Наче подих вітру. Чортківська офензива Галицької армії 1919 року

Чортківський пролом, як згодом охрестили цей бій, наче подих вітру, що роздмухав жар під попелом, радикально змінив настрої армії та суспільства. Повсюди відчувалося могутнє моральне піднесення, яке сучасники справедливо порівнювали з Великоднем. Зникло дезертирство, натомість до війська тисячами зголошувалися добровольці.

Якщо би 6 червня 1919 року мешканка затишного подільського міста Чорткова, справжнє ім’я якої історія приховала за ініціалами A. Z., могла познайомитися з підготованим того ж дня у Львові повідомленням прес-служби командування польського Галицько-Волинського фронту, вона надовго б втратила довіру до офіційних заяв.

У документі стверджувалося, що українське військо, зазнавши цілковитої поразки, перестало існувати. А тим часом вулицею перед її очима марширували «регулярні підрозділи, серед яких вирізнялися своєю бойовою поставою штурмові батальйони, кавалерія на чудових конях, січові стрільці й батареї артилерії…Українські вояки, особливо “інтелігенти”, були розлючені. “Зараз ми відступаємо, але повернемо! ”»

Запевняючи зустрічних, що незабаром повернуться, вояки Галицької армії (ГА) не сподівалися, що дотримають слова вже за дві доби. Адже на початку літа 1919 року затиснуті між польським молотом і більшовицьким ковадлом збройні сили Української Народної Республіки (УНР) та її Західної області (ЗОУНР) відчайдушно намагалися виборсатися зі смертельної пастки.

Наддніпрянцям вдалося стрімким ударом прорватися з Волині на Поділля, прямуючи до дедалі гарячіших вогнищ селянських повстань у тилу червоних. Натомість деморалізовані тривалою серією попередніх невдач галичани постійно відступали під ударами польського війська.

 
Генерал-четар Віктор Курманович — шеф штабу Галицької армії

Вважаючи, що боротьбу на заході програно, шеф штабу ГА полковник Віктор Курманович чи не вперше у воєнній історії людства наважився провести своєрідний референдум у регулярному війську.

31 травня 1919 року він наказав з’ясувати настрої вояків, дізнавшись відповіді на наступні запитання:

1. Чи капітулювати перед поляками?

2. Чи капітулювати перед румунами?

3. Чи переходити Збруч з метою подальшої боротьби з більшовиками?

4. Чи перейти за Збруч, аби спільно з більшовиками атакувати поляків?

Ще до полудня 1 червня 1919 року з корпусів відповіли, що єдино можливою відповіддю стрілецтво вважає подальшу спільну з наддніпрянцями боротьбу проти червоних.

Тож ГА попрямувала у кут між Дністром і Збручем, розраховуючи переправити політичне керівництво ЗОУНР мостом у Заліщиках через окуповану Румунією територію Буковини до Європи з метою подальшої боротьби на дипломатичному фронті, а тоді вирушити на допомогу Дієвій армії УНР.

 
Панорама Чорткова. Початок ХХ ст

Попри відомі командуванню західноукраїнського війська (Начальна команда Галицької армії – НКГА) настрої завдати польському агресорові «на прощання» ще одного удару, події на фронті переконували, що це, радше, солом’яний вогонь. Навіть невеликі польські підрозділи завдавали дошкульних ударів чисельно переважаючим українцям.

Спокусившись розрахунком на чергову легку перемогу, майор Юзеф Яклич, під командуванням якого опинилася бойова група у складі 3-х батальйонів піхоти й 1-ї батареї, з власної ініціативи вирішив зіштовхнути всю ГА в кут між Дністром і Серетом.

З цією метою надвечір 6 червня 1919 року його вояки атакували й після нетривалої перестрілки захопили місто Чортків. Успіх мав свою, здавалося б, не надто відчутну ціну, — група опинилися в цілковитій ізоляції й не могла розраховувати на підтримку сусідів.

Несподівана втрата найбільшого в регіоні комунікаційного вузла в умовах, коли відступ на нові позиції ще не було закінчено, загрожував галичанам катастрофічними наслідками. НКГА довелося відреагувати на дії знахабнілого супротивника.

Пополудні 7 червня командувач ГА генерал Михайло Омелянович-Павленко підписав оперативний наказ ч. 3007, вимагаючи вранці 8 червня одночасними ударами вздовж обидвох берегів Серету розбити групу майора Яклича та повернути Чортків.

 
Польські вояки біля успадкованого від австро-угорського війська кулемета "Шварцлозе"

Попри активну форму виконання, ця операція, до якої залучалися бригади всіх трьох корпусів ГА, переслідувала виразно пасивну мету. Вона покликана була забезпечити подальший безперешкодний відступ на лінію Устечко—Скала Подільська. Тож першу операцію майбутнього Червневого наступу можна назвати Чортківською оборонною.

Імовірно, за браком часу ні НКГА, ні штаб ІІ корпусу ГА, який безпосередньо керував боями, у поспіху не звернули належної уваги на передову позицію ворога у селі Ягільниця, що перешкоджала синхронізувати удари західної (командир — отаман Альфред Бізанц) та східної (командир — отаман Осип Букшований) груп.

 
Альфред Бізанц під час служби в австро-угорському війську.

З власної ініціативи виправити помилку наважився командир 2-го полку 7-ї бригади сотник Михайло Дибуляк. Давно рвучись зі своїми підлеглими до бою, він вирішив скористатися сприятливою нагодою і розбити нечисленний передовий загін супротивника. Усе ж, дисциплінований командир повідомив про свій намір штаб бригади.

Отаман Бізанц підтримав рішення підлеглого і, за звичкою, вирішив особисто керувати боєм.

Однак намір атакувати містечко занепокоїв командування ІІ корпусу, яке виразно попередило обидвох командирів про особисту відповідальність за результат бою. Грізне memento не похитнуло їхньої рішучості.

Наступ розпочався після 19-ї години, а між 21-ю та 22-ю годинами 7 червня 1919 року Ягільниця знову опинилася в руках українців.

До рук переможців, втрати яких обмежилися лише кількома легкопораненими, потрапили 3 кулемети та полонені. Подальший наступ перервала нічна темрява.

З тактичного погляду успішний штурм Ягільниці не слід переоцінювати. Вдалося захопити лише передову позицію супротивника, який зумів відступити до головних сил упорядковано і без поважних втрат. Вирішальний бій був ще попереду.

Натомість, значно важче недооцінити моральний вплив, який справила на стрільців 7-ї бригади перша після тривалого періоду відступів і невдач перемога.

Цього пам’ятного вечора готовність стрілецтва боротися до кінця нарешті матеріалізувалася у радості мешканців визволеного містечка, здобутих трофеях і полонених.

 
Сотник Михайло Дибуляк

Високий бойовий дух, який відтепер випромінювали стрільці сотника Дибуляка, незабаром опанував інші підрозділи групи отамана Бізанца й наступного дня повів їх на нестримний штурм ворожих позицій під Чортковом.

Згідно з добре обміркованим задумом отамана Юліана Шепаровича галицькі артилеристи не обмежилися звичною стрільбою із закритих позицій, а вирушили слідом за бойовими порядками піхоти, підтримуючи її вогнем прямим прицілом.

Завдяки цьому завзятий опір ворога було зламано, і ввечері 8 червня Чортків знову опинився в руках галичан.

До рук переможців потрапили 200 полонених, чотири 15-см. гаубиці і одна 8-см. гармата, всі справні й з амуніцією, три російські 3-дюймові гармати без замків, 52 кулемети, 120 німецьких гвинтівок і приблизно 50 тисяч набоїв до них, польові кухні, вози та інше майно.

Оцінюючи наведені цифри, генерал Михайло Омелянович-Павленко висловився недвозначно: «Щодо трофеїв це наша найбільша перемога за цілий час кампанії».

 
Схема бойового порядку піхотинців ГА у бою за Чортків

Чортківський пролом, як згодом охрестили цей бій, наче подих вітру, що роздмухав жар під попелом, радикально змінив настрої армії та суспільства. Повсюди відчувалося могутнє моральне піднесення, яке сучасники справедливо порівнювали з Великоднем. Зникло дезертирство, натомість до війська тисячами зголошувалися добровольці.

Державне керівництво ЗОУНР миттєво відреагувало на потужний суспільний запит розвинути здобутий під Чортковом успіх. 9 червня найвищу політичну владу було передано проголошеному диктатором Євгенові Петрушевичу. Того ж ранку він призначив новим командувачем ГА колишнього Наказного отамана і військового міністра УНР генерала Олександра Грекова.

 
Отаман Юліан Шепарович (у центрі) з артилеристами 3-го гарматного полку.

Мовою документів:

Зі звернення Диктатора ЗОУНР, 9 червня 1919 року:

Прийшов час нашого рішаючого бою з Польщею, що йде грабити нашу землю, несучи нашому народови руїну і загладу. В ту важну послідну хвилю треба доложити всіх зусиль, щоби оборонити край перед ворогом. Щоби скріпити державну владу, Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріят передали всю свою військову і цивільну власть уповновласненому диктаторови…

Першим обовязком кождого збільшити нашу воєнну силу. Шкільні діти кидають шкільну лавку і міняють книжку на кріс. Старі господарі кидають свої господарства і добровільно стають у військові ряди, щоб разом з Вами, молоді жовніри, до послідного віддиху бити ворога…

Вперед, українські жовніри! Ми знаємо, що Ви падете під тягаром воєнних трудів і геройських боїв, та ми віримо, що Ваша любов до рідного краю переможе всі труди і недостатки. Вже майже на краю своєї галицької землі добули Ви з себе послідних сил, щоби не дати своєї Вітчини ворогови. І от від того Вашого удару ломить ся ляцька сила.

 
Диктатор Євген Петрушевич та Начальний Вождь
(Головнокомандувач) ЗОУНР генерал Олександр Греков на станції Заліщики вранці
9 червня 1919 року
Реконструкція О. Дєдика


Незвичайна синергетика, коли народ, армія та уряд знову стали єдиним цілим і самозречено та з усіх сил працювали на єдину мету, міцно закарбувалася в історичній пам’яті.

Позаяк вогонь змін зійшов на галицьку землю саме внаслідок перемоги на полях під Чортковом, годі дивуватися, що Червневий наступ назвали Чортківською офензивою. Та у цій назві зафіксоване не стільки географічне поле бою, скільки незбагненне диво морального преображення суспільства.

Несподівана зміна становища змусила НКГА дослівно на порожньому місці створювати новий план дій. Перш за все, слід було провести операцію, яка, з одного боку, відповідала б пануючим настроям, а з іншого — надала би командуванню час підготувати стратегічний план боротьби на західному фронті. Упродовж 9 червня генералові Грекову вдалося відшукати необхідне рішення.

Для продовження війни необхідна була певна територія, яка слугувала б тилом армії, могла б її прохарчувати, забезпечити поповнення особовим складом тощо. Розширений за рахунок здобуття Чорткова плацдарм не задовольняв цих вимог.

 
Галицька армія в переможному поході. Фрагмент обкладинки
Історичного календаря-альманаха "Червоної Калини"

За розрахунками командування мінімально необхідною вважалася територія, яку вдалося б опанувати щойно після визволення Бучача й Теребовлі.

Обидва міста й стали об’єктами нової операції. Та наступ галичан натрапив не на пасивну, а на активну протидію супротивника. Польське командування здійснило три послідовні спроби вирвати стратегічну ініціативу з рук галичан.

Перша вилилася у зустрічну битву над Стрипою 10-11 червня 1919 року. Атаки грізних польських уланів, чутки про появу яких ще нещодавно спонукали стрільців до втечі, захлинулися у вогні галицької артилерії. Ця битва завершилася вранці 11 червня визволенням Бучача.

Другу спробу здійснила операційна група генерала Владислава Єнджеєвського у боях під Теребовлею.

Проте завдяки ініціативі шефа штабу ІІ корпусу полковника Альфреда Шаманека, який своєчасно спрямував свої бригади з Бучача до Теребовлі, аналітичним здібностям командира І корпусу підполковника Осипа Микитки, вмінню курінних командирів самостійно налагоджувати взаємодію, а також блискучій підтримці артилерії ця спроба також зазнала невдачі.

 
Початок зустрічної битви над Стрипою 10 червня 1919 року
Схема з дослідження О. Дєдика "Чортківська офензива"

Надвечір 12 червня галичани увійшли до древньої столиці князя Василька.

Поки тривала друга — Бучацько-Теребовлянська контрнаступальна — операція, НКГА підготувала план подальших дій, які можна вважати третьою — стратегічною наступальною — операцією Чортківської офензиви.

Уранці 13 червня під час зустрічі Диктатора Петрушевича і генерала Грекова в Чорткові було узгоджено, що лише володіючи ініціативою, чисельно слабша ГА може розраховувати на успіх, а тому потрібно не захищати здобуте, а продовжувати рух уперед. Відтак слід було вирішити, куди спрямувати вістря офензиви.

 
Командир І корпусу ГА полковник Осип Микитка

Найочевиднішим і вельми звабливим об’єктом був Львів. Проте саме завдяки цим обставинам наступ на місто не міг бути несподіваним для ворога і шанси перемогти у вирішальній битві під мурами галицької столиці були невисокими.

Натомість рух у напрямку Стрия виводив українців до станції Лавочне, поблизу якої знаходилися закуплені урядом ЗОУНР ще в травні 1919 року у Чехословаччині запаси гостродефіцитних стрілецьких набоїв.

Крім того, вдалося б опанувати нафтові поля Борислава та переробні заводи Дрогобича. Експорт їхньої продукції за кордон дозволив би налагодити матеріальне забезпечення ГА.

Закріпившись на зручній для оборони позиції між Дністром і Карпатами, можна було або визволити Львів і відкинути ворога за Сян, або ж надовго затягнути війну.

Відтак зібрані у Парижі керівники провідних держав світу змушені були б повернутися до розгляду галицької проблеми, й можна було небезпідставно розраховували на сприятливе для українців вирішення конфлікту міжнародною спільнотою.

Тож генерал Греков вирішив імітувати наступ на Львів, змусити польське командування зосередити головні сили для оборони столиці Галичини, а тоді, не вступаючи у вирішальну битву, несподівано для ворога переправитися на правий берег Дністра вцілілими мостами у Розвадові, а також усіма доступними поромами й бродами між цим селом і Нижневом.

 
Шеф штабу ІІ корпусу ГА полковник Альфред Шаманек.

Художник Е. Козак

Це було завдання І етапу стратегічного наступу. На ІІ етапі, залежно від обставин, планувалося або визволити Львів, або провадити оборону між Дністром і Карпатами.

Тим часом, отримавши резерви, генерал Єнджеєвський під Тернополем здійснив третю спробу ліквідувати Чортківську офензиву. Поки його ударний кулак даремно намагався прорватися крізь бойові порядки 3-ї бригади підполковника Арнольда Вольфа, стрільці І корпусу рішучим ударом пополудні 15 червня заволоділи Тернополем.

А наступного дня на південному фланзі було ліквідовано небезпечний ворожий плацдарм на лівому березі Дністра поблизу Нижнева.

 
Бій під Тернополем. Художник Леонід Перфецький

Мовою документів:

З наказу генерала О. Грекова ч. 17 від 16 червня 1919 року:

«Після тяжких та кривавих двохдневних боїв багнетною атакою 8-ма Самбірська бригада здобула позицію ворога біля Нижнівської переправи. Бригада виконала своє важке завдання, не маючи муніції, під сильним гарматним вогнем ворога з правого боку ріки Дністра. Від всего серця поздоровляю Команданта ІІІ-го корпусу та Команданта і війська Самбірської бригади. Дякую за юнацький штурм».

Того ж дня Диктатор ЗОУНР на пропозицію Головнокомандувача надав уродженцю Буковини полковникові Антону Кравсу звання генерал-четаря «за уміле веденя військ при здобуттю мостового причілка Нижнів» та призначив його постійним командиром ІІІ корпусу.

 
Командир ІІІ корпусу ГА генерал-четар Антон Кравс

Старшин і стрільців, які особливо відзначилися в бою, планували нагородити впроваджуваною відзнакою «Золотий Тризуб».

Використавши у трьох невдалих спробах вирвати стратегічну ініціативу з рук галичан усі наявні резерви, польське командування змушене було перейти до оборони. Щойно тепер НКГА могла вільно обирати місце і час, щоби проламувати ворожий фронт і далі просуватися вперед.

Найкраще імітувати наступ на Львів і, водночас, просуватися до мостів у Розвадові можна було, оперуючи вздовж лінії Тернопіль—Бережани—Рогатин. Саме на цьому напрямку й розгорнулися головні події наприкінці другої декади червня 1919 року.

Коли спроба здобути Бережани чоловим ударом не вдалася, генерал Греков вирішив використати упертість оборонців міста проти них самих. Поки ІІ корпус зв’язуватиме їх боєм, 6-а бригада І корпусу та 11-а бригада ІІІ корпусу повинні були ударами з півночі та півдня замкнути кільце оточення.

З багатьох причин цей сміливий план не вдався дослівно за крок до успіху. Супротивник вислизнув з матні, проте загал стрілецтва вважав здобуття Бережан черговою перемогою.

Зі спогадів учасника:

Теодор Марітчак, хорунжий ГА:

«Через Бережани проходять тепер наші фронтові частини… марширують через місто сотня за сотнею, курінь за куренем твердим, розміреним кроком, груди гордо вперед, чоло вгору, а на обличчях повага великого труду й великої радості.

Бережани взяті! Населення міста не хоче вірити, що це те саме українське військо, яке декілька тижнів тому у мовчазній розпуці відступало на схід, знеохочене й зневірене. І ми самі протираємо очі.

Неначе дивним сном здається нам ця дійсність, що протягом кільканадцяти червневих днів розбиту армію перетворила в єдину, міцну, горду, переможну і завзяту. Безмежна радість розпирає нам груди».

Це інтуїтивне відчуття було небезпідставним. Під ударами галичан у лавах супротивника ширилася деморалізація. Польські командири відверто заявляли, що без допомоги численних резервів Львів буде втрачено, а війну — програно.

Надвечір 27 червня 1919 року фронт наблизився до станції Красне, досягнув берегів Гнилої Липи та Свіржа. Менш, ніж два дні маршу відокремлювали стрільців від Львова та мостів у Розвадові.

Традиційно невдачу Чортківської офензиви пов’язують з вичерпанням стрілецьких набоїв. Цифри не підтверджують цієї гіпотези. Під час переможної битви за Бережани у пересічного стрільця налічувалося 20 набоїв. Натомість, на початку липня, коли уже тривав відступ до Збруча, ця кількість, усупереч логіці, не лише не зменшилася, а навіть зросла до 24 набоїв.

 
Схема перебігу Чортківської офензиви, вміщена у рукописі О.
Грекова “Короткі нотатки про бойові операції й організацію галицького
війська” (1922 рік)

Для наступаючої Галицької армії брак стрілецьких набоїв не мав вирішального значення, позаяк дорогу піхоті торувала нищівним вогнем артилерія. Натомість успіх оборони залежав переважно від вогню стрілецької зброї. Тож невдачу Чортківської офензиви насамперед обумовила значна зміна співвідношення сил, яка дозволила ворогові знову перейти у наступ.

Прийняте 25 червня 1919 року рішення Антанти дозволити Польщі окупувати всю територію Галичини радикально змінило й без того несприятливе для українців становище.

Якщо під час Чортківської офензиви супротвник чисельно переважав галичан у 1,8 разів, то наприкінці третьої декади червня цей показник зріс до 2,3 разів. В абсолютних цифрах проти 18 тисяч багнетів і шабель Галицької армії під булавою Юзефа Пілсудського зосередилися майже 41 тисяча багнетів і шабель і ця кількість продовжувала зростати.

 
Піхотинці 1-ї бригади Українських Січових Стрільців у бою

Розгортувані в тилу з ініціативи генерала Грекова нові формування ще не могли вплинути на становище. Їхнє створення можна порівняти з весняною сівбою, а визрівання урожаю вимагало часу. У першій декаді липня 1919 року новостворюваним бригадам IV та V корпусів не виповнилося навіть чотирьох тижнів. Тож, словами поета, «останні кулі кинувши у січ, сто тисяч війська стали відступати, а всім розпука визирала з віч».

Проте цей відступ різко контрастував з тим хаосом, що панував на цих самих шляхах наприкінці травня. Зміцнившись під час Чортківської офензиви фізично і морально, Галицька армія попрямувала на схід, щоби продовжити боротьбу за незалежність України за Збручем.

Чортківську офензиву можна сміливо порівняти з кампанією Наполеона 1814 року, яку, незважаючи на остаточну поразку, у світі заслужено ставлять на один щабель із найвизначнішими перемогами цього полководця.

В обидвох випадках завдяки моральному духові та ініціативі чисельно слабше військо впродовж тривалого часу успішно протистояло значно сильнішому супротивникові.

 
Сучасний вигляд поля бою під Чортковом
Фото О. Дєдика

Воєнне мистецтво тому й називають мистецтвом, що воно спирається не лише на залізну логіку сухих цифр. Зокрема, згідно з канонами успішний наступ вимагає, принаймні, подвійної чисельної переваги над супротивником.

Натомість, Галицька армія майже вдвічі поступалася ворогові чисельністю багнетів і шабель. Відтак Червневий наступ повинен був швидко захлинутися. А тим часом чисельність збройних сил ЗОУНР зростала з кожним відвойованим у ворога кілометром.

 

Cтатистична сильветка Чортківської офензиви

Тривалість наступу  20,5 діб (вечір 07.06.1919 р. — ранок 28.06.1919 р.).
Довжина початкової лінії фронту (Устечко—Скала Подільська) 50 км
Усереднена глибина наступу 116 км
Усереднений темп просування 5,6 км на добу
Остаточна довжина лінії фронту (Букачівці—Ожидів) 91 км
Чисельність багнетів і шабель ГА на початку наступу 13 тис.

Чисельність звернених безпосередньо проти ГА багнетів і шабель польського війська на початку наступу

13 тис.
Чисельність багнетів і шабель ГА наприкінці наступу 18 тис.

Чисельність звернених безпосередньо проти ГА багнетів і шабель польського війська наприкінці наступу

40,7 тис.
Усереднений показник співвідношення багнетів і шабель польського війська та ГА за час наступу 1,8:1
Втрати західноукраїнського війська 5,5 тис. убитих, поранених, полонених і зниклих безвісти
Втрати польського війська 3,5 тис. убитих, поранених, полонених і зниклих безвісти
 
Атака галицької піхоти
Рисунок з Історичного календаря-альманаху "Червоної Калини"

У підсумку Чортківська офензива не лише не підірвала, але й неабияк зміцнила фізичну та моральну силу Галицької армії, повівши її у похід до золотоверхого Києва. Замість викликаної поразкою деморалізації тривало зміцнення дисципліни загалом та довіри між старшинами й стрільцями зокрема.

Саме ця духовна єдність і згуртованість змусила потім денікінців, більшовиків і поляків ставитися до галичан з такою повагою, якої аж ніяк не могли викликати тогочасні фізичні можливості здесяткованої тифом армії ЗОУНР.

Оцінюючи місце Чортківської офензиви у воєнній історії, Головнокомандувач генерал Олександр Греков наголосив безцінний досвід у справі розгортання народної війни.

Лише злившись в єдиний кулак у прагненні до перемоги, наші прадіди спромоглися розпочати практично з нічого, щоби у доволі стислий термін довести визвольну боротьбу до масштабу протистояння чималих регулярних армій. Тож перебіг Червневого наступу пропонує сучасним політикам і стратегам багатий матеріал для роздумів.

Читайте також:

Як 100 років тому поляки прийняли рішення анексувати Галичину та Волинь

 Чи був дозвіл на використання "Блакитної армії" проти українців?

Ціною української Незалежності. Чи окуповувала Польща Україну?

"Ландскнехти Галицької армії". Про військове найманство в УГА

Реконструкція боїв між українцями і поляками у Львові 1918-го. ФОТО

Історик Микола Литвин: "Галичани встановили державу за три години"

1918-1919: Легіон. Хроніка Української Галицької армії

31 серпня 1919 року. Як галичани з денікінцями Київ звільняли

"Галичанин Петрушевич міг стати президентом всієї України"

Читайте також інші матеріали на тему "УГА""ЗУНР"

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.