Від тюрми до булави: як Симон Петлюра очолив повстання проти гетьмана

Політична ситуація в Україні в час короткого існування Української Держави гетьмана Павла Скоропадського трансформувалася від очікування з помірною невизначеністю до виразного розчарування з боку, як українського громадянства, так і противників українського самостійницького руху.

Перші усе ж сподівалися на збереження і розвиток державності, так міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко переконував, що «Гетьман та його правительство весь час будували самостійну українську державу». 

Тоді, як відкриті, так і приховані адепти тогочасного «руского мира» гадали, що історія повернетеся назад і усе буде як колись було.

«Хотілося думати, що влада його [тобто гетьмана П. Скоропадського] тимчасова, що він грає якусь хитру роль на користь Росії і що настане, звичайно, день, коли, прокинувшись, ми побачимо, замість "жовто-блакитного" прапора, наш рідний національний прапор», - згадував російський полковник Микола Плешко.

Поступово сформувалися дві (нерівномірні) основні сили, що впливали на політику і напрям руху. Це офіційна гетьманська влада, що відчутно дрейфувала в сумнівне невідоме, і опозиція, яка у своїй більшості гуртувалася навколо УНСоюзу і важко йшла на компроміси з владою.

Але, як замічав сучасник, «в Києві все ж єдиною реальною силою залишалися німці».

Що ближче до зими, то ситуація в Україні ставала все більш невизначеною. У той час Німеччина остаточно програвала війну В країні почалася революція. Німецькі війська готуватися покинути Україну.

Російські добровольчі армії, що фактично формувалися на території України за рахунок бюджету Української Держави, відкрито виявляли свою неприхильність до гетьманського режиму і взагалі до української державності. Маячіла також і російсько-більшовицька загроза.

Наближалася катастрофа. Переломом у ситуації стався у четвер 14 листопада 1918 року.

Драматичне засідання уряду Федора Лизогуба у його відсутність (перебував у короткотерміновій відпустці з огляду на стан здоров’я, що швидше нагадувало «дипломатичну хворобу») розпочалося о 21 годині 30 хвилин.

А завершилося вже в ніч на 15 листопада о 3 годині відставкою уряду Федора Лизогуба та створенням нового на чолі з Сергієм Гербелем.

У той же час, навіть ті ж години там же в гетьманському палаці Павло Скоропадський особисто за участю заступника міністра закордонних справ Олександр Палтова підготував «Грамоту до усіх українських громадян та козаків» (так звана "федеративна грамота").

Це було своєрідною реакцією на внутрішню кризу. І, водночас, - реакцією на укладення перемир’я Німеччини з країнами Антанти, що, за словами грамоти, «здавна були приятельками колишньої великої і єдиної Російської держави».

А Україна як союзник «осередніх» держав опинилася в таборі тих, що програли війну.

Гетьманська Грамота пробує окреслити новий напрям політики Української Держави, курс, який, за словами Гетьмана, «поділяють усі спільники Росії – держави Згоди». 

Мовляв Україні «належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якою конечною метою буде відновлення Великої Росії».

Грамота опублікована у «Державному вістнику» 16 листопада (субота) 1918 року і того ж дня в інших газетах, зокрема, в «Новій раді», «Відродженні», «Робітничій газеті» та ін.

Про її зміст і взагалі про появу в колах Директорії довідалися не одразу, а фактично з преси. В перших документах Директорії – відозві до громадян України авторства Володимира Винниченка від 15 листопада про федеративну грамоту не згадується.

Лише загальниково говориться: що стало «останнім зрадницьким актом генерала-гетьмана П. Скоропадського про скасування самостійності Української Держави», а новий уряд Сергія Гербеля, який сформований з представників «реакційних» класів, має завдання «творити єдину неділиму Росію».

Так само відозва Головного отамана Українських республіканських військ Симона Петлюри від 15 листопада (за якою закріпилася назва Універсал) оголосила Павла Скоропадського поза законом. Але у цій відозві не йдеться про федеративну грамоту.

І лише 20 листопада у зверненні Директорії до усіх воюючих і нейтральних країн вперше згадується грамота – «Акт 14 листопаду остаточно довів про тайні тенденції цього несвоєчасного монарха».

Осип Назарук в спогадах «Рік на Великій Україні» твердить, що «дня 14 листопада 1918 р. коло год. 11 в ночи прийшла до казарм Січових Стрільців у Білій Церкві вістка, що гетьман проголосив маніфест, яким піддає Україну Москві». З цього не зрозуміло, чи мали в Білій Церкві на руках текст федеративної грамоти чи тільки неясне повідомлення.

***

Фактично до самого перелому Симон Петлюра перебував в ув’язненні Його було арештовано ще в ніч з 26 на 27 липня 1918 року (одночасно з групою опозиціонерів) і у позасудовий спосіб без пред’явлення складу злочину врешті поміщено до Лук’янівської в’язниці. Там він і пробув до часу звільнення.

Поширеною датою звільнення Симона Петлюри є 12 листопада. Хоча насправді це сталося 9 листопада. Ця дата фіксується, зокрема, газетою «Відродження».

У ній 10 листопада повідомлялося, що «учора [9 листопада] випущено з тюрми заарештованих, місяців три тому назад українських діячів – С. Петлюру, М. Порша та В. Химерика, котрим власти не виставили жодних обвинувачень».

9 листопада, як дату звільнення вказує і один з тогочасних діячів опозиції Василь Королів-Старий у виданій 1919 року книзі «Народний герой Симон Петлюра (спроба характеристики)».

***

Отож, 9 листопада під тиском різних чинників Гетьман ухвалив рішення про звільнення з ув’язнення Симона Петлюри та ще кількох опозиціонерів. До Лук’янівської в’язниці прибув міністр юстиції Української Держави Андрій В’язлов з розпорядженням звільнити Симона Петлюру.

Вони разом поїхали до Гетьмана на розмову. Про що говорили Павло Скоропадський з Симоном Петлюрою, можна лише здогадуватися.

По тому з гетьманського палацу Симон Петлюра відбув на Володимирську, 33 на «земську конференцію». Там він як голова Всеукраїнського союзу земств «знайомиться з руїною, що зробила гетьманська рука за час його ув'язнення, й намічає шлях до полагождення попсованого апарату».

10 листопада Симон Петлюра мав зустрічі з цілим колом осіб. «Він входить в курс загально-культурних і літературних справ, що провадить близьке йому товариство „Час"».

Ввечері Симон Петлюра відвідав концерт присвячений Миколі Лисенку, «Петлюра був зустрінутий величезною овацією, як публіки, так і артистами. Коли він зайшов до залі, то всі як одна людина, встали та вітали гучними оплесками і вигуками «Слава 1-му отаманові».

У ці дні в уряді, з розвитком революційних подій на Галичині, обговорювалося питання про створення Корпусу (Коша) визволення Галичини для допомоги Львову. Ініціатором цього був Галицько-Буковинський комітет.

З одного боку це могла бути дійсно допомога ЗУНР. З іншого боку влада хотіла спекатися «галичан», що не завжди вписувалися в тогочасний політичний ландшафт Києва.

Користуючись ситуацією УНСоюз виступив з закликом формування «загонів за-для допомоги Галичині в боротьбі з поляками» і утворив свою комісію у складі п’яти осіб на чолі з Володимиром Винниченком.

Так от, чи не з подачі Володимира Винниченка Симона Петлюру висовували кандидатом на посаду командира Корпусу (Коша). Тут десь спрацювала аналогія з організованим Симоном Петлюрою на початку 1918 року Коша Слобідської України. З одного боку влада отримувала легальну можливість вислати Симона Петлюру подалі з Києва.

У той же час Володимир Виниченко міг би позбутися «конкурента» в передчассі антигетьманського повстання.

11 листопада Симон Петлюра «з головою поринає в політично-організаційну роботу Національного Союзу». Зокрема відбуваються інтенсивні переговори та наради.

Про досить важливу нараду президії УНС довідуємося від учасника Софії Русової:

«Не забути мені цього історичного засідання в маленькій кімнатці нового клубу на розі Прорізної вул. Нас було небагато, із жінок була я одна.

Проти мене сидів Петлюра у військовій формі, трохи змарнілий від тюремного життя, але з такими самими променястими очима. Винниченко, яко голова, відкрив засідання болючим запитом: «Ми мусимо сьогодні вирішити, -- сказав він, -- чи маємо силу скинути гетьмана [….]»

Тим більше, що з виходом Петлюри з тюрми мали кого поставити на чолі повстання. Моє становище підтримували інші й вирішено було, що Петлюра зараз візьметься до справи. […] Розійшлися дуже пізно в піднесеному настрої».

Зі сказаного зрозуміло, що на цій нараді було визначено становище Симона Петлюри. Зоною його відповідальності визначено збройні сили. Вважається, що саме Січові Стрільці і Євген Коновалець були лобістами Симона Петлюри у цій справі.

12 листопада під вечір Володимир Винниченко зустрівся з німецьким генералом Вільгельмом Гренером. З цієї розмови стало зрозуміло, що влада і німці готові вжити радикальних заходів проти антигетьманської опозиції.

Виникла загроза арештів. УНСоюз вирішив «розосередитися», навіть пропонувалося виїхати з Києва.

Ще 10 листопада в пресі були опубліковані застереження УНСоюзу, мовляв «під впливом останніх подій в громадянських колах поширюються чутки про якісь наміри Українського Національного Союзу, щодо зміни в напрямі активних виступів і у зв’язку з цим мають відбутися арешти членів Українського Національного Союзу».

Того ж вечора Симон Петлюра відбув до Білої Церкви в розташування Окремого загону Січових стрільців.

«в старій, обдертій (і єдиній!) солдатській шинелині, з коробочкою цигарок в руках, закутаний благеньким башликом, він вже їде товарним вагоном до Білої-Церкви» .

Біла Церква не була вузловою станцією, але там проходили потяги, що йшли на південь. Згідно розкладу руху потягів, увечері білоцерківський виходив о 19.00, а одеський о 21.25.

Швидше за усе, Симон Петлюра виїхав з Києва саме одеським потягом.

У спогадах стрільця Василя Беня (він в час Першої світової війни служив в одному полку з Євгеном Коновальцем в австрійській армії) йдеться про те, що йому було доручено супроводжувати Симона Петлюру з Києва до Білої Церкви.

Так от, в час посадки на Київському вокзалі до потяга «кинулася юрба гетьманських старшин і на ході почала вскакувати до вагонів. До вагону, де ми були, увійшов сотник і доброю українською мовою запитав мене, чи нема часом між нами Петлюри. …

Старшина схвильовано розповів мені про втечу Петлюри, про те, які наслідки може потягти за собою ця втеча в такий неспокійний час».

13 листопада 1918 року в будинку Міністерства Шляхів відбулася таємна нарада організаторів антигетьманського повстання, на якій обрано керівний центр Директорію у складі п’яти осіб на чолі з Володимиром Винниченком.

Як відомо, Симон Петлюра напередодні виїхав до Білої Церкви і не був на нараді, але був затверджений членом Директорії, як керівник військово сектору та отримав «титул» Головного отамана республіканських військ.

***

Військовий центр на початку повстання перебував у Білій Церкві, де з кінця серпня 1918 року квартирував Окремий загін січових стрільців Євгена Коновальця. Де ж розташовувався табір Окремого загону? Основними джерелами у цьому питання є спогади Олександра Думіна, Осипа Назарука і Романа Дашкевича, газетні повідомлення тощо.

Для розселення січовиків і інших потреб Окремого загону було використано групу будівель шпитального комплексу за межами міста, але неподалік залізниці в бік Фастова. Тут залізничне полотно мало кілька маневрових колій, які йшли від залізничної станції Біла Церква.

Певна віддаленість споруд пояснюється тим, що первісно шпитальний комплекс зводився, як інфекційна лікарня.

В час Першої світової війни це був військовий шпиталь. Січові стрільці «перебрали його в зовсім доброму стані, а з ним і доволі ріжного майна як ліжок сінників, покривал тощо. Все це якось зберіглося серед революційної завірюхи», - писав учасник подій.

Отож, коли у серпні 1918 року сюди прибули перші групи стрільців за короткий час вони привели все до ладу: територію прибрали, підготували плац, а приміщення вичистили, побілили, облаштували ліжками і білизною, заготовили певну кількість провіанту, відновили телефонне сполучення з залізничним комутатором станції Біла Церква.

То ж коли почали прибувати більші групи стрільців то мали, де спати, харчуватися і проводити заняття.

Крайню ліворуч дещо більшу споруду зайняв штаб, один з корпусів був відведений для старшин, тут жили командир полку Євген Коновалець, начальник штабу Андрій Мельник та інші старшини.

Коли прибув сюди Симон Петлюра, то одну з кімнат було відведено для нього, а коли прибули інші члени Директорії, то і вони мешкали у цьому корпусі.

Окремий корпус займала старшинська їдальня та кімната з бібліотекою. Для проживання стрільців виділено більшість корпусів включно з землянковими.

Окремо стояла кухня, також влаштовано спеціальне арештантське приміщення. Серед господарських споруд треба вказати на стайні для коней, гужового транспорту та окреме приміщення для засобів пожежогасіння.

Були на території лікарський блок, пральня і «купальня». Трохи подалі стояла невеличка капличка, а ще далі мале кладовище, яке залишилося від шпиталю.

Ділянка від старшинської їдальні до каплиці використовувалася для вправ. Тут проводилися військові заняття для стрільців. Із вагонів і платформ було сформовано три потяги, що стояли на запасних коліях навпроти табору.

Один з потягів планувався для «Директорії, штабу Головного Отамана і штабу СС». Вагони двох інших обкладені з середини мішками з піском, в яких установили гармати і кулемети, а за паротягом - вагони для артилеристів та коней та додана окрема платформа з набоями.

Так виглядав табір січових стрільців у Білій Церкві на початок антигетьмансьткого повстання. Зазначимо, що у 1919 році в час війни з добровольчою армією табір згорів і від нього фактично нічого не залишилося.

Це фіксує карта 1923 року. Можна гадати, що на колишньому шпитальному кладовищі могли поховати окремих стрільців, що померли чи загинули з початком антигетьманського повстання.

***

Повернемося до перебування Симона Петлюри в Білій Церкві. Коли врахувати, що виїхав він з Києва пізно увечері 12 числа, то прибув вже до Білої Церкви пізно, так, що вже почалася нова доба, тобто 13 листопада.

Одночасно з Симоном Петлюрою, але окремо, до Білої Церкви того ж дня приїхав начальник корпусу залізничної охорони армії Української Держави, який перебував у стадії формування, генерал Олександр Осецький.

Згідно рішення, ухваленого Директорією 13 листопада, усі члени Директорії мали виїхати до Білої Церкви, де вже перебував Симон Петлюра.

А поки що вони переховувалися в Києві на конспіративних квартирах: «Всі члени вспіли в пору добре скритися (Винниченко на Маріїнсько-Благовіщенській вул., Швець і Андрієвський на приватних квартирах у знайомих, а Макаренко на Деміївці)».

Голова Директорії Володимир Винниченко залишився на один день у Києві «для складення й випуску відозви від імені Директорії […] Відозву до населення було складено й у ніч з 14 на 15 листопада розліплено у місті».

Друкували наклад по частинах у різних місцях. Так, якусь частину друкували на «гектографі» у міністерстві народного здоров’я на Рейтарській.

Про це стало відомо державній варті, і в міністерстві було зроблено обшук. Але віддруковані листівки вдалося врятувати. Про цю історію досить детально оповів у своїх спогадах Микола Галаган .

Зміст відозви загальновідомий. Необхідно лише звернути увагу на окремі деталі. Зокрема, під відозвою відсутнє прізвище члена Директорії Андрія Макаренка.

У відозві «авансом» Володимир Винниченко пише, що «народно-демократичні війська вже підходять до Києва».

Членам Директорії Федору Швецю і Опанасу Андрієвському вдалося (окремо) непомітно виїхати з Києва і дістатися Білої Церкви. Точно відомо, що Федір Швець виїхав з Києва поїздом Київ-Севастополь 14 листопада.

Його зустрів на київському вокзалі. Володимир Кедровський, який також їхав (разом з Федором Черником та іншими січовими стрільцями) до Білої Церкви, пише, що на пероні вокзалу «стояв Ф.Швець закутавшись в якесь не то пальто волохате, не то кавказький сірак, і повернувшись до стіни, ніби там щось розглядав».

Їхали вони у різних вагонах і вже у Білій Церкві разом діставалися до казарм січових стрільців.

Володимир Винниченко разом з Євгеном Коновальцем з Києва поїхали до Білої Церкви 15 листопада. Це підтверджується спогадами командира січових стрільців: «виїхав я з Володимиром Винниченком (він перебраний як залізничник) останнім потягом до Білої Церкви».

Для повного складу Директорії у Білій Церкві не вистачало лише Андрія Макаренка. Він так і не зміг вибратися з Києва і «майже 1 ½ тижня скривався на Деміївці і тільки і часі переговорів штабу С. Петлюри з Німецькою Радою Вояцьких Депутатів у Києві переодягнений виїхав з німецьким відділом у Фастів».

15 листопада всі чекали на початок повстання. Мав от-от з’явитися відповідний документ – звернення чи відозва. Тим самим закликати до повстання.

Як згадував Осип Назарук, делегат від Української національної Ради ЗУНР, що прибув перед тим з метою переконати січових стрільців Євгена Коновальця виступити на допомогу Галичині у боротьбі з поляками, він на доручення Симона Петлюри підготував первісний тест цього документу.

Отож, з його слів, він «написавши відозву, пішов з нею до старшинської столової, де вечеряли члени Директорії в товаристві кількох старшин. Я відчитав їм проект відозви й вони його прийняли. Петлюра дописав у ній уступ звернений проти гетьмана – і її таки зараз післано до друку з наказом, що стрілецька патруля має розбудити складачів і стояти при них весь час та не дати їм ні одного примірника; повстання мало початися завтра в полудне».

В якій саме друкарні Білої Церкви було тиражовано відозву не встановлено.

А у 1938 році Осип Назарук, що на той час був прихильником гетьманського руху, по іншому інтерпретував свою участь у написанні відозви: «Я укладав першу відозву проти Гетьмана, друковану у Білій Церкві, а властиво поправляв її, бо перший концент, який мав у собі виключно лайку, написав […] «головний отаман» бунту, Симон Петлюра. Я повикидав із того конценту грубшу лайку та зложив ідеалістично-політичне оправдання бунту».

Як бачимо, у першому варіанті Осип Назарук основним автором універсалу називає себе, то у другому – Симона Петлюру, а він - лише відредагував текст та прибрав «грубшу лайку».

Інший учасник подій, а це був Микола Ковалевський, що прибув з Києва до казарм Січових стрільців у Білій Церкві 14 листопада досить пізно, зайшовши до казарми і застав там «Коновальця, що стомлений напівлежав на ліжку, спираючись ногами о підлогу, С.В.Петлюру, що стояв у військовому плащі (шинелі), обернувшись плечима до дверей, вздовж по кімнаті широкими, нервовими кроками ходив незнайомий мені чоловік, з зав’язаним горлом і цвікером на носі. Вони обговорювали редакцію відозви проти гетьмана».

Чоловіком із зав’язаним горлом і був Осип Назарук.

Сказане дозволяє вважати авторами першої відозви Головного Отамана республіканських військ Симона Петлюру, Осипа Назарука та Євгена Коновальця.

Оригінал документа не зберігся. Відомі його машинописні копії, у тексті яких є незначні відмінності. За цим документом закріпилася назва Універсал. Хоча, повторимо, у тексті цього слова не вжито.

Відозва починалася так: «З наказу ДИРЕКТОРІАТУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ стаю на чолі всього Українського війська як головний його отаман». Документ підписаний «Головний Отаман Українських Республіканських Військ ПЕТЛЮРА. Начальник Штабу ОСЕЦЬКИЙ» .

16 листопада повстання розпочалося з того, що вдень одна сотня Січових стрільців зі зброєю увійшла до Білої Церкви і без опору установила контроль над містом, німецька залога, як було домовлено дотримувалася нейтралітету.

Так почалося антигетьманське повстання на чолі з Директорією, де Головним отаманом республіканських військ був Симон Петлюра.

17 листопада в одному з трьох військові ешелонів, про які йшлося раніше, Симон Петлюра з іншими членами Директорії виїхав до Фастова.

У зверненні Директорії «До всіх воюючих і нейтральних держав», датованого 20 листопада, яке підписали голова Директорії Володимир Винниченко – «бувший міністр-президент правительства Української Народної Республіки, голова Українського національного союзу», Федір Швець – «професор і проректор державного університету в м. Києві, товариш голови Українського національного союзу», Панас Андрієвський – «присяжний адвокат в місті Києві» та Симон Петлюра – «Головний отаман українських Республіканських військ, бувший військовий міністр першого правительства Української Народної Республіки».

Завершимо словами Володимира Винниченка: «Петлюра став лозунгом справи. Сьогодні маси мають до нього симпатію і довір’я».