Генерал Петро Григоренко. Таврія, Москва, "психушка", Нью-Йорк

Радянський офіцер, комуніст, антисталінст, жертва каральної психіатрії, захисник і друг кримськотатарського народу, член Московської Гельсінкської Групи і Закордонного Представництва УГГ, а також син, чоловік і батько – це лише частина ролей, які довелося прожити уродженцю Запоріжжя.

На долю цієї людини випало стільки випробувань, що про це можна було б зняти телевізійний серіал. Врешті, це колись і станеться. Від рідної Таврії до Нью-Йорка – це відстань у 79 років.

Війна, психіатрична тюрма, вимушена еміґрація, несприйняття частиною діаспори його поглядів і комуністичного минулого – всі ці епізоди заслуговують окремих статей. Сьогодні ж ми спробуємо написати портрет Петра Григоренка за матеріалами "совершенно секретных" матеріалів московського КГБ.

 

Годі сучасним дослідникам – російським чи, тим більше, українським сподіватись, що Луб’янка (читай – ФСБ) дозволить користуватись матеріалами дисидентських справ. Але було малесеньке історичне вікно, коли це було можливо.

На самому початку 1990-х, коли в Москві проходив процес щодо заборони Компартії. І одним зі свідків було залучено знаменитого на весь світ борця з комунізмом Владіміра Буковського. Того самого – "поменяли хулигана на Луиса Корвалана".

І от цей вчорашній політзек і невиправний антирадянщик Буковський привіз зі своєї Англії портативний сканер (у ті часи, слава Богу, в Росії ніхто не знав, шо це таке) і, не гаючи часу, приступив до копіювання таємних документів КГБ, доповідних записок до партійних органів тощо. За час суду встиг зробити кілька тисяч копій. Згодом виставив їх на сайті, який має назву "Советский архив Владимира Буковского".

Безцінне джерело для тих, хто хоче розібратись, яким абсолютним злом була Комуністична партія Радянського Союзу.

І серед тих документів певне місце посідають довідки і інші типи документів про українців, які були на передньому краю боротьби за права людини в СРСР. І, звичайно, про нашого сьогоднішнього героя – Петра Григоровича Григоренка.

 

Пара слів не з кагебістьких джерел

У 1981 році в Нью-Йорку у видавництві "Детинец" вийшов грубий (на 845 сторінок) том спогадів Петра Григоренка під категоричною назвою "В подполье можно встретить только крыс…". Там він розповідає не тільки про епізоди боротьби за гідність, право на думку, але й приватні речі про своїх батьків, дитинство у степовому таврійському краю.

"Родился я 16 октября 1907 года на Украине – село Борисовка, Приморского района Запорожской области. Ребенком я себя не помню. Воспоминания ребенка это, прежде всего, память о маме и о тех, с кем проводил время в детских забавах.

Мамы у меня не было. Она умерла когда мне исполнилось три года. Образ мамы, и события, связанных с нею, в моей детской памяти не сохранились. Запомнились лишь ее волосы, какими они были, когда ее умершую выносили из нашей комнаты в "вэлыку хату" – своеобразную гостевую комнату. Волосы ее не были заплетены. Они широкой пеленой спадали до самой земли. Я сидел у стены, противоположной большому окну.

Когда маму проносили мимо него, лучи заходящего солнца пронизали пелену ее волос. И они засияли каким-то чудесным золотым светом. Впоследствии, когда я видел на иконах сияние ликов святых, мне всегда приходило на память это чудное детское видение...

 Перше видання спогадів генерала

Я вспоминаю отца. В те ранние мои годы он, суровый, молчаливый, очень требовательный и строгий, всегда находил нам работу и, как мне казалось тогда, не давал никакой передышки. Летом я буквально не слезал с коня. Мне представлялось, будто я и родился на лошади.

Во время обмолота хлеба или прополки пропашных отец щелкал изредка по лошади кнутом. Иногда щелчок обжигал меня. Но это наверное был благодетельный щелчок. Я вскрикивал от боли и избавлялся от одолевавшей меня дремоты. Не будь щелчка, я мог бы свалиться прямо под копыта лошади. Так один раз и произошло. Но умные лошади остановились, и я выбрался из под них.

Отец был всегда хмурый, заросший густой черной бородой. Брился он, оставляя короткие усы, только в воскресенье, перед посещением церкви. Я его боялся. После, из рассказов бабушки Татьяны, я узнал, что суровым отец стал только после смерти мамы. До этого он был веселый, разговорчивый, певун. Певунья была и мама".

Отже, дитинство без дитинства. Революція 1917-го розвела рідних і знайомих по різні боки. Виключення з гімназії за те, що заступився за "жиденка".

Село Григоренка було "червоне", за більшовиків та махновців пішли воювати 149 місцевих селян, за білих – лише 2.

Про місцеву українську владу Григоренко у споминах не згадує – з цього можна зробити висновок, що УНР до Борисівки так і не дійшла.

"О борьбе за украинскую независимость и украинских национальных движениях в наших краях было мало что известно. Информация из Центральной Украины фактически не поступала. Отношение и к Центральной Раде и гетманцам было резко враждебное – считали, что они немцев привели.

О петлюровцах, по сути дела, ничего не знали: "Какие то еще петлюровцы. Говорят, что за помещиков держатся, как и гетманцы". Но когда явились двое наших односельчан, которые побывали в плену у петлюровцев, где отведали шомполов и пыток "сичових стрильцив", безразличие к петлюровцам сменилось враждой и советская агитация против "петлюровских недобитков" стала падать на благодатную почву".

Початок 1920-х – це вже комсомол, в який ще вчора фанатично віруючий підліток записався і вже незабаром взяв участь у закритті церкви у рідному селі і перетворенні її у сільський клуб.

"У меня было пакостно на душе. Я любил о. Владимира, да и глубокая моя религиозность не могла так сразу пройти. Но чем больше протестовал мой внутренний голос, тем похабнее вел я себя внешне".

Не маючи на меті та й можливості переказати всю біографію Петра Григоровича, зазначимо – його постать невіддільна від обставин, в яких жили українці на підрадянській Україні. З усіма їхніми вульгарними уявленнями, сформованими під впливом пропаганди штампами, звичками.

Юнак Григоренко пішов звичайними стежками, як і мільйони інших – з села до міста, важка робота за крайку хліба, потім – яка-не-яка освіта, потім найкращі змогли вступити до інститутів (наш герой – до Харківського технологічного), потім служба в Червоній армії, включно з навчанням в академії Генерального штабу і доволі успішна кар’єра. Яка закінчується у той момент, коли обурюючись несправедливістю порядків генерал-майор, комуніст Григоренко починає шлях до себе іншого, справжнього.

Від ленінця до "ворога радянської держави"

А тепер повертаємось до документів "Советского архива". У довідці, підготовленій 16 квітня 1969 року КГБ для московського ЦК було узагальнено всі гріхи генерала Петра Григоренка перед партією і державою. Для зручності сприйняття розіб’ємо їх на окремі абзаци

Отже, злочин № 1.

 

"У 1963 році, будучи начальником оперативного відділу штабу 5 Армії Далекосхідного військового округу, ГРИГОРЕНКО [у документах карального відомства всі прізвища фігурантів друкували капслоком, але далі буде без нього] за участю своїх синів виготовив від імені вигаданого "Союза борьбы за возрождение ленинизма" антирадянські листівки і розповсюдив їх у Москві та Володимирі, за що в лютому 1964 року був заарештований за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР (антирадянська агітація і пропаганда).

Проведеним у процесі попереднього слідства медичним обстеженням, Григоренко був визнаний страждаючим на психічне захворювання і, за рішенням Московского міського суду, скерований на примусове лікування до спеціальної психіатричної лікарні, звідки в 1965 році звільнений на підставі висновку експертної комісії, що він вийшов з хворобливого стану".

Злочин № 2.

"У 1965 р. Григоренко встановив контакти з Литвиновим, Богораз-Брухман, Якіром, Гінзбургом і іншими антисоціальними елементами і незабаром зайняв серед них становище "ідеолога" так званого "антисталінського демократичного руху".

У наступні роки він зв’язався з представниками кримських татар-"автономістів", окремими реакційно налаштованими церковниками і українськими націоналістами, а також з антирадянськими організаціями на Заході".

Злочин № 3.

"Будучи противником радянського державного і суспільного ладу, Григоренко виступає зі злісними нападками на політику Комуністичної партії і Радянського уряду, наклепницьки відгукується про керівних діячів Радянської держави, організовує різноманітні антигромадські акції, групує навколо себе осіб з політично шкідливими поглядами, займається виготовленням і розповсюдженням провокаційних документів, систематично передає на Захід тенденційну інформацію, котра використовується буржуазною пропагандою і зарубіжними антирадянськими організаціями у ворожих Радянському Союзу цілях".

Злочин № 4.

"Попередньо-профілактичні заходи, які проводилися у відношенні Григоренка, позитивних результатів не дали. Відчуваючи безкарність і спираючись на підтримку своїх зарубіжних друзів, котрих з кожною проведеною ворожою акцією стає все більше, Григоренко активізує діяльність своїх однодумців, відшукує нові форми антигромадської діяльності. У результаті обшуку, проведеного у листопаді 1968 року, у Григоренка вилучено понад 300 документів наклепницького і тенденційного змісту, що є прямим доказом його злочинної діяльності".

Промовиста цитата про Петра Григоренка з кагебістського документу

Злочин № 5.

"У лютому ц.р. Григоренко виготовив провокаційне звернення "До громадян Радянського Союзу", яке містить наклеп на політику КПРС і Радянської держави і заклик "…домагатись від уряду , щоб він відмовився від будь-якого тиску на Чехословаччину і від всякого втручання в її внутрішні справи". Вказане звернення опубліковане 9 березня ц.р. англійською газетою "Санді таймс" і американською "Вашингтон пост".

Обговорював з однодумцями питання "руху на захист Чехословаччини", заявив: "Якби я був переконаний, що моє самоспалення хоч в якійсь мірі може допомогти цьому рухові, я зробив би це, "не проронив ни звука".

Злочин № 6.

"Григоренко бере активну участь у підготовці і розповсюдженні підбурювальних матеріалів по так званому кримсько-татарському питанню, в яких висуваються вимоги щодо посилення боротьби за права малих націй у СРСР у зв’язку з їхнім нібито безправним становищем. Під "Зверненням кримсько-татарського народу до людей доброї волі, демократів і комуністів" Григоренко сподівається зібрати велику кількість підписів і передати в Організацію Об’єднаних Націй. У березні ц.р. він приступив до розповсюдження складених ним провокаційних "Документів про депортацію кримських татар і її наслідках".

З іншого "совсекретного" документу від 10 червня 1968 року ця історія наповнюється конкретикою.

Глава КГБ СРСР Юрій Андропов повідомляє ЦК КПРС, що оперативним шляхом встановлено – йдеться про намір зібрати 250 тис. підписів кримських татар. І Григоренко вважав, що тоді справа киримли викличе "колосальний резонанс".

Далі очільник ГБ рапортує, що "принимает меры к предотвращению возможных враждебных действий со стороны националистически настроенных лиц из числа крымских татар и других антиобщественных элементов".

Петро Григоренко - радянський генерал, який став дисидентом

Злочин № 7.

"Наявні матеріали свідчать про безперервні спроби Григоренко втягнути у ворожу діяльність політично незрілу молодь. У 1968-1969 рр. виявлено коло 20 людей, яких він використовує в антигромадських акціях, зокрема, для збирання підписів під наклепницькими документами.

Батько одного з таких знайомих Григоренка звернувся з проханням "притягнути Григоренка до відповідальності, аби відгородити …молодих людей від шкідливого впливу цієї людини…".

Злочин № 8.

"Григоренко має намір розповсюдити серед інтелігенції ідею про необхідність створення товариства "захисту прав людини", яке могло б контролювати діяльність таких організацій, як Головне управління місць покарання МВС СРСР і "забезпечувати відкритий розгляд" у судах кримінальних справ на осіб, звинувачених у скоєнні злочинів, предусмотренних ст.ст. 70 і 190 ч.1 КК РРФСР.

Григоренко і найбільш близький йому за екстремістськими поглядами Красін вирішили підготувати і направити у відповідні інстанції листа, попередньо заручившись підписами Леонтовича, Сахарова, Симонова, Чуковського, Каверіна, Ромма і Любімова, з проханням офіційно дозволити створення такого товариства, домовились заснувати, не чекаючи відповіді, у Москві, Києві та Ленінграді так звані "оргкомітети" і широко інформувати про це громадськість через можливості "самвидаву".

Ініціатори чергової провокаційної затії думають, що подібні дії отримають підтримку з боку політично нестійких інтелігентів і активізують шкідливу діяльність антигромадських елементів".

Злочин № 9.

"Кульмінаційним моментом у протизаконній діяльності Григоренка, стало його рішення створити комітет на захист Яхимовича, заарештованого в березні ц.р. органами прокуратури Латвійської РСР… Очевидно, з цією метою він підготував і розповсюдив каналами "самвидаву" так звану "Заяву з приводу арешту Яхимовича І.А.", датовану 23 березня 1969 р.

У заяві, зокрема, вказано: "…Окрема людина ніщо для сталіністів. З нею вони рахуватися не будуть. Вони зараз творять справи більшого масштабу – не рахуються з цілими народами…".

І – як наслідок – "Враховуючи, що Григоренко, незважаючи на неодноразові попередження, не припиняє своєї антигромадської діяльності, вноситься пропозиція привлечь його до кримінальної відповідальності".

Далі був суцільний жах.

Генерала позбавляють волі, але не кидають до табору десь у Мордовії, де він міг би у товаристві своїх однодумців і інших діячів національних, правозахисних і інших рухів опору республік СРСР жити хоч і за ґратами, але точно вільніше, ніж на так званій "волі".

Ні, його запроторюють до психіатричної лікарні, де комісії з професорів і докторів наук визнають його хворим на "психопатію". І це означає, що він підлягає примусовому лікуванню, фактично – катуванню – важкими ліками, які роблять з людини рослину.

 

Світ бореться за звільнення Григоренка. Радянські вчені стають паріями на всесвітніх форумах. Десятки організацій просять відпустити Григоренка, а також інших утримуваних у спецпсихлікарнях у вільний світ, де їм зможуть поставити об’єктивні діагнози.

Але Кремль не піддається тискові, більше того – за посередництва Генрі Кіссінджера та інших "голубів" активно включає Захід у політику "розрядки". Що фактично зменшує обструкцію і світову реакцію на ганебний фашизоїдний режим у Москві.

1974 року після звільнення з психлікарні Григоренко повертається до правозахисної діяльності. Бере участь у Московській Гельсінкській Групі, продовжує ставити перед владою і світовими чинниками тему кримських татар, що робить його національним лідером цього розсіяного по Союзу народу.

У 1977 році йому дозволяють виїхати на Захід. Щоб закрити за ним двері Радянського Союзу назавжди.

Світлина з архіву газети "Свобода", 1977 рік

Позбавляють паспорта СРСР. Пишуть про нього огидні брехливі статті у пресі. Але правда про генерала, легенда про нього виявляється сильнішою за всі кремлівські брехні і паркани. І коли комуністична імперія пала, то киримли, повертаючись додому у своїх нових поселеннях відкривають вулички імені Генерала.

Скромна могила великої людини на найбільшому українському цвинтарі у Північній Америці - Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі

Не скажу, що сучасна держава у достатній мірі вшанувала життєвий подвиг цієї непересічної людини. Нехай і ця стаття буде не першою, але цеглинкою у пам’ятник козакові з Запоріжжя.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.