Анатомія реваншу. Чому загинула держава вандальских королів

"Усі вони щодня приймали ванну і ласували найвишуканішими стравами, усім найкращим і найсмачнішим, що лише може народити земля та море. У більшості своїй носили золоті прикраси, вдягалися у перський одяг, який тепер іменують шовковим, проводили час у театрах, цирках та серед інших задоволень, найбільше захоплюючись полюванням.

Насолоджувалися гарним співом і виставами акторів, та й загалом усі задоволення, які пестять слух і зір, набули в них особливого поширення... Більшість з них оточували свої житла парками з водоймами та рослинами, де вони з задоволенням бенкетували і з великою пристрастю віддавалися радощам кохання".

Саме так візантійський історик Прокопій розповідає про спосіб життя вандалів напередодні їхньої війни з імператором Юстиніаном. Погодьтеся, більшість наших сучасників уявляє варварів (а вандали і справді були одним з найвідоміших "варварських" народів) трохи по-іншому.

Можна вважати, що в усьому винен "чорний піар". Просто абату Грегуару в 1794 році було потрібне яскраве порівняння для того, щоб якось назвати революціонерів, які знищували культурне надбання рідної йому Франції. Ось він і згадав здобуття Риму вандальським королем Гейзеріхом за одинадцять з половиною сторіч до того.

Дарма, що "Вічне місто" не раз грабували і спалювали куди нищівніше — як до, так і після Гейзеріха. Але термін "вандалізм" прижився і став загальновживаним. Сьогодні вандалами називають і графітників, які розмальовують написами пам’ятники, і графоманів, що правлять статті у "Вікіпедії". Одноплемінники Гейзеріха навряд чи визнали би їх "за своїх".

Та й у 455 році військо вандалів захоплювало Рим не для так для плюндрування здобутків цивілізації, як для грабунку. Вироби мистецтва (а також тих, хто їх виробляв — ремісників та митців) переможці намагалися якраз зберегти і дбайливо — наскільки взагалі це було можливо в ті часи — доправити до своєї власної столиці, Карфагена.

На відміну, скажімо, від римлян, які зруйнували Карфаген і навіть прокляли місце, на якому він стояв, за кілька століть до того.

Звісно, до тих давніх карфагенян германські племена вандалів не мали жодного стосунку, і мова не йшла про помсту. Гейзеріх і сам з’явився в Африці за кілька десятиліть до того. Як завойовник.

Але загарбання це було дещо незвичним. Адже, якщо вірити джерелам, вандали майже ніде не зустріли значного спротиву. Окрім найбільших міст — Карфагена, Цирти і Гіппона Царського. Проте, навіть Карфаген з другого разу вони здобули майже без бою.

Річ у тому, що африканські провінції Римської імперії на час появи вандалів були охоплені війною. Стосунки між собою з’ясовували старий намісник Боніфацій і його наступник Сигізвульт, надісланий із столиці йому на заміну.

Сигізвульт прибув "приймати справи" не один, а разом із озброєними співплемінниками — готами (як бачимо, вандали були не першими варварами, й навіть не першими германцями, які з’явилися в Африці).

Гейзеріх

Війна доповнювалася бунтами селян (так званих "волоцюг" — латиною "циркумцеліонів"), які відмовлялися платити податками та мстилися своїм визискувачам-латифундистам, і гострим релігійним конфліктом між представниками різних християнських конфесій — "офіційної" православної церкви та "опозиціонерами"-донатистами, конфліктом, який супроводжувався збройними сутичками, вбивствами, підпалами та знищенням майна супротивників.

Гейзеріха в цих умовах сприймали якщо не миротворця — він на нього і справді був мало схожим, то принаймні як сильного лідера, здатного навести у краї лад (не дарма згодом навіть з’явилася легенда, що вандалів запросив до Африки все той же Боніфацій, або ж навіть обидва намісники-супротивники одночасно).

Не дивно, що Боніфацій не стільки воював із вандалами, скільки відсиджувався за мурами Гіппона, а активно протидіяти загарбникам намагався лише алан (тобто з нову ж таки варвар) Аспар з військом, надісланим аж з Константинополя.

Та й Аспар невдовзі залишив Африку. А Гейзеріх порядок таки встановив — на своїх умовах, щоправда. Він створив цілком самостійне короліство, незалежність якого в 442 році змушений був визнати й римський імператор.

Короля вандалів не дарма вважають одним з найвидатніших політичних діячів тієї доби. Він був вправним дипломатом і надзвичайно енергійним державним будівничим. Зразком для нього, як і для більшості володарів варварського походження була, звичайно, римська система управління (а інших прикладів, власне, в них і не було), проте Гейзеріх, як міг, намагався розірвати цю "пуповину".

Символічно, що навіть літочислення в його державі починалося не від заснування Риму, а від здобуття королем Карфагена. Гейзеріх наказав знищити усі податкові реєстри, складені за часів імперії. І цим, безумовно, забезпечив собі симпатії якнайширших верств африканського населення, що до приходу вандалів просто стогнало від податкового ярма.

Звісно, вже невдовзі були запроваджені нові податки, але, судячи з непевних свідчень джерел, вони були меншими за римські, і значною мірою лягли на великих землевласників — це була умова повернення їм їхніх маєтків, спочатку конфіскованих старою владою.

Другим важливим напрямком політики Гейзеріха був саме перерозподіл власності. У найбільших латифундистів землю таки відняли. На користь держави, а фактично — королівської родини. Частину земель Гейзеріх роздав іншим своїм співплемінникам (ці ділянки так і називали "долями вандалів") — як знаті, так і звичайним вандалам, що тепер перетворилися на державну еліту.

Умовою повернення маєтків великим землевасникам було збільшення податків

Загальна кількість прибульців насправді була не надто великою — близько 80 тисяч, враховуючи жінок і дітей, тож за виваженої господарської політики утримання їх не видавалося для підкореної країни надто обтяжливим.

Наскільки зрозуміло, вандали, як справжні "елітарії", власне господарство зазвичай не вели, вони здавали свої ділянки або цілі маєтки орендарям, які вносили новим господарям визначену плату. Місцеві селяни навіть зітхнули з полегшенням, адже тягар виплат трохи зменшився, а верства нових землевласників мала стати надійною опорою королівської влади.

Вандали складали армію нової держави (інші піддані у війську не служили), яка була предметом постійної турботи володаря. Король докладав зусиль до створення та зміцнення потужного військового флоту, який за його правління панував в середземноморських водах, успішно протистояв ескадрам імперії і час від час здійснював грабіжницькі напади на римські володіння.

Одним з таких рейдів був вже згаданий похід на Рим у 455 році, але насправді напади були регулярними і військова здобич, яку вони приносили, залишалася мало не регулярним джерелом державних доходів. З іншого боку, за наказом Гейзеріха африканські міста були позбавлені оборонних мурів — вочевидь, король остерігався заколотів, а його військо не мало належних навичок для штурмів і облог.

І нарешті, Гейзеріх енергійно втручався в релігійні справи. За віросповіданням аріанин (як власне й більшість вандалів, що прийняли християнство тоді, коли аріани були в імперії впливовішими за православних), він надавав максимальне сприяння своїм одновірцям, наділяючи їхні храми доходами та маєтностями.

Руїни римського Карфагена

Вандальська мова стала мовою релігійних вправ (судочинство і надалі велося латиною). Натомість православна церква була позбавлена своєї власності, а усі її активні ієрархи були вислані до римських володінь. І річ тут була аж ніяк не у релігійному фанатизмі.

Православні для короля були представниками "офіційної" церкви імперії, а відтак — потенційними зрадниками й змовниками (якими б насправді не були їхні справжні наміри).

Показово, що надалі для іновірців робилися деякі послаблення, але саме тоді, коли Гейзеріх намагався замиритися або покращити стосунки з Римом чи Константинополем. Втім, не обходилося і без своєрідної "демонстрації благочестя" — король суворо вимагав від підданих дотримуватися моральних настанов і навіть час від часу влаштовував "рейди проти содомітів".

Коли Гейзеріх у 477 році помер, його держава здавалася непохитною. І мало не зразковою. Насамперед на тлі сусідніх "варварських" королівств. Не кажучи вже про Західну Римську імперію, що припинила своє існування за рік до смерті свого найсильнішого і найпослідовнішого ворога.

Уже літній король вандалів навіть погодився поступитися на користь новоспеченого італійського королівства, що виникло на місці залишків "світової" імперії, більшою частиною Сицилії. За цей "дарунок" новоспечений володар Італії Одоакр мав сплачувати Карфагену довічну данину.

Вандальське королівство

Проте минуло менше шістдесяти років — і від будови, зведеною Гейзеріхом, не залишилося й сліду. Навіть від імені вандалів у Африці не залишилося нічого. За іронією долі, сьогодні про них нагадує хіба що вигадане Грегуаром слово "вандалізм". І назва іспанської Андалузії, яка була для цих германських племен лише недовгою зупинкою на шляху до Карфагена, що став свідком їхнього найбільшого тріумфу та загибелі.

Що ж сталося з державою вандальських королів? І чи могла вона загинути, як вважає чимало дослідників, лише тому, що серед спадкоємців Гейзеріха не було жодного, хто за своїми талантами міг би зрівнятися з ним? Чи зерна майбутньої катастрофи були посіяні самим королем-засновником Африканського королівства?

Син і спадкоємець Гейзеріха Гунеріх, скажімо, був невдоволений встановленими батьком правилами наслідування престолу, згідно з якими трон отримував на син короля, а найстарший чоловік в родині. Гунеріх бачив своїм наступником лише свого первістка Гільдеріха.

Старих соратників Гейзеріха, які заперечували проти змін, новий король уснув від влади, а деяких — навіть стратив. Препозіту королівства (цю посаду можна порівняти з першим міністром) Хельдіці відрубали голову, а його дружину спалили живцем – вочевидь для залякування потенційних змовників.

Обезголовили й дружину молодшого брата Гунеріха (а відтак і спадкоємця престолу за правилами Гейзеріха) Теодоріха, а його самого "милостиво" відправили до заслання.

Гунеріх

Водночас, король почав робити несподівані поступки православним. Дехто пояснює це тим, що православною була його дружина Евдокія, донька покійного римського імператора Валентиніана III, яку полонили під час сумнозвісного здобуття Рима у 455 році.

Але цілком можливо, що Гунеріх просто намагався знайти нову опору для своє влади. Адже вандальській знаті він не довіряв, а місцева африканська верхівка була майже суцільно православною.

Зрештою, король навіть дозволив обрати нового православного єпископа Карфагена — саме в той час, коли аріанського патріарха Юкунда, запідозреного у змові проти короля, спалили.

Є певні підозри, що Гунеріх сподівався, що православний єпископ Євген на знак вдячності визнає нові правила престолонаслідування. Але, схоже, цей розрахунок не виправдався.

До того ж, константинопольський імператор Зенон категорично відмовився надати аріанам свободу віросповідання у власних володіннях — всупереч проханням Гунеріха.

І настрій вандальського короля одразу ж змінився. Православних почали переслідувати з іще більшим завзяттям, аніж за Гейзеріха. А в 484 році був скликаний помісний собор для "остаточного вирішення" релігійного питання.

Євген запропонував винести спірні питання на розгляд вселенського собору, але це короля розлютило ще більше. Помісний собор він не лише провів, а й видав за його наслідками едикт, який зобов’язував усіх підданих протягом кількох місяців стати аріанами.

Наслідки виявилися прямо протилежними намірам. Православні міцно трималися своєї віри. До того ж невдовзі королівство спіткали великі нещастя — неврожай та викликаний ним голод. Голодні і виснажені селяни рушили до Карфагена, де зберігалися чималі запаси збіжжя. Гунеріх злякався, що прохачі принесуть до столиці хвороби і наказав зачинити перед ними міські брами.

Відверта, мало не гігієнічна, зневага до підданих викликала масове незадоволення нижчих і середніх верств суспільства, яким одразу ж скористалися православні проповідники. Вони як могли роз’яснювали пастві, що голод є покаранням за блюзнірські наміри володаря знищити "істинну" церкву.

І наголошували, що відібраним в селян хлібом годували лише аріан-вандалів. Це був поворотний момент — православна церква, яка ще донедавна була уособленням офіційної влади, почала перетворюватися на головну опозиційну силу і виразника настроїв мас — витіснивши з цієї "ніші" донатистів.

Гунтамунд

Розсварившись з підданими, Гунеріх не досяг жодної зі своїх цілей. Навіть поширення хвороб не зупинив, бо сам захворів і помер, не встигнувши ані зробити православних аріанами, ані навіть змінити правила наслідування престолу.

Адже на трон після його смерті зійшов не син Гунеріха Гільдеріх, а його небіж Гунтамунд, на той час старший чоловік у родині.

Новий король послабив тиск на православну церкву, повернув з заслання єпископа Євгена, якого після помісного собору вислав зі столиці Гунеріх, дозволив будівництво православних монастирів, яких за його правління з’явилося більше, аніж за часів обох його попередників.

Сам Гунтамунд залишався аріанином, проте, на відміну від діда та дядька, вочевидь не вбачав в "схизматиках" змовників чи імперських агентів.

Зрештою, імперія і сама в цей час переживала релігійні смути, і Константинополь був більше заклопотаний з’ясуванням стосунків з патріархами Рима та Александрії.

Король приязно ставився до митців і письменників, що сповідували римські культурні канони, хоча й вимагав від них лояльності — поета Драконція, скажімо, ув’язнили лише за натяк на іноземного володаря в одному з його віршів.

Водночас Гунтамунд посваритися з сусідами. Насамперед — з володарем Італії, остготським королем Теодоріхом Великим. Той відібрав у вандалів останні їхні володіння у Сицилії та припинив сплачувати данину, колись обіцяну Гейзеріху. Погіршилися стосунки й з берберськими племенами, які мешкали на півдні вандальської держави. Тепер вони почували себе настільки самостійними, що почали одну за одною відбирати південні області королівства. І час від час здійснювали розбійницькі наскоки на північ — перед якими міста, позбавлені Гейзеріхом оборонних мурів, були майже беззахисними.

Брат і наступник Гунтамунда — Тразамунд правив довго, майже тридцять років. Він не лише продовжив політику попередника, а й, так би мовити, творчо розвинув її. Імперію вже не розглядали як природного і небезпечного ворога. Навпаки, навіть на монетах, карбованих за часів Тразамунда, з’явилося ім’я імператора Анастасія.

Деякі дослідники вважають, що король сподівався на підтримку Константинополя в боротьбі проти наступу берберських племен. Хоча важко зрозуміти, якою б могла бути ця допомога. З Теодоріхом Великим Тразамунд теж намагався підтримувати союзницькі стосунки, зрештою він навіть одружився з сестрою остготського короля Амалафрідою. Відтак може йтися про загальну "миролюбність" політики короля вандалів — якою, звісно, вона могла бути за тих, далеко не мирних часів.

Гільдеріх

Але зближення з імперією могло мати й набагато глибшу основу. Річ у тому, що з часів Гунтамунда вандальська верхівка швидко романізувалася, тобто переходила на латину, переймала римські звичаї, смаки і світосприйняття. Культурний вплив імперії був і справді величезним, і більше нагадував тиск.

Опиратися йому було важко, адже вандали, хоча й зберігали свою мову та традиції, не мали власної мистецької еліти, не кажучи вже про повноцінну літературу.

Мовою судочинства і адміністрації навіть за часів Гейзеріха була латина. Місцева, африканська культура попри наявність у ній значної берберської та фінікійської складової, була романізована ще глибше і ще раніше.

Тож процес "запозичення культурних надбань" імперії виглядав цілком природним, адже йшов паралельно з "оцивілізовуванням" колишніх варварів. Отим самим, описаним Прокопієм, перевдяганням у шовк і золото, захопленням театрами, цирками і пестощами у парках.

Звісно, вандали і далі відчували себе германцями і навіть пишалися своїм походженням. Але разом з тим — і частиною "римського миру", який сам по собі на той час вже був значною мірою варваризованим і навіть германізованим.

Цікаво, однак, що романізація при цьому не сприяла стиранню межі між романізованою вандальською верхівкою і так само романізованими африканськими підданими Тразамунда.

Вандали залишалися окремою кастою, зі своїми привілеями, традиціями і вірою, навіть шлюби між колишніми прибульцями та тубільцями не заоохочували, хоча вже й не забороняли, як за часів Гейзеріха. Співплемінники короля, та й сам король, і надалі були для місцевих мешканців чужинцями, і відчуження з часом лише зростало.

Не в останню чергу тому, що лінії етнічного і релігійного поділу співпадали з соціальним розшаруванням. Джерела майже нічого не розповідають про вандалів, працюючих на землі чи в ремісничих майстернях, навпаки, складається враження що більшість із них жила за рахунок стягнень з селян — орендарів їхніх земель.

До того ж, вони були звільнені від сплати будь-яких податків. І це сприймалося іншими підданими як очевидна несправедливість — і чим далі стиралася пам’ять про податкові полегшення доби Гейзеріха, тим більша. За правління Гунтамунда соціальне невдоволення вже почало вихлюпуватися на поверхню — більшала кількість скарг на надмірний визиск, а там, де королівська влада, була слабшою спалахувати справжні бунти.

Карфагенянка

Тразамунду довелося навіть створювати особливі поліцейські частини для їхнього придушення. Але репресії лише поглиблювали розкол і додавали аргументів православних проповідникам в їхній агітації проти "ярма чужинців".

Небезпеку відчуження Тразамунд відчував. І навіть намагався його подолати. Але звичним для вандальських королів способом. Намагаючись нав’язати підданим власне віросповідання. Про засоби, що їх використовував Гейзеріх та Гунеріх, щоправда, вже не йшлося.

Замість "батога" намагалися використовувати "пряник", тобто вмовляння і підкуп. Тим, хто погоджувався перейти до аріанства пропонували подарунки або посади, належність до "офіційної" церкви вважали пом’якшувальною обставиною при винесенні вироків у судах.

Але це не допомагало. Зрештою, Тразамунд вислав найвпертіших православних епископів, але вже не до пустелі, а на Сардинію, де ті жили в більш-менш комфортних умовах. Марно.

У відчаї Тразамунд навіть заявив, що, можливо, він і справді помиляється, і "більше за все хотів би, щоб його переконали". Для цього з заслання до Карфагена повернули найавторитетнішого православного богослова Фульгенція.

Цирк - улюблена розвага вандалів

Той вів з королем довгі бесіди, під час яких навіть хвалив його за прагнення надати підданим освіту в римському дусі, але зрештою кожен з співбесідників залишився при своїй думці, а Фульгенція знову відправили на Сардинію.

Коли в 518 році в Константинополі на престол зійшов Юстин I, ревний прихильник православ’я, стосунки імперії з вандалами різко погрішилися. Та й чи могло бути інакше, якщо новий імператор свідомо перетворив захист православних на провідний інструмент своєї зовнішньої політики.

Юстин I вимагав від Тразамунда звільнити усіх православних ієрархів і забезпечити їм свободу проповіді. Але той не поступався. Зрештою політика зближення з імперією, всупереч намірам її провідників, призвела до ще більшого загострення стосунків з нею. Загострення, яке зі смертю Тразамунда завершилося цілком на користь Константинополя.

Адже померлого короля — за правилами, встановленими ще Гейзеріхом, — змінив старий Гільдеріх, син Гунеріха і римської принцеси Евдокії. Вихований цілком і імперському дусі, Гільдеріх майже сорок років прожив у Константинополі і навіть заприятелював з спадкоємцем імператорського престолу Юстиніаном.

Баптистерій VI сторіччя

Навіть не чекаючи свого офіційного сходження на королівський трон, новий володар повернув із заслання усіх православних священників, дозволив обрати єпископів замість відсутніх і навіть скликав православний помісний собор.

Це була справжня релігійна реставрація. Вдову Тразамунда Амалафріду король спочатку кинув до в’язниці, а потім стратив, і лише смерть її брата, Теодоріха Великого зупинила здавалося б неминучу війну з остготською Італією.    

Деякі дослідники взагалі вважають Гільдеріха агентом імперії або ж персонально Юстиніана, який став імператором через три роки після коронації Гідьдеріха. І хоча жодних доказів на користь "шпигунської" версії немає, сама поведінка короля викликала підозри у вандальської знаті.

Ширилися чутки, що Гільдеріх планує віддати Африку під владу Константинополя. Тож коли старий володар зазнав нищівної поразки в черговій війни з берберами, армія повстала. Короля і його небожів заарештували, а новим правителем проголосили спадкоємця престолу, праонука Гейзеріха Гелімера.

Гелімер

Переворот став приводом для прямого втручання Юстиніана, який формально виступив на захист вандальських законів про наслідування престолу, встановлених Гейзеріхом і до того часу жодного разу не порушених. Імператор запропонував Гелімеру повернути престол Гільдеріху, зберігши за собою реальну владу над королівством.

Гелімер спочатку залишив пропозицію без відповіді, але потім передумав і заявив посланцям імператора, що готовий відмовитися від миру з імперією, але не піддаватися її диктату.

Оточення Юстиніана було налаштоване проти війни, але імператор вирішив діяти всупереч порадам і надіслав до Африки флот і військо на чолі з кращим своїм полководцем, Велізарієм. Але Вандальська держава почала розвоюватися ще до того, як імперське військо зійшло на берег.

Спочатку про відокремлення і перехід під ваду Константинополя оголосила найсхідніша область королівства, Триполітанія. Потім збунтувалася Сардинія. На придушення заколоту Гелімер кинув найкращі кораблі і 5 тисяч вояків. При цьому сам залишився в Африці ледь з 25 тисячами солдатів, до того ж погано навчених  і озброєних.

Остготи і бербери дотримувалися нейтралітету — що в цих умовах дорівнював підігруванню Константинополю. Більшість православних підданих Гелімера взагалі чекали на одновірця Велізарія як на визволителя.

Та й навіть серед вандалів охочих битися до кінця майже не було — зрештою багато з них вважали себе не меншими, або ж навіть більшими римлянами (прийнаймні за культурою і способом життя), аніж супротивники.

І не без підстав, якщо згадати, що ударною силою армії Велізарія були "дикі" гуни. Це до речі, може пояснювати, чому першою відповіддю Гелімера на звістку про висадку в Африці імператорської армії був наказ стратити полоненого Гільдеріха. Король явно остерігався заколоту у себе в тилу.

Успіх Велізарія в цих умовах здається цілком закономірним, хоча насправді він навіть не встиг продемонструвати свої військові таланти. Адже зіткнення між авангардом його армії і вандалами відбувалося взагалі без його участі. У сутичці загинув брат Гелімера Амматас. І король, замість того щоб довести до кінця атаку свої вояків проти головних сил імператорської армії, кинувся його оплакувати.

А коли зрозумів, що час втрачено, втік. І не до Карфагена, де вочевидь міг стати жертвою змови вандальської знаті, а на південь, сподіваючись виграти час. Велізарій зайняв столицю без бою і навіть зміг повечеряти стравами, приготованими для королівського тріумфу.

Дочекавшись повернення війська з Сардинії, Гелімер спробував переламати хід війни і підступив до Карфагена. Проте Велізарій встиг укріпити місто, а сил для тривалої облоги у короля вандалів не було.

У грудні 533 року у вирішальній битві при Трикамарі Гелімер зазнав остаточної поразки. Після цього він кілька місяців переховувався у дружніх йому берберів, але зрештою змушений був здатися. Цією капітуляцією й завершалася історія Вандальського королівства, поглинутого імперією.

Велізарій

Православна церква, підпорядкована Константинополю, не лише відновила свої позиції, а й здобула фактичну монополію на "окормлення душ" африканського населення, якої в неї не було навіть до приходу вандалів. На землі королівства була поширена імперська податкова система і вже невдовзі селяни із ностальгією згадували помірковані податки доби Гейзеріха і Тразамунда.

Вандальська знать, що вчасно зрадила свого короля, отримала "прощення" від імператора. Але про всяк випадок була виселена з Африки до інших провінцій імперії, де швидко асимілювалася — що й недивно, якщо згадати про ії прагнення "злитися" з "римським миром". Землі з рук імператора отримав навіть Гелімер (теж не в Африці, звісно, а в анатолійській Галатії).

Колишньому королю вандалів Юстиніан навіть пропонував титул патриція. Але для цього йому треба було стати православним, тому Гелімер відмовився. Як і інші представники династії Гейзеріха, він і справді був щирим аріанином.