Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР
У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.
На початку осені 1919 року Армія УНР втратила велику частину Поділля та опинилася в оточенні Червоної армії, білогвардійських, польських та румунських військ. Країни Антанти заблокували кордони української республіки. Порушилося постачання армії, не вистачало набоїв, амуніції та ліків.
Фронтом та запіллям ширилася епідемія тифу, що також суттєво підірвало боєздатність війська. Галицька армія розпочала сепаратні перемовини з білогвардійцями і невдовзі влилась у Добровольчу армію Антона Денікіна. Єдиний фронт розвалився.
З масовим наступом радянських військ більшу частину Армії УНР було інтерновано до польських таборів.
У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб, з них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації.
Становище значно погіршив командир Гайдамацької бригади Омелян Волох. Він пограбував скарбницю УНР та приєднався до більшовиків.
Волох ще під час нарад відверто виступав проти Петлюри, про що згадував командир походу Михайло Омелянович-Павленко: "Виступ Волоха і його диспут із Головним Отаманом залишають у всіх присутніх на нараді важке враження близької внутрішньої кризи, і, власне кажучи, Староконстянтинівська нарада вже віщує майбутні озброєні виступи "волохівців".
5 грудня Головний Отаман Симон Петлюра виїхав до Польщі. Там він хотів укласти військово-політичний союз з Юзефом Пілсудським і разом виступити проти більшовиків.
Полковник Євген Коновалець відмовився ризикувати і демобілізував Січових стрільців. Долю решти українських військових мав вирішити генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, який разом з іншими командирами запропонував втілити план рейду по тилах Добровольчої та Червоної армій.
Крізь бурю та сніг
Похід розпочався 6 грудня 1919 року, коли війська Армії УНР прорвались у запілля білогвардійського фронту.
Рештки армії було поділено на чотири збірні групи: Київську, Запорізьку, Волинську та 3-тю Залізну Стрілецьку дивізію, які перейшли до партизанських форм боротьби.
В той час більшовики втретє намагалися захопити Україну, Червона армія стрімко витісняла білогвардійців на південь. Зв'язку з урядом на той момент не було, а підтримку у постачанні надавало місцеве населення.
26 грудня, у сутичці з білогвардійцями, Армія УНР втратила 3-тю Залізну Стрілецьку дивізію майже у повному складі. Учасник походу, полковник Олександр Вишнівський описав діалог, який відбувся між білогвардійським командиром та полоненими офіцерами Армії УНР:
"– Ґаспада офіцери петлюровской армії! Пожалуйте ко мне. На таке ґалянтне запрошення з групи вийшло троє старшин, між ними й хорунжий 7-го Синього полку, Зайко.
– Ґаспада! Билі лі ви в руской царской армії?
– Були – відповів Зайко.
– Я віжу – усміхнувся ротмістр, – ви забилі даже ґаваріть по человеческі...
Потім повернувся до свого підстаршини, що під'їхав разом з ним, і спокійним, рівним голосом, наче б ішло про щось зовсім звичайне, наказав:
– Разстрелять етіх петлюровскіх бандітов ...".
Наприкінці січня 1920 року було прийняте рішення переходити в запілля Червоної армії. Перед українським військом стояло завдання уникати прямих зіткнень з ворогом, адже матеріальне становище було вкрай складним.
В першу чергу вони займалися інформаційною кампанією, адже радянська пропаганда запевняла населення, що української армії вже не існує і схиляла прийняти російську окупацію.
У лютому 1920 року ситуація загострилася. Радянське керівництво цілеспрямовано застосовувало спецчастини для боротьби з "петлюрівськими бандами", як вони називали українські війська.
У цей час до групи Михайла Омеляновича-Павленка приєднався отаман Андрій Гулий-Гуленко з повстанцями, що значно зміцнило армію.
Далі Армія УНР перейшла на лівий берег Дніпра. На той момент все Лівобережжя знаходилося під радянською окупацією.
За чотири дні українські частини провели потужну агітаційну роботу та призупинили грабунки місцевого населення більшовиками. Вони швидко повернулися назад через наступ регулярних частин Червоної армії, сили яких невпинно зростали.
Сотник Григорій Маслівець вже на еміграції згадував: "Починаючи від Стрітення, по-весінньому блиснуло сонце, сніг на очах розтавав і сідав, вода вкрила поверхню дніпрового льоду, а у нас зле ковані коні. Сковзаються, падають, ми з ними у льодову воду, але лід під водою міцно тримається.
Сміх і горе. Сміх з вимушеного купання, а горе – з отієї льодової холодної дніпрової води. Ото тоді я востаннє бачив і Полтавщину й Дніпро – від Лос Анджелесу порядний шмат світу…".
Під час Першого Зимового походу командування мало великі надії на повстанський рух. До 19 лютого 1920 року Армія УНР перебувала в одному з найвідоміших повстанських центрів – Холодному Яру.
Там було налагоджено контакти з братами Чучупаками та іншими отаманами. До кінця березня був встановлений зв'язок майже з усіма повстанцями, що підтримували ідею відновлення незалежної української держави і діяли у центральній Україні.
Отамани, які підтримували УНР, чекали наказу від Симона Петлюри про початок всеукраїнського антибільшовицького повстання. Зв'язок між штабом армії і регіональними та місцевими комітетами тримали спеціальні агенти.
Штаб армії координував дії отаманів аж до завершення Зимового походу.
Бій за Вознесенськ
16 квітня відбувся один з головних боїв Зимового походу - за вузлову залізничну станцію Вознесенськ.
Весна 1920 року для Армії УНР проходила в постійних сутичках з більшовиками. Воякам критично бракувало зброї та набоїв. Тому командарм Михайло Омелянович-Павленко вирішив взяти штурмом Вознесенськ, щоб захопити його арсенал з гарматною базою.
На цей ризик потрібно було піти, адже паралельно на південь України прибували тисячі червоноармійців для ліквідації повстанського руху та обеззброєння населення.
Наступ вирішили проводити о третій годині ночі. Сили були відверто нерівними, але цей бій мав вирішити долю існування українського війська в Зимовому поході.
"У нас набоїв обмаль: 100 на кулемет, дві обойми на рушницю, а рушниць – одна на двох козаків, –згадував генерал-хорунжий Михайло Крат.
– А у Вознесенську – величезні склади зброї ще з часів світової війни. "Хлопці, Вознесенськ мусимо взяти!" А там саме з'їзд комуністичної партії. Не ждали там "банди", аж ось почули лихо. Сіли в окопи комуністи, ждуть підмоги з Одеси".
Більшовицький обстріл тривав з великим натиском – рушниці, кулемети, гармати та панцерник зчинили гучний гуркіт.
Стояв густий туман. Командири могли орієнтуватися лише за звуком. Запорожцям вдалося відійти на безпечну відстань і перегрупувати кінноту, поставивши на лінію лави піхоти Кінно-гірський дивізіон полковника Олекси Алмазова.
Кінна бригада полковника Андрія Долуда збила ліве крило радянських відділів, не залишивши їм шансу на втечу. Полк Чорних Запорожців фактично знищив у бою на шаблях всю залогу міста.
Лише невелика частина ворожої кінноти змогла врятуватися, переправившись через річку Буг на поромі.
Більшовики панічно тікали із залізничної станції. Близько сотні з них разом з двома кулеметами від несподіванки здалися без опору. На полі бою вбитими залишилось 648 радянських солдат.
З боку Армії УНР було втрачено дві людини, поранено п'ятьох (за іншими даними більшовиків було вбито біля 200 – 300 чоловік, козаків – 1, поранено трьох).
Українські частини захопили базу боєприпасів 14-ї радянської армії. Армія УНР суттєво переозброїлася. У дивізіях поновили артилерію та кулеметні частини.
Піхоту озброїли новими рушницями з багнетами. Кінноту забезпечили сідлами, острогами, легкими кулеметами. Навіть візники, урядові особи та капелани мали на руках рушниці та ручні гармати.
Михайло Крат згадував, що здобич була настільки великих масштабів, що командування вирішило повідомляти місцевих селян про місце знаходження зброї:
" – Всім роз'їздам наказати, щоби по селах, де проходитимуть, скликати селян, та наказувати, щоб негайно приїздили по зброю до Вознесенська.
– Пане отамане, накажіть отому молоденькому, щоб не одну машинку (кулемет – ред.) докинув. Іншим селам ось по дві давали, а нашому одну, чи ж ми гірші від сусідів, чи що? – скаржився старий поважний дядько, а коло нього безвусий парубок з новісіньким левісом на плечі жадібно чекає відповіді начальника штабу запорожців".
Перемога під Вознесенськом закріпила віру у власні сили та успіх операції.
Захисники півдня України
Селяни Ананьївського та Балтського повітів, отримавши інформацію про наближення Армії УНР, підняли повстання проти радянської влади під проводом отамана Семена Заболотного.
Щоб придушити повстання, більшовики почали палити села, зокрема повністю спалили Селіванівку, Онуфріївку, Пасицели, Липецьке і Байтали.
Під час походу командування Армії УНР намагалося вийти на зв'язок з Галицькою армією, яка після поразки білогвардійців приєдналась до радянських військ.
Окремим галицьким підрозділам вдалося перейти на бік Армії УНР. Так 27 квітня до армії приєдналася 1-ша Кінна бригада отамана Едмунда Шепаровича, що відійшла від частин Червоної української галицької армії.
Кіннота Шепаровича була в основі бойових сил українського війська під час Зимового походу, в першу чергу через маневровість воєнних операцій.
У складі Армії УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка бригада Шепаровича пройшла близько 800 км, провела більше десятка вагомих боїв, розбила та здійснила захоплення штабів 41-ї, 45-ї та 60-ї більшовицьких дивізій.
Її бійці та командири виявляли добрий вишкіл та майстерність. Наприклад, щоб зняти кулемети з в'ючних коней і відкрити вогонь по атакуючому противнику бійцям вистачало 15 секунд.
Лицарі ордену Залізного Хреста
У кінці квітня 1920 року до штабу Армії УНР Зимового походу прибув прем'єр-міністр УНР Ісаак Мазепа. Він повідомив, що у квітні Симон Петлюра підписав з поляками Варшавську угоду.
На спільній нараді Михайло Омелянович-Павленко оголосив, що армія вирушить на з'єднання з рештою українського війська і продовжить боротьбу організованим фронтом.
Коли польські війська почали наступ на Червону армію, учасники Зимового походу вели бої з більшовиками на півночі Одеської та півдні Вінницької областей – Ананьєвим, Балтою, Вапняркою і Тульчином.
Незважаючи на чисельну перевагу ворога, українським частинам вдалося пробитися на з`єднання з польськими союзниками. Перший Зимовий похід завершився 6 травня 1920 року.
Протягом п'яти місяців Армія УНР з боями подолала близько 2,5 тисяч кілометрів, провела більше 50 великих боїв і 100 сутичок з ворогом.
Похід став унікальною воєнною операцією в історії України. Не маючи військово-технічного і медичного забезпечення, Армія УНР виконала свої головні завдання – зберегла ядро армії, тримала військову присутність в окупованій Україні, підсилила антибільшовицькі повстання і дала Симону Петлюрі час домовитись з Юзефом Пілсудським про спільну боротьбу проти радянської окупації.
Ісаак Мазепа, голова уряду УНР підсумував:
"Нашу армію в Зимовому поході назвав один його учасник "ферментом нації". Як бродило в хемічнім процесі потрібне для утворення нової сполуки, так українська армія своїм славним Зимовим Походом сприяла кристалізації бажань, віри й надій українського народу біля однієї ідеї – Самостійної України, держави вільного народу.
Помимо суто військових завдань, також для справи української політичної пропаганди словом і ділом серед українських мас значення Зимового походу було величезне".
Учасники Першого Зимового походу були нагороджені Залізним хрестом за Зимовий похід і бої.
Ця нагорода – єдиний бойовий орден Армії УНР, вона займає перше місце серед усіх державних відзнак Української Народної Республіки.
Серед нагороджених були також і жінки, вони отримали жетон Залізного хреста. Першою у списку нагороджених була Тіна Книшенко (Харитина Пекарчук), яка не лише лікувала хворих та поранених, а й зі зброєю в руках захищала незалежність молодої української держави.
