляд, проблема ширше, ніж банальна конкуренція між політиками та науковцями. Йдеться про об'єктивні причини, що мають коріння у загальному стані суспільства. Серед них:
– девальвація будь-якого фахового авторитету внаслідок поширення уявлення про загальну доступність наукового знання, що є результатом його послідовної масовізації, а відтак, профанації, про що, зокрема, писала й Оля Гнатюк;
– споживацьке ставлення до гуманітарної освіти, як до засобу формального отримання "корочок", і гуманітарної науки, як до обслуги політиків, бізнесменів та громадських активістів;
– загальна втрата запиту на справжнє гуманітарне наукове знання як наслідок "матеріалізації" суспільних потреб.
Цю ситуацію не виправити суто "дисциплінарними" засобами, а саме самоочищенням українського наукового середовища від халтурників, конформістів та заробітчан.
Адже внутрішня криза дослідницького цеху та втрата суспільного авторитету гуманітарною наукою, фаховим науковим знанням і науковцями як його носіями – це два боки одного процесу, що відбувається не лише в Україні, а й в усьому світі.
Давно минуло не лише сторіччя, коли Франсуа Гізо та Адольф Т'єр правили Францією, а й ті часи, коли політичними лідерами Східної Європи були Михайло Грушевський, Павєл Мілюков і Томаш Масарик.
Їх сучасні нащадки і не мріють про такі перспективи, навіть, не усвідомлюючи, що саме потугами великих істориків і філософів XVIII–XIX сторіч було закладено підвалини того світу, в якому гуманітарній науці залишено царину "культурної обслуги" напівосвіченого загалу.
Ось стислий перелік процесів, що призвели до такого прикрого становища.
Послідовне знищення авторитетів – Бога у світі, священика в церкві, монарха в державі, майстра у ремеслі, батька в родині – мало закономірним наслідком знищення авторитету вченого в науці, адже знищило сам принцип будь-якого "природного авторитету".
Послідовне впровадження ідеї апріорної рівності у політичній, соціальній, економічній, гендерній царинах мало закономірним наслідком виникнення ідеї рівності у царині знання та розуміння світу, адже знищило сам принцип "елітарності" у будь-якому суспільному вимірі.
Послідовна релятивізація ідей постмодерним суспільством мала закономірним наслідком релятивізацію також і будь-яких наукових ідей, адже знищило сам принцип "абсолютного знання".
Усе це разом мало ще один руйнівний, вже суто етичний, вимір. Знищення авторитета Бога знищило й авторитет абсолютної, незалежної від людських уявлень, моралі.
Знищення традиційних еліт знищило поняття кастової шляхетності, честі, гідності та суспільного обов'язку. Нарешті, релятивізація ідей і поглядів призвела до релятивізації будь-якої моралі взагалі.
Описані процеси відбувалися та відбуваються надалі в усьому світі. Проте, саме на теренах колишнього Радянського Союзу вони мали найбільш руйнівні наслідки, адже саме тут найбільш послідовно проводилася свідома політика тотальної деструкції всього, що вважалося ознакою "старого режиму".
Тому повернення історикам та взагалі інтелектуалам суспільного авторитета, рівно як усвідомлення самими істориками власної фахової гідності, потребує змін, що виходять далеко за межі історичного цеху, а саме:
– зміни суспільних пріоритетів з індивідуалізму, задоволення особистих потреб та безмежних особистих прав на пріоритет взаємних обов'язків, суспільних інтересів, солідарності та співпраці людей і народів;
– зміни концепції "рівних", що живуть самі по собі, на концепцію "різних" людей і народів, що мають власне місце і власний шлях в історії, а відтак доповнюють одне одного у світовій мозаїці;
– зміни ціннісних орієнтирів суспільства з матеріальних на ідеальні;
– нарешті, зміни цілої ідеологічної парадигми західної цивілізації, зокрема, відмови від концепції атеїзму, матеріалізму та антропоцентризму.
Питання в тому, чи можлива взагалі така зміна ідеологічної парадигми в межах нашої цивілізації Просвітництва, чи вона має просто добігти свого кінця, як і численні великі цивілізації до неї?
Чи здатні ми подолати нездолану прірву між вірою та наукою, що свого часу утворилася в християнському світі, та засвоїти парадигму їх взаємодоповнення, яка споконвіку існувала в інших світових релігіях?
Чи домінування Заходу, що утворилося внаслідок колонізації, вестернізації та глобалізації, зіграє з нами злий жарт, і ми задихнемося у власному самозамилуванні?
Низку принципових питань ми маємо поставити і самі собі, як науковці. Чи ще здатна гуманітарна, зокрема історична, наука вплинути на зміну ідеологічної парадигми сучасного суспільства?
Чи готові сучасні історики до активної участі у суспільних процесах, зокрема, у масштабних ідейних перетвореннях?
Нарешті, чи зможе сучасна наука пережити суспільство, нею ж створене, чи вона знову зникне, як це сталося після руйнації античної греко-римської цивілізації? І, може, нам вже час зустрічати новий світ словами римських гладіаторів: "Morituri te salutant" – "Приречені на смерть вітають тебе"…
**Даний матеріал опубліковано: Academia. Terra Historiae. Студії на пошану Валерія Смолія : У 2-х кн. / Відпов. ред. Г. Боряк. – Кн. 2 : Простори історика. – К.: Ін-т історії України НАНУ, Ін-т всесвіт. історії НАНУ, 2020. – С. 57–64.
