Жертви і могили в київському Маріїнському парку

Більшовики були некрофілами. Своїх героїв вони не ховали як годиться, на кладовищах. Натомість полюбляли перетворювати на цвинтарі громадські місця, центральні площі та парки.

Більшовики були некрофілами. Вони будували свій новий світ на руїнах світу старого.

Своїх героїв вони не ховали як годиться, на кладовищах. Вони прагнули помітити територію могилами своїх "героїв". Більшовики полюбляли перетворювати на цвинтарі центральні площі та парки.

От подивіться: де після завершення Другої світової війни радянська влада влаштовувала різноманітні братські могили? У центрі міст!

Ця практика – хоронити свої героїв не на кладовищах, а у громадських місцях почалась ще від 1917 року.

Вперше більшовики у Києві були владою у лютому 1918 року. Всього кілька тижнів. З 26 січня (8 лютого) до 1 березня. І за цей час вони спромоглись перетворити розкішний Маріїнський парк на некрополь. На газонах, якими ще нещодавно прогулювалась імперська еліта тепер стояли надмогильні хрести.

Маріїнський палац. Початок ХХ століття

У січні 1918 року більшовики вчергове спробували захопити владу у Києві та зброєю повалити УНР. Виступи заколотників в окремих районах Києва протягом кількох днів був придушені.

Опір продовжувався лише на території заводу Арсенал. Наступ урядових сил йшов з двох боків одночасно – з вулиці Московської та з боку Маріїнського парку через Микільські ворота.

"Пішли зранку Гайдамаки і Дорошенківці на Арсенал, здобуваючи дом за домом. Але мали такі важкі втрати, що швидко кинуто туди сотню Січових Стрільців".

Врешті, більшовиків було подолано. Заколот проти законної влади УНР провалився.

Однак за кілька днів з-за Дніпра до Києва вступили російські червоногвардійці.

Київ опинився у мороці більшовицької окупації.

Відразу ж після вступу більшовиків до міста нова влада організувала похорони загиблих у повстанні та в час боїв.

"З 1-го по 5 лютого київський пролетаріат хоронив жертви Січневого повстання в Маріїнському паркові".

Більшовицький похорон у Маріїнському парку. Лютий 1918 року

Для похорону жертв на території парку було підготовлено дві великі могильні ями.

В одній, дещо подалі від краю парку, поховали українських борців, поскидавши тіла до спільної могили без трун і, зрозуміло, без належного пошанування.

Скільки там було поховано довідатися важко. Але ледве чи їх було менше, ніж оборонців Арсеналу. Бо завжди число жертв серед наступаючих при штурмі значно переважає число загиблих оборонців.

Локалізувати на місцевості братську могилу захисників української влади неможливо. Первісно на ній не було встановлено ніяких позначок, а згодом більшовицька влада зробила усе, щоб про неї забули.

Натомість "своїх" більшовики ховали з особливими почестями. Тогочасна газета пише:

"У неділю 4 (17) лютого відбувся урочистий похорон жертв, що загинули під час крівавих подій у Києві, котрі боролися на боці совєтської влади… у Маріїнському парку були вириті дві величезних братських могили" до яких "опущено кілька сот чорних трун".

Вказівка на "кілька сот" потребує перевірки і уточнення. Більшовики любили перебільшувати цифрові дані в той чи інший бік.

Збережені фотографії похорон, дозволяють визначити приблизні розміри поховальної ями – 8х20 м, цебто близько 160 м2. Якщо взяти площу однієї труни в 1 квадратний метр, то в ямі могло поміститися до 160 трун.

Якщо труни ставилися в два "поверхи", то це загальна кількість може сягати 320.

Але наявні фотографії не підтверджують двоповерховість поховання.

Згодом в радянській літературі, особливо публіцистичний, число похованих у лютого 1918 року в Маріїнському паркові, поступово збільшувалася до 1000. Цю цифру називав у 1921 році голова Раднаркому УСРР Володимир Затонський.

Могила жертв січневих подій 1918 року. Поливання клумб. фото. 1934 рік.

Для більшовицької пропаганди завжди було характерним гіперболізація власних втрат. Вони тим самим підкреслювали власні зусилля і заслуги перед "революцією".

Характерно, що більшовики, не зважаючи на свою ідеологічну атеїстичність, ховали загиблих за релігійними обрядами.

За православними служили панахиду. Правда не на місці поховання, а у Володимирському соборі. Євреїв, відповідно, за іудейським обрядом.

В наступні дні додатково виявлені трупи звозили сюди і ховали в нових спільних могилах, але вже без пафосу і мітингів. Ці додаткові поховання практично не фіксувалися, так що ні кількість ні місця поховання невідомі.

31 січня (13 лютого) 1918 року в існуючу братську могилу в Маріїнському паркові поховали одного з керівників антидержавного заколоту січня 1918 року Олександра (Азефа) Горвіца, коли "труп тов. Горвица найшли на березі Дніпра".

3 (16) лютого до цієї спільної могили перепоховали загиблу на початку лютого активну більшовичку Галину Тімофєєву.

Некрополь Маріїнського парку. 1934 р.

Наступного дня, тобто 4 (17) лютого сюди ж перепоховали з Байкового кладовища Леоніда П’ятакова. Він очолював військову організацію Київського комітету більшовицького відламку Російської соціал-демократичної партії.

Обставини його вбивства досі остаточно не вияснені. В ніч на 25 грудня (7 січня) його забрали з дому невідомі козаки. Ширились чутки та повідомлення, що його ніби-то втопили у Дніпрі – "пустили під лід".

Однак, 16 (29) січня поблизу станції Київ-Волинський було виявлено тіло, у якому упізнали Леоніда Пʼятакова. У пресі зчинився галас – "борця за свободу робітничого класу вбили українці".

Як зазначав у власноручних показах брат покійного Олександр, вбитого поховано на Лук’янівському кладовищі. А згодом "по розпорядженню більшовиків тіло брата відкопали і 4-го лютого поховали разом з іншими більшовиками у Маріїнському паркові".

У 1927 році в парку в пам’ять про похованих у спільній могилі лютого 1918 року встановили скромний невисокий надгробок з вмонтованим бронзовим барельєфом скульптора Володимира Клімова.

Надгробок містив напис російською мовою "Вечная память борцам за свободу. Х. 1917-1927 октябрь".

Надгробок могили жертв сiчневих подiй 1918 р. Фото. 1934 р.

Розташований він дещо осторонь праворуч і в глиб парку. Чи співпадає розташування надгробку з самою могилою сказати важко. Швидше це умовний пам’ятник (кенотаф), а не надгробок на дійсній могилі.

Пам’ятник демонтований в час Другої світової війни. Сам же бронзовий барельєф Володимира Климова зберігся. 1951 року його встановлено на іншому постаменті.

Готуючись до чергового ювілею приходу до влади 1967 року в пам’ять про "борців" відкрито новий, статуарний пам’ятник. Його авторами були скульптор Василь Вінайкін та архітектор Василь Гнєздилов.

І у цей новий памʼятник збоку на постаменті вмонтували барельєф Володимира Клімова з надгробку 1927 року.

Зазначимо, що пам’ятник 1967 року зведено зовсім в іншому місці і ніякого звʼязку з могилою 1918 року та навіть кенотафом 1927 року не має.

Більшовики встановили у Київі режим терору. Люди зникали просто на вулицях, вийшовши за хлібом. Ходили чутки, що більшовики розстрілювали за предʼявлення посвідчення, видане Центральною Радою, за вишиванку чи козацькі вуса.

Член Центральної Ради Сергій Єфремов, який залишився в окупованому Києві, промовисто охарактеризував той короткий період російсько-більшовицької окупаційної влади у Києві: "Божевілля й страх літав над містом і дедалі набирав таких огидних форм, що дихати робилось неможливо".

Червоний терор у Києві (і не лише тут) за короткий час перебування в місті більшовицьких окупантських військ був "надпродуктивним".

Число вбитих обраховувалося за різними даними від 2 до 5 тисяч осіб. Переважно це службовці, військові, інтелігенція, робітництво та військові, за більшовицькою термінологією "контрреволюціонери".

Були серед загиблих і цілком випадкові особи. Одночасно прокотилася хвиля мародерства, насильства і грабунку.

Одним з місць масових розстрілів і поховань став Маріїнський парк. В палаці вершили "правосуддя". Тут утримували в’язнів і заручників.

Парк став місцем розстрілів. Тіла скидали до викопаних ям і загортали землею, так що місце поховання виділялися лише перекопаною ділянкою землі.

Серед розстріляних російсько-більшовицькими окупантами Генеральний секретар земельних справ уряду УНР Богдан Зарудний, член Української Центральної Ради Леонард Бочковський та співробітник (редактор) газети "Народна воля" член Центральної Ради Ісак Пугач.

Член Центральної Ради Ісак Пугач, розстріляний більшовиками та, ймовірно, похований, в Маріїнському парку

Як писала по свіжих слідах, після звільнення Києва від російсько-більшовицьких військ, газета "Боротьба"

"ще недавно були вони всі між нами, в тісному товариському гурті. Коли над Києвом літали шрапнелі і на вулицях свистіли кулі, гурток наших товаришів, обурений тим що сталося, затривожений майбутнім нервово обмірковував біжучі події.

Вони всі були з нами і своїм веселим настроєм вливали світло спокою в загальну тривогу. Немов сьогодні бачу схоже на Христове обличчя Бочковського, дитячу усмішку Зарудного і добродушний усміх Пугача.

… всі три сиділи в помешканні Пугача і пили чай. В кімнату увійшли матроси і попрохали посвідчень.

Не знаючи про те, що Київ в руках большевицького війська, показали посвідчення членів Центральної Ради.

"Нам таких і треба", — відповіли матроси і повели їх до палацу… Був сонячний, чудовий зимовий ранок. … У вечері в Мариїнському парку їх розстріляно".

Член Української Центральної Ради Богдан Зарудний. Загинув в Маріїнському парку від рук більшовиків. Фото. 1917 р.

За інформацією Червоного Хреста: "у Києві за 10 день більшовицького панування розстріляно було більше 5 тисяч чоловік, що більшовики вважали контрреволюціонерами.

Особливо багато розстрілювали "красногвардейці" Муравйова у перші дні панування большевиков — 26, 27, і 28 січня (дати за старим стилем - Авт.). Тоді в Мариїнському парку (коло палацу) безперестанно розлягались постріли.

Розстрілювали людей цілими гуртками по кілька десять душ. […] Самих українців-гімназистів, які були в бойовому курені есерів та у "Вільному козацтві", й залишилися у Києві, коли інше військо вийшло, розстріляно 168 душ.

З "Морського куріння" розстріляно було 25 матросів, які навіть не бились із большевиками, а "додержували нейтралітету".

Газета вказує, що "крім Мариїнського парку багато розстрілювали більшовики людей ще на Черепановій горі (за фабрикою Дувана), на Лабораторній та Діловій вулицях і по инших місцях".

Більшовицьке джерело визнало дещо менше число жертв: "Рахуючи тих, що їх було розстріляно на вулицях від терору, коли військо вдерлося до міста … загальну цифру жертов від більшовицького наступу на Київ навряд чи можна вважати більшу над 1500-2000 чоловіка".

Член Української Центральної Ради Леонард Бочковський. Розстріляний більшовиками у Маріїнському парку. Малюнок. 1917 р.

А так писав учасник і свідок подій генеральний секретар продовольчих справ УНР Микола Ковалевський:

"У Маріїнському парку, де стояв самітний царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова. Сюди звозили червоногвардійці арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали.

… Число жертв большевицького терору ніколи не було усталене, але воно сягало на підставі наших обрахунків щонайменше п’яти-шести тисяч. Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками".

А це свідчення росіянина:

"Розкидані на площі і по доріжках парку роздягнені тіла, між якими бродили голодні собаки; всюди кров, просочений сніг, багато лежали з всунутим в рот "червоним квитком" у деяких пальці були складені для хреста.

… Але не встигла ще земля увібрати пролиту кров, як нова влада організувала 3 лютого, тобто через тиждень, з великою помпою цивільні похорони "жертв революції". Ховали 300 людей, в більшості невпізнаних невинних жертв…".

Власне більшість з тих, що були опізнані, родичі ховали самостійно на міських кладовищах.

В березні 1918 року після повернення до Києва української влади була проведена ексгумація частини поховань.

Опублікований в пресі 6 (19) березня 1918 року наказ Київського губернського коменданта Костянтина Прісовського повідомляв, що "Під час большевицького повстання в Києві по усіх усюдах зосталося багато трупів убієних, переважно українців, які не були поховані більшовицьким урядом.

Похорон жертв відбудеться 10 березня. Тому наказую Міському самоврядуванню і всім громадянам вжити всіх заходів, щоб трупи були знесені в анатомічний театр і Олександрівську лікарню і, по можливості, опізнані".

Газетне оголошення про організацію похорону "жертв громадянської війни"

Зазначимо, що тоді ж значну частину жертв більшовицького погрому в Києві було поховано в іншому місці – на Звіринці "на новому братському кладовищі, де в братській могилі були поховані усі загиблі".

Кого вдалося опізнати родичам, то їх перепоховали на міських кладовищах. Частину же вбитих після відспівування залишили в могилі в парку, на якій установили хреста.

Поховання жертв червоного терору відбувалися напівстихійно і хаотично. Визначити число похованих жертв в Маріїнському паркові неможливо, йдеться про одну-дві тисячі, так само не можливо локалізувати місця цих поховань.

За свідченнями очевидця Миколи Полетики, Маріїнський парк був перетворений в могильник, "трупний запах два роки отруював повітря для мешканців Інститутської і Олександрівської вулиць".

Це було настільки нестерпно, що кияни неодноразово зверталися до міської влади з проханням вжити відповідних заходів.

Після "урочистих" похоронів більшість поховань, включно з спільними могилами в Маріїнському паркові не доглядалися, поступово занепадали. На могилах практично не було надгробних пам’ятників. Не було навіть елементарних табличок.

Більшовицька влада не могла дбати про могили захисників української державності, військових, учасників придушення більшовицьких заколотів тощо.

Більшовицька влада також не дуже то й дбала і про могили "своїх". Поступово про похованих забували. До того ж окремі з них з часом потрапили в категорію, якщо не "ворогів народу", то до числа політично "неблагонадійних" тощо.

Кардинальні зміни настали коли 1934 року столиця УСРР повернулася з Харкова до Києва. Досить оперативно церкву розібрали.

Олександрівська церква у Маріїнському парку. фото. Початок ХХ століття.

Територію парку реконструювали. Некрополь за вказівкою комуністичного гауляйтера Павла Постишева "упорядкували". Фактично просто розрівняли могили і поклади там асфальт та висадили кущі.

Тож перед Другою світовою війною в Маріїнському паркові залишилися одна спільна могила – поховання листопада 1917 року, скромний пам’ятник загиблим в повстанні 1918 року та кенотаф на могилі Андрія Іванова.

У час Другої світової війни, як вказує радянське джерело, "німецько-фашистські загарбники в період тимчасової окупації зрівняли могили землею, а пам’ятники зруйнували".

Тоді ж були демонтовані інші знаки і символи комуністичного режиму, зокрема й пам’ятник-гармату на Арсенальській площі.

Після війни ці три меморіальні об’єкти було відновлено не прив’язуючи їх до реальних місць поховання, фактично це кенотафи та пам’ятники російсько-більшовицької присутності. Пора щось міняти.

Ширше про події Української революції 1917-1921 років та поховання в Маріїнському паркові можна ознайомитися в книзі Олександра Кучерука "Некрополь Маріїнського парку", що вийшла наприкінці 2018 року.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.