Оновлена вітчизна повстане з наших трупів - родина Черняхівських

Ми йшли пішки. Несли на плечах вату, бинти, медикаменти. Ночі ми проводили під відкритим небом в лісах, на кладовищах, три рази ми переходили різні фронти, але все-таки дійшли цілими і неушкодженими до армії Петлюри, щоб виконувати свій обов’язок

Звістка про зречення Миколою ІІ престолу застала Людмилу Михайлівну на засіданні Товариства допомоги жертвам війни. Розмову про біжучі справи перервав дзвінок. Телефонував економ українського клубу "Родина". Він прохав голову клубу, тобто Людмилу Михайлівну, терміново прибути, адже у них зібралася велика група молоді, за їхніми словами сталося неймовірне – почалася революція.

"В Українському Клубі, що містився тоді на розі Великої Волод[имирської] вул[иці], проти Золотої Брами, зустріли голову і приб[улих] з ним вже на порозі економ клубу і черговий старшина Віктор Дмитрієвич Петрушевський, розстріляний большовиками в Травні 1919 р.

На той час всі верхні хати клюбу були зайняті українським лазаретом, сам клюб містився лише в 4-ох нижніх хатах. Хати Клубу мали незвичайний вигляд: не вважаючи на піздню пору в велику залю входили і виходили группи молоді, всі були схвильовані, говорили голосно, чулось фразу, що сталось щось надзвичайне. "В чім справа"?

Петрушевський пояснив, що одержано неймовірну, але певну, звістку з залізодорожніх кол і запросив всіх в маленький кабінет клубу. Виявилося, що та звістка то був перший приказ по залізницях підписаний Керенським.

Вражіння цієї звістки було надзвичайне. Ще не відомо було остаточно, що сталось, але враз почувся хід кроків історії і важкий удар годинника епохи. Ту-ж хвилину присутніми вирішено було скликати на завтра зібрання представників всіх українських організацій і всіх українських громадян. Це був перший наказ нового життя України…" – писала у спогадах про перші хвилини Української революції Людмила Старицька-Черняхівська.

Революція надихала. Збори, мітинги, перша українська демонстрація, засідання Української Центральної Ради – здавалося, роботи - непочатий край.

Фрагмент інтер’єру кабінету Людмили Старицької-Черняхівської у Музеї видатних діячів української культури

"Та в радісний настрій врізувалась одна турбота: не розбитись, не розточитись на партії, не витрачати сил та енергії на партійну боротьбу – виступати всім як один, злютованім в одно дуже тіло. Це була турбота всього старшого громадянства. Особливо клопотався тим Євгеній Харлампович Чикаленко.

Постановлено було скласти спільну раду, до якої війшли-б представники всіх українських партій. Зерном цієї ради стала рада ТУПа (Товариства українських поступовців – авт.), до неї мали прилучитися другі.

Але не вважаючи на найщиріше бажання членів туповської Ради не вносити жодного розбрату в велику національну справу – непорозуміння почалися відразу.

На перші-ж збори прибув Д[митро] В[олодимирович] А[нтонович], привів з собою двох чи трьох робітників і зазначив, що вони прибули яко представники 12 с[оціал]-д[емократичних] робітницьких організацій, а через те їм належить відповідна кількість голосів в майбутній раді.

Це справило сумне враження, особливо на мене. Звичайно всі добре знали, що та заява – брехня, що не те що 12 с[оціал]-д[емократичних] робітничих організацій не було на той час в Київі, але чи була їх хоч одна?

І з такої брехні починалась велика справа?! Не краще була справа й з молоддю. Хоч було їм дадено бажану кількість голосів, але дивно – молодь ставилась до старшого громадянства з якимсь роздратованням.

Чи може обранці були невідповідні, чи це буяв вже той революційний запал, що  вважав потрібним повалити все старе, не розглядаючи його навіть добре не добачаючи й в старому корінь нового…".

Людмилу Михайлівну обрано до складу Центральної Ради, а згодом і до Малої Ради. А ще ж Товариство українських поступовців, яке перетворили у Союз українських автономістів-федералістів. Трохи згодом, це уже була ціла партія - Українська партія соціалістів-федералістів.

Та найкраще працювалось Людмилі Михайлівні у Театральному відділі при Генеральному секретаріаті (згодом Міністерстві освіти). Їй це подобалось, вона у цьому розумілась.

Лист театрального відділу Міністерства освіти УНР про приміщення для культурно-просвітного кінематографу. З фондів ЦДАВО

У цьому відділі склався сімейний підряд Старицьких. З 1 вересня 1917 року його очолила рідна сестра Людмили, акторка і режисерка Марія. А їх брат Юрій мав очолити кінематографічну секцію – він володів чи не єдиною на той час у Києві відеокамерою.

Та у Юрія щось не склалось. До роботи він не приступив. І його заміняла Людмила.

Людмила активно взялась за організацію театральних шкіл, режисерських курсів, аматорських театрів. Навіть підготувала проект студії для постановки психологічних вистав.

Демону російської революції Леніну приписують фразу "з усіх мистецтв найважливішим є кіно". В українському випадку кінематографом опікувалась Людмила Михайлівна.

Кінофільми справді захопили українське суспільство. У Києві діяло чимало кінотеатрів.

Газетна реклама київських кінотеатрів

Утім, іноземні фільми часто були низької якості. А російські були засобом русифікації українців.

Тож Людмила Михайлівна взялась до роботи. Зі своїми співробітниками вирішили, що будуть створювати державні кінематографічні лабораторії. У цих лабораторіях мали українізувати та випускати власне українські фільми просвітницького характеру. Перше, що спадало на думку – треба зняти фільми про видатних історичних персонажів.

Такі картини планували демонструвати в державних столичних кінотеатрах та здійснювати прокати у регіонах.

Невдовзі секція розпочала роботу по створенню власного кіноательє у Києві. Започаткували зйомки найважливіших подій державного українського життя – камера зафіксувала чимало моментів Української революції.

Планували також відкрити власну кінематографічну прокатну контору, один державний кінотеатр у Києві і один мандрівний, що міг би працювати на провінції.

Людмила Миихайлівна написала законопроект "Про монополізацію фільмів, виданих фабриками поза межами України". За ним, всі стрічки, які завозили на територію держави, планували передавати до кінематографічної секції.

Працівники цієї секції на спецраді мали фільми переглянути і при позитивних оцінках - розповсюджувати. На перегляди запрошували би власників кінотеатрів. А ті, замовляли би фільми, що їм сподобались.

Оголошення про набір на режисерсько-інструкторські курси, організовані театральним відділом Міністерства освіти УНР

Авторка вважала, що більшість іноземних стрічок, які потрапляють на українські терени, не відповідають головним завданням кінематографу, а саме – його просвітницькій та виховній місії.

Від навали неякісних фільмів мала рятувати монополізація. За словами самої Людмили Михайлівни, це давало "можливість Міністерствові Народної Освіти мати моральний контроль над змістом фільмів, що демонструються по кінотеатрам".

З продажу картин кінематографічний відділ мав отримувати 20 відсотків прибутку.

Наступного, 1919, року Людмила Михайлівна підготувала ще один законопроект - про українські написи на кінематографічних фільмах в Українській Народній Республіці. Проект було схвалено міністром освіти УНР Іваном Огієнком 24 січня та переданий на розгляд уряду.

Утім, прийшли більшовики. Уряду довелось виїхати з Києва. ініціативи Людмили Михайлівни потонули у вирі бурхливих подій…

***

Ще з 1890-х рр. поруч з Людмилою Михайлівною завжди знаходився її чоловік, Олександр Григорович Черняхівський, лікар за фахом, з 1918 р. професор один з найвідоміших вчених-гістологів свого часу.

Як і дружина, він входив до Товариства українських поступовців, пізніше до Української партії соціалістів-федералістів.

Поки Людмила Михайлівна на державній службі займалась театрами та кіно, Олександр Григорович віддавався медицині. Ще часів створення у Києві Наукового товариства він читав публічні лекції, перекладав фахову літературу, займався виданням наукового збірника.

Під час Першої світової війни діяльність секції завмерла – більшість її членів пішли в армію лікувати поранених та хворих.

Олександр Черняхівський. 1915 р.

Усе змінилось з початком революції. Молоді лікарі хотіли щось робити для України. Вони були готові жертвувати свої особистим часом, коштами, іноді родинами.

Олександр Григорович створює перше в Україні „Товариство лікарів-українців". Згодом його перетворять на Спілку українських лікарів.

Спочатку товариство почало проводити наукові зібрання, організовувати з’їзди медиків, видавали власний часопис. Набувши досвіду громадської роботи відважились на власних амбулаторій.

Коли у Києві відкрився Український народний університет, саме ці медики на чолі із Олександром Григоровичем створили практично з нуля медичний факультет.

***

Поки подружжя Черняхівських опікувалось державними справами, підростала їхня єдина донька Вероніка – "вродлива й пещена одиначка Рона", як про неї написала дослідниця української літератури Ярина Цимбал.

Вероніка Черняхівська. 1916 р.

У 1918 році вона мала закінчувати гімназію та вступати до вишу. Останній рік навчання дався їй ой як нелегко. Підліткові емоції вирували та виплескувались на сторінки її щоденника. Стресу додавала нова школа та нові вчителі.

Щойно відкрита ІІ українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства, куди перейшла Вероніка у 8 клас, ще толком не мала свого приміщення, кілька разів переїжджала з будівлі у будівлю, тулилась у приймах.

Заклад справив на дівчину надзвичайне враження:

„З кожним днем я люблю нашу гімназію все більше і більше і забуваю свою стару. Ця гімназія дає мені багато: мені весело, приємно, хочеться навіть вчитись, чого давно вже не було. Не знаю чому, з хлопцями я далеко швидше знайомлюсь, ніж з дівчатами.

З більшою половиною я в дуже добрих відносинах, в той час, як з дівчатами далека, і це так завше. Я – ж звичайно, не закохана ні в Ігоря, ні в Гусяницького, але я їх дуже люблю, "прив’язалась" до ніх. Мене цікавить Домбровський, що він за людина?" – 6 жовтня 1917 р. занотовувала вона до щоденника.

Тоді дівчина була переконана – її життя складеться якнайкраще. Вона з величезним захопленням студіювала французьку, англійську та німецьку мови, багато читала, брала уроки музики.

Вероніка любила музику, театр, кіно, відвідувала концерти та вечірки, що відбувалися в українському клубі на Володимирській.

В юну Вероніку закохувались численні шанувальники, одними з найпалкіших були однокласники – Ігор Лоський та Володимир Дзундза. І хоч з Ігорем Лоським їх справді поєднувала дуже близька дружба, яка переростала в закоханість, найпотаємніші думки юної красуні належали офіцеру Костянтину Велігорському.

Однокласник Вероніки Ігор Лоський

Щоправда в реальному житті вони зустрічалися небагато. Востаннє – 22 грудня 1917 р. Він у складі російських частин виїхав на фронт. За кілька днів від Костянтина прийшов перший і останній лист, який Вероніка не раз перечитувала, цитувала в щоденнику і зберігала все життя…

Сподівання на щасливе майбутнє виявилися марними. 1918 рік приніс лише горе і розпач...

На початку січня в 7 та 8 класах ІІ гімназії було припинено навчання – давалась взнаки російська агресія проти УНР. Хлопці добровільно вступили до студентської сотні та вирушили на зустріч більшовицьким військам.

Невдовзі відбулася пам’ятний для нашої історії бій під Крутами. У числі загиблих опинилося й два однокласники Вероніки – Павло Кольченко та Микола Ганкевич. У полон до червоних потрапив Ігор Лоський.

Самій же Вероніці довелося пережити багато тривожних годин в Києві. Розчарована і налякана вона занотовувала до щоденника 1 березня 1918 р.:

"Каятися, каятися і просити у милосердного Господа захисту і сили пережити це все. От рік революції. Чи могла я думати от тоді, коли на уроці казала Лізі "Как хорошо, какое счастье..."

Щоб за один рік так все загинуло... [Революція] дала гарні хвилини в перші місяці весни, ну а потім... <…>.

А хіба можливо забути все пережите од 16 січня до 16-го лютого?! Нехай хто завгідно приходить, аби тільки не було бомбардіровок. Я не можу допустити думки, що прийдеться знову лізти в страшний льох і слухати, як розриваються снаряди. Вічний страх, голод, нудьга. <…>

Тепер я навіть втратила віру в те, що зі мною не може статись нічого поганого. Дуже можливо, що цей віхорь зіб’є і ростопче нас всіх, і мене. І безмежно жаль життя, навіть такого поганого, як тепер".

19 березня 1918 року відбулося урочисте перепоховання загиблих під Крутами на Аскольдовій могилі. Кінокамера зафіксувала ці сумні хвилини.

Кадр із кінофільму "Похорон крутянців"

Вероніка, яка разом з родиною була там присутня, залишила про це запис у щоденнику.

"Вчора поховали нещасних загиблих, між ними і Володю (Шульгіна – Авт.).

Було невимовно гарно дивитись з Аскольдової могили, широкий прозорий Дніпро, рожеві хмари, дерева з бруньками і дивно, що в такий чудовий вечір їх молодих, такіх близьких і знайомих спускають в сиру землю.

А потім коли зійшов місяць і з синього неба залив залив сяйвом білі хрести і могили – було гарно, занадто гарно, як на малюнку. І всі пішли, навіть мати Володі і його жінка, а ті, бідні, лишились. Двадцять вісім гробів під настланою землею. Грали похоронний марш, торжественно співали "Заповіт" і "Вічну память".

Мама Вероніки, Людмила Михайлівна під час церемонії виголосила одну з найвідоміших промов – "Пам’яті Юнаків-героїв, замордованих під Крутами".

На церемонії вручення атестатів Вероніку Черняхівську було названо одною з кращих учениць.

Фото випуску 8 класу ІІ української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. 1918 р.

Але свято виявилось сумним, 2 червня вона писала у щоденнику:

"Ось я і скінчила гімназію, одержала атестат і золоту медаль. Багато віншувань, подарунків і навіть компліментів, але мені чогось невимовно сумно, - чому не знаю. Нема Марусі, нема Кокі, а я була певна, що він приїде сьогодні.

Був і пан …, і помішник … казав про мене "що такої гарної ніколи не бачив" і акт був гарний, але це все мене не радує, промови всі ніби падали в якійсь порожній простір і внутрішньої радості, задоволення у мене абсолютно нема.

Дорога в "широкий світ" не тягне і не обіцяє нічого доброго. Гімназія – це великий етап в житті, і коли почуваєш, що вже ніколи до нього не вернешся, робиться сумно: ніби знов щось надривається. І наших хлопців вже не буду бачити, роз’їдуться. Ігор був сумний…".

А вже 6 червня, перебуваючи у середмісті Києва, Вероніка стала свідком вибухів військових складів на Звіринці.

6 червня 1918 року у Києві на військових складах стався вибух. Родина Черняхівських була свідком цього

Того дня вона занотувала:

"Сьогодні знов прийшлось пережити ужасні хвилини – взрив порохового складу. Можливо, що взірвуть Лису гору, і ми всі загинемо, може це останній мій мент. Умерти не так страшно, як чекать, чекать ціх ужасних вибухів. Нещасний Звіринець – скільки жертв, скільки горя! Людина робиться якимсь комком нервів, котрі корчаться од кожного прикосновенія. Невже не буде кінця!".

Катастрофа забрала життя ще одного з її однокласників – Петра Лопуховича:

"Яке дивне, жорстоке, але разом з тим милосердне життя. Чи кому-небудь могла прийти в голову думка два дні тому назад, що Петрусь Лопухович умре так швидко, так неждано! І все цей проклятий вибух!

Снаряд розрізав на дві половини… Нема і тижня як танцював, пив на вечірці, а тепер труп в Александрівській лічниці. Безсмислена жорстокість!

Не то, щоб я його любила, чи він дуже розумний, щасливий, а просто людина з котрою вчора просто балакав, жартував, раптом зникає кудись. І на його місці могла-б бути і я, Ігорь, Кока. Що угодно, хто угодно, тільки не вони. Аби це був Ігорь, у мене серце-б розривалось од болю, про Коку і не кажу…".

Олександр Мурашко. Портрет Вероніки Черняхівської. 1918 р. Картон, пастель, олівець.

У серпні Вероніка дізналася, що її коханий Кока - Костянтин Велігорський, загинув ще в січні:

"Коли це приходить Шура і бабуся питає: що з братом? -- тут він каже таким спокійним сумним голосом „убит 17 января". Спочатку слова ніби впали в порожнє місто і не почула я їх, зовсім не розуміла і дивилась на сосни, а в голові вертілось „убит".

Потім пішла в свою хату, лягла на ліжко і не плакала, було якесь холодне недоуменіє, здавалось що це тільки мої власні турботи – пусті слова, за якими не може ховатись ніякого змісту, факту..."

Утім, попереду на всю родину Черняхівських чекали нові випробування.

***

Прихід більшовиків у лютому 1919 р. роз’єднав родину Черняхівських. Олександр Григорович виїхав з Києва разом з Міністерством охорони здоров’я. Кілька місяців вони переїздили з місця на місце, врешті решт зупинилися в Кам’янці.

Його дружина та донька залишалися в столиці, нічого не знаючи про долю Олександра Григоровича. Жилося в окупованому більшовиками місті не легко.

Знайома Людмили Михайлівни, Наталія Полонська-Василенко так описувала повсякденне життя:

"Київ, велике, багате, культурне місто – наче завмер. Жах опанував його, охопив усі клітини життя. В кожній дільниці міста діяла своя Чека, виносила свої вироки й розстрілювала.

Більшовики намагалися перегорнути все життя, і навіть годинник показував на три з половиною години більше, ніж сонце, і гарячим літнім вечором, коли сонце стояло високо на небі, мешканці Києва в панічному страху бігали вулицями, щоб "поліційна" година – 10 год. вечора – не застала їх на вулиці.

А то там, то тут, із дворів Чека – з Епархіальної школи на Єлисаветинській, із двора будинку гетьмана на Інститутській, із дворів затишних будинків на Садовій, чутно було постріли – йшов розстріл "буржуїв"…".

Більшовики у Маріїнському парку. 1919 рік

Заходили представники влади для "бесіди" й до оселі Черняхівських.

23 квітня 1919 р. Вероніка Черняхівська записала до щоденника: "…Вчора погасло електричество, я принесла в столову свічку, прийшов комісар і довго сидів. Вечір при свічках… Боляче згадувати…".

В окупованому більшовиками Києві Людмила Михайлівна розпочала роботу над драмою "Право на життя", яку присвятила темі бою під Крутами. Адже письменниця намагалась чимало зробити для увічнення пам’яті крутян.

Саме Старицька-Черняхівська одна з перших поставила питання про вшанування загиблих під Крутами у різних видах мистецтва. Вона неодноразово наголошувала, що мають бути написані художні твори, які зберегли б і донесли до людей величність їхнього подвигу.

Опікувалась вона й організацією заходів в клубі "Родина", метою яких було зібрання коштів для встановлення пам’ятника полеглим.

Як очільниця кінематографічної секції, Людмила Михайлівна організувала фільмування перепоховання загиблих на Аскольдовій могилі (відзнятий матеріал, на жаль, і досі не вдалося відшукати дослідникам).

Власну драму, "Право на життя", літераторка закінчила наприкінці року, перебуваючи далеко за межами Києва. Тривалий час текст твору вважався втраченим, втім один екземпляр зберігся у архіві письменниці, що зараз є частиною фондової збірки Музею видатних діячів української культури.

 

***

Тривожні години Людмилі та Вероніці Черняхівським довелось пережити наприкінці літа 1919 р.

У плані-чернетці спогадів "Життя" Людмила Михайлівна так описала останні дні свого перебування в Києві:

"Паніка в місті. Біжу додому. На вулицях нікого. Один старець співає: "Ще не вмерла Україна". Кидаю гроші. Темна хата. Наші знову в облозі. Перестр[ілка]. Затихає.

Ми сидимо з Роною, тісно притулившися одна до одної. Не спимо цілу ніч. І чуємо як котиться з Києва Петл[юрівське] військо. Ранок – звістка Пет[люрівці] покинули Київ. Стихійний ісход людей з Київа. Клопоти".

"Духовний заповіт" Людмили Старицької-Черняхівської. Кінець 1920-х рр.

Розуміючи, що ситуація на краще не зміниться, а тому прийшов час залишити місто і йти на пошуки Олександра Черняхівського. Його місце перебування залишалось для них невідомим.

Як свідчила Вероніка, "взявши за спину торбинки", вони разом з іншими членами Товариства допомоги жертвам війни (беззміною очільницею якого продовжувала лишатись Старицька-Черняхівська) пішки вирушили в Козятин.

В промові, виголошеній під час зборів представників Червоного Хреста європейських країн, що відбулися в листопаді 1919 р. у Варшаві, діячка так розповідала про цей шлях:

"…Ми йшли пішки. Несли на плечах вату, бинти, медикаменти. Було страшенно жарко, наш вантаж був страшенно важким, ми ні в чому не могли бути впевнені, тому що вся наша країна була охоплена боротьбою, скрізь йшли бої.

Ночі ми проводили під відкритим небом в лісах, на кладовищах, три рази ми переходили різні фронти, але все-таки дійшли цілими і неушкодженими до армії Петлюри, щоб виконувати свій обов’язок…".

Голову родини знайшли аж у Кам’янці-Подільському, де він працював при Міністерстві охорони здоров’я УНР. Невдовзі місце в канцелярії Директорії УНР отримала і Вероніка, її обов’язком було перекладати закордонні газети.

Людмила Михайлівна офіційної посади не мала, але брала активну участь у роботі "Союзу Українок", що був створений у Кам’янець-Подільському.

Метою Союзу була допомога пораненим воякам УНР, а також культурно-освітня праця в шпиталях. З ініціативи Союзу був ухвалений закон про забезпечення дітей, батьки яких загинули в боротьбі за визволення УНР.

Активну участь у Союзі українок та інших доброчинних осередках брала давня подруга родини – Софія Русова.

Через два місяця після прибуття Людмили Михайлівни до Кам’янця Червоним Хрестом було створено комісію, яка мала вивчити становище полонених українців (та галичан) у польських концентраційних таборах.

У цих, ще австрійських казармах у 1919 році поляки організували табір для полонених вояків Української Галицької Армії. Фото 1927-1929 рр.

Головою комісії призначили Софію Русову, скарбником – Олександра Черняхівського, до складу увійшли Людмила Старицька-Черняхівська та ще двоє галичан.

Чутки про складні умови в таборах давно ширилися серед громадянства. Комісія мала їх перевірити та звернутися до польської влади, громадянства і домогтися покращення умов для ув’язнених.

Виїхали вони в кінці жовтня 1919 р., їхали через Тарнополь до Варшави. По дорозі місію було затримано, а одного з її учасників заарештовано (згодом він помер у тарнопольській в’язниці).

Після цього комісія виїхала до Варшави, де Людмила Михайлівна виступила зі зверненням до польського Червоного Хреста, щоб він посприяв у організації огляду та допомоги полоненим. Але справа затягувалась.

Тому комісія вдалася й до інших дій: у пресі було надруковано ряд статей з питання умов утримання українців, встановлено зв’язки з жіночими доброчинними організаціями.

А найголовніше – скликали збори представників всіх Червоних Хрестів, що були на той час у Варшаві: англійського, американського, французького, і перед ними розповіли про стан речей.

Наслідком активних дій стало не лише висловлене співчуття, а й реальна допомога у вигляді продуктів, одягу, ліків та інших речей, які надали європейські організації українцям.

А головне, Польський Червоний Хрест нарешті надав затверджений план поїздки: місія мала відвідати Варшавський, Краківський, Познанський, Львівський концентраційні табори, а також їм було дозволено допомагати полоненим одягом, їжею та грошима.

Щоправда, деякі табори, як-от в Бересті, опинились поза планом.

В грудні 1919 р. представники доброчинної місії прибули до Перемишля. Тут Черняхівські зустрілися з своїм давнім другом та соратником – Євгеном Чикаленком.

Навесні 1920-го року вся родина Черняхівських повернулась до Києва. Оселились вони разом з родиною молодшої сестри Людмили Михайлівни, Оксани Стешенко по вулиці Гершуні, 31.

Людмила Старицька-Черняхівська, Вероніка Черняхівська, Олександр Черняхівський. 1925 р.

Також з ними проживала мати письменниці, Софія Віталіївна. Дещо пізніше до них переїхала і Марія Старицька.

Цей вибір – повернення до Києва – для родини письменниці став фатальним, майже всі нащадки Михайла Старицького були знищені в лещатах тоталітарної машини.

Слова з духовного заповіту Людмили Старицької-Черняхівської стали пророчими як для її родини, так і для більшості представників української інтелігенції тих часів: "Оновленна вітчизна повстане з наших трупів".

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.