6 грудня 1918

Від Богданівців до Повстанчої армії. Коротенька історія українських збройних сил у 1917-1921 роках

Своїм існуванням українська держава на початку ХХ ст. значною мірою завдячувала власним збройним силам. Українській армії довелося упродовж кількох років відбивати натиск агресивних сусідів

Перша світова війна покликала українців до війська. В лавах російської армії в 1917 р. налічувалось близько 3,5 млн. українців. Близько 60 дивізій діючої російської армії мали у своєму складі значний контингент вояків-українців.

Навесні 1917 р.. коли "не стало царя", в армії стали виникати українські національні гуртки. Вельми цікаво перечитувати газетні повідомлення про створення таких осередків українського руху. Вони виникали скрізь, де були українці – у московському та петроградському гарнізонах, на Північному фронті, у Виборзі та Гельсінфорсі, Владивостоці, Томську та окупованому росіянами Трапезунді, серед моряків Чорноморського та Балтійського флотів. Та найбільше їх було на Південно-Західному фронті та у Київському військовому окрузі.

Українські військові організації навесні 1917 р. вимагали від командування цілковито українізувати ті військові частини, де українці складали більшість. Так хотілося українцеві вдягнути нарешті синьо-жовту повʼязку, відкрито читати Кобзаря, розмовляти своєю рідною мовою і не бути за це покараним.

Мітинг вояків-українців російської армії. Чернівці, травень 1917 р.

А що українські політики? Більшість політиків демонструвала спочатку цілковиту байдужість до ідеї створення національних збройних сил.

Українські соціалістичні партії, що мали найбільший вплив у Центральній Раді в 1917 р., тривалий час негативно ставились до ідеї створення регулярної армії взагалі, розглядаючи її як "знаряддя сили" в руках "правлячих класів".

Голова Генерального Секретаріату, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії Володимир Винниченко навіть застерігав українську громадськість перед "загрозою" культу збройної сили й українського імперіалізму.

У статті "Український мілітаризм" навесні 1917 року він писав: "Не "своєї армії" нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба орґанізувати, а: - всіх українців салдатів освідомити, згуртувати, орґанізувати; — українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу…".

На початку травня 1917 р. група політиків, які трималися інших поглядів на організацію української армії, за допомогою патріотично налаштованих офіцерів київської залоги ініціювала створення 1-го Українського імені гетьмана Богдана Хмельницького полку.

Українська військова частина в центрі Києва. Кінець 1917 р.

А 18 – 21 травня у Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому було створено керівний орган українського військового руху – Український військовий генеральний комітет (УВГК). Комітет невдовзі очолив один з чільних діячів Української соціал-демократичної робітничої партії, відомий публіцист Симон Петлюра.

22 травня УВГК звернувся до російської влади з клопотанням дозволити українізацію військових частин.

Спершу це звернення залишилося без відповіді, але невдовзі російський Тимчасовий уряд висловив принципову згоду на українізацію трьох армійських корпусів на Південно-Західному фронті.

Кількість призначених для українізації дивізій упродовж літа 1917 р. постійно змінювалось. Число з'єднань, які на папері підлягали українізації, ніколи не співпадало з реальною кількістю дивізій, які отримували українські поповнення.

До листопада 1917 р. у більш-менш повному обсязі українізувався лише 34-й армійський корпус на Південно-Західному фронті на чолі із майбутнім гетьманом Павлом Скоропадським. Всі інші з'єднання вдалося українізувати лише частково.

Штаб Гайдамацького кошу Слобідської України. В центрі – Симон Петлюра. Початок 1918 р.

Водночас, відбувалося створення власне національних частин. Слідом за полком імені Богдана Хмельницького, в Києві була здійснена спроба створити полк імені Павла Полуботка.

В Одесі з добровольців було створено Український партизанський загін, який отримав назву гайдамацького батальйону Запорізького козацтва (батальйон замість відправки на фронт залишився в Одесі й невдовзі був розгорнутий в бригаду).

Деякі запасні полки в різних містах України українізувалися явочним порядком, виділивши зі свого складу всіх неукраїнців. Крім того, на селі виникали добровольчі загони Вільного козацтва; в таких великих промислових центрах, як Київ й Катеринослав, вільно-козацькі сотні створювалися з українських робітників.

Українська Центральна Рада не визнала більшовицький переворот і 20 листопада 1917 р. оголосила про створення Української Народної Республіки.

Призначений генеральним секретарем військових справ УНР Симон Петлюра розгорнув активну діяльність зі створення національних збройних сил.

Перші накази Симона Петлюри були спрямовані на відновлення в українських частинах військової дисципліни й скасування виборності командного складу. В армії запроваджувалася національна військова термінологія: рота стала називатись сотнею, батальйон – курінем, корпус – кошем тощо.

Група офіцерів полку імені Богдана Хмельницького розробила стройовий статут для української армії. На початку грудня 1917 р. був створений український Генеральний штаб на чолі з генералом Борисом Бобровським.

Почалося формування українських частин в різних регіонах України (наприклад, на Херсонщині й Катеринославщині розгорталися одразу три українські дивізії).

Національні частини київської залоги були зведені в 1-шу і 2-гу Сердюцькі дивізії, а 34-й корпус генерала Павла Скоропадського перейменовано на 1-й Український.

Але творцям української армії довелося зіштовхнутися з труднощами, породженими революційною анархією.

В деяких українських частинах занепад військової дисципліни швидко став звичайним і повсякденним явищем. Вояки нерідко відмовлялися виходити на стройові заняття чи визнавати дисциплінарну владу командирів.

Не менш важливою проблемою була й гостра нестача командних кадрів. Розпад російської армії примусив багатьох її офіцерів шукати можливість перейти на українську військову службу.

Переважна їх більшість фактично ніколи не мала нічого спільного з національним рухом; далеко не всі навіть розмовляли українською мовою.

Працівник українського Генштабу капітан Микола Удовиченко згадував: "Елемент, окрім молоді, загалом був не ідейний з боку національного; з більшовиками і то не всі хотіли битися, не кажучи вже про те, що "самостійна" Україна для багатьох була жупелом".

Коли в середині грудня 1917 р. більшовицька Рада народних комісарів оголосила себе у стані війни з Центральною Радою, в розпорядженні українського уряду налічувалося близько 90 тисяч вояків.

Наприкінці грудня 1917 р. найбільш "революційні" з`єднання Південно-Західного фронту рушили на Київ, однак корпус генерала Павла Скоропадського успішно стримував ці війська.

Але водночас, червоногвардійські загони з Росії зайняли Харків й розпочали просування вглиб Катеринославщини.

Практично ніде червоні не зустрічали серйозного опору – українські частини діяли нескоординовано, а інколи під впливом більшовицької агітації взагалі відмовлялися битися з противником.

Викликані з фронту українізовані частини виявились неспроможними вести бойові дії. Вояки регулярних частин здебільшого прагнули лише якомога швидше дістатись додому.

Кількість надійних бійців, здатних битися з більшовиками за національну справу, виявилась не вельми значною.

У розпал війни з більшовиками Центральна Рада зробила спробу перейти до принципу добровольчого формування війська.

Це було логічно виправданим кроком, якщо уряд УНР хотів отримати в своє розпорядження менш чисельну, але більш боєздатну військову силу.

Але при цьому Центральна Рада оголосила про реорганізацію регулярної армії в міліційні формування. Це нівелювало значення військової реформи й відштовхнуло від підтримки уряду УНР багатьох професійних військових.

Опір більшовицькому наступові чинили переважно лише нечисленні добровольці.

Нечисленні українські частини, які намагались зупинити просування червоних, поступово відступали до Києва. Ядро цих сил складали організований Симоном Петлюрою Гайдамацький кіш Слобідської України і підрозділи створеного з галичан куреня Січових стрільців.

У столиці між тим було неспокійно.

29 січня 1918 р. в Києві спалахнув організований більшовиками збройний виступ проти української влади. До заколотників приєднались деякі частини 2-ї Сердюцької дивізії.

Повстання вдалося придушити лише за допомогою військових сил Симона Петлюри.

А у цей час під Крутами розгорталась відома усім українцям трагедія.

Бій під Крутами. Художник – Леонід Перфецький

Радянські загони насідали й розпочали штурм Києва. В ніч на 9 лютого Центральна Рада і уряд УНР під охороною виснажених вуличними боями українських частин залишили столицю і відступили на Волинь. Київ зайняли червоні.

У ході відступу рештки українських частин були реорганізовані й зведені в Запорізький загін під командою генерала Костянтина Прісовського.

Разом з Гайдамацьким кошем Слобідської України і курінем Січових стрільців під командою Євгена Коновальця, військові сили Центральної Ради налічували трохи більше як 1,5 тис. вояків.

Невдовзі після підписання Центральними державами і УНР мирної угоди в Бресті (9 лютого 1918 р.), до України вирушив австро-німецький військовий контингент, що мав допомогти українському урядові очистити країну від більшовиків.

Це кардинально змінило ситуацію на українсько-більшовицькому фронті. Війська Центральної Ради перейшли в наступ, не дочікуючись підходу новоспечених союзників.

1 березня, після запеклого бою, українські частини зайняли Київ.

Бійці Гайдамацького кошу Слобідської України після визволення Києва від більшовиків. Березень 1918 р.

Після визволення столиці, українські збройні сили були реорганізовані. Поповнений добровольцями Запорізький загін розгорнуто в дивізію. Командиром був призначений генерал Олександр Натіїв.

Запорожці продовжили операції проти радянських загонів уже на Лівобережній Україні, де наступали також німецькі дивізії. Австро-німецькі війська зайняли частину Правобережжя й Південь України.

Українські частини рухались в авангарді наступу, часто діючи без підтримки німецьких союзників.

Командир Запорізької дивізії армії УНР Олександр Натіїв на параді німецьких військових частин у Харкові. Квітень 1918 р.

До кінця квітня 1918 р. німецькі війська й частини Запорізької дивізії вийшли до кордону з Областю Війська Донського.

Однак невдачею закінчилась спроба українських військ зайняти Крим, який формально не належав до УНР.

Після ультимативної вимоги німецького командування призначена для операцій на півострові українська група П. Болбочана була змушена залишити Крим і перейти в район Мелітополя.

Навесні 1918 р. військове міністерство УНР докладало значних зусиль для створення української армії.

Січові стрільці. Березень 1918 р.

На початку березня 1918 р. було заново створено Генеральний штаб, який очолив підполковник Олександр Сливинський. Головний штаб, що займався кадровими питаннями, очолив генерал Олександр Осецький.

Товариш військового міністра УНР генерал Олександр Греков згадував:

"Здоровий будівничий настрій захопив усіх і справа йшла з кожним днем виразно наперед. Вже можна було почати організацію кадрів 8-ми територіяльних корпусів в усіх колишніх губерніях і кадру окремої дивізії для Таврії...

По повітах відбувалась підготовка першого набору. Всі центральні апарати міністерства були зорганізовані. Почали працювати військові школи. Переведено було реєстрацію всього військового майна, що залишилося від колишніх російських армій".

Але Німеччина не могла допустити створення в Україні збройних сил, здатних за першої ж нагоди повернути зброю проти Центральних держав.

У середині квітня 1918 р. начальник Генштабу підполковник Олександр Сливинський був викликаний в штаб командувача німецькими військами в Україні для пояснень в справі формування української армії. "У короткому часі після того, незважаючи на наші доводи й протести, формування корпусів, яке вже почалося, було нам категорично заборонене," – згадував генерал Олександр Греков.

29 – 30 квітня 1918 р. за підтримки німців у Києві відбувся державний переворот. Центральна Рада була розігнана і до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.

В ході перевороту німці роззброїли полк Січових стрільців, а також дивізію синьожупанників, сформовану в німецьких таборах з українців-військовополонених російської армії.

Синьожупанники. Початок 1918 р.

Професійний військовий і генерал російської царської армії, Павло Скоропадський розумів важливість формування в Україні боєздатних збройних сил.

Але Німеччина не бажала допустити створення повноцінної української армії.

Тому в період гетьманського правління збройні сили Української Держави існували в дуже зменшеному вигляді: частини територіальних корпусів складалися в основному з офіцерських кадрів.

Лише кілька військових з`єднань, що залишилися від часів Центральної Ради (Запорізька дивізія) або ж служили особистою охороною гетьмана, були цілковито укомплектовані особовим складом.

Утім, Павлу Скоропадському таки вдалося сформувати низку нових військових зʼєднань.

Влітку 1918 р. була створена Окрема Сердюцька дивізія. Вояцький контингент для служби в дивізії набирався з синів заможних селян – це мало гарантувати стійкість сердюків до більшовицької пропаганди.

В Бердичеві формувався Окремий Чорноморський кіш, а в Могилеві – Окремий загін Низових запорізьких козаків.

Вступ українських військ в Бахмут. Квітень 1918 р.

В серпні 1918 р. в армії Української Держави було відроджено військове формування Січових стрільців.

Австро-Угорщина передала Україні сформовану з військовополонених-українців 1-шу козацько-стрілецьку дивізію, яка отримала за кольором уніформи назву Сірої.

Офіцерський склад армії Української Держави комплектувався переважно кадровими офіцерами колишньої російської армії.

Гетьман П. Скоропадський оглядає спорядження українського вояка. 1918 р.

Чимало з них, якщо не більшість, не співчували українському відродженню й скептично ставились до перспективи існування незалежної української держави.

Вже під час Протигетьманського повстання більшість кадрових офіцерів залишили лави українських збройних сил, перейшовши на службу до військових формувань російських білогвардійців.

Згідно офіційної статистики, під час гетьманського правління в Україні налічувалось більш як 300 тис. здатних до військової служби чоловіків.

Перший рекрутський набір було заплановано гетьманським урядом на 15 листопада 1918 р., другий – на 1 березня 1919 р. Уряд розраховував отримати в результаті першого набору 85 тис. новобранців, а в результаті другого – ще 79 тис.

Але питання про те, чи дозволить Німеччина здійснити мобілізацію, тривалий час залишалось відкритим.

Це примусило гетьмана Павла Скоропадського здійснити у вересні 1918 р. спеціальну поїздку до Німеччини.

П. Скоропадський зустрівся з кайзером Вільгельмом ІІ, а також начальником німецького Генерального штабу Паулем Гінденбургом та його першим генерал-квартирмейстром Еріхом Людендорфом.

Військовий міністр Української Держави генерал Олександр Рогоза

У розмові з представниками верховного німецького командування гетьман підкреслив необхідність для України мати повноцінну армію. В мемуарах Павло Скоропадський оціцнив результат зустрічі як цілком успішний: "...Що стосується української постійної армії, вони розуміли, що я маю рацію і що в тих умовах, в яких ми тепер знаходимося, нічого серйозного створити до весни не могли. Вони обіцяли цілковиту підтримку".

Утім, події листопада 1918 р. перекреслили не лише ці плани, але й саме існування режиму Павла Скоропадського.

Директорія проголосила повстання проти гетьманського режиму. Головним отаманом (верховним головнокомандувачем) республіканських військ став Симон Петлюра.

Протигетьманське повстання вже на початку підтримала частина збройних сил: загін Січових стрільців, Запорізька дивізія, Чорноморський кіш, Сіра дивізія, 2-й Подільський корпус.

Сердюцька дивізія також невдовзі частково перейшла на бік повсталих.

Фактично, єдиними захисниками гетьманського режима виявились сформовані з російських офіцерів у Києві добровольчі дружини.

18 листопада Січові стрільці в бою біля станції Мотовилівка завдали поразки офіцерській дружині полковника Леоніда Святополка-Мирського.

За кілька днів Київ було оточено військами Директорії, а гетьманська адміністрація в країні була знищена.

Вже 14 грудня республіканські частини, подолавши слабкий опір гетьманських формувань, увійшли до Києва. Павло Скоропадський зрікся влади і був змушений рятуватися втечею.

У Директорії не було повноцінних збройних сил.

Чисельність військ УНР під час повстання проти гетьмана досягала 100 тис. чоловік – але це були переважно повстанські формування.

Одразу після перемоги над гетьманським режимом значна частина повстанських загонів розійшлася по домівках.

Підривала боєздатність української армії й "отаманщина". Колишні повстанські загони відмовлялись підкорятися наказам командування.

Боєздатними з'єднаннями в армії УНР на цей час залишались лише корпус Січових стрільців отамана Євгена Коновальця, Запорізький корпус полковника Петра Болбочана та Сіра дивізія отамана Михайла Палія.

Січові стрільці – найбоєздатніші війська Директорії УНР наприкінці 1918 – на початку 1919 рр.

Між тим, українська держава як ніколи потребувала міцної армії: Наприкінці 1918 р. знову почалася війна з Радянською Росією. Крім того, довелося захищати Волинь від збройної агресії з боку відродженої у листопаді 1918 р. польської держави.

Стримати наступ радянських військ республіканському командуванню не вдалося.

Команда бронепотягу "Стрілець". Початок 1919 р.

Командувач Лівобережного фронту армії УНР полковник Петро Болбочан не спромігся організувати оборону проти радянських військ. Ворог успішно просувався вглиб Лівобережжя.

На бік червоних військових зʼєднань перейшли отамани Григорʼєв, Зелений, Хименко. До кінця січня 1919 р. вся Лівобережна Україна була зайнята радянськими військами.

Навіть для захисту столиці в Директорії не виявилось надійних військ. 5 лютого 1919 р. радянські частини майже без бою увійшли в Київ.

Оскільки Головний отаман Симон Петлюра не був військовим, в структурі військового командування в середині лютого 1919 р. створювалась посада Наказного отамана військ УНР, який і мав здійснювати безпосереднє керівництво армією.

Спершу на цю посаду був призначений генерал Олександр Греков. Однак він посварився з Головним отаманом. І новим Наказним отаманом став генерал Олександр Осецький.

Начальником штабу армії був отаман Андрій Мельник, що служив раніше у військових формуваннях Січових стрільців, а згодом стане одним із лідерів націоналістичного руху.

Підрозділ Січових стрільців. Проскурів, березень 1919 р.

На початку березня 1919 р. армія УНР налічувала більш як 30 тис. багнетів.

У цей час українському командуванню вдалося силами корпусу Січових стрільців і військ Північної групи здійснити успішний контрнаступ проти червоних на Правобережній Україні.

В ході запеклих боїв були звільнені Коростень, Житомир, Умань, Христинівка.

Радянське командування відповіло контратакою проти військ Східного фронту армії УНР на Поділлі.

Захопивши 20 березня вузлову залізничну станцію Жмеринку, червоні відрізали південне угрупування українських військ (Запорізький корпус, Південно-Східна група, війська Східного фронту) від основних сил армії УНР.

Спроби Січових стрільців захопити Бердичів не мали успіху. Знекровлені важкими боями, українські війська почали відступ.

До кінця весни 1919 р. радянські частини зайняли більшу частину Правобережної України.

Старшини Запорізького корпусу армії УНР. Початок 1919 р.

Ціною значних зусиль оточені на півдні війська УНР спромоглись через Галичину дістатись Волині, де приєдналась до основних сил армії.

Важким ударом для армії УНР у травні 1919 р. стало захоплення польськими військами Луцька, де знаходились склади військового майна.

Ще одного удару армія зазнала 19 травня. Частина вояків 19-ї дивізії перейшли на бік червоних, а за кілька днів більшовики зайняли Рівне.

Північна група була фактично розгромлена, уряд і державний апарат евакуювалися до Тернополя, а армія УНР відступила до району Дубне – Броди.

Симон Петлюра зробив спробу реорганізувати армію. Усі військові зʼєднання в армії УНР були зведені в групи й дивізії зі стрункою організаційною структурою.

Створено Головну державну інспектуру, що мала здійснювати боротьбу з отаманщиною і нагляд за політичною благонадійністю командного складу.

На початку червня 1919 р. армія УНР перейшла в наступ проти радянських військ на Поділлі. Головним натхненником цієї військової операції став помічник начальника штабу армії УНР полковник Василь Тютюнник.

Реконструкція розпізнавальних стягів армії УНР

Спочатку наступ розгортався успішно і армія УНР завдала червоним низку важких поразок. Але невдовзі червоним вдалося стягнути підкріплення і притиснути армію УНР до Дністра.

Становище було практично безнадійним, коли 16 – 18 липня на допомогу армії УНР прийшла 50-тисячна Галицька армія, витіснена з Галичини польськими військами.

Галицькі частини негайно включились у бойові дії проти червоних. 2 серпня розпочався загальний наступ сил армії УНР й Галицької армії проти Червоної армії на Правобережній Україні.

11 серпня для координації дій обох армій було створено Штаб Головного отамана, на чолі з генералом Миколою Юнаківим.

Уже наступного дня було віддано наказ про загальний наступ на Київ. На цей час обʼєднані сили армії УНР й Галицької армії налічували близько 28 тис. багнетів і 2 тис. шабель.

В ході наступу українські війська очистили від червоних більшу частину Правобережної України. 30 серпня було здобуто Київ.

Але скористатись плодами цієї перемоги українським військам не довелося – 31 серпня з лівого берегу Дніпра до Києва увійшли частини білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії.

На цей час білі вже зайняли Лівобережжя й просувались вглиб Причорномор`я.

Запорізька Січ – одна з найбільш екзотичних військових одиниць армії УНР. Травень 1919 р.

Оскільки війська білих також билися проти більшовиків, українське командування спершу заборонило своїм частинам вступати в бій з білими.

Та оскільки їх головнокомандувач генерал А. Денікін був затятим противником української держави, вже в середині вересня 1919 р. між обома сторонами розпочалися бойові дії.

Галицьке командування спершу негативно поставилось до війни проти денікінців. Та після певних вагань Євген Петрушевич дав згоду на використання галицьких частин в операціях проти білих.

Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич і представники вищого командування Галицької армії. Бердичів, серпень 1919 р.

Упродовж жовтня 1919 р. на Поділлі відбувалися жорстокі бої українських військ з білими. Спочатку армії УНР вдалося досягнути певних успіхів і навіть створити загрозу оточення супротивника.

Однак білогвардійці прорвали фронт в районі Гайсина, перехопили ініціативу й завдали поразки українським військам.

На початку листопада 1919 р. українські частини були змушені перейти до відступу, а галицьке командування розпочало сепаратні переговори з білими про перехід Галицької армії на бік денікнців.

Командувач групи Січових стрільців Євген Коновалець разом з представниками штабу 11-ї дивізії армії УНР. Жовтень 1919 р.

В українській історіографії поразку у війні з білими прийнято пояснювати нестачею зброї й боєприпасів, а також епідемією тифу, що охопила війська УНР восени 1919 р.

Але не меншою мірою вплинули на результат війни дії багатьох офіцерів колишньої російської армії, які служили в армії УНР й не бажали воювати з білогвардійцями.

Багато представників вищого командування Армії УНР були переконані – білі от-от переможуть, червоні згинуть. Тому вони досить масово переходили до Денікіна.

Перехід Галицької армії на бік білих фактично означав ліквідацію регулярного українського фронту. Упродовж короткого часу білі зайняли Поділля.

Знекровлені частини армії УНР на початку грудня 1919 р. зосередились в районі Любара на Волині, оточені звідусіль білогвардійськими, радянськими і польськими військами.

"Трикутник смерті". Художник – Леонід Перфецький

У спогадах ветеранів армії УНР цей регіон отримав назву "трикутника смерті". Добив армію заколот отамана Волоха. Він захопив державну скарбницю та раптово "почервонів". Але не від сорому, а від кольору прапора своїх нових друзів.

Армія УНР вже не могла продовжувати війну регулярним фронтом.

Атака української кінноти. Художник – Леонід Перфецький

На початку грудня на державній нараді УНР було прийнято рішення про перехід до партизанських форм боротьби.

Командувачем армії був призначений генерал Михайло Омелянович-Павленко. Голова Директорії й Головний отаман військ УНР С. Петлюра виїхав до Варшави.

6 грудня армія УНР, що налічувала на цей час лише 2 тис. багнетів і шабель, рушила в партизанський похід на зайняті білими українські землі.

Цей рейд отримав в історії назву Першого Зимового походу. Коли наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. білогвардійці почали загальний відступ і радянські війська відновили просування вглиб України, армія УНР не могла їм завадити.

Старшини й козаки конвою командувача армії УНР, під час Першого Зимового походу. 1920 р.

Наприкінці квітня 1920 р. уряди УНР й Польщі підписали угоду, за якою українська сторона визнавала анексію поляками Галичини й Західної Волині.

Польща у відповідь визнавала незалежність УНР і зобов`язалась надати Директорії військову допомогу проти Радянської Росії.

25 квітня 1920 р. польські війська розпочали наступ проти радянських військ в Україні й Білорусі. У складі польських армій наступали українські 3-тя Залізна й 6-та стрілецька дивізії, сформовані у польських таборах з полонених старшин і вояків армії УНР.

Начальник Штабу Головного отамана генерал Микола Юнаків разом зі своїми співробітниками, 1919 р.

6 травня 1920 р. армія УНР з'єдналася на Поділлі з українською дивізією полковника О. Удовиченка, що перебувала у складі польської армії. Це й стало завершенням Зимового походу.

Армія УНР одразу ж зайняла бойову ділянку на правому крилі польського фронту. 7 травня польські частини й українська 6-та стрілецька дивізія полковника Марка Безручка вступили до Києва.

Військове керівництво УНР розраховувало, що зайняття Правобережжя дозволить здійснити мобілізацію й створити 200-тисячну армію.

Із галичан, які бажали боротися проти більшовиків, невдовзі була сформована окрема дивізія в складі армії УНР.

Начальник 6-ї стрілецької дивізії армії УНР Марко Безручко разом з членами свого штабу. Художник – Леонід Перфецький

Але в червні 1920 р. червоні прорвали фронт. Поляки відступали. Армія УНР теж була змушена з боями відійти до Галичини.

Саме на галицькій землі армії УНР довелося вести кровопролитні бої з червоними в другій половині літа 1920 р.

Окремою сторінкою в історії цієї кампанії стали операції української 6-ї стрілецької дивізії. 29 – 31 серпня дивізія відстояла містечко Замостя проти радянської армії. Козаки Марка Безручка допомогли врятувати Польщу від "червоного потопу".

Після розгрому радянських армій під Варшавою польські війська знову перейшли до наступу. В другій половині вересня 1920 р. армія УНР зайняла східну частину Поділля й невдовзі вийшла на лінію Літин – Бар – Шаргород – Могилів-Подільський.

Але наступ довелося припинити на вимогу польського командування, яке саме в цей час уклало з більшовиками перемир`я. 18 жовтня перемирʼя вступило в силу. Радянсько-польська війна фактично завершилась. Сусідам українців залишилось тільки укласти між собою мирний договір та поділити між собою українські землі.

Армія УНР займала всього лише кілька повітів Подільської губернії. Тому й не могла забезпечити себе матеріальними й людськими ресурсами.

Була здійснена мобілізація. Українська армія зросла до більш як 40 тис. офіцерів і вояків. Але малося лише 9 тис. багнетів і 3,2 тис. шабель.

У штабі армії УНР планували атакувати червоних 11 листопада, наступного дня після завершення дії польсько-радянського перемирʼя.

Головний отаман військ УНР Симон Петлюра й командарм Михайло Омелянович-Павленко разом з представниками вищого командного складу армії УНР. 1920 р.

Але в ніч на 10 листопада червона кіннота несподіваним ударом прорвала фронт групи генерала Олександра Удовиченка.

Водночас радянські дивізії атакували армію УНР на всій протяжності фронту. 15 листопада командування армії УНР прийняло рішення відступати на терен зайнятої польськими військами Західної України.

Подальші бойові дії вже були спрямовані на те, аби виграти час і забезпечити організовану евакуацію.

21 листопада 1920 р., під ворожим обстрілом, останні українські частини перейшли річку Збруч й опинились в Галичині, де були інтерновані польською владою.

Деякі українські частини відступили в ході боїв до Румунії, де також були інтерновані.

"До останнього набою". Художник – Леонід Перфецький

Незважаючи на страшну поразку, чимало старшин і вояків армії УНР вважали, що боротьба з більшовиками не завершена.

Сподівались на зміну міжнародної ситуації, відновлення бойових дій між Польщею й Радянською Росією, селянське повстання в Україні проти радянської влади тощо.

За наказом С. Петлюри, у січні 1921 р. було створено спеціальний Повстансько-Партизанський штаб на чолі з генералом Юрком Тютюнником. Штаб займався підготовкою повстання в Україні.

Згідно домовленості з польською владою, частини армії УНР мали зі зброєю в руках виступити до України, щоб взяти участь в загальному повстанні проти комуністичного режиму.

Але підготовка до походу затягувалася.

Лише в жовтні – листопаді 1921 р. очолені Юрієм Тютюнником малочислені частини, під назвою "Української повстанчої армії" (близько 1,5 тис. бійців), вирушили в рейд, який отримав назву Другого Зимового походу.

Розділені на три групи, ці сили мали перейти вглиб України і зʼєднатись з повстанськими загонами.

Але очолена генералом Андрієм Гулим-Гуленком група не змогла перейти кордон. Двом іншим це вдалося, але вони були край погано забезпечені зброєю й одягом.

Так, у Волинській групі УПА більша частина бійців не мала теплого одягу, лише половина мала рушниці.

17 листопада в бою поблизу Коростеня Волинська група була розгромлена червоною кіннотою.

Генерал Ю. Тютюнник у сумʼятті бою зумів врятуватись, але значна частина його бійців загинули або ж потрапили до полону.

360 полонених українських старшин і вояків були розстріляні більшовиками поблизу села Базар.

Другий Зимовий похід став останньою сторінкою в історії бойової діяльності армії УНР.

Головний отаман військ УНР Симон Петлюра під час візиту до табору інтернованих українських вояків. Початок 1921 р.

Чимало старшин і вояків армії УНР на початку 1920-х рр. залишили табори для інтернованих і оселились в країнах Європи й Америки. Деякі повернулись на батьківщину, повіривши оголошеній радянським урядом амністії.

Згідно офіційних даних військового міністерства УНР, в січні 1923 р. в лавах інтернованої української армії залишились лише 2,6 тис. старшин і 4,1 тис. вояків.

Влітку 1924 р. за рішенням польського уряду табори для інтернованих були розформовані.

Старшини й вояки Армії УНР отримали статус політичних емігрантів.

Їм залишили частину таборових приміщень в Каліші, де була створена Українська збірна станиця, що проіснувала до кінця 1930-х рр.

Подальша доля тих, хто в 1917 – 1921 рр. бився під жовто-блакитним прапором проти ворогів самостійної України, склалася по-різному.

В еміграції значна частина колишніх вояків і старшин українських військових формувань займали активну громадську позицію, об`єднуючись в різні організації й товариства.

Коли в 1939 р. спалахнула Друга Світова війна, чимало з ветеранів армії УНР включились в боротьбу за відновлення незалежності України.

Лічені одиниці з числа вояків Армії УНР дожили до проголошення незалежності у 1991 році.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.