22 січня 1919

Злука: від Фастівської угоди до Варшавського договору

Не важливо, що до Соборності дві частини України йшли через тривалі переговори, суперечки та образи. Не важливо, що практичний наслідок Злуки - це незначна військова та економічна взаємодопомога. Не важливо, що практичне втілення Соборності зупинилось ледь розпочавшись. Цінність Акту Злуки - у його символічності: українці таки єдині попри усілякі розбіжності у політичних поглядах.

Перші розмови західноукраїнського політичного проводу з керівництвом Наддніпрянщини щодо можливого обʼднання в одну державу розпочались ще за правління Павла Скоропадського.

У Києві 29 жовтня 1918 р. представник галицького політикуму Олександер Колесса зустрічався з Гетьманом та повідомив йому про створення Української Національної Ради у Львові.

Після Листопадового повстання у Львові з проханням про військову допомогу до української столиці вирушив Осип Назарук.

Осип Назарук, один з "батьків" Злуки

Уряд гетьмана призначив свого посла до Української держави у Східній Галичині Олександра Саліковського. Він мав приїхати до Львова 15 листопада 1918 р., однак чомусь так і не приїхав.

Тоді почалися контакти з опозиційними до гетьмана силами. До Львова приїхав керівник одеського відділення Українського Національного Союзу Іван Луценко. Він виголосив промову на засіданні УНРади.

Критичний момент у спробі налагодити взаємовідносини настав після того, як Павло Скоропадський проголосив федеративну грамоту. Це не сподобалось керівництву ЗУНР. Тож зі злукою вирішили не поспішати.

Олександр Саліковський, призначений дипломатичним представником Української Держави у Галичині

Утім, польсько-український конфлікт за Львів розгорався. Галичцьким лідерам були потрібні союзники.

Відтак 10 листопада 1918 р. УНРада доручила Раді Державних Секретарів (тобто, уряду) здійснити заходи, щоб об’єднати всі українські землі в одну державу.

Політичний провід ЗУНР переорієнтовується на нову політичну силу – Директорію. Соціалістично орієнтований склад Директорії не був надто бажаним партнером для керівництва ЗУНР. Більшість держсекретарів була проти негайного і безумовного об’єднання двох держав.

Але обставини примушували діяти. Галицька делегація виїхала на переговори з Директорією.

Фастів, останню велику залізничну станцію перед Києвом, контролювали республіканці. Столиця поки-що залишалась під контролем Гетьмана 1 грудня 1918 р. у Фастові укладено "передвступний договір".

У ньому ЗУНР заявляла про намір у найближчому майбутньому об’єднатися в одну державу з УНР і, тим самим, "перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням, як складова частина державної цілости в Українську Народню Републику".

УНР, зі свого боку, об’єднуючись зі ЗУНР, зобов’язувалася прийняти всю територію і населення ЗУНР "як складову частину державної цілости в Українську Народню Републику".

Згідно з цією заявою, уряди обох республік зобов’язались реалізувати "державну злуку" найближчим часом.

Окремий пункт договору передбачав, що ЗУНР, "з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними і соціяльними ріжницями окремішності життя на своїй території", застерігала за собою право на територіальну автономію.

Параметри автономії повинна була визначити окрема спільна комісія, а ратифікувати – законодавчі й урядові органи обох республік. Тоді ж мали бути узгоджені докладні умови злуки обох держав. Договір був скріплений власноручними підписами членів Директорії та уповноважених представників Ради державних секретарів ЗУНР.

Фастівський договір мав цілком практичне втілення. Галицьку Армію очолив наддніпрянський генерал Михайло Омелянович-Павленко.

У листопаді–грудні 1918 р. влада УНР передала збройним силам ЗУНР 20 тисяч гвинтівок, 300 кулеметів та 80 гармат. На початку грудня 1918 р. до штабу Директорії приїхав Дмитро Вітовський, щоб обговорити напрями військового співробітництва.

Михайло Омелянович-Павленко, наддніпрянець, що очолив Галицьку армію

Не чекаючи офіційного розв’язання проблеми об’єднання, центральні та місцеві органи обох українських держав розпочали співпрацю.

Перші спроби обмінюватись товарами з Наддніпрянщиною східні повіти Галичини здійснили ще в другій половині листопада 1918 р.

Під час укладення Фастівської угоди сторони домовилися про міждержавний товарообмін.

ЗУНР зобов’язувалася постачати на Наддніпрянщину нафту, бензин та залізничні мастила. Натомість отримувати звідти цукор, борошно і харчові жири.

Наприкінці 1918 р. на території ЗУНР розгорнувся потужний рух на підтримку негайної й беззастережної злуки. На багатотисячному вічі в Стрию просто вимагали негайно проголосити злуку всіх українських територій в одну державу.

Подібні рішення затвердили у Дрогобичі, Самборі та Старому Самборі.

Прихильники Злуки вдавались навіть до такого відомого нам сьогодні методу як збирання підписів. 188 мешканців села Жулин поблизу Стрия 22 грудня 1918 р. ухвалили документ такого змісту:

"Ми нижчепідписані заявляємо і стверджуємо своїми підписами, що ми не желаємо Західної кремої Української Републики а вносимо резолюцію щоби східна Галичина, Буковина і північна часть Угорщини заселена Українськими жителями належала і стала сполучена разом з усіма українськими землями а головною столицею признаємо місто Київ і єго Републиканське правительство в Києві".

Це таки змусило західноукраїнське керівництво активізувати об’єднавчий процес. Уряд вирішив відрядити до Києва делегацію, щоб реалізувати об’єднання.

Питання про об’єднання стало першочерговим на засіданні парламенту ЗУНР 2–4 січня 1919 р.

Проект ухвали про об’єднання готували на закритому засіданні комісії закордонних справ УНРади під керівництвом Семена Вітика.

Саме ж рішення ухвалювали 3 січня 1919 р. На повному засіданні УНРади, за присутності уряду та вщерть заповнених галереях з гостями. Євген Петрушевич, як президент УНРади оголосив, що питання об’єднання є першочерговим.

Від імені уряду виступив Лонгин Цегельський. Він зачитав текст Фастівської угоди, й проект ухвали про злуку. Антін Горбачевський запропонував прийняти ухвалу без дебат.

Керівники фракцій і партійних груп по черзі вставали та підтримували пропозицію останнього. Євген Петрушевич запропонував проголосувати вставанням з місця.

Це називалось "через аклямацію".

Врешті УНРада 3 січня 1919 р одностайно проголосувала за ухвалу "Про злуку Західноукраїнської Народної Републики з Українською Народною Републикою".

Циркуляр Українського телеграфного агентства з повідомлення про ухвалу УНРади щодо Злуки

В її тексті зазначалося, що до часу скликання Установчих Зборів об’єднаної республіки, законодавчу владу на території ЗУНР виконує УНРада. До того ж часу її виконавчий орган – Рада державних секретарів мав здійснювати цивільну й військову адміністрацію.

В УНРаді Є. Петрушевич після голосування закрив засідання й запросив присутніх оглянути похід зі смолоскипами та військовий парад гарнізону міста Станиславів.

Ухвалення Акта злуки стало справжнім святом для галицьких українців. Повсюди відбулися масові святкові акції святкові маніфестації.

Цивільне населення більшості міст та містечок на території підконтрольній ЗУНР пройшли урочистим ходом, а військові - маршем по вулицях удекорованих українськими прапорами.

Питання об’єднання стало предметом особливої уваги й у Наддніпрянщині.

Директорії була потрібна підтримка ЗУНР, щоб зміцнити власні позиції. Цю підтримку наддніпрянські лідери очікували одержати в запланованому на січень 1919 р. Трудовому Конгресі України. Для ЗУНР виділили 65 місць.

Фактично ЗУНР навіть не використала наданої їй квоти – до Києва вирушила делегація лише із 36 осіб. Адже часу та ресурсів на проведення повноцінних виборів не було.

Абсолютна більшість делегатів була з Галичини. Буковину представляв Осип Безпалко та Юрій Лисан, Закарпатську Україну – Іван Мигалко та Іван Патрус. Головою делегації ЗУНР було призначено віце-президента УНРади Лева Бачинського з Української радикальної партії.

Делегація ЗУНР прибула до Києва ввечері 18 січня 1919 р.

Київський готель "Континенталь", у якому жила галицька делегація у січні 1919 року

На гостину, яку Січові Стрільці влаштували на честь земляків в Українському клубі, у повному складі прибули члени Директорії та уряду.

У своїй промові Володимир Винниченко, звертаючись до гостей, сказав: "Ми візьмемо у вас, брати галичани, дисципліну, європеїзм і аналіз – і тоді вийде з нас добра нація".

Урочисте проголошення Акту Злуки призначили на день 22 січня 1919 р.

Цю дату обрали невипадково - річниця появи ІV Універсалу Української Центральної Ради, яким було проголошено самостійність України. Так само невипадково було тобрано місце свята - Софійський майдан.

На ньому у червні 1917 р. проголошували Перший Універсал Центральної Ради. Наприкінці квітня 1918 р. "помазували" в гетьмани Павла Скоропадського.

Святові Злуки передувала інша велелюдна церемонія об’єднавчого, але трагічного характеру. 19 січня 1919 р., у день свята Йордану, в українській столиці відбулися похорони галицьких стрільців, які полягли в бою під Мотовилівкою.

14 металевих домовин (за даними Івана Німчука ховали 16 стрільців), перев’язаних червоними китайками, рухались на 14 -ти гарматних лафетах центром Києва.

Республіканська Україна прощалась зі своїми захисниками.

Імена загиблих стрільців не вдалося встановити. Їх ховали як безіменних солдат. Відомо лише, що серед спочилих були оспіваний "лицар абсурду" й "стрілецька душа" сотник Федь Черник з Комарна й сотник Загаєвич.

У поховальній церемонії, яку організувала Директорія, взяли участь делегація ЗУНР.

Урочисте убранство міста залишилося з моменту вступу Директорії до Києва та похорону загиблих героїв Мотовилівки. Ліхтарні та телеграфічні стовпи вздовж вулиць на відстані кількох кілометрів були прикрашені гербами, вінками і прапорами.

Софійський майдан 22 січня 1919 року

Місто удекорували прапорами та звішеними з балконів килимами. Подекуди майоріли біло-сині прапори, що мали означати український жовто-сині національні прапори. Але в умовах кризи бракуввало тканини жовтого кольору.

Тоді ж було зафарбовано напис на пам’ятнику Богданові Хмельницькому "Єдіная нєдєлімая". Урочистості 22 січня на Софійській площі за різними підрахунками, зібрали разом до ста тисяч людей.

Є цілий ряд спогадів учасників урочистостей, які змальовують образ величної всенародної маніфестації.

Зокрема, галичанин Лонгин Цегельський свої враження від церемонії описав так: "Вже хоч би сама сцена, на якій цю драму відіграно, вражала ум, уяву і серце мільйонів: Київ, Свята Софія, Софійська Площа, Михайлівський собор, Десятинна церква, Богдан Хмельницький на басуючім коні – вся тисячолітня історія Києва і України. Софійські дзвони, процесія з Софійського Собору з єпископом на чолі, гук гарматних сальв із фортів на Печерську, військова парада 20-тисячної залоги, а в ній зразкові, здавалось, залізні колони Січових Стрільців-галичан – все те вбивалось в уяву, в серце, свідомість".

У день Злуки у всіх установах, школах, державних і приватних підприємствах був встановлений вихідний день.

На Софійську площу з 10 години ранку сходились січовики – республіканські війська, що стали по периметру площі. На середині площі згрупувалися представники установ, навчальних закладів та українських товариств.

Протокол наради директорів київських шкіл, на якій вирішено привести учнів на Свято Злуки

Між ними українські робітники і урядовці Правобережної Залізниці, службовці всіх міністерств, учні майже всіх українських та російських шкіл Києва, представники кооперації, Губернського та Повітового земств, Рада Громади українців римо-католиків, Рада Української Студентської Громади, українські артисти та багато інших.

Їх розташуванням на площі займався видатний театральний діяч Микола Садовський, який був режисером-постановником "церемонмейстером" святкового дійства.

Шкільна молодь розташувалася по обох боках вулиць, які вели на площу Софії. Саму площу оточив кордон вояків, які пропускали на середии тільки членів делегацій, представників уряду та іноземних представництв. За військовим оцепленням збиралися великі маси киян, й навіть на дахах будинків, деревах та мурах було повно мешканців і гостей української столиці.

О 11 годині на площу прийшли міністри, Дипломатичний корпус, посли від Кубані та депутати Трудового Конгресу України. Незабаром з’явилася делегація з Галичини, Буковини та Закарпаття.

Свято відкрив Лонгин Цегельський. Він прочитав спеціальну грамоту УНРади: "Вірительна грамота до Світлої Директорії Української Народної Республіки в Київі. Президія Національної Ради й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки мають честь подати отсим до відома Світлої Директорії й Правительству Української Народної Республіки, що Українська Національна Рада, яко найвисший законодатний орган Захід.-Укр. Народної Республіки на торжественнім засіданню в Стангиславові 3 січня 1919 року одноголосно ухвалила…".

Далі зачитали ухвалу УНРади, яку доповнили так: "Підписані Президія Української Національної Ради і Рада Державних Секретарів. Подають отсе до відома Верховної Влади Української Народної Республіки через окрему торжественну депутацію, вибрану з представників усіх державних чинників і всіх кругів населення Західньо-Української Народньої Республіки, а заразом виделеговують окрему комісію, що має з правительством У. Н. Р. ввійти в ближчі переговори, що-до способу зреалізування вище-наведеної ухвали. Станіславів, Дня 16-го січня, 1919 р.".

Професор Федір Швець звертаючись до делегації ЗУНР прочитав Універсал Директорії. Й відразу оголосили цей же Універсал промовці в чотирьох кутках площі.

Універсал Директорії Української Народної Республіки, який називають Актом Злуки

Цей самий універсал французькою мовою прочитав галицький адвокат Ярослав Олесницький.

Присутні вшанували пам’ять померлим українським діячам, які виборювали українську незалежність.

Далі до Директорії звернувся Катеринославський архирей Агапіт.

Члени Директорії попрямували до пам’ятика Богданові Хмельницькому. Під звуки 6-ти духових оркестрів розпочався урочистий парад українських військ, який приймав Євген Коновалець.

Урочистий хід військ продовжився вулицями Києва. За військом всі пішли по Володимирській вулиці. Біля будинку губерніального земства відбувся мітинг на якому виступили Володимир Винниченко та Симон Петлюра.

Після промов маніфестація у кількості 50 тисяч з прапорами пройшла до Оперного театру, звідки розійшлися по домівках.

Наступним кроком в юридичному закіпленні Злуки мало бути затвердження її документів Трудовим Конгресом.

Напередодні 22 січня з критикою Акту Злуки виступив міністр земельних справ УНР Микита Шаповал. На урочистому засіданні Ради Народних Міністрів він вимагав не ратифіковувати Фастівського договору та постанови УНРади.

Натомість міністр запропонував київському урядові призначити від УНР до ЗУНР генерал-губернатора.

Незадоволення формою об’єднання виявили ліві політики. Натомість соціалісти-федералісти, народні республіканці та хлібороби-демократи виступили за збереження існуючого ладу в ЗУНР.

Більшість членів уряду та Директорії відхилили пропозицію Микити Шаповала, і 23 січня 1919 р. Трудовий Конгрес ратифікував Акти соборності.

Питання про юридичні умови об’єднання відображено в тимчасовій конституції УНР – Законі про форму влади на Україні, яку 28 січня 1919 р. ухвалив Трудовий Конгрес.

Згідно з цим документом влада і оборона переходили до Директорії. До її складу мав увійти представник від Наддністрянської України.

Газетне повідомлення про початок поштового звʼязку між УНР та ЗУНР

Від лютого 1919 р., органи влади ЗУНР у документах та офіційних зверненнях використовували назву "Західна Область Української Народної Республіки" (ЗОУНР).

Формальні наслідки об’єдання були зафіксовані й на місцевому рівні. На печатках повітових органів влади зображення лева як символу Галичини поступилося місцем тризубові.

Об’єднання українських земель було відображено і на прийнятих тоді нових програмах галицьких партій – національно-демократичної та радикальної.

Програма радикалів передбачала для ЗОУНР, Волині, Кубані, Криму та Бессарабії широку автономію при верховенстві загальнодержавних законів.

Включати до складу Директорії представника від ЗУНР керівництво останньої не квапилось. Натомість 9 лютого 1919 р. Рада державних секретарів прийняла рішення домагатися від влади УНР надання галичанам двох місць у Директорії та кількох міністерських посад.

Хоча 10 березня того ж року представника ЗОУНР у Директорії таки було призначено. Ним став Євген Петрушевич.

Загалом спільна законодавча діяльність виявилася досить проблематичною.

Печатка Державного секретаріату військових справ ЗОУНР з тризубом, а не левом

Галичани брали участь у засіданнях комісій Трудового Когресу, на яких готували законопроєкти об’єднаної держави. На одному з них було узгоджено рішення про спільне ведення військових справ і зовнішньої політики.

Проте, більшість постанов Ради Народних Міністрів УНР стосувалися, переважно, території Наддніпрянщини. За перше півріччя 1919 р. лише декілька урядових постанов стосувались об’єднання УНР і ЗУНР.

Лідери ЗОУНР відверто опонували проголошеному 10 січня 1919 р. земельному законові Директорії, який ліквідував приватну власність на землю.

Цей закон на засіданнях УНРади гостро критикували. У Державному секретаріаті земельних справ 30 січня 1919 р. відбулася нарада правників щодо земельної реформи.

Предметом дискусії було питання: чи земельний закон Директорії обов’язковий також для Галичини? Підсумком наради стала ухвала про право УНРади розробити окремий законопроєкт.

Реальним результатом об’єднавчого процесу було долучення провідних галицьких політиків до складу Ради Народних Міністрів УНР.

Зокрема, Осип Назарук очолював Управління преси і інформації в урядах Володимира Чеховського і Сергія Остапенка. Лонгину Цегельському та Юліану Бачинському пропонували стати радниками дипломатичної місії УНР в США.

Після проголошення Злуки було встановлено, що кожний державний секретар зовнішніх справ ЗУНР автоматично стає віце-міністром закордонних справ УНР.

Наступний наддніпрянський прем’єр – Борис Мартос вирішив включити до свого уряду вже трьох представників ЗОУНР. Цього разу до уряду було запрошено членів УНРади – Осипа Безпалка, Антона Крушельницького (УРП) та Володимира Темницького (УСДП).

Та все ж відносини між керівництвом УНР та ЗОУНР можна оцінити як конфілктні.

Було б спрощенням пояснювати джерела цього конфлікту політичною кризою чи військовими поразками. Його корені залягали значно глибше.

Основна причина - різні ідеологічні та зовнішньополітичні орієнтації лідерів обох частин України.

УНР так і не оголосила війни Польщі. Відповідно, її війська не підтримали жодної з масштабних військових операцій Галицької Армії. Проте у складі останньої участь у бойових діях брали кілька частин, сформованих з наддніпрянських українців.

У середині травня 1919 р., після кількох поразок армії УНР від більшовицьких військ, Головний Отаман почав вимагати від галицького керівництва розпочати наступ проти більшовиків.

На думку Симона Петлюри, це привело б до зміни ситуації на українсько-більшовицькому фронті на користь військ Директорії.

Голова уряду ЗОУНР відмовив, бо Галицька армія мала великі проблеми на польському фронті.

Тоді Симон Петлюра особисто віддав відповідний наказ галицьким збройним силам. Однак Галицька Армія не виконала розпорядження Головного Отамана.

Водночас галицьке керівництво відкинуло й пропозицію більшовиків про перемир’я.

Врешті, відступаючи перед польськими військами, посиленими з’єднаннями генерала Галлера, Галицька Армія перейшла Збруч і стала частиною збройних сил УНР.

Титульна сторінка книги М.Капустянського "Похід українських армій на Київ-Одесу". цей похід був однією із найбільш успішних операцій, проведених спільно армію УНР та УГА

Це означало, що об’єднавча ідея була на той момент безальтернативною.

У критичний момент Євген Петрушевич оголосив себе Диктатором. Директорії УНР такий крок видався недемократичним. І 4 липня 1919 р. Голова Кабінету Народних Міністрів УНР Борис Мартос підписав "Закон про утворення в складі міністерств Української Народної Республіки міністерства по справах Західної області Республіки (Галичини)".

Зрозуміло, що такі одноосібні дії сторін створювали політико-правову невизначеність. Однак до відкритого конфлікту справа усе ж не дійшла.

Монета Національного банку України до 100-річчя Акту Злуки

Ще одним серйозним випробовуванням соборницької програми став так званий Варшавський договір, підписаний 22 квітня 1920 р., за яким Польща визнавала незалежність УНР на чолі з Симоном Петлюрою.

За умовами цього договору західні українські землі мали перейти до Польщі. Це обурило не тільки галицьку спільноту. Відомі наддніпрянські діячі теж не зрозуміли цього кроку керівництва держави. Врешті уряд Ісаака Мазепи пішов у відставку.

Чималі проблеми у взаєминах між двома гілками одного народу, між двома українськими державами, між двома частинами єдиної соборної самостійної держави не змогли звести нанівець наслідків Акту Злуки.

Головне його досягнення – закріплення в свідомості широких мас українського населення по обидва боки Збруча ідеї національної єдності.

Ця ідея вкупі з самостійницькими прагненнями стала головним леймотивом українського визвольного руху ХХ століття.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.