Спецпроект

Трагедія Гути Пеняцької очима радянських партизанів

Крутиков записав, що "День 23 лютого був днем ґрунтовної "святкової пиятики". Врешті-решт, вночі з 24-го на 25 лютого батальйон Кореневського і група Крутикова залишили Гуту Пеняцьку. Разом вони пішли на Кам’янку Струмилову з метою підірвати міст через річку Буг.

Знищення села Гута Пеняцька в кінці лютого 1944 року неодноразово висвітлювалося науковцями та журналістами. Польська сторона проводила навіть слідство, результати якого публікувала "Історична правда" в матеріалі "Що сталося у Гуті Пеняцькій. Висновки польського слідства".

Звіт про події лютого 1944 року підготував прокурор Вальдемар Швец, керівник Особливої комісії з переслідувань злочинів проти польського народу в Кракові.

Зокрема, там зазначено, що 23 лютого 1944 року члени самооборони в Гуті Пеняцькій відбили атаку розвідвідділу 1-го батальйону 4-го поліцейського полку СС. Дослідник Роман Пономаренко стверджує, що насправді розвідувальний рейд здійснювало 40 вояків 6-ої роти 2-го батальйону 4-го поліцейського полку СС.

У наслідок сутички німецькі вояки, українці за національністю, зазнали втрат: двоє загинуло (залишені на полі бою), а вісім отримали поранення (за іншими даними поранених було 12, з них 4-ро у важкому стані).

Відомі й прізвища загиблих – це Олексій Бобак та Роман Андрійчук. Пізніше вони були поховані у Бродах. На жалібній церемонії були присутні губернатор "Дистрикту Галичина" доктор Вехтер, командир 4-го поліцейського полку СС Зігфрід Бінц.

 Поховальна процесія загиблих у Гуті Пеняцькій солдатів 4-го галицького поліційного полку СС. Фото: ABS, Prague, S_257_6_fotografie

Та чи був цей бій саме 23-го лютого? Хто перебував у Гуті Пеняцькій? Чому село було знищене унаслідок німецької каральної акції 28-го лютого? Запитань доволі багато, а от чітких відповідей немає.

Випадково вдалося знайти спогади, які уточнюють перебіг подій у самому селі та навколишній місцевості.

На початку 90-их рр. ХХ століття львів’янин Борис Крутиков, учасник тих подій, написав мемуари. Планував їх видати книгою. Але несподівана смерть внесла свої корективи. Залишився тільки машинописний варіант російською мовою.

Частина мемуарів Бориса Крутикова стосується подій в околицях Гути Пеняцької. Адже саме його партизанський загін перебував у селі напередодні знищення.

Тому попри ідеологічну заангажованість автора, варто оприлюднити деякі фрагменти, що ймовірно деталізують певні обставини та чітко відповідають на запитання, чому село було атаковане військовими. Цілком зрозуміло, що до мемуарів потрібно ставитись доволі обережно, перевіряти через інші джерела.

Варто зупинитися на тому, як загін Б. Крутикова опинився в Гуті Пеняцькій. Автор мемуарів повідомляє, що отримав завдання від командира розвідувально-диверсійної опергрупи НКГБ СРСР Дмитра Медведєва під виглядом загону УПА переміститись з Волині (район Цуманських лісів) на територію Львівської області та зробити там базу.

Автор неопублікованих мемуарів Борис Крутиков командував невеликим загоном радянських партизанів, який певний час базувався в Гуті Пеняцькій разом із польськими партизанами

У загін, що налічував 21 особу, було включено кілька колишніх вояків УПА, шестеро осіб-агентів, яким доручалося закріпитися у Львові, оскільки вони знали це місто, радист та дві жінки-зв’язкові. Усіх забезпечено оригінальними документами підстаршинської школи УПА групи "Заграва", захопленими 19 грудня 1943 року під час сутички з українськими повстанцями.

Тому маємо справу із псевдопідрозділом, який під виглядом загону УПА робив свою чорну справу. Це, певно, перший випадок формування спецгрупи під виглядом УПА на теренах Західної України.

Борис Крутиков свідчить, що територією Волині їм вдалося проскочити без значних труднощів, а от у Галичині рухатись через українські села стало небезпечно, не було надійного зв’язку. Тому партизани вирішили йти через села, де мешкали, переважно, поляки.

Спочатку група Крутикова зупинились біля сіл Сталашка та Боратин на південь від Бродів у лісничівці поляка Владислава Малиновського, звідки до Гути Пеняцької було 20 км.

Дружина Малиновського походила саме звідти і Владислав обіцяв розвідати ситуацію в цьому селі та домовитись з місцевою самообороною. Він стверджував, що "це село свого роду фортеця, яку не наважуються атакувати "хлопці з лісу".

На Різдво 1944 року радянські партизани рушили саньми через село Лісовики, потім виїхали до села Жарків, де була невелика застава українських повстанців, що чатувала околиці від Гути Пеняцької та Майдану. Група Крутикова мала пароль, тому проїхала безперешкодно та ще й отримала пораду оминати Гуту Пеняцьку.

Далі Б. Крутиков свідчить, що в дорозі вони наштовхнулись на сотню "Лука" яка на Різдво громила невелике сільце Гуцисько Пеняцьке. Вони ніби розігнали цю групу і виручили поляків. Хоча якоїсь конкретної інформації про такий відділ УПА на сьогодні не здобуто, а навпаки є свідчення про загадкове зникнення у тих околицях місцевого священика та кількох осіб, що його супроводжували.

Місцева розвідка ОУН пізніше встановила, що ці особи були знищені аківцями з навколишніх польських сіл.

При під’їзді до Гути Пеняцької загін Крутикова на санях потрапив у засідку. Його з двох боків з криками "руки до гори" почали оточувати близько 20 озброєних поляків. Партизани були заскочені, оскільки заходили в село не з тої околиці про яку говорив Малиновський.

Крутиков згадує, що розпочав переговори з Войцеховським, командиром самооборони. Партизанам пощастило, серед самооборонців був Владислав Цали. Він впізнав серед озброєних людей на санях поляка Леоніда Клепушевського (вони разом навчались у Львові в гімназії).

Також прибіг староста з Гуцисько Пеняцьке, який запевнив Войцеховського, що це свої люди, які допомогли відбити напад бандерівців. Контакт із АК у Гуті Пеняцькій був позитивним. Радянська диверсійна група відпочила та отримала розвідувальну інформацію.

Подальший шлях загону Крутикова виявився не зовсім вдалим. У кількох сутичках втрачено частину бійців (усіх залишилося 13-ть), загинув радист, а рація була розбита. Поповнивши склад групи одним військовополоненим, Крутиков повертається 19 січня у Гуту Пеняцьку.

  Почесна варта під час похорону загиблих у Гуті Пеняцькій солдатів 4-го галицького поліційного полку СС. Фото: ABS, Prague, S_257_6_fotografie

Партизани на місці зайнялись зміцненням самооборони Гути Пеняцької. Як не дивно, Б. Крутиков стверджує про існування двох невеликих груп самооборони: група Армії Крайової [національна – ІП] на чолі з Казимиром Войцеховським та група Армії Людової [комуністична – ІП], очолюваної Міхалом Федичковським.

Обох командирів він запевнив: "При нападі на Гуту Пеняцьку ми обіцяли захищати її до останнього".

На спільній нараді поляки вирішили командування обороною села покласти на представника "червоної Москви". А його офіційними заступниками стали Казик Войцеховський та Міхал Федичковський. Керівники самооборон Гути Верхобузьської, Гути Бродівської та Майдану часто приїжджали до них на спільні наради.

Одного разу селяни з Гути Верхобузької повідомили партизанів про те, що пан Стефан з АК має в садку закопану зброю. Група АЛ на чолі з Крутиковим та Федичковським вирішила натиснути на Стефана та реквізувати цей склад.

Представник АК спочатку опирався, але під тиском озброєних людей вирішив здати зброю. Зі сховку в садку дістали дві протитанкові рушниці, три ящики набоїв до них, півсотні гвинтівок та карабінів, шість ящиків різних набоїв та два ящики гранат.

Зброю розподілили серед місцевого населення, дещо Крутиков забрав для своїх людей. Як бачимо, червоні партизани почували себе в польських селах доволі безпечно. Вони їздили в село Підгірці, де старостою був Ян Савицький, щоб вести переговори з поляками, які служили в охоронному батальйоні на залізниці Золочів—Броди.

Офіцери з батальйону повідомили Б. Крутикова, що їхній підрозділ хоче залишити німецьку службу. Через кілька днів (дати не названо) в Гуту Пеняцьку прийшло біля 100 поляків з батальйону, які утворили окрему роту на чолі зі своїм офіцером.

 Почесна варта очолює похоронну процесію загиблих у Гуті Пеняцькій вояків 4-го галицького поліційного полку СС. Фото: ABS, Prague, S_257_6_fotografie

Крім того, в Гуту Пеняцьку вдалося перетягнути групу так званої лісової охорони "Форстшутц" у складі 30 чоловік під командуванням Івана Куриловича, Болеслава Хідіка та Еміля Шрека. Вони мали кулемет, 34 гвинтівки, шість пістолетів, трохи набоїв та гранат.

Отже, в Гуті Пеняцькій у лютому зосередилася значна кількість озброєних людей, яких потрібно було годувати. Для німців це вже не було секретом. Тому Борис Крутиков вирішив залишити Гуту вночі 23 лютого. З ним погодилася йти група Куриловича та частина поляків з батальйону під командуванням поручника Яна Орловського.

Напередодні несподівано під село підходить батальйон імені Чкалова зі з’єднання Степана Маликова. Командував понад двосотенним загоном червоних партизанів Борис Кореневський. У Гуті Пеняцькій озброєних людей стало ще більше.

Напередодні 23 лютого маликівці вирішили влаштувати якусь диверсію, щоб відзначити свято. Місцеві аківці та Крутиков були проти цього. Імовірно, 22 лютого було здійснено невдалу спробу підриву залізниці. Мінер "Сержант" не зміг упоратися з вибуховим пристроєм і підірвався сам.

Далі Б. Крутиков записав, що "День 23 лютого був днем ґрунтовної "святкової пиятики". Врешті-решт, вночі з 24-го на 25 лютого батальйон Кореневського і група Крутикова залишили Гуту Пеняцьку. Разом вони пішли на Кам’янку Струмилову з метою підірвати міст через річку Буг.

 Фрагмент мемуарів Бориса Крутикова, в якому йдеться про зустріч із партизанським батальйоном ім. Чкалова

Отже Б. Крутиков не описує розвідувальний рейд німецького підрозділу та бій з ним. Навряд чи він міг забути такі подробиці. Цілком імовірно, що сутичка з німецьким підрозділом відбулась 25 лютого, оскільки святкування дня Червоної армії у Гуті чітко врізалось у пам’ять Бориса.

Реакція німців була очевидною. Вони мали інформацію про перебування в селі значної кількості військових невідомого походження. Після сутички та понесених втрат село було приречене. Каральну операцію було розпочато 27-го лютого, а завершено 28-го.

Дещо пізніше, в Рівному Борис Крутиков зустрів окремих селян із Гути й дізнався від них про трагедію. Після їхнього відходу вранці 25 лютого з боку Пеняк і Жаркова відбувся напад німців. Кількох атакуючих було вбито та частину поранено, що змусило розвідку відступити.

Перед загрозою сильнішої атаки місцеві керівники озброєних груп не досягли згоди хто ж буде головним, оскільки було три командири: один з польського батальйону, Войцеховський та Федичковський. Деякі родини, передчуваючи недобре, одразу переїхали у Гуту Верхобузьку.

Імовірно, 27 лютого "ввечері у село прибіг зять старости з села Жарків Карп’як (або ж Карп’юк) і попередив Войцеховського та інших керівників самооборони про те, що в Пеняках, Жаркові, Голубиці, Ясенові велика кількість німецьких солдатів, що вранці ймовірно буде напад…"

Суперечки серед командирів самооборони не дали можливості виробити чіткий план дій. Мирне населення не було евакуйоване. Перед світанком село оточили німецькі вояки та їх лісові союзники (курінь УПА Максима Скорупського-"Макса" [цей курінь відступив під тиском фронту з Волині й самовільно розпочав антипольські операції. Сам "Макс" невдовзі дезертирував з УПА через загрозу арешту Служби безпеки ОУН – ІП]).

Вони швидко зламали слабко організований опір, увірвались в село та почали зганяти жителів до школи та костела, привели зв’язаного Казімежа Войцеховського.

 Поховання солдатів 4-го галицького поліційного полку СС, загиблих у Гуті Пеняцькій незадовго до каральної акції. Фото: ABS, Prague, S_257_6_fotografie

Його на місці облили бензином та підпалили на площі, відкрили вогонь по селянам, підпалили школу і костел, захопили пораненого партизана "Сержанта" та стратили його на місці. Також знищили єврея лікаря Мойсея Голінберга, який переховувався у селі разом з дружиною і донькою.

На сьогодні не відома точна чисельність жертв цієї трагедії. Польська сторона оприлюднила наступні дані: врятувалося орієнтовно 160 осіб, загинуло в селі 850 осіб.

Попри те існують документи, які не підтверджують таку кількість жертв. Радянські публікації говорять про 700-750 знищених мешканців села.

"Надзвичайний звіт УПА (Львівщина)" за 14 березня 1944 року містить інформацію про 300 осіб, знищених у кількох селах. Це питання потребує ще подальшого дослідження.

Читайте також:

Чергові суперечки навколо Гути Пеняцької

Що сталося у Гуті Пеняцькій. Висновки польського слідства

Як ми ходили в ліс, де колись була Гута Пеняцька. ФОТО

НЕВІДОМІ ПІДІРВАЛИ МЕМОРІАЛ У ГУТІ ПЕНЯЦЬКІЙ. ФОТО, ВІДЕО

Вандалізм у Гуті Пеняцькій. Реакція в Україні та Польщі

Між поліцією та військами СС. Галицькі добровольчі полки

 

 

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.