Грейс Кеннан Варнеке – донька холодної війни
Наприкінці заходу молодий журналіст запитав батька про його життя у Москві. Розчарований атмосферою холодної війни, що тоді панувала в столиці СРСР, а також відсутністю будь-яких контактів із радянськими високопосадовцями та постійним стеженням за собою агентів КДБ, батько відповів, що життя у Москві нагадувало йому інтернування в Бад-Наугаймі на початку Другої світової війни.
24 травня 2019 року в рамках Книжового Арсеналу буде презентовано український переклад книги “Донька холодної війни” Грейс Кеннан Варнеке (Видавничий дім “Києво-Могилянська Академія”).
Переклад книги здійснила Катерина Смаглій, яка представляє громадську організацію “Українське фулбрайтівське коло”, завдяки фінансовій підтримці відділу освіти та преси Посольства США в Україні.
Грейс Кеннан Варнеке – старша донька одного з найвпливовіших американських дипломатів та істориків минулого століття Джорджа Ф. Кеннана.
В історію американської дипломатії Кеннан передусім увійшов як автор та активний адвокат політики стримування радянської експансії впродовж Холодної війни.
У 1951 році Президент Трумен призначив Кеннана послом США в Радянському Союзі, але вже у вересня 1952 року, лише шість місяців з моменту прибуття Кеннана до Москви, рядянський уряд оголосив його персоною нон ґрата.
Вважється, що це рішення було прийняте особисто радянським лідером Йосипом Сталіним. Повернувшись до США, посол Кеннан звільнився з Державного департаменту і розпочав кар’єру науковця в Центрі перспективних досліджень Прінсонського університету.
Пройшло п’ятнадцять років і несподівано доля звела Джорджа Кеннана з донькою Сталіна Світланою Аллілуєвою, яка шокувала світ своїм рішенням відмовитись від радянського громадянства та попросити притулку у Сполучених Штатах.
Пропонуємо читачам “Історичної правди” два розділи книги Грейс Кеннан Варнеке, які описують драматичні події звільнення Джорджа Кеннана з посади посла США в Радянському Союзі та його зустріч з Світланою Аллілуєвою.
Персона нон ґрата
… Одного вечора, весело розмовляючи зі своїм супутником дорогою на один із концертів у Бостоні, я раптом почула пронизливий крик продавця газет. Моє вухо зафіксувало лише слово “Москва”.
Взявши супутника за рукав, я попросила: “Зачекай хвилину, я маю дізнатися, про що він говорить”. Підійшовши до кіоску, де хлопець перед стосом вечірніх газет активно розмахував однією з них у повітрі, я чітко розчула зміст його виголошеного з характерним бостонським акцентом повідомлення: “Купуйте газети! Купуйте газети! Посла Кеннана вигнали з Москви!”
Заскочена такими новинами, я почала швидко гортати газетні сторінки, але у номері повідомлялося лише про те, що радянський лідер Сталін оголосив мого батька персоною нон ґрата. Що відбувалося?! …
Ранкові газети, наче з почуття жалю до мене, надрукували більше деталей, даючи змогу скласти картину докупи. Факти були простими, історія поза кадром – набагато складніша.
19 вересня 1952 року батько вилетів із Москви американським літаком, який мав доправити його на конференцію НАТО в Лондоні. Дорогою туди передбачалася зупинка в Берліні. В ті часи кожне слово з Москви являло собою новину само по собі, тож німці організували прес-конференцію в аеропорту.
Наприкінці заходу молодий журналіст запитав батька про його життя у Москві. Розчарований атмосферою холодної війни, що тоді панувала в столиці СРСР, а також відсутністю будь-яких контактів із радянськими високопосадовцями та постійним стеженням за собою агентів КДБ, батько відповів, що життя у Москві нагадувало йому інтернування в Бад-Наугаймі на початку Другої світової війни.
Там він так само утримувався під вартою разом з іншими американськими дипломатами і був ізольований від місцевого населення. Жодних інших запитань не ставили.
Батько відвідав конференцію НАТО в Лондоні й уже повертався назад через Німеччину. Але 26 вересня, ще до його повернення до Москви, радянська офіційна газета Правда надрукувала довгу статтю, яка жорстко розкритикувала мого батька.
Його назвали “брехуном”, який зробив “наклепницьку заяву”. Ця ворожість, вочевидь, мала щось передвіщати, тож батько залишився у Західній Європі й тим часом провідав мою сестру Джоан, яка навчалась у приватній школі у Швейцарії.
А вже за тиждень співробітник американського консульства вручив батькові офіційне повідомлення, в якому зазначалося, що, беручи до уваги події в аеропорту Темпельгоф, радянський уряд “вважає пана Кеннана персоною нон ґрата та вимагає його негайного звільнення з посади посла Сполучених Штатів Америки в Радянському Союзі”.
Тобто офіційною причиною видворення мого батька було його надзвичайно недипломатичне порівняння життя в Радянському Союзі з життям у нацистській Німеччині.
Я все ж не могла зрозуміти, чому мій дорогий батько, якого я все життя обожнювала, вважала взірцем і дипломатом найвищого ґатунку, міг припуститися такого хибного кроку? Може, й справді його п’єдестал дав тріщину? …
Проголошення тепер уже колишнього посла Кеннана персоною нон ґрата ставило умову його неповернення до Москви. Отже, мама разом із малими дітьми залишилася без підтримки у радянській столиці. Як я пізніше дізналася, від’їзд із Москви став для неї ще тим незабутнім щасливим моментом, але, як завжди стримана, вона ніколи про це не згадувала.
Державний департамент повідомив їй новину про видворення батька ще до того, як вона потрапила до газет. До моменту оприлюднення цієї інформації вона продовжувала виконувати свої офіційні обов’язки, приймати гостей на ділових ланчах та відвідувати офіційні вечірні прийоми.
Після оголошення новини їй дали лише три дні, щоб спакувати всі речі, які наша родина тримала в цьому величезному будинку. Хоча їй і допомагала няня, мама мала приділяти належну увагу чотиримісячній Венді та вже майже чотирирічному Крістоферу.
Державному департаменту дозволили перевезти маму, дітей, няню-данійку та всі речі Кеннанів до Німеччини окремим літаком. Ці події розгортались у розпал холодної війни, тож у московському аеропорту попрощатися зібрався весь дипломатичний корпус західних країн та їхніх сателітів.
Це було жестом підтримки мами і публічним проявом протесту проти рішення радянського уряду вигнати мого батька. Аби додати всій події ще більшої урочистості, військові аташе різних країн приїхали до аеропорту при повному параді, у золотих орденах та блискучих медалях.
Дороті Хессман, яка довгий час працювала секретарем мого батька, пізніше надіслала мені до Редкліффу листа. У ньому вона описала комічний випадок під час емоційної церемонії прощання.
У ті часи в аеропортах ще не було таких жорстких процедур безпеки, тож делегації проводжаючих дозволили вийти на злітну смугу. Усі чекали, доки до літака сідала родина і довантажували багаж. Всі же піднялися на борт, а один із членів американського екіпажу залишився перевірити справність двигунів.
Сполучені Штати та Радянський Союз тоді були фактично ворогами, тож представники Повітряних сил США мали обмаль досвіду в московських аеропортах.
Цей старший і помітно гладкий офіцер безумовно мав високий ранг у Повітряних силах США. Коли двигуни завелися, він дав сигнал подати йому трап для посадки у літак. “Ні, – відповів офіційний радянський представник, – трап дозволяється подавати лише раз”.
Час був злітати, але, вочевидь, літак не міг піднятися в небо без офіцера своїх Повітряних сил. Американці знову звернулися з проханням подати трап, і знову радянський офіцер, оточений колегами-військовими із закам’янілими обличчями, відповів категоричною відмовою. Безглуздість ситуації була очевидною, але як із неї вийти?
Нарешті з літака на землю кинули трос, по якому нещасний американець мав піднятися на борт, – завдання, вочевидь, не з легких для товстенького офіцера. Зробивши численні оберти навколо троса, він, нарешті, дотягнувся до вхідних дверей.
Прощальна делегація, яка продовжувала стояти, спостерігаючи за цією комедією, не витримала й вибухнула сміхом, що, звичайно, трішки зменшило урочистість моменту, але й підкреслило ідіотизм радянської бюрократії.
Коли пізнього листопада батьки нарешті повернулися з Німеччини до Сполучених Штатів, батько розповів мені власну версію того, що сталося.
Коли він давав той коментар в аеропорту, то думав, що офіційна частина прес-конференції уже завершилася. Він також підкреслив, що його останні слова були не для преси, але, можливо, журналіст не розчув його зауваження через шум двигунів.
Батькові також здавалося, що значну роль у рішенні Сталіна видворити його з країни могла відіграти його унікальна роль неофіційного лідера дипломатичного корпусу в Москві.
Вільно розмовляючи російською, батько дуже уважно читав радянську пресу й записував інформацію на тисячах карток, педантично фіксуючи своїм акуратним почерком будь-які деталі щодо місця перебування або офіційних заяв усіх без винятку політичних та військових лідерів країни.
Ця система карток дозволяла батькові проводити логічні зв’язки між подіями й робити відповідні висновки на основі своїх ретельних досліджень і надреальної інтуїції. Завдяки таким якостям він здобув репутацію експерта, здатного робити блискучі передбачення.
Ретельно аналізуючи радянську пресу, він розбирався у подіях краще за своїх колег-дипломатів, і тому вони регулярно відвідували його в американському посольстві для консультацій перед відправленням відповідних звітів до дипломатичних відомств своїх країн.
Машини послів інших держав було легко ідентифікувати, адже на них завжди майоріли прапори країн, які вони представляли. Тож розташовані прямо навпроти посольства кремлівські специ безумовно помітили цей нескінченний потік і зробили свої висновки.
Батько був також переконаний, що Сталіну дуже не сподобався його виступ перед святковим натовпом навпроти брами до американського посольства в день оголошення про завершення війни у травні 1945 року.
Але, на думку батька, останньою краплею могла бути його роль у виявленні в посольстві підслухового пристрою, вмонтованого КДБ у герб Сполучених Штатів.
Примітка (тут і далі примітки Катерини Смаглій). Операція з підслуховим пристроєм в американському посольстві увійшла в історію міжнародного шпіонажу під назвою “Златоуст”.
У лютому 1945 року, під час проведення історичної Кримської конференції Великої трійки, радянські піонери запросили президента США Рузвельта та прем’єр-міністра Великої Британії Черчилля відвідати табір Артек.
На урочисту церемонію поїхав тодішній посол США Аверелл Гарріман, який дуже любив вироби з дерева. Знаючи про це, радянська розвідка, під прямим керівництвом Сталіна і Берії, заздалегідь виготовила з дорогих сортів дерева герб США, куди й був умонтований унікальний підслуховий пристрій.
Коли під час виконання американського гімну радянські піонери вручили герб послу Гарріману, він так розчулився, що вирішив повісити його у своєму робочому кабінеті. Таким чином цей своєрідний “троянський кінь” майже 8 років провисів у кабінеті посла, й радянська розвідка мала змогу записувати всі розмови, щ овелися в його кабінеті.
Пристрій працював без елементів живлення і мав подвійну функцію радіоприймача і радіопередавача. Він живився за рахунок сигналів, які одержував зі спеціальної лабораторії, створеної КДБ у квартирі навпроти посольства. Західна розвідка довго не могла розкрити таємницю цього пристрою, не маючи у себе відповідних аналогів.
Співробітники посольства давно підозрювали, що «жучок» міг бути десь у вітальні на другому поверсі СпасоХаусу, адже там не так давно без нагляду попрацювала радянська група мулярів.
Велика мармурова зала на першому поверсі була не найзатишнішим місцем для спілкування, тому родина завжди збиралась у вітальні нагорі. Із Вашингтона викликали двох спеціалістів із прослуховування, створивши легенду, що ті були комерсантами, торгівцями хутром.
Один із розвідників попросив батька зателефонувати своїй секретарці Дороті й попросити її підійти в резиденцію, де він мав надиктувати їй текст депеші. Батько зробив це з неохотою, вважаючи себе дипломатом, а не актором у шпигунському трилері.
Доки він надиктовував Дороті текст старої телеграми, надісланої кількома тижнями раніше, хлопцям вдалося відшукати в американському гербі, що висів на стіні у вітальні, дуже маленький пристрій, пізніше описаний як тоненький олівчик. Його мікрофон слугував дистанційно керованим радіопередавачем і радіотранслятором.
Виявити цей пристрій раніше не вдавалося, адже КДБ знав, коли американці перевіряли кімнату на наявність записувальних пристроїв, і одразу його відключав. Маленький жучок технологічно перевищував усі аналоги, що існували на той час в Америці.
Коли я жила у СпасоХаусі, мені розповіли про прослуховування, але я дала клятву тримати цей секрет при собі, а відтак поклала цю інформацію в далекий куток на поличці своєї свідомості.
Чого я не знала, так це того, що Держдеп попросив батька заховати підслуховий пристрій у себе в кишені перед відльотом із Москви до Лондона для участі у конференції НАТО. Як дипломата його не могли обшукати.
Тато переконав мене, що саме цей гидкий маленький пристрій (нині експонат Міжнародного музею шпигунства у Вашингтоні) коштував йому дипломатичної кар’єри. Я була вражена тим, що його зобов’язали мовчати.
Через вісім років, але не раніше, з родини Кеннанів було знято будь-які підозри – коли під час слухань в ООН посол США Генрі Кабот Лодж продемонстрував і пристрій, і герб, у якому він був захований, як доказ радянської шпигунсько-розвідувальної діяльності.
Мої батьки та менші діти зустрілися в Німеччині, але одразу повернутися додому їм не дозволили. Державний департамент попросив їх залишитися при американському консульстві в Бонні аж до завершення виборчої кампанії листопада 1952 року.
Примітка. Президентські вибори в США 1952 року відбулися 4 листопада, і вони вважаються одним із найдраматичніших періодів холодної війни між США та СРСР.
Республіканський сенатор Реймонд Маккарті став головою сенатських слухань щодо розслідування проникнення радянський шпигунів в уряд США. Кандидат від республіканської партії Дуайт Ейзенхауер, який боровся проти кандидата від демократичної партії Едлая Стівенсона, переміг на виборах зі значним відривом від суперника.
Дуайт Ейзенхауер боровся за президентство з Едлаєм Стівенсоном. Щоденник батька відображає його емоційний стан того періоду: “Як тоді, так і зараз я не міг зрозуміти, яку додаткову загрозу для долі демократичної партії могла створити моя присутність у країні, але я був настільки приголомшений усім, що сталося зі мною, що не мав жодного бажання протестувати”. Батьки переїхали до квартири, що належала уряду США.
У Редкліффі я дізнавалася про їхнє життя лише з газет або фрагментів листів. Батьки досі вважали, що користуватися телефоном треба лише у разі питань життя та смерті.
Сам факт, що їм не дозволяли повернутися додому, лише посилював моє відчуття сорому від усього, що відбувалося. Щойно здобувши певне визнання як одна з Кеннанів, я раптом відчувала, що ця печальна розв’язка згубить і мене.
Спочатку ще була надія на іншу посаду. Що два тижні газети The New York Times або Washington Post друкували статті, в яких робили припущення щодо наступного можливого призначення мого батька. Кеннан їхав до Швейцарії, потім до Японії, потім до Ізраїлю.
Я мріяла, як кататимусь на лижах в Альпах, вчитиму японську або побачу Мертве море. Можливо, державний секретар Джон Фостер Даллес боявся конкуренції і не хотів бачити батька у Держдепі. Після трьох місяців тато був змушений подати у відставку. Йому було лише сорок дев’ять років.
Наше майбутнє стало непевним і дещо тривожним. По-перше, ми залишилися без доходів. Коли я заповнювала заявку на редкліффську стипендію, то в графі “надходження” поставила “нуль”. На щастя, стипендію мені дали.
Щоразу, приїжджаючи додому, я бачила батька злим і роздратованим. Йому здавалося, що його зрадив не лише Сталін, але й Державний департамент, якому він віддав усе своє життя.
Інколи в його голосі чулися сарказм і невдоволення. Певний час мені було незручно за його жалість до самого себе. Було боляче бачити його в такому стані, але говорити про це з моїми друзями я не могла, це означало б зрадити батька.
Згодом він одержав пенсію за вислугу років, але життя нашої родини змінилося безповоротно. Я більше не була “донькою посла”.
Світлана Сталіна
…Коли у березні 1967 року батько зателефонував до Каліфорнії, я знала, що йшлося про щось серйозне. Він хотів повідомити, що Державний департамент звернувся до нього з проханням поїхати із секретною місією до Швейцарії й підтвердити, що жінка, яка прийшла до американського посольства в Індії та назвалася донькою Йосипа Сталіна, була саме тією, за кого себе видавала.
Батько давно вийшов на пенсію, але його обрали для цієї місії тому, що він знав особисту історію Сталіна й міг поставити їй правильні запитання. Я відчула, що він був радий можливості знову повернутися до справ. Наступного дня він вилетів до Женеви на спеціальному літаку.
Після повернення батько розповів мені про свою подорож. Було очевидно, що Світлана неочікувано зачепила його серце. 41-річна жінка була єдиною донькою Сталіна. Мій батько, хоча й не набожна людина, був уражений її енергією та претензією на нововіднайдену духовність.
Завжди галантний і уважний до людей у потребі, він піддався на створений нею образ “така-нещасна-і-на-цілий-світ-самотня”. Світлані він запропонував відчути мир і спокій нашої сімейної ферми в Іст-Берліні у штаті Пенсильванія, але вона відмовилася.
Аллілуєва вирішила пожити зі своєю перекладачкою Прісцилою Джонсон на Лонг-Айленді, доки та перекладала Світланин манускрипт “Двадцять листів до друга”. Я була впевнена, що Світлана знудилася б на фермі вже за тиждень, але тримала цю думку при собі.
Примітка. Прісцила Джонсон Макміллан (Pricscilla Johnson McMillan, нар. 1928 року) – закінчила кафедру російських студій у Редкліфф-коледжі в 1950 році. У 1952 році подавала заявку на роботу до ЦРУ, але не пройшла перевірку внутрішньої служби безпеки. У 1953 році працювала на сенатора Джона Ф. Кеннеді.
У 1955 році була перекладачем в американському посольстві у Радянському Союзі. У 1959 році як американська журналістка взяла інтерв’ю у Лі Гарві Освальда – колишнього морського піхотинця США, який у 1959–1962 роках жив у Радянському Союзі й хотів перебігти до СРСР.
У 1964 році Прісцила відшукала дружину Лі Гарві Освальда, Марину, й на основі інтерв’ю з нею написала книгу “Марина і Лі” (“Marina and Lee”), в якій намагається пояснити, що могло підштовхнути Лі Гарві Освальда вбити президента Джона Ф. Кеннеді.
У 2005 році Прісцила Джонсон написала свою другу дослідницьку книгу “Занепад Роберта Оппенгеймера та початок сучасної гонки озброєнь” (англ. The Ruinof J. Robert Oppenheimer: And the Birth of the Modern Arms Race).
Втеча Світлани на Захід у 1967 році стала новиною світового масштабу. Я прилетіла з Каліфорнії й 21 квітня разом із батьками та Джонні чекала на прибуття Світлани в аеропорту Джона Кеннеді. До останньої хвилини її приїзд тримався у секреті.
Наших батьків долучили до офіційної делегації, тож вони зустрічали її біля трапа. Ми з Джонні сиділи на високому балконі й спостерігали за всім, що відбувалося внизу. Я була вражена посиленими заходами безпеки, а особливо снайперами на дахах сусідніх будинків.
У мене аж мурахи побігли по спині від цієї захопливої й драматичної картини: рудоволоса молода жінка виходила з літака в супроводі чоловіка – юриста Алана Ю. Шварца. Світлана підійшла до заздалегідь підготовленого мікрофона. “Вітаю. Я щаслива бути тут”, – сказала вона, широко всміхаючись.
До Світлани була прикута вся увага преси. Журналісти не лишали її в спокої. Її драматична втеча, нова релігія, двоє дітей, яких вона залишила вдома, а також її критика Радянського Союзу – все викликало цікавість.
Після першої прес-конференції у готелі «Плаза» на Мангеттені вона відмовилася давати інтерв’ю й жила на Лонг-Айленді під постійним захистом двох приватних охоронців та поліцейської машини, яка стояла під будинком Джонсон. Недосяжність зробила її ще бажанішою для преси.
За кілька місяців дружба Світлани з Прісцилою раптово обірвалася. Це стало провісником того, як закінчаться її стосунки з більшістю людей. Батько поновив своє запрошення й запропонував Світлані пожити на фермі до кінця літа…
Моложава й блакитноока, Світлана мала вигляд щирої й наївної дівчинки-інженю. Ця її риса чарувала багатьох, особливо чоловіків. Досить швидко після нашої зустрічі вона повідала: “Державний департамент запропонував надати мені охорону, але я відмовилася. Нарешті я вільна!” Вона буквально світилася від радості.
Її незалежність хвилювала мене. Батько, сидячи на своєму захищеному сідалі в норвезьких фіордах, попереджав мене про реальну небезпеку здійснення агентами КДБ спроби викрасти й вивезти Світлану. Він нагадав мені про вбивство Троцького в Мехіко після його втечі з Радянського Союзу. Отже, йшлося про захист ймовірного Троцького, тому візит Світлани мав триматись у повному секреті.
На практиці це означало, що я не лише не могла розповісти про це друзям, але й мала відмовитись від будь-якої допомоги сторонньої людини. Мешканці Ест-Берліна не повинні були знати, що в їхній околиці з’явилася загадкова гостя…
Я сподівалася, що на мене чекатимуть інтелектуальні дискусії й можливість попрактикувати російську, але все склалося зовсім інакше... “Кремлівська принцеса”, як назвав її один із таблоїдів, не брала участі у хатній роботі й навіть не зробила спроби підставити плече й почати дбати про наш побут.
… Страшний сон домогосподарської рутини перетворився на справжній кошмар, коли з Англії до нас приїхав відомий дослідник Росії Макс Хeйвoрд. Він працював разом із Світланою й перекладав її книжку…
Затятий холостяк, Макс Хейворд не цікавився жінками, але цю рису його характеру Світлана якось не збагнула. Насправді вона була ним зачарована. Якось увечері ми троє сиділи на веранді, попиваючи винце перед пізньою вечерею. Вдягнена у випране й випрасуване мною біле плаття, Світлана раптом підхопилася й кокетливою ходою пішла пурхати садом.
Вона виглядала як акторка чеховської п’єси, що збирала світлячків у скляну банку. Під час візиту Макса вона раптом побачила в мені свою конкурентку і стала підкреслено холодною.
Попри створений нею образ ніжної дівчинки, Світлана була категоричною в судженнях та ставленні до людей. Одні були бездоганні й чудові, інші – погані й злі. Сірих кольорів для неї не існувало. Вона говорила про свою велику любов до матері, яка померла від пострілу, коли Світлані було лише шість років.
Досі невідомо, було це самогубство чи вбивство за наказом Сталіна. Світлана присвятила свою книгу “Двадцять листів до друга” матері, проте найбільше вона розповідала саме про батька. І ці оповіді були не завжди критичними щодо його політики.
Макс вичитував гранки книги “Крутий маршрут” – автобіографію Євгенії Гінзбург (радянська журналістка, науковиця, репресована в 1937 році – К.С.), де описано роки, проведені нею в ГУЛАГу. Він поділився зі мною цим текстом.
Щойно ми почали обговорювати книгу, як Світлана швидко перевела розмову й запропонувала поговорити про її мемуари. Коли вона згадувала репресії або інші злочини радянського періоду, то пояснювала їх діями Лаврентія Берії – грузина, який очолював КДБ з 1938 року до 1953-го, коли помер Сталін.
Світлана вважала, що саме Берія перетворив Сталіна на того жорстокого диктатора, яким він став, і що саме на Берії лежить відповідальність за всі скоєнні жахіття, а її батько був лише бідолашним свідком.
Згодом Макс та Алан поїхали. Залишившись на фермі в оточенні самих дітей, ми із Світланою поновили дружбу. Одного дня вона схопила мене за руку у своїй звичній імпульсивній манері й сказала:
“Грейс, мені треба підстригтися. Від спеки у мене подразнення на шкірі в тих місцях, де волосся торкається шиї. Запиши мене до перукаря прямо зараз!” Я розхвилювалася від перспективи виходу з нею в люди, але зрозуміла, що це було не прохання, а наказ. Я знайшла салон-перукарню у сусідньому містечку, де мене ніхто не знав, і ми поїхали.
Щойно ми зайшли всередину, як я побачила примірник журналу Ladies’ Home Journal зі знайомим Світланиним обличчям на обкладинці. Я схопила журнал і притиснула його обкладинкою до грудей, інструктуючи перукарку щодо стрижки.
На щастя, ніхто з присутніх жінок не впізнав Світлану. Вони, мабуть, і уявити не могли, що в Абботстоні, штат Пенсильванія, може з’явитися людина, зображена на обкладинці національного журналу.
… Кілька днів по тому Світлана спустилася сходами, важко дихаючи. “Грейс, ти маєш мені допомогти. У мене серцевий напад”, – застогнала вона.
“Серцевий напад? О Боже! – випалила я. – Я повезу тебе до лікарні”.
“О, ні! Це не потрібно, – відповіла Світлана. – Мені потрібен лише бренді. Ти знаєш, у такій пляшці з грушею всередині. Я пила його в Швейцарії. Дуже допомагає від болю в серці”.
Потім я зрозуміла, що росіяни називають “серцевим нападом” будь-які проблеми з диханням. В Америці це класифікували б по-іншому, але тоді я не знала що й думати. Я поїхала до місцевого пенсильванського лікеро-винного магазину, і коли переконалась у відсутності там пляшки бренді з грушею всередині, засіла за телефон і обдзвонила всіх, кого тільки знала у Вашингтоні:
“Я дуже-дуже прошу, питання життя й смерті! Мені вкрай необхідна пляшка грушевого бренді”. Навіть не уявляю, що думали про мене друзі, але нарешті я переконала дуже зайнятого юриста полишити всі свої справи й привезти нам на ферму цей життєдайний напій, що коштував сорок доларів за пляшку.
Світлана пила потрошку щовечора. Не знаю, як саме бренді допомагав її серцю, але раптом вона почала говорити про дитинство, про своїх дітей та двох своїх чоловіків. Вона розповіла, як Сталін, коли дізнався про її коханця Олексія Каплера, сильно вдарив її по обличчю.
Світлана від удару знепритомніла, а Каплера пізніше вислали до ГУЛАГу. Щойно її історії ставали по-справжньому цікавими, як мої очі починали злипатися і я мусила йти спати.
… Згодом Світлана відвернулася від усіх членів родини Кеннанів, але я виявилася першою. Між нами було лише шість років різниці, і в ній сидів природний драйв змагальності. Я не хотіла погоджуватися з роллю наймички. Я знаю, що була другою скрипкою, а першу грала її улюблениця, моя сестра Джонні…
Але, попри це, книга “Лише один рік”, над якою вона працювала на нашій фермі, стала для мене повною несподіванкою. Я швидко гортала її сторінки, аби скоріше дізнатися Світланину версію нашого співжиття на фермі. Проте, як виявилося, про мене там ані слова, ані півслова.
Згідно з її версією подій, на фермі були лише Джонні та Ларрі. Що ж, мої фотографії того складного літа свідчать про протилежне. Як кажуть, “краще раз побачити, ніж сто разів почути”.
