Весна відродженого Пласту в 1989 році. Спогади першого голови
Один міліціонер, що вже лежав переможений на асфальті, раптом різко піднявся та з усієї сили замахнувшись гумовою палицею хотів вдарити пластунку Ірину на псевдо «Квітка». Та вона вчасно зреагувала, відхилившись у сторону. Він повторно зробив спробу замаху та попав у руки Івана Скорняка, котрий двома ударами зупинив агресивного нападника.
Ідея відродження та організації Пласту зародилась ще в бурхливі роки українського підпілля УГКЦ. У часі панування комуністичного режиму ми як свідома молодь, що зростала у підпіллі, серед повного розгулу радянської бездуховності та повної деморалізації людей, мали свої гуртки, друкарні, та багато різної забороненої на той час літератури. Часопис «Христос Наша Сила», «Світло» «Сівач», «Мета», Кобзар ще старого – добільшовицького видання...
Саме з тих джерел я дізнався про молодіжну організацію Пласт, усю її історію життя та діяльність на теренах західної України. Пластуни були для мене взірцем справжніх патріотів-християн та націоналістів.
Сприятливі умови для втілення ідеї по відродженні цієї організації назріли щойно на початку 1987-1988 років. Це був період, коли УГКЦ голосно заявила про вихід із підпілля 5 єпископів, понад 200 священників та тисяч вірних, серед яких була й наша родина.
По тих подіях до нас на квартиру навідались працівники КГБ, котрі нікого не дочекавшись пішли геть. Потім були ще офіційні поштові запрошення, які ми проігнорували. Продовжували активно брати участь у релігійних масових Богослужіннях, що відбувались тоді у Львові…
Українська католицька молодь підпілля всіляко активно брала участь у тих процесах – озвучення, апаратура, повідомлення по ближніх та віддалених районних центрах, друк листівок, про проведення відповідних заходів тощо.
Організаційна структура була добре налагоджена, що у подальшому дало поштовх для створення молодіжної національної (націоналістичної) організації Пласт. Ця ініціатива була дуже актуальною, бо Україна почала будитися з облудного сну більшовицького мракобісся. Обставини та час вимагали, сприяли розвитку нових молодіжних організацій.
У жовтні 1988 року остаточно вирішено відродити молодіжну організацію. Дату призначено на 13 січня 1989 р. (у переддень старого Нового Року), а місце – у Львові, на квартирі Чекальських. На першому з'їзді УХДФ [Український християнсько-демократичний фронт – ІП] визначено, що молодіжна організація Пласт є незалежною, суто українською організацією, основними пунктами якої є: вірність Богові і Україні, допомога іншим та дотримання законів пластового проводу.
Пласт як відроджена за післявоєнні роки національна організація, активно влилась в процеси тих подій, що відбувались на рідних теренах. Це найперше поїздки по районах та областях, де відбувались масові богослужіння, що їх активно провадила тоді ще підпільна УГКЦ, яка відкрито заявляла про свої права.
Участь в масових заходах, переслідування КДБ
Заходів було багато. Городок, Мшана, Броди, Комарно, Малехів та інші місцевості. Пригадую, як по вул. Миру (тепер Степана Бандери) відбувався суд над п. Іриною Калинець. Ми з пластунами виїхали до суду, машину залишили нижче на іншому кінці вулиці. Людей вже було досить, міліція розганяла тих, хто пробував щось виголошувати на загал, та взагалі старалась відтіснити людей подалі від місця події.
Я витяг фотоапарат та почав фотографувати. До мене підійшов молодий чоловік росту нижче середнього і пояснив, що такі речі заборонені та щоб я забирався геть. Пластуни відразу підійшли до нас, одночасно навпроти в нашу сторону рухалась ще група чоловік сім – це були працівники КГБ. Ми відійшли в сторону, а вони стояли з боку спостерігаючи за нами.
Зробивши вдосталь фото ми розділились. Плівку віддали Олегу Лановому, і він пішов першим, а Євген Задорожній залишився поруч суду. А я помалу пішов уверх вулицею в напрямку Привокзальної. Стеження начебто не було, і я спокійно йшов. Раптом з-заду впівсили мене хтось вдарив по плечу. Це був Євген, вік крикнув: «Роман тікай!». Я оглянувся і побачив чотирьох чоловік, що поспіхом рухались за нами. Це були КГБісти.
Ми що сили бігли дорогою у верх, де на зупинці як раз стояв трамвай № 6. Ми заскочили в задній вагон, а вони зайшли у передній та щось довго пояснювали водію, щоб не рушав з місця. Я виглядав із заднього вагона та, вибравши слушний момент, коли вони відвернулись, ми вискочили. Позаду трамваю перейшли дорогу, забігли в будинок прохідного двору та опинились на сусідній вулиці.
Виглянувши з під'їзду, роздивились – усе було тихо. Ми швидким ходом підійшли до залишеної машини та поїхали. А Олега так і не було… Його взяли дорогою та повезли на [вулицю] Дзержинського (тепер Вітовського) у КГБ, де протримали 3 години. Плівку забрали та, проявивши, побачили, що вона засвічена. Ще покричавши, відпустили. Решта пластунів спокійно дісталась своїх домівок.
Шевченківські дні 1989 року
У березні 1989 року на площі І. Федоровича у Львові мав відбутись перший вільний мітинг та спільна молитва присвячена Шевченківським дням. Були присутні пластуни також із Франківщини. Тисячі людей зібрались на площі. Це переважно люди з підпілля УГКЦ, також під’їздили ще з районів. Чекаючи на прихід священників співали релігійних пісень потім усі разом заспівали католицький гімн «О спомагай нас, Діво Маріє».
По вулиці Підвальній кругом стояла міліція за металевими огорожами, що їх раніше розставили (відгородившись по іншу сторону від людей). Із натовпу позаду хтось вигукнув: – «люди дивіться».
Я оглянувся – це була п. Наталя Щур – «підпільниця». З гори від порохової вежі, спускаючись по сходах, рухалася чорна орда спецзагону ОМОН [загін міліції особливого призначення, попередник «Беркута» – ІП]. Вони розпочали різко розкидати загорожу, брутально розштовхуючи навіть міліціонерів.
Озвірілі, годовані ОМОНівці переважно середнього офіцерського складу (були й майори), відтіснивши натовп із середини, розпочали брутально та цинічно бити людей. Під таким тиском люди валилися з ніг, падаючи на бруківку, їх безжально били і копали ногами. Чулись зойки, люди голосно кричали: «гади, що ви робите, кого б'єте...».
Нас відтіснили ближче до стін церкви Успіння Матері Божої. Ми з пластунами розчинились у натовпі. Це було схоже на коловорот, де усе перемішалось. Біля мене був присутній з Пласту лише Євген Лановий. Ми хотіли пройти ближче трамвайної зупинки, щоб вирватись із цього побоїща. Та на марне, нас затиснули з усіх боків.
Поруч мене, не втримавшись на ногах, впала старша жінка. Омонівець копнув її ногою та потяг за волосся позад себе. Я не витримав та почав кричати: «гади червоні, кому ви служите?». Майор відреагував миттєво, показуючи рукою: «єво – бері рєско».
Я зрозумів, що мене зараз чекає та ж участь місива. Вискочив на людей, щоб перестрибнути подалі та омонівець встиг спіймати за край куртки і потяг у свою сторону. Євген вчасно зреагував потягнувши з іншої сторони. Перемогла порвана куртка, і я опинився у руках ОМОНу, який викрутивши руки поволік до вантажного авто, котре щільно було напхане молоддю.
В окремій заґратованій кабінці я побачив Бойчука Івана, відомого активіста церкви. Нас повезли у райвідділ на 16 квітня (нині – по вул. академіка Р. Кучера). Дорогою в машині мені довелося непомітно покласти під лавку нашиті гарні синьо-жовті пов'язки з яскравої блискучої матерії (тоді ще синьо-жовта символіка взагалі не використовувалась).
На цій акції Пласт вирішив уперше використати національну символіку, та ці обставини що склались тому завадили...
Затримання і суд – типовий набір для активістів
Євгена Ланового також узяли. Та йому вдалось вирватись від міліціонера і заблукати проміж маленьких вулиць. У райвідділі тримали довго, обшукували допитували – хто, що... Камерних приміщень явно бракувало. Тому нас розмістили у одній великій кімнаті, де був телефон.
Ми відразу тим скористались – я зателефонував В.Січку, а пан Іван – в УГС [Українську Гельсінську спілку – ІП]. Повідомили прізвища присутніх. Інформацію було передано на радіо «Свобода» та наступного дня висвітлено ці події.
Незабаром у кімнату зайшов чоловік зросту нижче середнього та уважно почав мене розглядати. Це був той самий КГБіст, що підходив до нас біля суду, коли я робив фото. Я його звичайно упізнав, та зробивши вигляд, що взагалі його не бачу, розглядав стелю високого приміщення, думаючи про себе: «ось мене впізнали...».
Він підійшов до капітана міліції, що на той час зайшов у кімнату, та показавши на мене рукою сказав : «будьте пильні бо це дуже хороший фотограф, та усміхнувшись пішов геть».
Під вечір нас перевезли у райвідділ на вул. Миру (тепер С. Бандери, 1). Там ще ретельніше обшукали, розмістили по камерах, де вже було досить молоді. Багато з них згодом вступили до Пласту.
Вздовж коридору було десь із шість камер, усі щільно заповнені. Із сусідньої полилась українська пісня про Січових стрільців. Потім наступна камера також заспівала – повстанський репертуар.
Я заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», бо знав його ще з підпілля (одна старша жінка п. Ксеня заспівала мені його 1979 р. на Янівському кладовищі, де ми молились біля поховань Січових стрільців). Молодь приєдналась, повторюючи приспів. І так по черзі, камера за камерою, до опівночі лилась українська пісня.
Хочу сказати, що чергові міліціонери з прихильністю ставились до нас, відкриваючи маленькі віконечка на дверях навіть пригощали цигарками, даючи по декілька пачок.
Наступного ранку нас повели на суд. Вишикувалась велика черга. У судовий зал запускали по одному, та процес довго не тривав. Перед дверима суду стояв черговий міліціонер у званні майора, який давав загальну настанову, щоб усі каялись за свої «порушення». Говорив, що суддя Мороз дуже добра та лояльна до таких людей.
Не знаю, чи хтось скористався порадою цього «добродія» та я добре пам'ятаю, як вишкірилась та «шанована» товариш суддя, коли почула що я заявляю про національну ідею та свободу. Вирок – штраф подвійного розміру та 15 діб.
Прізвище її не Мороз, як нам говорили, а Мирошниченко – у 1991-роках вона пристала до демократів та зробилась великим патріотом. Як із рештою усі ті, хто на швидкуруч кидав компартійні квитки та переходив до Народного руху, де їх радо приймали.
Перше таборування відродженого Пласту
Попри всі бурхливі події, що тоді стрімко розвивались, Пласт вирішив відкрити свій перший вишкільний табір. Місцем проведення обрано Франківську область – с. Царківна на 25 березня 1989 р. Це гарна місцевість, природа, рідні Карпатські гори. До того ж, там були створені вже перші відділи пластунів, що переважно складала молодь того ж підпілля.
Поїздом зі Львова, вже під вечір, Пласт прибув у м. Долина. Нас зустріли під звуки маршу С. Петлюри представники УХДФ та представники місцевого Пласту. Двома заздалегідь зарезервованими автобусами ми вирушили на місце постою. Решту шляху крізь Карпатські гори ми долали пішки до призначеного місця.
Попри гарні краєвиди, місячне зоряне небо освітлювало нам шлях, дорогою дівчата співали гарних українських пісень, що наповнювали душу невимовною романтикою.
Прибувши на місце постою, місцевий Пласт розклав 20 вільних наметів, де ми розмістились. Три великих розкладених ватри гарно освітлювали дану місцевість, що пролягала недалеко польової дороги. Посеред наметів, складених буквою «П», ми на високій дерев'яній мачті підняли синьо-жовте знамено.
Місцеве населення знало про табір, тому за деякий час з навколишніх сіл масово сходились люди. Нам довелось розкласти ще декілька вогнищ. До ранку ніхто не спав, гутірки. Люди згадували історію та розказували про Пласт ще з довоєнних років. Про пластунів, які воювали у повстанських загонах. Що тут є скелі-сховища, де перебували відділи УПА. Молодь уважно слухала, потім співали повстанських пісень.
Над ранок люди розходились, бо заходила неділя і потрібно було готуватись до Служби Божої. Пластуни, перепочивши, також прибули на спільну молитву. Це була перша урочиста Літургія під синьо-жовтим знаменом у с. Царківна. З нами був присутній Іван Макар.
Походи у гори на славні місця, де колись відбувались бої… На каменях ще добре було видно викарбувані надписи «УПА-43», «УПА-48», «Слава Україні» та багато інших надписів, що гарно збереглись до наших днів. Наступного дня на могилі полеглих героїв за волю України, провівши молитву з місцевим священиком.
Проспівавши пісню «Ви жертвою в бою нерівнім лягли», відбулось урочисте закриття табору, на якому місцевий капелан виголосив урочисту проповідь і уділив благословення Пласту на розквіт та добрі справи для українського народу.
Це був перший пластовий табір за післявоєнні роки. Звичайно своєю увагою нас не могли оминути місцеві партійні органи, бо вже по закриті табору усюди шастали апаратники та вишукували різноманітну інформацію щодо табору. Найбільше їх цікавило, чи користувались пластуни вогнепальною зброєю, а найголовніше – у кого зберігається синьо-жовтий стяг.
Розгортання пластової праці
По закритті табору пластуни, прибувши у Львів, знову взялись до клопіткої роботи – організаційних внутрішніх справ та подальшої діяльності вже на підтримку масових заходів, що й надалі ширились Україною. На другому з'їзді Пласту, що відбувся у Львові для розширення діяльності організації, було вирішено залучати молодь із шкіл, технікумів, інститутів.
Молодь до організації прибувала щоденно, утворювались нові гуртки, які активно включались у роботу та розпочинали свої перші вишколи. Релігійно виховним процесом займався Р. Чекальський, а національно історично-просвітницьким було доручено вести Андрію Шкраб’юку.
З часом було утворено спортову секцію. Д. Лой організував майстрів карате, що вчили молодь вправ рукопашного бою. Пласт і надалі продовжував вести активну роботу приймаючи участь у відродженні історії культури.
Займались пошуком ветеранів УПА, записувались історичні спогади, що розповідали про визвольні роки змагань. Одним із них був Володимир Максимович, що ще в молодому віці вступив у лави повстанців. Його рукопис з великим захопленням читала молодь.
Двічі в тиждень, на квартирі Чекальських, пластуни проводили свої сходини. Заняття допомагав провадити колишній, ще довоєнний, пластун професор-лінгвіст Богдан Когут. Організовано і Пластприят [підрозділ приятелів Пласту – ІП], який координувала львів’янка Марія Скоп, чий син Андрій став активним пластуном. Весною 1989 року делегація Пласту з України (Леся Левків, Іван Лой та Ігор Хорошилов) взяла участь у Форумі естонської молоді, який проходив в Тарту.
Пласт брав активну участь у пошуках та відновленню стрілецьких та повстанських могил, були спеціальні пластові відділення, що займались цією роботою. Старшим був Тарас Малець відділ якого знайшов та відновив понад 15 забутих закинутих могил у Львівській, Франківській та Тернопільських обл. Їм допомагали у цьому місцеві жителі, котрі знали про такі захоронення.
На 10-ту річницю смерті В. Івасюка (27 травня 1989 р.) УХДФ організував загально масову панахиду. Після спільної молитви, яку відправляли священники УГКЦ, представникам різних на цей час неформальних організацій надали слово для виступу, від національної організації Пласт.
Виступив Р. Чекальський, який закликав усю українську молодь вступати до лав молодіжної організації. Відроджувати ті пластові традиції, що були забуті та спотворені більшовиками на взірець загально-червоної ленінської піонерії.
По закінченню усіх промов Пласт організував збір підписів за відкриття у Львові пам'ятника великому духовному та державному діячеві УГКЦ Митрополитові А. Шептицькому. Сьогодні цей пам’ятник вже стоїть на площі св. Юра, а до того часу був встановлений меморіальний камінь.
Синьо-жовтий прапор у Львові і Долині
Саме організація Пласт уперше підняла у Львові синьо-жовтий прапор на мітингу, присвяченому Чорнобильській трагедії, що проходив на площі Ринок біля ратуші 26 квітня 1989 р. Були присутні члени Пласту Євген Задорожній, Роман Чекальський, Лой Іван та член УХДФ Ярослав Корнелюк. Цей факт висвітлений у журналі «Хрест», №7, який виходив у Торонто під редакцією Йосипа Терелі.
Вибух емоцій був надзвичайний. Вигуки «Слава» та оплески були настільки емоційними та радісними, що радянська верхівка на чолі з Богданом Котиком стоячи на трибуні завмерли в очікуванні непередбачуваних подальших дій народу. Люди самі почали виходити на трибуну, відсунувши в кут купку зніяковілих комуністичних чиновників. Почали висловлювати свої почуття, плачучи від радості...
Колона людей розвернулась і попрямувала попереду на чолі з рідним знаменом у центр міста до знаменитої клумби, де вперше заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Сьогодні там стоїть пам'ятник Т. Г. Шевченку. Знаменита клумба стала інформаційним центром відродження та діяльності багатьох молодіжних організацій, що тоді утворювались.
Львівська організація Пласт вирішила вирушити у м. Долина, де 11 червня 1989 року УХДФ планувала провести спільну молитву-молебен за здоров'я дітей, які постраждали від радіації. Комуністичний апарат дозволу на проведення цього заходу не дав...
У переддень львівські дівчата-пластунки нашили гарних синьо-жовтих прапорів із красивими китицями, та акуратно загорнули картонним папером, щоб не було видно. У м. Долина Пласт прибув двома рейсовими автобусами і похідною групою разом рушили до місця, де мала б відбуватися молитва.
Та в центрі застали мітинг, який був у повному розпалі – його провадив В. Січко. На місці нас зустріли місцеві пластуни, які повідомили що чекали священника, що їхав із Львова. Та коли він прибув – його арештувала міліція та повезла у райвідділ. Також повідомили, що по закутках будинків сховалась міліція на УАЗАх, готуючись до розгону людей.
Погода була похмурою, люди щільно стояли разом, щоб не пропустити міліціонерів що хотіли пройти у середину, мабуть, щоб арештувати Січка та розігнати мітинг. Пластуни по-двоє пройшли між людьми, щоб бути по усьому периметру, та розгорнувши підняли синьо-жовті стяги. Від яскравих кольорів відразу аж посвітлішало. Люди гучно гукали «Слава». Колона людей розвернулась та попрямувала у напрямок де стояли міліцейські УАЗики.
На якусь мить міліція оторопіла не сподіваючись розвитку такий подій. Та за мить так утікали, що навіть не піднімали свої згублені по дорозі червоні кашкети. Поспіхом сівши у свої авто різко розвернувшись що духу помчали у райвідділ...
Колона рушила слідом. Недалеко райвідділу нам перегородили дорогу 12 озброєних міліціонерів зодягнутих у залізні каски та з гумовими палицями, що високо тримали над головою. Позаду них були високі чини, підполковники та полковники міліції. А з-заду усіх стояв округлий, як діжка, прокурор Юрків. Та колона не розгубилась, сміло рушила вперед і прорвала зніяковілу червону загороду.
Один міліціонер, що вже лежав переможений на асфальті, раптом різко піднявся та з усієї сили замахнувшись гумовою палицею хотів вдарити пластунку Ірину на псевдо «Квітка». Та вона вчасно зреагувала, відхилившись у сторону. Він повторно зробив спробу замаху та попав у руки (на жаль нині уже покійного) Івана Скорняка, котрий двома ударами зупинив агресивного нападника.
Спочатку чиновники спілкувались через відкрите віконечко у міліцейському кабінеті, але коли зрозуміли що їм нічого не загрожує – почали, як щури, вилазити по одному із своїх нір. Від менших чинів до великих. У ході переговорів, під міліцейським посиленим конвоєм, уперше самі ж комуністи привезли назад греко-католицького священника на відправу.
Вийшовши із машини о. Михайло Гаврилів провів невеликі переговори з чиновниками, привітав присутніх людей і всі разом вирушили на молитву. По закінченні люди підходили дякували пластунам за солідарність та синьо-жовті прапори, що уперше з'явились у їхній місцевості. Просили адреси, куди можна було б дітей записати в Пласт.
Дорогою люди щиро давали гостинці на дорогу та пригощали гарячим чаєм. Це були незабутні враження: перший збір народу, перші блакитні стяги та великий чин, що загартовував юні українські душі надихаючи їх на великі подальші справи у відродженні України.
Маніфестація в Києві
У червні 1989 року Пласт розпочав підготовку до поїздки у Київ. У центрі Львова, на клумбі, Пластом організовано збір підписів та коштів. Закуплено понад двісті квитків. Поїздка була велична, бо людей зібралось багато. Також були присутні молодіжні неформальні організації. Прибувши у Київ ми вишикувались великою колоною разом з представникам УНП [Українська національна партія – ІП], серед яких були Іван Макар, Ігор Гарбар та інші.
Було вирішено розгорнути жовто-блакитні стяги на початку маршу та пройти через Хрещатик у напрямку верховної ради (УРСР). Це було зворушливо, уперше за усю історію радянської окупації у столиці України гордо майоріли національні стяги, кияни з великим зацікавлення та здивуванням споглядали за цим дійством.
Дівчата-пластунки, які йшли попереду в національних вишиванках, взявшись за руки голосно вигукували «Україні, волю!». Це були надзвичайні враження, що запам'ятались на все життя.
Пройшовши Хрещатиком ми рушили до стін Верховної Ради. Дорогою нам перетнули шлях представники місцевого Народного руху – просили, щоб ми сховали стяги, бо мовляв нам не потрібно дражнити їх, тобто «власть совєтів».
Ми голосно крикнули «геть з дороги» та рушили уперед великою колоною. Рухівці розлетілись, як горобці, у різні сторони та більше до нас не підходили. Цікаво, що їхні прохання збігались із вимогою міліції, що провадила нас протягом усього шляху.
Під стінами ради скандували: «Геть Щербицького!» «Україні, волю!» та інші гасла... після закінчення мітингу ми пройшли тією ж ходою Хрещатиком. Дорогою працівники апарату, мабуть КГБ, замаскувались у машині ретельно фіксували усе на відеокамеру марки «National». До самого залізничного двірця нас опікали працівники міліції, допоки ми не ввійшли у потяг.
Над ранок, прибувши у Львів, ми вирушили колоною. Проходячи біля собору Святого Юра та повернувши ліворуч попрямували повз готель «Дністер». Вигукували гасла «Україні, волю!». На балкони поспіхом виходили люди серед яких було багато української еміграції. Деякі, не встигли навіть одягнутись, поспіхом діставали відеокамери та фотоапарати фіксуючи те, що відбувалось.
Повернення церков із Московського патріархату
Осінню, 17 вересня 1989 року, УГКЦ збирає у Львові понад півмільйона вірних. На площі біля церкви св. Михаїла відбувається урочиста свята Літургія з великою кількістю священників. Це був остаточний вихід Церкви з підпілля з масовим походом через усе місто до кафедральної святині храму св. Юра. У переддень тих подій пластуни брали активну участь – виїздили по районах, доносячи інформацію в різні населені пункти.
З подіями відродження УГКЦ було вирішено повертати рідні святині, що їх забрав окупант та віддав московському православ’ю. Першою з таких святинь була повернута 29 жовтня 1989 року церква Переображення Господнього у Львові по вул. Краківській. У цій церкві колись батьки хрестили майбутнього гетьманського пластуна-скоба і Головного командира УПА Романа Шухевича.
Пласт активно брав у цьому участь у поверненні цієї церкви українській громаді. Пластуни всередині та з-над двору перекрили усі виходи почергово несучи варту, бо всередині храму, в захристії, зачинились православні батюшки Московського патріархату.
Вони не хотіли покидати храм та вже приготували церковні цінності, які хотіли винести. Та цього їм не вдалось, хоча пішли на одну хитрість – викликали швидку допомогу, начебто комусь із них стало погано. Виносячи на ношах одного з них, винесли також якісь речі. Цей момент ми опустили.
Саме завдячуючи українським пластунам юнакам та дівчатам, що чергували навіть уночі, храмові цінності були збережені. Повна капітуляція батюшок настала після тридобової «облоги», коли у них закінчились запаси «Портфейну» та «Кагору» (харчі їм приносили, ми цьому не перешкоджали).
Як зараз пам’ятаю, відчинились бокові двері церкви та з храму вийшли похнюпивши свої голови червонощокі батюшки. Незадоволено поволі в'ялим ходом пішли геть. А вітер, повіваючи в їхню сторону, замітав їхні сліди...
Пласт допомагав впорядковувати в церкві. Із захристії винесли понад два мішки спорожнілих запасів вищезгаданого винного продукту. На прощання хтось із їхніх прихильників (напевне, щоб помститись) вилив у церкві якусь смердючу рідину, що роз'їдала очі. Жіночки, які прибирали, вимушені були вдягати пов'язки.
Що історично цікаво, в 1946 році з цього храму пішла зрада в образі о. Гавриїла Костельника. Саме він, зрадивши, пішов на аферу псевдособору. Коло цього храму він був убитий тими ж чекістами з якими тримав угоду [насправді, Костельника вбили підпільники ОУН – ІП]. І саме із цього храму пішло відродження 1989-го року як одного з перших храмів, що повернувся у лоно греко-католицької церкви.
***
З осені 1989 р. я відбув на навчання у Гошівській монастир. Керування Пластом взяв на себе Іван Скорняк. Спортивно-бойовим вишколом займався Любомир Довбуш. Під виглядом «групи здоров’я» пластуни у львівському палаці спорту вивчали рукопашний бій, карате, бокс.
За період 1989 року Пласт провів понад 80 різноманітних акцій, знайшов та відновив по західних областях понад 20 повстанських могил. За сприяння Пласту місцевим громадам повернули у власність УГКЦ близько 12 храмів. Пласт брав участь у безлічі різноманітних акцій, що відбувались у краю. За свій короткий період Пласт спалахнув ясною зорею, що засіяла яскравим світлом національного відродження…
Ці спогадини написані у 2010 р. Підготував їх до публікації Юрій Юзич. Якщо у вас є уточнення до цього спогаду, власні спогади, документи чи світлини про Пласт у 1989 році, прохання надсилати їх на адресу serdukus@gmail.com