Паскуда. Наймолодший прем'єр в історії України

Після ухвалення IV Універсалу голова уряду Володимир Винниченко 28 (15) січня 1918 року написав заяву про відставку. Свого керівника підтримали і міністри.

Питання про нового премʼєра мали розглядати наступного дня. Однак, у Києві підняли заколот більшовики. У місті відбувались сутички та стрілянина. Введено стан облоги.

Мала рада не зібралась узагалі. А фракції таки обговорювали кандидатів у міністри.

Депутати-есери засідали 29(16) січня з восьмої вечора. Ця фракція була найбільшою, тож потребувала великої зали. Зібрались у залі засідань Центральної Ради.

Близько 9 години туди зайшов комендант міста Києва Михайло Ковенко. Будівлю оточили вільні козаки. Заарештували сімох депутатів. Їх підозрювали у співпраці із заколотниками. Разом із депутатами зникли матеріали для підготовки земельного закону. Пізніше документи так і не знайдуть.

Всеволод Голубович, для якого були важливі депутатські голоси при затвердженні його на посаді премʼєра побіг за арештованими. У дверях сталась невеличка сутичка. Однак, відбити своїх колег по фракції майбутньому премʼєрові не вдалось.

Тож до обрання нового уряду парламент приступив 31 (18) січня.

О пів на третю до зали засідань Української Центральної Ради зійшлись депутати.

У президії було тільки чотири особи – Михайло Грушевський, два секретарі, що вели протоколи, та поки-що міністр торгу і промисловості Всеволод Голубович. Більше нікого зі старого уряду не було видно.

Михайло Грушевський відкрив засідання. На порядку денному стояли земельний закон та формування нового уряду.

Епохальний документ про аграрну реформу закон ухвалили похапцем, майже одноголосно. Лише один депутат утримався. Голова пообіцяв, що усі необхідні правки внесуть потім.

Але, після "волинського вигнання" уряду та парламенту владі довелось оголосити, що земельний закон "згубили". І урядовцям "довелось" писати новий текст.

Кандидатуру Всеволода Голубовича внесла фракція есерів вустами одного зі своїх лідерів Аркадія Степаненка.

Почалось обговорення кандидатури.

Борис Мартос від фракції соціал-демократів зажадав представлення програми. На це Голубович виклав 5 пунктів:

• укладення "зовнішнього" миру, тобто з Німеччиною
• укладення "внутрішнього" миру, тобто з більшовиками;
• реалізація реформ, проголошених Універсалами Центральної Ради;
• боротьба з анархією;
• залагодження конфлікту у військовому міністерстві (на жаль, про цей конфлікт ми нічого не знаємо).

Депутат Мойсей Рафес заявив, що фракція Бунду не буде голосувати за новий уряд, "який напевно буде вести таку саму політику, як і попередній кабінет".

Бунд – це "Загальний єврейський робітничий союз Литви, Польщі та Росії". Партія була фактично соціал-демократичною і бачила Україну не незалежною державою, а автономною частиною демократичної Росії. Кількома днями раніше депутати-бундівці навіть голосували проти IV Універсалу. Прем'єр-есер для них був неприйнятним.

Під час голосування Бунд підтримали меншовики: восьмеро депутатів утримались.

Далі перейшли до питання про персональний склад уряду. Попередньо Голубович вів консультації із потенційними міністрами.

Свою згоду дали шестеро.

Павло Христюк погодився очолити міністерство внутрішніх справ, Никифор Григоріїв – міністерство освіти, Степан Перепелиця – міністерство фінансів, а Євген Сокович – міністерство шляхів.

На своїй посаді міністра судових справ залишався зі старого уряду Михайло Ткаченко. Військовим міністром Всеволод Голубович пропонував зробити вітчима своєї дружини – прапорщика Івана Немоловського.

Члени Центральної Ради не були знайомі із двома кандидатами – Іваном Немоловським та Степаном Перепелицею. Новообраному премʼєрові довелось їх представляти депутатам.

Обговорення кандидатур перериває шурхіт розбитого кулями скла на куполі Центральної Ради. Адже на найближчих до парламенту вулицях йдуть перестрілки між урядовим військом та більшовиками.

Врешті голосують. Есери та есдеки – "за", 22 депутати з фракцій Бунду, меншовиків та самостійників – утримались. Єдиний голос проти – жіночий. Це Людмилі Старицькій-Черняхівській не подобався новий уряд.

Так Україна отримала нових міністрів.

Наймолодший в історії український премʼєр став головою уряду незадовго до свого 33-річчя.

Він не був новачком у політиці. Брав участь ще у Революційній українській партії і навіть отримував адміністративні покарання у 1905 році.

З 1912 року, будучи студентом Київської політехніки, долучається до гуртка українських есерів. У 1915 році пішов працювати на залізницю. А у 1916 році переходить на посаду начальника відділення водних, шосейних та ґрунтових шляхів Румунського фронту. Там будував дороги для військових. Ймовірно, що у цей час йому було не до політичних занять: активних політичних виступів не помітно.

Революція 1917 року відкрила нові можливості. Всеволод має досвід партійної роботи та працює на посаді, що дає широкі можливості для агітації.

Його залюбки запрошують у відроджену Українську партію соціалістів-революціонерів. Все частіше його бачать на усіх проукраїнських заходах у місті – на мітингах, зборах.

Та схоже, що політична карʼєра розвивається не надто успішно. Ні на першому, ні на другому зʼїздах Української партії соціалістів-революціонерів до складу ЦК партії його не обрали.

До складу Центральної Ради він не увійшов ні за партійною квотою, ні за квотою територіального представництва, ні від Всеукраїнської ради селянських депутатів, де його партія мала абсолютну більшість.

Та усе ж Всеволода Голубовича помітили.

Після ІІ Універсалу та легалізації Генерального секретаріату у правовому полі Росії український автономний уряд мав бути розширений. Серед нових посад - генеральний секретар шляхів.

28(15) липня Мала рада затвердила Всеволода Голубовича на цій посаді. Він здавався найкращим знавцем транспортних проблем серед усіх активістів українського руху.

Але Тимчасовий уряд відмовився затверджувати посади ряду генеральних секретарів. З 14 пропонованих Центральною Радою мали працювати лише 9. Секретаря шляхів серед них не було.

Центральна Рада на це погодилась.

Тож, Всеволод Голубович з чистою совістю залишився в Одесі та повністю зосередився на виборах до міської думи. Він йшов під третім номером в у списку Українського соціалістичного блоку, який створили місцеві осередки УСДРП та УПСР.

Вибори виявились відносно успішними - 3,76 % або 7764 голоси. Це давало пʼять мандатів. Всеволод Голубович став гласним Одеської міської думи. А на першому ж засіданні його було обрано одним із 5 заступників голови міської думи.

Пізніше ще були вибори до Всеросійських установчих зборів. Він був третім у списку блоку губернської ради селянських депутатів, російських та українських есерів, єврейської соціалістичної робітничої партії. На цих виборах він теж отримав мандат.

Друга спроба увійти до уряду для Всеволода Голубовича була більш успішною. Наприкінці жовтня у Петрограді стався більшовицький переворот. Тимчасовий уряд був скинутий.

Українськими політиками це було сприйнято як шанс розширити повноваження автономного уряду. Тож Центральна Рада швиденько і без обговорень (бо ж київські більшовики якраз робили спробу захопити владу в Києві) створили ще кілька генеральних секретарств.

Секретарство шляхів віддали начальнику служби руху Лівобережної залізниці Володимирові Єщенку. Він був радикально налаштованим і пропонував, наприклад, розібрати колії на кордоні із Росією, щоби російські війська не могли просуватись в Україну.

А Всеволоду Голубовичу дали генеральне секретарство торгу і промисловості. 15(2) листопада він вперше був присутній на засіданні уряду.

Приблизно тоді ж у Києві відгуляли VIP-весілля. Обраниця міністра – майже удвічі молодша донька генерала Тетяна Кардиналовська.

"Ми вінчалися в церкві Київського кадетського корпусу. Гостей на весіллі було небагато: президент Центральної Ради Грушевський, ще деякі члени уряду. Праворуч від мене сидів Симон Петлюра й дуже люб'язно зі мною розмовляв. Їжу подавали денщики".

Два з половиною місяці Всеволод Голубович був генеральним секретарем торгу і промисловості.

При цьому ще й встиг очолити українську мирну делегацію на переговорах у Бересті. Звідти Всеволод Олександрович повернувся тріумфатором. Хоча й отримав дошкульну критику від депутата з фракції Бунду Мойсея Рафеса, який звинуватив його у "національному егоїзмові".

Наступний крок політичної карʼєри нашого героя - премʼєрство.

Його уряд з деякими змінами проіснував до 29 квітня.

Його уряд під тиском більшовиків виїздив з Києва до Житомира, Коростеня та Сарн.

Його уряд укладав Берестейський мирний договір. Хоча сам він до Бреста більше не поїхав. Залишився у Києві.

Як премʼєр оселився у колишньому губернаторському палаці на перехресті вулиць Інститутської та сучасної Шовковичної.

"Палац був величезний. Широкі сходи вели вгору, де була простора зала з сіро-рожевим пухнастим килимом на підлозі, а вздовж стін з високими вікнами стояли білі з позолотою стільці. Це була зала для прийомів.

Ми з Всеволодом займали кілька кімнат на горішньому поверсі, де в минулому були кабінети, спальні генерал-губернатора та його дружини.

У спальні мене вразили завіси: поверх білих прозорих фіранок висіли кількома шарами кремово-рожеві занавіски, а обабіч були важкі, бордового кольору, оксамитові штори, які на ніч зашморгувалися".

Родина премʼєра від найбільшої "народної" партії – есерів не відмовилась від послуг старого, ще губернаторського, дворецького, який подавав Тетяні Голубович ранковий чай у золотому сервізі.

Молода дружина премʼєра "вчилася керувати автом. У моє розпорядження дали автомобіль німецької марки – "Бенц" - і шофера. Шофер виявився веселим юнаком, захопленим і авто, і дорученим йому завданням, і, очевидно, мною. Він з ентузіазмом возив мене по Царському саду".

Загальна політична ситуація тоді – це війна з більшовиками, Крути, прихід німецької та австро-угорської армій в Україну, розвалена економіка і незасіяні поля.

Ні, подружжя Голубовичів не купалося у розкоші. З міркувань безпеки переїхали до скромнішого, приватного помешкання на вулиці Банковій.

У спогадах Тетяни Кардиналовської в описах нової квартири впізнається будинок з химерами. А за іншими джерелами – це теперішня будівля центрального офісу Спілки письменників України.

"Час від часу він приносив мені гроші – свою платню, і я складала їх у шухляду нічного столика. Знайомі радили мені покласти ці українські гривни до банку, але я абсолютно не уявляла собі, як це робиться, і вважала це за непотрібне.

Купувати мені нічого не доводилося, бо все було готове, а головне, я не відчувала себе в праві користуватися тими грошима".

Голубович-премʼєр отримав не надто схвальні відгуки від колег-політиків.

Дмитро Дорошенко, який до січня 1918 року був Чернігівським губернським комісаром УНР, а з травня став міністром закордонних справ Української держави, назвав Голубовича однією "з найфатальніших фігур на українському політичному горизонті за всі роки від початку революції…

Вʼялий, флегматичний, ніякий державний муж і не промовець, - як він міг виплисти на поверхню життя, - це загадка,яку можна пояснити хіба тим, що в часі революції бувають усякі несподіванки

…

злі язики говорили, що Грушевський, котрий завжди любив мати покірних і слухняних помічників у всякому ділі, навмисне підшукав собі такого "прем'єра", щоб у всьому слухався його й служив лялькою, яку завжди можна сіпнути за ниточку, щоб вона повернулася сюди або туди".

Інші політики були не менш стриманими.

Євген Чикаленко назвав Голубовича "нікому до того часу [до премʼєрства – В.С.] не відомим, але який пізніше придбав собі широку найганебнішу славу".

Всеволод Голубович мав непорозуміння із німецькою військовою адміністрацією.

Євген Чикаленко у своєму щоденнику фіксував, що німецький посол Альфонс Мумм "завважив, що вони давно натякали і навіть просто говорили прем'єру Голубовичу, що не потерплять соціалістичних експериментів, які робить український уряд, але на це не звернуто було ніякої уваги, і от тепер ясно видно, що соціалістичний уряд не спирався на життєвий ґрунт, не мав ніякої піддержки в масах, а витав в фантастичних мріях і тепер впав од легкого напору дрібних землевласників".

І далі: "вони давно говорили Голубовичу, що треба вести іншу земельну політику і не ворогувати з німцями, а Ц. Рада підняла вкупі з Голубовичем ґвалт проти першого наказу Ейхгорна, хоч з Голубовичем німецький уряд радився про цей наказ і він нічого проти того не мав".

Останнє засідання свого уряду Всеволод Голубович провів 29 квітня. У цей же час у цирку Крутікова відбувався конгрес хліборобів. Павла Скоропадського проголосили Гетьманом. Відбувся державний переворот.

Голубович якийсь час переховувався, жив у Каневі, на плавучій дачі "Чайка". Влітку 1918 року його арештували. Це був перший в новітній історії України арешт екс-премʼєра.

Разом із колишнім військовим міністром Олександром Жуковським та кількома чиновниками дещо нижчого рангу, його звинувачували у причетності до викрадення банкіра Абрама Доброго.

Суд був публічним. Звіти публікували газети. А Євген Чикаленко занотував:

"Голубович спочатку пробував вибріхуватись, але так незручно, так по-хлопячи, що нахаба-прокурор німець в роздратуванню допустився таких виразів: "Ви брешете так, що аж стіни суду дрижать", або - "Чи ви справді дурні, чи тільки удаєте з себе дурника!?"

А коли Голубовичеві не пощастило вибрехатись, то він признався в тому, що знав про крадіж Доброго і почав просить у суду "не справедливості, а снисхожденія". Це поводження Голубовича на суді так всіх обурило, що ніхто тепер без презирства і згадать не може цю нікчемність, цю паскуду.

Замість того, щоб з достоїнством заявить, що він не признає над собою німецького суду, і одмовитись одповідать, або хоч запротестувать тоді, коли прокурор почав говорить йому грубості, завваживши, що це не німецька казарма, а суд, де треба поводитись делікатніше з підсудними, Голубович, боячись кари, почав принижено, як школяр, чи як дрібний злодіячка, просити "снисхождения", чим опозорив себе і есерівський кабінет навіки-вічні".

Відставного премʼєр-міністра засудили до двох років увʼязнення. Сидів недовго. Після нового перевороту, на цей раз, Директорії – його звільнили.

Цей арешт був у його житті не останній. У березні 1919 року такий наказ був виданий уже владою УНР – бо невгамовний політик виявився причетним до спроби антиурядового заколоту.

Навесні 1919-го більшовики контролювали значну частину України. Київ був у їхніх руках. Місцем осідку урядових установ став Кам'янець-Подільський. Чорноморське узбережжя контролювали французи та їх союзники по Антанті. На заході тривала польсько-українська війна.

Уряд Сергія Остапенка активно рухався до укладання союзу з Антантою та формування антибільшовицької коаліції. При цьому, він мусив відмовлятись від соціалістичних риторики і курсу.

Це не подобалось кільком політикам. Попередній прем'єр-міністр Володимир Чехівський та інші колишні міністри та депутати спробували організувати переворот. 22 березня вони створили "Комітет охорони республіки" і оголосили себе владою. Призначили своїх комісарів до міністерств. Видавали відозви.

Одним із ідейних натхненників був і Всеволод Голубович.

"Владою" вони побули недовго. За два дні, після коротких телефонних розмов з членами Директорії і кількох арештів, цей комітет саморозпустився. Всеволод Голубович переїхав до Галичини.

Потім його арештовували більшовики. Засуджували. Випускали. Знову арештовували. Аж поки помер у вʼязниці. Або написали, що помер – як то велося тоді у більшовиків.

Сумно закінчив життя наймолодший український премʼєр.