Україна без Києва. Про що домовлялись у Парижі навесні 1920 року?
У Парижі Україні планували зберегти незалежність, але намалювали нові кордони. Без Києва, Лівобережжя, Сходу та Заходу.
Від редакції: Нещодавно у ЦДАВО історик Микола Чмир знайшов цікавий документ – доповідь члена дипломатичної місії УНР в Парижі Володимира Колосовського про ставлення французьких політиків до української проблеми з вельми цікавою картою – проєктом кордонів визнаної незалежної України.
Париж після Першої світової війни був центром міжнародної політики. Саме у столицю Франції з'їжджалися лідери найпотужніших держав.
Тут, у Версальському палаці, були досягнені основні домовленості про мир. Паризька мирна конференція виробила головні правила співжиття держав і націй, що діяли ближчі 20 років.
Але тоді ж і там же не змогли домовитись про Україну.
Українці прагнули незалежності. Вони довели це кількома роками збройної боротьби. Кров'ю і смертями своїх найкращих людей. Своїми героями.
Підтримати незалежну Україну було логічним. Незалежна Україна – це європейський буфер проти поширення більшовицької революції. Незалежна Україна цілком підпадала під 14 пунктів Вудро Вілсона.
Але це також означало образити Польщу, яка прагнула відновлення кордонів 1772 року і творення федеративної мегадержави "od morza do morza". Також це означало образити Росію. І "червону", і "білу". Адже жодна реінкарнація Російської імперії неможлива без українських земель.
Тому політики шукали компроміси. Домовлялись про Україну поза спинами самих українців, які сварились між собою, посипали голову попелом та йшли на колаборацію.
Українцям малювали кордони. Абсолютно необґрунтовані, алогічні та нежиттєздатні. Кордони незалежної України. Без Києва, виходу до Чорного моря, без Криму, Донбасу, усього Лівобережжя, Галичини, Буковини, Закарпаття і частини Волині.
На щастя, такі кордони тоді залишились намальованими на карті.
ЗВІДОМЛЕННЯ
про оcтанню політичну ситуацію в Парижі (Доклад члена місії УНР в Парижі - Полковника Колосовського)
1 Березоля 1920 року
СТАН УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ
Можна з певністю сказати, що сучасний політичний момент являється кризою для української справи.
Зараз в дипломатичних канцеляріях Лондона і Парижа рішається остаточно доля України: чи визнати її окремим державним організмом, хоча би і на обмеженій території, чи трактувати її, як "провінцію", яку мають поділити між собою заінтересовані в ній сусідні держави.
Можна сказати, що найближчі 2-3 тижні будуть багатими на дипломатичні наслідки для нас, ніж весь рік нашої дипломатичної праці в державах Антанти.
Ось чотири чинники першорядного значіння, які зараз вступили в гру і з яких в найближчим часі утвориться якась рівноважуюча сила:
1) Офіціальна заява Лондонської союзної конференції з дня 24 лютого, де сказано, що союзні держави будуть домагатись від совітської Росії визнання самостійности або автономії тих сумежних держав колишньої Росії, які існують de facto;
2) Офіціозна заява Польського Уряду з 25 лютого відносно миру з Совітською Росією, де Польща домагається визнання за нею прав на кордон 1772 року і заявляє свою заінтересованість в існуванню самостійної Української республіки (Правобережної України).
З) Радіотелеграма Совітського Уряду з 26 лютого, з якої видно, що Совітський Уряд визнає одиноким легальним урядом України - київський уряд (українських більшовиків) і пропонує Польщі вести переговори з ним.
Одночасно, щоби вплинути на Польщу аргументами сили, Совітська Росія розпочала ефензиву на Польському фронті, яка поки що не дала результатів, але методично продовжується і в Білорусі, і в Україні.
4) Фактичний стан справ в Україні такий: мала територія під владою національного Правительства, неорганізованість Уряду, невелика сила і вартість війська і т. и.
По висказу одного французького дипломата, Україна зараз є одинокою республікою з "альоженів", яка досі не зорганізувалася і нічим не доказала своєї спроможности до державного будівництва.
На що ми можемо надіятись при такому стані справи?
І. Щодо суверенності:
У всіх антантських центрах борються дві течії - одна "за", а друга "проти" української суверенності. Так само і в Парижі.
Мільєран і його найближчий гурток ставиться до нас вороже. Його гадка така: російська революція зараз переживає той стан, який переживала французька революція перед Бонапартом, себто вона находиться в добі закріплення здобутих свобод і в добі відродження національного чуття, глибоко імперіалістичного і мріючого про завоювання. Росія повстане і тоді вона ніколи не забуде Франції її співучасти в розділі Росії.
Висновок з цього - треба чекати, треба не дратувати Росію і все полишати природному ходови подій.
Противники Мільєрана, був. міністр Легг, міністр фінансів Ісаак (насправді – міністр торгівлі та промисловості Огюст Ісаак – ред.), військові кола кажуть, що така політика через свою нез'ясованість є гірша з усіх і невідклично веде до катастрофи.
Франція не може блукати у темряві і чекати на хід подій. Вона мусить стати на шлях простої, ясної і відповідаючої своїм інтересам політики.
Росія, щоб там не було, піде з Німеччиною. Треба якомога більше ослабити Росію і, між іншим, треба увільнити від російського ярма Україну.
Цей погляд зараз має багато прихильників в Палаті Депутатів.
Тут заходами графа Тишкевича склався гурток прихильних нам депутатів на чолі з п. Гайар-Бансель (всього 14 депутатів партій парламентської більшости, як п.п. Баррес, маркіз Ксавіе де Магаллон; сам п. Гайар-Бансель входить в склад парламентської групи з 225 депутатів).
Графу Тишкевичу прийшла щаслива гадка кинути Французам інші мотиви і докази, ніж це робилося досі.
Його ідея: Україна повинна існувати не на підставі принципів проголошених 14 точками Вільсона, не внаслідок права на самовизначення, не через етнографічні і інші індивідуальні прикмети нашого народу, а через те, то існування України є в інтересах Франції; воно зменшує для неї німецько-російську небезпеку, воно дає французам надзвичайні економічні користі.
Можна бути певними, що зараз у Франції ми стоїмо на доброму шляху. Не зважаючи на ворожість до нас Мільєрана, ми тут маємо добру основу для визнання суверенності і в палаті, і в суспільстві, і серед членів Уряду.
2. Щодо території.
При сучасній ситуації ми не можемо і мріяти про наше територіальне об'єднання. Цьому перш усього не відповідає фактичний стан справ на Україні.
Одинокими реальними підставами для наших теперішніх територіальних домагань є польські плани і пропозиції, які трактуються тут в широких колах, як maximum того, що зараз може одержати Україна.
Як відомо, Польща домагається від Совітської Росії евакуації території на захід від кордону 1772 року, себто давніх польських воєводств - Київського, Волинського і Брацлавського.
Таким чином східний кордон України може пройти по Дніпру від гирла Сожа до Кременчуга, залишаючи одначе Київ і його околиці Москалям. Південний кордон - на південь від Чигирина, через Новомиргород, на південь від Торговиці, через ст. Ємиловку, с. Криве озеро, на північ від Ананьєва, через ст. Чубовську, Григоріополь і далі по Дністру до гирла Збруча.
Щодо західнього і північного кордону, то поки що це питання являється незʼясованим.
Одначе з розмов польських політиків, як з Українцями, так і з Росіянами (Савінков, Чайківський) видно, що Польща домагається на своєму Сході установлення стратегічної границі, забезпечуючої Варшаву від легкого наїзду із Сходу.
Такою границею Поляки рахують р.р. Збруч і Стир, себто залишають собі Галичину, а на Волині повіти Ковельский, Володимиро-Волинський і більшу частину Луцького.
На півночі Поляки допускають провести кордон по р. Припʼяті від гирла Стирі до Мозиря і далі прямою лінією Мозир - до гирла Сожа.
В таких межах Українська територія захоплює всю Подільську губернію, більшу частину Київської і Волинської, меншу частину Мінської, Могилівської і Херсонської.
Разом - просториню біля 160.000 кв. кілометрів, населенням 12 мільйонів.