Що встиг Скоропадський?

Попри бойкот українських соціалістів, дуже коротке (сім з половиною місяців) існування Гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення.

Він охопив усі ділянки суспільного буття ‒ від закордонної політики і військового будівництва, творення державної адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського шкільництва.

Павло Скоропадський проявив себе творчим політичним діячем, який зумів розгорнути будівництво української держави у надзвичайно складній і суперечливій ситуації: вона вимагала чітких і конкретних дій у творенні розмаїтих і численних державних інституцій.

І значною мірою вони були створені у надзвичайно короткий термін і фактично на голому місці. Це була безприкладна лабораторія українського державного будівництва, яка спиралася на конкретний професійний досвід її учасників і реанімацію досягнень державотворення в історичному минулому України.

На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей у сусідній Росії Гетьманат Павла Скоропадського демонстрував своєрідний прорив у майбутнє, утверджував незаперечні державно-правові і національно-культурні цінності.

Досвід Української Держави Павла Скоропадського є переконливим доказом реальних творчих здобутків українського консерватизму, адаптацію якого до сьогоднішнього буття України важко переоцінити.

Надзвичайно короткий час перебування Павла Скоропадського на чолі Другого Гетьманату засвідчив, що Україна отримала історичну постать, яка у надзвичайно тяжких обставинах зуміла вивести корабель української державності із трясовиння хаосу та анархії, безоглядної політичної демагогії, безплідних соціальних експериментів, ігнорування загальнонаціональних потреб суспільства і спрямувати його у конструктивне русло законності і правопорядку.

Без сумніву, здобуткам Гетьманату сприяли особисті якості Павла Скоропадського, його велетенська напружена праця, повсякденно спрямована на розробку і втілення реальних і широких реформ, які мали формувати майбутнє Української Держави.

Свій чималий досвід у військовій справі, ознайомлення з вищим державним апаратом Росії і дипломатичними колами під час перебування при царському дворі були надзвичайно важливим здобутком, який гетьман вносив у діяльність свого уряду.

Гетьман Всiєї України Павло Скоропадський. Київ, 1918

Дмитро Дорошенко, якому довелося бути свідком напруженої повсякденної праці Павла Скоропадського на чолі держави, з нагоди 25-річчя відновлення гетьманства закликав завжди пам’ятати його діяльність "як великий прецедент, як дороговказ, як образ того, чого змогли досягнути творчі сили українського генія за такий короткий час і серед таких тяжких обставин".

Український історик засвідчив, звертаючись до гетьмана: "…За сім з половиною місяців Вашого правління Ви не спочили й жодного дня, хіба що як були в дорозі, коли їздили до Німеччини відвідати імператора Вільгельма ІІ.

А Ваш робочий день тягнувся мало не 16 годин. Відбувши численні прийоми делегацій, урядовців, офіційні аудієнції, парадні обіди й вечері для чужоземних представників, Ви брали раз-у-раз участь у засіданнях Ради Міністрів і, пам’ятаю, глибокі ночі, по засіданні, − а кінчалися ці засідання звичайно о 3-4 годині уночі – Ви ще закликали до себе окремих міністрів і вже лежачи в ліжку обговорювали з ними пекучі політичні справи.

Тяжко помилився б той, хто думав би, що життя гетьмана України – то було спокійне, безжурне, приємне життя".

Комплекс державних заходів гетьмана Павла Скоропадського став тим реальним матеріалом, який дав можливість лідеру українського консерватизму В’ячеславу Липинському створити політичний трактат "Листи до братів-хліборобів" та озброїти українців теоретичним і практичним знаряддям державотворення.

Велика печатка Павла Скоропадського

Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії Павло Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна і регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні стосунки з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, буде взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури.

Суттєві зрушення відбулися в організації економічного життя. Вони обумовили неабиякі успіхи, в основі яких лежало оздоровлення фінансів.

Без золотого покриття було поставлено на тверду основу українську валюту. Гетьманський карбованець дорівнював за паритетом царському рублю. Бюджет Української Держави було зведено без дефіциту. Це дало змогу промисловості, транспорту і торгівлі діяти на повну потужність.

Економісти відзначали це як надзвичайне явище у порівнянні з іншими регіонами колишньої імперії.

Павло Скоропадський писав, що в час його правління "Україна була не тільки в стані організації, але майже зовсім зорганізованою країною: економічне життя в ній відновлялося, торгівля була інтенсивна, залізничний рух і транспорт були майже нормальними.

У нас було 400.000.000 пудів пшениці (6.400.000 тонн); я зібрав більше 4 мільярдів, здебільшого в чужій валюті. Ми мали по складах більше 3-ох мільйонів пудів цукру (48.000 тонн); металургійна індустрія теж починала функціонувати".

Водночас відбувалося неухильне і регулярне створення державного апарату. Дуже швидко було налагоджено роботу міністерств, відновлено правильний адміністративний розподіл України на губернії і повіти, створено адміністративний губернський і повітовий апарат – староства.

Гетьман Павло Скоропадський у робочому кабінеті. Київ, 1918

В результаті усі закони і розпорядження керівних центральних органів держави не залишалися суто декларативними актами, як це переважно було за урядування Центральної ради, а реалізовувались набагато ефективніше на місцях.

Такі послідовно конструктивні наміри діяльності гетьманського уряду весь час наштовхувалися на опір чи нерозуміння традиційних українських політичних партій. Вони, за словами Дмитра Дорошенка, "з самого моменту проголошення гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена".

Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили трактувалися згаданими політичними колами як "виступи проти самої української національності".

В той же час замість того щоб брати участь в уряді, діяльності адміністрації і вносити послідовно "національну" корекцію у політичний курс Гетьманату, українська опозиція фактично розхитувала національну державність.

Міністр внутрішніх справ Ігор Кістяківський констатував, що українська держава може йти по шляху свого національного розвитку тільки за умови політичної толерантності.

"Окремим політичним партіям необхідно надати повну свободу відстоювати свої ідеї і погляди. В цьому питанні не може бути виключення і для партій соціалістичних, які стоять на основах еволюційного розвитку соціалізму", – зауважив міністр.

Водночас т. зв. "революційний соціалізм", який сповідували українські ліві, цілком логічно кваліфікувався як антидержавне явище, і держава зобов’язувалася поборювати його.

Виступаючи на нараді губернських старост і міських отаманів, він наголосив, що "зростання і процвітання України можливе тільки на твердих національних засадах".

Ігор Кістяківський демонстрував чітке розуміння відродженого гетьманства як вияв масового прагнення до самостійної держави, яке необхідно всебічно підтримувати.

"Могутній рух селян-хліборобів, пронизаний здоровими ідеями державності, висунув історичний прапор української самостійності – гетьманство, – зазначав він. – Під цим прапором крокує глибокий національний рух і наше завдання – всебічна і послідовна його підтримка".

Голова Ради міністрів Української Держави Федір Лизогуб і Гетьман Павло Скоропадський. Київ, 1918

Дуже складною справою виявилося формування збройних сил Української Держави.

За основу військового будівництва було прийнято проект, розроблений військовим відомством УНР. Він передбачав створення 8-ми піхотних корпусів, 4-х з половиною кінних дивізій на основі територіального комплектування. Проте цей документ не став практичним стимулом до створення регулярних і постійних збройних сил.

Гетьманат одразу перевів творення української армії на реальний ґрунт. Вже наприкінці травня був розроблений законопроект про загальні засади військової служби, яка відкидала станові принципи формування і забезпечувала вільний доступ до військової освіти і посад.

Від 22 червня суттєво оновлено персональний склад військової адміністрації. Було заплановано створення системи військових шкіл для підготовки офіцерів усіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії.

Гетьман Павло Скоропадський серед офiцерiв Сердюцького артилерiйського полку

24 липня вийшов закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. і дати 85 тис. вояків, на 1 березня 1919 р. – ще 79 тис. У липні було сформовано Гвардійську сердюцьку дивізію (5 тис. вояків), яка мала стати взірцем для майбутньої української армії.

Військове будівництво суттєво ускладнювалося позицією командування австро-німецьких військ. Там побоювались утворення в Україні сильної і боєздатної армії. Не була чіткою позиція щодо цієї проблеми і у вищого політичного і військового керівництва Рейху.

Полагодити справу будівництва української армії певною мірою вдалося особисто гетьману Павлу Скоропадському під час зустрічі з імператором Вільгельмом ІІ.

Гетьман домігся передачі Україні захопленого німцями Чорноморського флоту. Можна констатувати, що в добу Гетьманату будівництво українських збройних сил було введено в регулярне русло і ґрунтувалось на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.

Нiмецький iмператор Вiльгельм II i гетьман Павло Скоропадський. Палац Вiльгельмсхей поблизу Каселя, 5 вересня 1918 р.

Українське обличчя нової держави, значною мірою визначалося її зовнішньополітичним курсом. Уряд Центральної ради вирішував проблеми міжнародного представництва не за вимогами міжнародного права і не шляхом прийняття законів, а нотами або усними заявами. Гетьман поставив цю проблему на послідовно правові рейки.

Вихід Української Держави на міжнародну арену супроводжувався проблемою визнання інституту гетьманства з усіма його правовими інсигніями, титулатурою, формою звертання тощо, які спирались на українську гетьманську традицію і ще не застосовувались у тогочасній дипломатичній практиці.

Причому вживання Павлом Скоропадським титулатури "Гетьман Всієї України", яка визначила загальнонаціональний характер влади та її поширення на всі етнічні українські землі, не могло не зачіпати інтереси деяких держав, які включали українські етнічні території.

Саме з огляду на це Австро-Угорщина зобов’язала свого посла Йоганна Форгача утриматись від вживання титулатури "Гетьман Всієї України".

Визнання влади гетьмана де-юре було здійснене насамперед Німеччиною і Австро-Угорщиною в Києві вже 2 травня 1918 р. За кілька днів це було зроблено також Болгарією і Туреччиною.

Своїх представників прислали до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія. Це означало фактичне визнання України.

Зовнішня політика Української Держави мала послідовно національно-державний характер. У її проведенні неабияке значення мали світоглядні позиції гетьмана та його зовнішньополітичні орієнтири.

Гетьман у посольствi Української Держави у Берлiнi, 5 вересня 1918 р.

Надзвичайно важливою є заувага Павла Скоропадського щодо характеру його зобов’язань перед німцями, які були ним взяті при вступі на гетьманство. "Я лише підтвердив ті умови, які були вироблені Українською Центральною радою", – наголосив гетьман.

Надзвичайно важливим державотворчим аспектом зовнішньої політики Української Держави було прагнення до консолідації усіх українських етнічних територій.

Гетьман демонстрував виразні наміри включити до складу України Кубань, Крим, значною мірою заселені українцями, які ніколи не втрачали духовної і культурної спорідненості з метрополією.

Було досягнуте таємне порозуміння про приєднання Кубані до України. На Кубань було вислано значну кількість зброї та амуніції. Спеціальні кошти виділялися Українською Державою на видання українських часописів на Кубані та на проукраїнську агітаційну роботу.

Гетьман висував завдання поширення геополітичного впливу України на широкому просторі т. зв. козацької території від Кавказького Причорномор’я до Каспію.

Територія, заселена донськими, кубанськими, терськими, уральськими (яїцькими) козаками, кавказькими народами, калмиками, казахами, включала також потужні анклави українських колоністів, які простяглися довгою смугою аж до Тихоокеанського узбережжя.

Створення міцного союзу з козацькими державними утвореннями та кавказькими державами давали реальну можливість обмеження російського імперіалізму, найголовнішого ворога української самостійності.

Однією з найважливіших проблем, які стояли перед Гетьманатом, було розв’язання земельного питання і проведення оптимальної аграрної політики. Від цього значною мірою залежало подальше існування Української Держави.

Павло Скоропадський пізніше зауважував: "Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму".

Важливе концептуально-принципове значення мала промова гетьмана на прийомі великої делегації хліборобів з Харківської, Херсонської, Полтавської і Волинської губерній 21 червня 1918 р.

Він заявив: "Великих маєтків більше не буде, земля передається хліборобському населенню, але в кількості не більше 25 десятин в одні руки, при чім купівля землі одною особою в різних місцях також не дозволена.

За цим наглядатимуть власті та прокурорський догляд. Поміщикам надається право продавати всю землю державному земельному банкові для утворення земельного фонду держави. Уряд сам буде ділити між безземельних земельні запаси".

Гетьман оглядає спорядження українського вояка-сiрожупанника. Київ, вересень 1918 р.

На початок листопада 1918 р. був готовий проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ Володимиром Леонтовичем.

Він передбачав примусовий викуп державою усіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 десятин землі на одне господарство.

Від відчуження землі звільнялись лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак лише розміром до 200 десятин землі кожне.

Цей закон був одним з найбільш демократичних у порівнянні із земельними законами інших держав тодішнього світу. Здійснення наміченої реформи, без сумніву, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України.

Воно забезпечувало такий земельний устрій, основою якого ставали середньо-заможні, самодостатні індивідуальні господарства. Це вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви – опори Української Держави.

Гетьман і його оточення розуміли, що у тій боротьбі, яка розпочалась між більшовизмом і Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, яка є власником засобів виробництва і продуцентом водночас.

Такою верствою могло стати відновлене у новітній час козацтво, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею і зброєю, могло бути вкрай зацікавленим в існуванні інститутів приватної власності на землю і стабільної національної державності, яка захищала б ці інститути.

Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, утвердженню приватної та спадкової власності на землю, утвердженню права володіння землею в залежності від участі у боротьбі із зовнішнім ворогом і забезпеченні кордонів Української Держави.

В цьому контексті цілком логічно відновлення гетьманства призвело до відродження козацтва як стану, який був основою існування Першого Гетьманату. Козацтво постало знову на підставі закону – універсалу гетьмана України від 16 жовтня 1917 р.

Проте найбільші здобутки Гетьманату лежали в духовній сфері. Саме національно-культурні та освітні досягнення Другого Гетьманату слід оцінити як найбільш вагомі з усіх сфер державного життя.

6 жовтнi 1918 р. у присутностi Гетьмана у примiщеннi колишньої артилерiйської школи вiдбулося урочисте вiдкриття Украiнського державного унiверситету у Києвi

10 червня відкрилися обов’язкові курси українознавства для вчителів. За деякими відомостями, їх закінчило близько 50 тис. осіб. 3 липня засновуються українські нижчі школи, на які було призначено близько 89 млн. крб., на вищі початкові школи - майже 21 млн. крб. На позашкільну освіту лише на півріччя – близько 6 млн. крб., на дошкільну освіту на півріччя – 500 тис. крб.

Протягом усього часу існування Гетьманату відкрито 150 українських гімназій, фінансованих державою, причому деякі з них були навіть у селах. Призначено 350 стипендій імені визначних українських письменників. Від 25 червня до 15 вересня 1918 р. було продано вчителям і учням 2 млн. шкільних українських підручників.

Особливо слід відзначити, що на державний кошт були прийняті усі українські середні школи, створені українською громадськістю за доби Центральної ради, і водночас була створена ціла низка нових українських початкових шкіл та гімназій, які фінансувались державою.

Засновано два державних українських університети у Києві та Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві, який мав трансформуватися в університет. Українізовано Київський, Харківський та Одеський університети та Київську політехніку. Для молодих учених, що мали вдосконалювати свої знання за кордоном, засновано 30 стипендій, на які виділялось 150 тис. крб.

Вершиною цієї національно-творчої діяльності було заснування Української Академії наук – найвищої наукової установи в Україні, яка перебувала у безпосередньому підпорядкуванні її верховній владі. Згідно із статутом Академії, вона складалася з трьох відділів – Історико-філологічного, Фізично-математичного та Соціальних наук. Первісний склад академіків визначав гетьман, а подальший – самі академіки.

Після відмови Михайла Грушевського очолити Академію з огляду на його антигетьманську позицію, гетьман призначив її першим президентом відомого вченого Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем Агатангела Кримського.

Слід мати на увазі, що створення і подальша діяльність усіх означених закладів супроводжувалася державним фінансуванням. Це дало потужний стимул для розвитку науки, освіти і культури, поновлювало національне життя конкретними досягненнями, яких не було ані за часів Центральної ради, ані Директорії. Йдеться про бібліотеки, музеї, театри і т. д.

Було створено Головне управління в справах мистецтва та національної культури. Його очолив близький до гетьмана Петро Дорошенко.

У підпорядкуванні Головного управління перебували засновані в часи Гетьманату: Національний архів, Національна бібліотека, Національний музей, Український національний театр, Державний драматичний театр, Перша капела бандуристів та інші установи.

Пансiон графинi Катерини Левашової - перше примiщення Украiнської Академiї наук, 1918 р.

Було взято в державні руки спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Києві. В країні розгорнувся інтенсивний видавничий рух, який вражав усіх мешканців України, де єдиний український часопис "Нова Рада" за пару місяців до утвердження Гетьманату мав усього 300 передплатників.

Ось як оцінював діяльність Української Держави в галузі культури сам гетьман: "В основі нашої діяльності в обсязі культурному ми керувалися принципом: прямуючи невпинно до створення нашої зовсім самостійної української культури, прямуючи до цілковитої українізації всього народного виховання, – робити це з найменшою шкодою для всяких культурних цінностей...

Ми прямували не до механічного примусового прилучення людей до українства, але до хімічного розтворення неукраїнських елементів в українській стихії".

Гетьман рішуче висловився за самостійну автокефальну церкву на 2-ій сесії Українського Церковного собору 6 липня 1918 р.:

"Я гадаю, наша церква, що одночасно з Українською Державою вийшла на вільний шлях життя, стане близько до свого народу і поведе його по тому шляху віри й правди, по якому вели його справді великі духом владики: Петро Могила й інші".

Це означало повернення до національної церковної традиції України, штучно обірваної Москвою з 80-х рр. ХVІІ ст.

Вивчаючи здобутки Гетьманату і констатуючи усі труднощі і складність взаємин в українському суспільстві, розглядаємо його як фактично першу спробу утвердження внутрішнього миру і співпраці всіх його верств, політичних течій та інститутів в Україні новітньої доби.