Як позбутися "разрухи в головах"?

П’ятий пункт уявної програми декомунізації я сформулював би так: роздержавлення людини. Бо ж хіба комунізм не насаджував культу колективу, уніфікації людей, зневаги до маленького людського "Я"? Про це написано чимало антиутопій. Роздержавлення людини — це забезпечення прав громадян, створення умов для максимальної реалізації особистості.

Фото: Hansi Krauss / Reuters

25 жовтня в Києві свою книгу представила Ініціативна група "Першого грудня", об'єднання українських інтелектуалів та моральних авторитетів. Групу створили у двадцяту річницю референдуму, який підтвердив Акт проголошення незалежності України, для того, щоб домогтися встановлення в країні нових правил. 

Авторами книги "Слово про свободу та відповідальність" є 17 осіб, що належать чи належали до групи: В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, Володимир Горбулін, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Всеволод Речицький, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків.

На сторінках видання Гузар міркує, що таке бути українцем, Брюховецький називає покоління, яке змінить країну, Захаров пояснює співвідношення між правом і справедливістю, Маринович осмислює спадщину минулого, Зісельс пише про шлях до свободи, а Панченко про роздержавлення людини, Сверстюк дає напрямні громадянському суспільству, а Горбулін прогнозує розвиток України, Гаврилишин пропонує декларацію обов’язків людини.  

"Історична правда" публікує один із таких текстів доктора філологічних наук, професора Володимира Панченка, члена Ініціативної групи з 2015 року. 

-------------

Досвід доведення будь-якої доброї справи до цілковитого абсурду в нас, звичайно, великий. Ось і з декомунізацією почалося щось веселе: шампанське "Советское" перейменували на "Советовское", газету "Комсомольская правда в Украине" на "КП в Украине" — і все, ніхто тепер не причепиться до виробників вина й газетярів, вони "декомунізувалися".

Дєдушка Ленін прокоментував би це так: "…формально все правильно, а по существу издевательство!" І мав би рацію.

Але я все-таки не про казуси. А про те, що насправді декомунізація зовсім не зводиться до перейменувань. І в цьому легко переконатися, ідучи "від протилежного": а що ж воно таке комунізація?

 До книги "Слово про свободу та відповідальність. Ініціативна група "Першого грудня" у документах і текстах" увійшли програмні документи та ключові тексти учасників, які охоплюють широке коло тем духовного поступу держави, її морального й політичного розвитку

Абсолютно чітку відповідь на це питання дає "Маніфест Комуністичної партії" Карла Маркса і Фрідріха Енгельса (1848): "…комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності".

І хоч автори й уточнювали, що вони мають на увазі не всяку власність, а лише буржуазну, докорінно це справи не змінює. Почуття власника в громадян СРСР винищувалося, як виноградники в часи Горбачова й Лігачова (не забули?).

Тепер його треба повертати. Це перший і найголовніший пункт, коли йдеться про процеси декомунізації. Адже що більше в країні людей із почуттям власника, то дужчий середній клас. А сильний середній клас є не тільки важливим чинником зростання економіки, а й гарантом свободи в суспільстві (одне з підтверджень — Майдан).

Другий момент: сподівання комуністів, що єдиним справедливим розподільником у країні стане держава, призвело до масового поширення психології патерналізму. Патерналізм — частина нашого радянського спадку, неодмінна риса совка. Альтернативою такому спадкові є ініціативність громадян, їхня відповідальність за себе, родину, країну.

Третє випливає з другого: декомунізація передбачає розвиток громадянського суспільства, його інститутів. Це фундамент демократії, системи свобод; це запобіжник проти тоталітаризму, зокрема в його комуністичній версії.

Четверте: декомунізація немислима без розвиненої правосвідомості громадян, зміцнення правових засад функціонування держави, забезпечення рівності всіх перед законом. Кожний прожитий нами день показує, у якому жахливому болоті правового нігілізму ми застрягли.

Дійшло до того, що органи, які мали б бути правоохоронними, стали частиною величезного корупційного механізму!

А все починалося з ігнорування правової держави як такої: правова держава, казали більшовики, то буржуазний інститут. У нас буде нова, соціалістична законність! А соціалістична законність виявилася повним беззаконням.

П’ятий пункт уявної програми декомунізації я сформулював би так: роздержавлення людини. Бо ж хіба комунізм не насаджував культу колективу, уніфікації людей, зневаги до маленького людського "Я"? Про це написано чимало антиутопій.

Зрештою, недарма ж і Василь Симоненко в часи "відлиги" допитувався у "маленької людини", пристрасно наголошуючи на неповторності кожного "Я":

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Отож, роздержавлення людини — це забезпечення прав громадян, створення умов для максимальної реалізації особистості.

Шосте: у наших обставинах, із нашою драматичною історією декомунізація неминуче означає і дерусифікацію. Адже більшовизм (комунізм) насправді був лише версією "русского міра".

Імперія, яку створювали Ленін і Сталін, хоч і була червоною, проте все одно залишалася Російською імперією (недарма в усьому світі СРСР називали просто "Росією").

І, нарешті, пункт сьомий. У ньому має йтися про деміфологізацію українського минулого. Річ у тім, що над нами все ще витає тінь "Короткого курсу історії ВКП(б)".

Принаймні живемо ми в оточенні символів і знаків, запозичених із нього. Ось ці рядки, наприклад, я пишу в будинку, що стоїть на вулиці 50-річчя Жовтня. А це одна з центральних магістралей міста Кіровограда [14 липня 2016 року місто перейменували на Кропивницький ІП]!

Назви, як відомо, не є "чистою" топонімікою. Назвами "мітять" територію, адже мають символічне навантаження. Назвіть Кіровоград "Єлисаветградом" — і на карті "русского міра" з’явиться ще одна точка: ну ось, скажуть нам, хай живе "Новоросія"!

Упорядкування власної історичної пам’яті (яка є основою української ідентичності, оскільки саме в її глибинах криється відповідь на запитання "Хто ми? Чиїх батьків?"), поширення історичних знань, вільних від рецидивів комуністичної пропаганди/міфології, — річ корисна й дуже-дуже бажана. Адже відомо, з чого починаються всі біди: з "разрухи в головах".

Уперше стаття з’явилася на шпальтах журналу "Український тиждень" 21 січня 2016 року.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.