Директорія: хто, чому, як?

Назва. Назву Директорія, за твердженням одного з активних діячів з підготовки антигетьманського повстання і учасника наради, на якій було сформовано Директорію УНР, Микити Шаповала, нібито утворено за прикладом чи аналогією п’ятиособового революційного уряду Французької республіки у кінці 18 століття.

Цю версію розвинув Матвій Стахів у своїй праці "Україна в добі Директорії", її "напівавтоматично" повторювали й інші історики, як в діаспорі, так і в Україні.

Проте, зв’язувати Директорію УНР і французьку Директорію, хронологічно віддалених одна від одної на півтора століття, не можна, адже були значно ближчі приклади і аналогії.

Найближчий приклад революційного державного органу управління з назвою Директорія, це Директорія кримськотатарського народу, яку утворив установчий з’їзд кримських татар (Курултай) 13 (26) грудня 1917 року у складі п’яти осіб на чолі з Номаном Челебіджиханом.

Проіснувала до кінця січня 1918 року, фактично ліквідована після окупації Криму російськими більшовицькими військами.

Одна з перших відозв Директорії УНР. 20 листопада 1918 року

Прикладом для української Директорії могли послужити і тогочасні російські зразки. Це в першу чергу п’ятиособова петербурзька Директорія (Рада п'яти), що існувала в період урядової кризи Тимчасового уряду Росії у вересні-жовтні 1917 року. Голова - Олександр Керенський, до складу входив також міністр закордонних справ Михайло Терещенко.

Росія дала ще два тогочасних приклади Директорії. Так, у вересні 1918 року утворено Уфимську Директорію, або "Врємєнноє всєроссійскоє правітельство", що мало діяти до скликання "Всеросійского учрєдітєльного собранія". Самоліквідувалась у листопаді 1918 року.

Була ще Директорія або "Врємєнноє сібірскоє правітельство" на чолі з Петром Дербером, що контролювала Сибір і Далекий Схід, вона існувала у проміжку від липня по листопад 1918 року.

В добу Української революції 1917-1921 років на українських теренах, правда дещо пізніше, існувала ще одна Директорія - Директорія Підкарпатської Русі на чолі з Григорієм Жатковичем. Це був тимчасовий дорадчий орган з п’яти осіб при військовій чехословацькій адміністрації Підкарпатської Русі. Заснована 12 жовтня 1919 року і діяла до 19 лютого 1920 року.

Місце. Обрання української Директорії відбулося таємно. Місцем проведення наради став будинок Міністерства шляхів на бульварі Шевченка, 34 (тоді - Бібіковський бульвар). Будинок перед тим належав родині Терещенків.

Тут провів своє дитинство уже згадуваний вище міністр закордонних справ Тимчасового уряду Росії Михайло Терещенко, до речі, член російської Директорії (Ради п’яти).

За Центральної Ради будинок передано під Генеральний секретаріат шляхів УНР (згодом Міністерство шляхів), довший час в будинку в кількох кімнатах мешкали і міністри.

Будинок, у якому створено Директорію (Київ, бульвар Шевченка, 34)

Вибір місця для наради має пояснення. В міністерстві начальником департаменту працював майбутній член Директорії Андрій Макаренко (одночасно голова Спілки залізничників). Він мав свій кабінет у будинку міністерства і зрозуміло, що мав вільний доступ до приміщення.

У складі міністерства шляхів з червня 1918 року формувався корпус залізничної охорони під командуванням генерала Олександра Осецького, який при підготовці повстання приєднався до змовників. Необхідно також згадати і чиновника міністерства зі спеціальних доручень О. Стокоза і його особливе значення.

Генерал Олександр Осецький, який очолив штаб республіканських військ

Дата. День проведення наради, на якій була створена Директорія у різних джерелах дещо різниться. Так, Володимир Винниченко у "Відродженні нації" і газета "Україна" у редакційній статті вказує 13 листопада, Ростислав Лащенко у своїх спогадах  – 14 листопада, а Микита Шаповал – 15 листопада.

Найпростіші підрахунки вказують на те, що вибори Директорії відбулися саме ввечері 13 листопада, а не пізніше. Коли б вони пройшли 14 чи 15, то обов’язково згадувалася б гетьманська федеративна грамота від 14 листопада, та призначення нового складу уряду на чолі з Сергієм Гербелем, який мав виразно проросійський характер, а цього немає.

14 листопада члена Директорії Федора Швеця ввечері бачили на київському вокзалі, він виїхав потягом до Білої Церкви.

Треба врахувати, що в уряді Сергія Гербеля портфель міністра шляхів замість Бориса Бутенка отримав Еміль Ландсберг, а 13 листопада "господарем" будинку все ще був Борис Бутенко, який, хоч і не належав до жодної республіканської партії, але займав виразно проукраїнську позицію.

Хто. Який статус мала нарада і хто був присутнім? Микита Шаповал в одному місці говорить, що зібралася "президія УНСоюзу, представники військових кол (власне — січових стрільців) і партій, які запропонували свої послуги" , в іншому – він пише, що вибрали Директорію на "засіданні Ради Українського Національного Союза".

Газета "Україна" у статті "Як була вибрана Директорія" говорить, що цю нараду "скликали В. Винниченко і М. Шаповал від імені Національного Союзу" у будинку Міністерства шляхів, де "зібрався гурток українських діячів, представників Українського Національного Союзу та українських партій", які і обрали Директорію. Мабуть визначення "від імені" буде найточнішим. Спробуємо установити хто ж був на нараді 13 листопада в приміщенні Міністерства шляхів.

Окремі автори у спогадах чи принагідно подають окремі прізвища учасників. Найкоротший список у Володимира Винниченка. Він згадав лише себе та Микиту Шаповала. Ростислав Лащенко наводить список з 10 осіб. 12 осіб подає Микита Шаповал і тільки він вказує прізвище полковника Євгена Коновальця. Найдовший же перелік з 14 осіб подано газетою "Україна".

Газета "Україна" з передовицею до першої річниці повстання Директорії

Статус нелегального таємного зібрання далекий від формального. Учасників наради ніхто не обирав. Частина з них належали до Президії УНСоюзу, але навряд чи партії або організації, які вони представляли, ухвалювали легітимне рішення про участь у цій нараді і делегували право обирати Директорію.

Власне Президія УНСоюзу складалася з 28 осіб, а в нараді взяло участь 14 осіб (можливо, що список не повний). Якщо врахувати, що частина учасників не були членами Президії УНСоюзу, принаймні військовики, то ступінь правочинності залишається під сумнівом. Легітимність вибору Директорії може трактуватися лише у площині революційної доцільності.

Чи були на цій нараді Євген Коновалець та Симон Петлюра. Полк Січових стрільців Євгена Коновальця на той час був головною збройною силою, яка підтримала організаторів антигетьманського повстання. Полковник у праці "Причинки до історії Української революції" не згадує про свою участь у нараді по вибору Директорії.

Хоча подія була дуже важливою і його участь, на перший погляд, була б закономірною. Газета "Україна" також не називає Євгена Коновальця серед учасників наради. Лише Микита Шаповал вказує на присутність Євгена Коновальця на нараді.

Полковник Євген Коновалець

Дмитро Донцов (на нараді не був) пізніше писав, мовляв, він, після денної наради в УНСоюзі 13 листопада, почув від Євгена Коновльця, що той "виїздить нині до Білої Церкви". Це свідчить, що Євген Коновалець того дня був у Києві, але планував виїхати до Білої Церкви.

Враховуючи, що з Києва до Білої Церкви близько 70 кілометрів, цю відстань потяг залежно від зупинок на проміжних станціях та інших чинників, долав за 2-3 години.

За свідченнями Осипа Назарука 11 листопада він разом з Володимиром Шухевичем та Євгеном Коновальцем виїхали з Києва до Білої Церкви, тобто на ранок 12 Євген Коновалець був у Білій Церкві. Зрозуміло, що він міг знову виїхати до Києва і потрапити на вечірню нараду 13 листопада.

Встановлено, що у Києві він був 15 листопада, мав зустріч з Павлом Скоропадським та намагався його переконати відкликати "федеративну" грамоту. А "вечером виїхав я з Володимиром Винниченком (він перебраний, як залізничник) останнім потягом до Білої Церкви".

З сказаного не можна зробити висновок, що Євген Коновалець 13 листопада брав участь у нараді по створенню Директорії.

Окремо варто зупинитися на питанні, чому на нараді по створенню Директорії не було Симона Петлюри і де він був 13 листопада. Зі слів Володимира Винниченка "адресу того місця, де мали зібратися представники орґанізацій і війська для виборів Директорії", він особисто повідомив Симону Петлюрі. Але він на ній не був. Тому є пояснення.

Симон Петлюра (по центру)

Принципове питання про членство Симона Петлюри у Директорії, як свідчить Микита Шаповал, було вирішено ще раніше. Поїхати на свою руку з Києва в такий вирішальний день Симон Петлюра не міг, це було узгоджено з Володимиром Винниченком та Микитою Шаповалом.

На нараді, де обиралася Директорія, з конспіративних причин не повідомлялася причина відсутності Симона Петлюри. Свою роль у цій ситуації зіграла телеграма міністра внутрішніх справ Ігоря Кістяківського від 12 листопада про негайне затримання Симона Петлюри.

До того ж присутність у Білій Церкві Симона Петлюри була викликана ще й іншими обставинами. В розташування полку січових стрільців саме прибули галицькі посланці – Осип Назарук та Володимир Шухевич. Вони намагалися переконати стрільців негайно їхати на Галичину для оборони від польської "інвазії".

Коли б їм це вдалося, то антигетьманське повстання навряд чи могло відбутися (принаймні, у той час). Симон Петлюра, який користувався повагою і авторитетом у січовиків і був ніби їхнім "відпоручником" у складі Директорії, мав тримати там ситуацію під контролем.

Нарада. На 13 листопада ситуація в Києві набирала особливої гостроти. Зранку на засіданні гетьманського уряду розглядалося питання про дозвіл на проведення Національного Конгресу 17 листопада. Рада міністрів заборонила проведення цього опозиційного форуму.

Гетьман розумів, що після такого рішення "українські ліві партії негайно вдадуться до агресивних заходів", тому він вирішив "створити рішучіший кабінет" і, за його ж словами, зробив ставку на "більш підходящі для того військові сили, на які я вирішив спертися, на російський офіцерський склад і на свою Сердюцьку дивізію".

Цього ж 13 листопада "відбулося засідання повної президії Національного Союзу, якій доповіли про повстання. Всі згодилися, ніхто не перечив […] На восьму годину вечора призначене конспіративне засідання президії Національного Союзу з нашими представниками війська".

Підготовка до наради зводилася до того, що необхідно було знайти підходяще місце, де могло б зійтися два десятки осіб і їхній збір не викликав зайвої цікавості у гетьманських спецслужб та забезпечити певну охорону.

Найкращим визнано Міністерство шляхів, до якого, як зазначалося, мали вільний доступ кілька змовників. Нарада мала відбутися, як писала газета "Україна" "в атмосфері таємничости й конспіративности, так тихо і непомітно, що "ні людське око не видáло, ні людське ухо не чувáло"

На нараду збиралися по одному з різних частин міста. В середині листопада дні досить короткі - о 20 годині було вже темно. Біля будинку міністерства виставлено спостерігачів, "при світлі ліхтарів вони здавалися скоріше якимись чорними чоловіко-подібними фігурами, темно сірими тінями".

На випадок, коли б з’явилася поліція, передбачено було покинути будинок через запасний вихід, що вів у сусідній двір. До речі, будинок до нашого часу свого планування практично не змінив, цей прохід є й нині.

Швидше за все, існував список, за яким допускали в будинок, чи користувалися умовленим гаслом, бо ледве чи охоронці знали усіх учасників наради в обличчя. Ростислав Лащенко розповідав, що початок наради трохи затягувався, і він разом з Опанасом Андрієвським на запрошення О. Стокоза оглянули кабінет міністра.

"відчувалося, що цей кабінет вже не належав гетьманському міністрові, і що небавом в цей кабінет прийде інший господар".

Сама нарада проходила у кабінеті О. Стокоза, кімната мала порядковий номер 6. Як правило, згадуючи про О. Стокоза зазначають, що він був чиновником для особливих доручень при міністрі. У ті часи до функцій такого чиновника належало виконання специфічних завдань, часто це були таємні доручення.

Отож, О. Стокоз був особою наближеною до міністра шляхів Бориса Бутенка і втаємничений у багато справ, зрозуміло, що він користувався довірою міністра. Тут виникає питання, наскільки був проінформований Борис Бутенко у справі підготовки повстання? На жаль, на це питання поки що остаточної відповіді (документованої) немає.

Газета "Нова рада" про зустріч Євгена Коновальця з Павлом Скоропадським

"Останній прийшов Винниченко і сів як Голова Національного Союзу за "предсідательський" стіл, поруч з ним сіли Ф. Швець, П. Дідушок. М. Шаповал майже не сідав, він дуже нервував. Через кілька хвилин по тому В. Винниченко оголосив початок наради, і виступив з першою, короткою доповіддю закликавши "взятись за зброю".

Спочатку обговорили кількісний склад Директорії. Пропозицій розглянуто декілька. Обговорювалася і тричленна Директорія і п’ятичленна. Була пропозиція обрати Директорію у складі Президії УНСоюзу, тобто 28 осіб.

Внаслідок дискусії вирішили обрати Директорію з п’яти осіб. Але, з огляду на ситуацію, негайно обрати трьох членів і доручити їм підібрати ще двох осіб та кооптувати до складу Директорії.

По тому, Олександр Янко від УПСР та Селянської спілки, які він представляв, формально запропонував трьох кандидатів – Володимир Винниченко, Симон Петлюра та Микита Шаповал. Подібно твердить і Микита Шаповал: "Директорію було справді намічено в складі — Винниченко, Петлюра і я", але у перебігу наради ситуація змінилася …

На питання про згоду відсутнього Симона Петлюри, Андрій Макаренко "заявив, що говорив з ним про це спеціально і Петлюра згодився поставити свою кандидатуру". Згоду Симона Петлюри увійти до складу Директорії підтвердив також Володимир Винниченко. Заперечень не було і Андрій Макаренко запропонував голосувати без обговорення. Але тут раптом виступив Микита Шаповал і заявив про самовідвід.

Це було досить несподівано, бо до цього часу він був одним з найактивніших зі змовників і його кандидатура до складу Директорії ні у кого не викликала заперечень. Ось як він пояснював пізніше свою відмову: "я попросив слово і заявив, що я рішуче проти своєї кандидатури. Всі повернули до мене голови – чому? […] Я сказав, що не почуваю себе здібним до такої ролі, котра вимагає передовсім великого і постійного напруження волі" .

Микита Шаповал відмовився від членства в Директорії

Можна лише гадати, що Микита Шаповал згодом, коли повстання вдалося, страшенно шкодував про своє рішення відмовитися від членства в Директорії.

В "Схемі життєпису" Микита Шаповал у 1950-х роках пише дещо по-іншому про мотивацію свого рішення: "недовіряю а ні Петлюрі, а ні Винниченкові, як честолюбцям, нездібним поставити громадські справи вище свого "я". […] Мені було б дуже боляче, коли б мене запідозрив хтось в "кар’єризмові" (як виразові еґоїзму) і тому я відмовився від участі у Директорії з мотивацією, що я прийму всяке доручення, хоч би й солдатом" .

Андрій Макаренко, Володимир Винниченко і Олександр Янко все ж пробували переконати Микиту Шаповала не відмовлятися. Утім, він заявив: "моя присутність в Директорії зразу дасть їй марку більшовицької. Ви ж знаєте, що моя репутація з 1917 року і потім більшовицька […] Всі скажуть, що я більшовик, така-бо то за мною репутація. На Винниченка і Петлюру не скажуть. Вибирайте їм третього".

І одразу вніс кандидатуру однопартійця члена ЦК УПСР Олександра Янка. Янко також відмовився, посилаючись на аналогічну "репутацію більшовика".

Треба було рятувати ситуацію. Тоді звернулися до присутнього члена УПСР проректора Українського університету професора геології Федора Швеця, котрий представляв в УНСоюзі Селянську спілку. Він також спочатку відмовлявся, але врешті згодився: "Ну коли треба – то треба", -- рішучо сказав Швець, вдаривши кулаком по столу, наче підкреслюючи тим свою згоду" .

За партійною ознакою Володимир Винниченко і Симон Петлюра - представники УСДРП, Федір Швець -- УПСР та Селянської спілки. Одночасно кооптовано і безпартійного "залізничника", директора департаменту Міністерства шляхів Андрія Макаренка як відпоручника досить організованої і активної групи працівників і службовців українських залізниць.

Для політичної "різнобарвності" і за наполяганням присутнього голови УПСС Олександра Макаренка, до Директорії кооптовано представника партії соціалістів-самостійників Опанаса Андрієвського. Таким чином було сформовано склад Директорії і сталося це, за спогадами Ростислава Лащенка, "на початку одинадцятої" години вечора.

Директорію очолив Володимир Винниченко. Схоже на те, що це було очевидною справою, а тому ні у спогадах учасників ні в газеті "Україна", сам факт обрання голови Директорії не зафіксований.

Перший голова Директорії Володимир Винниченко. Кадр з кінохроніки 1918 р.

"Після обрання Директорії зібрання приступило до обговорення тих головних засадничих точок, які нова влада повинна була задекларувати". Федір Швець і Микита Шаповал пропонували, що Директорія після перемоги має у формі того чи іншого державного акту відновити Центральну Раду. Проти був Володимир Винниченко.

Його мотивація була такою – Центральна Рада вже відіграла свою роль, усім пам’яталися її помилки, особливо невдалий земельний закон, тому повертатися до такої форми правління недоцільно. Додавалося також прагнення Володимира Винниченка бути "першою" особою, а не "другою", як то було за Центральної Ради.

Загальна думка присутніх схилялася до того, що необхідно взяти за основу політики питання проведення Установчих Зборів, вибори до яких були проведені та була призначена дата скликання.

Майбутній юридично-правовий статус Директорії (крім загально-політичних означень) не обговорювався. Не визначили, як і кому вона передасть (чи не передасть) владу, чи взагалі має Директорія існувати далі, буде виконавчим органом чи матиме функції законодавчого.

Звертає на себе увагу те, що ніяких документів чи актів на нараді не розглядали і не ухвалили, так само не вівся протокол.

Нарада розпочалася із запізненням, десь о 20.30, а закінчилася по 22 годині. Після чого почали розходитися. Залишалися лише члени Директорії та військові, котрі мали обдумати наступні дії.

Підписи членів Директорії

Гетьманські спецслужби знали, що десь відбувається таємна нарада змовників. Але їм не вдалося довідатися точного місця проведення. Вони цілий вечір активно шукали учасників наради. Продовжили і наступного дня.

Стараннями державної варти був затриманий командир кінного дивізіону по охоронні Києва полковник Микола Аркас (учасник наради). Він сказав, що не зважаючи ні на що "повстання все одно спалахне". Чи дізналися гетьманці від Миколи Аркаса деталі невідомо. Швидше, що ні. Павло Скоропадський пише, мовляв, допит арештованого дозволив довідатися про "змову" і плани змовників "захопити мене і уряд, так би мовити, ненароком" .

Володимир Винниченко після створення Директорії залишився у Києві "для складення й випуску відозви від імені Директорії". Наступного ранку друкували наклад по частинах у різних місцях.

Про те, що частину накладу тиражували в міністерстві народного здоров’я на гектографі стало відомо державній варті. В міністерстві було зроблено обшук, але віддруковані листівки вдалося врятувати.

Члени Директорії та інші поспіхом виїздили до Білої Церкви, де з 12 листопада перебував Симон Петлюра. Тим часом члени Директорії переховувалися на конспіративних квартирах у Києві. Ростислав Лащенко вказує: "Всі члени вспіли в пору добре скритися (Винниченко на Маріїнсько-Благовіщенській вул., Швець і Андрієвський на приватних квартирах у знайомих, а Макаренко на Деміївці)".

Членам Директорії Федору Швецю і Опанасу Андрієвському вдалося поодинці непомітно виїхати з Києва і дістатися Білої Церкви.

Точно відомо, що Федір Швець виїхав з Києва поїздом Київ-Севастополь 14 листопада. Його бачив на київському вокзалі Володимир Кедровський, який також їхав разом з Федором Черником та іншими січовими стрільцями до Білої Церкви.

На пероні "стояв Ф. Швець закутавшись в якесь не то пальто волохате, не то кавказький сірак, і повернувшись до стіни, ніби там щось розглядав". Їхали вони у різних вагонах і вже у Білій Церкві разом діставалися до казарм січових стрільців.

Довше затримався у Києві Володимир Винниченко. До Білої Церкви він разом з Євгеном Коновальцем поїхав 15 листопада. Це підтверджується спогадами командира січових стрільців: "виїхав я з Володимиром Винниченком (він перебраний як залізничник) останнім потягом до Білої Церкви".

Для повного складу Директорії у Білій Церкві не вистачало лише Андрія Макаренка, який так і не зміг вибратися з Києва і "майже 1 ½ тижня скривався на Деміївці і тільки і часі переговорів штабу С. Петлюри з Німецькою Радою Вояцьких Депутатів у Києві переодягнений виїхав з німецьким відділом у Фастів".

Таким чином, 15 листопада у Білій Церкві зібралася Директорія (за винятком Андрія Макаренка), і звідси велося керівництво антигетьманським повстанням на першому його етапі.

Біла Церква. Поштівка. Початок ХХ століття

Фактично одночасно з відозвою Володимира Винниченка оприлюднено та поширено інший документ із закликом до повстання. Цей документ названо Універсалом, що мало вказувати на зв'язок з Українською Народною Республікою.

Універсал вийшов за підписом Головного отамана республіканських військ Симона Петлюри і начальника штабу генерала Олександра Осецького. У першому ж абзаці документу від імені Симона Петлюри сказано "З наказу Директоріату Української Народної Республіки стаю на чолі всього Українського війська як головний його отаман".

Микола Ковалевський, що прибув до казарм січових стрільців у Білій Церкві 14 листопада пізно увечері, застав там "Коновальця, що стомлений напівлежав на ліжку, спираючись ногами о підлогу, С. В. Петлюру, що стояв у військовому плащі (шинелі), обернувшись плечима до дверей, вздовж по кімнаті широкими, нервовими кроками ходив незнайомий мені чоловік [О.Назарук], з зав’язаним горлом і цвікером на носі. Вони обговорювали редакцію відозви проти гетьмана".

Отож, як згадує Осип Назарук, він взявся підготувати текст Універсалу із закликом підтримати Директорію: "Написавши відозву, пішов я з нею до старшинської столової, де вечеряли члени Директорії в товаристві кількох наших старшин. Я відчитав їм проект відозви й вони прийняли його. Петлюра дописав у ній уступ звернений проти гетьмана – і її таки зараз послано до друку […] повстання мало початися завтра".

Ось таким чином якісь дві години 13 листопада змінили перебіг української історії….