Панахида по Мазепі: чому гетьман Скоропадський чинив спротив

Улітку 1918 року в Києві відбулася подія, значення якої дещо несподівано було актуалізовано на початку осені 2018 р.

Як відомо, 11 жовтня 2018 р. у Стамбулі відбулося засідання Синоду Константинопольського патріархату, на якому було прийнято рішення надати Томос про автокефалію Української православної церкви.

У вересні цього ж року представник Вселенського Патріархату при Всесвітній раді церков у Женеві, доктор богослов᾿я архієпископ Тельміський Іов (Геча) в одному з інтерв᾿ю підтвердив, що анафема, яка була накладена церквою 1708 року на гетьмана Івана Мазепу, є недійсною.

Духовенство Вселенського патріархату її ніколи не визнавало, адже анафема була використана як засіб політично-ідеологічного знищення очільника Гетьманщини, який наважився відмовитися від протекції московської держави.

Вона була накладена на українського гетьмана не з віросповідних, богословських чи канонічних причин, а викликана суто політичними причинами й оголошена за безпосередньої участі московського царя.

На сьогодні і світські, і церковні історики та богослови переважно вже розібралися з усіма обставинами справи 300-річної давнини.

Навіть представники Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) погоджуються визнати абсурдність багатьох обставин цього акту, однак затягують процес офіційного прийняття рішення щодо скасування анафеми.

Натомість перші кроки на цьому шляху намагалися здійснити ще рівно 100 років тому – за часів Української держави Павла Скоропадського за цілком схожих обставин.

9 липня у квартирі директора Українського телеграфного агентства Дмитра Донцова задзвонив телефон. Дзвонив Гетьман. Хотів поговорити про зверення клубу "Батьківщина" до керівництва держави.

Дмитро Донцов, ідеолог українського інтегрального націоналізму, у 1918 році очолював Українське телеграфне агентство

Військово-патріотичний клуб "Батьківщина", заснований членами Української партії соціалістів-самостійників у 1918 році, звернувся до уряду з проханням встановити 10 липня, в день пам᾿яті гетьмана Мазепи, національне свято.

За задумом, це мав бути вихідний день, коли б урядові установи не працювали. Крім того, самостійники вимагали від членів уряду їхньої особистої присутності на панахиді.

Згодом, Донцов занотував: "гетьман казав мені, що готовий був зробити все, щоб спричинитися до цього обходу".

Перед тим Гетьман розмовляв із митрополитом Київським і Галицьким Антонієм. У розмові владика Антоній заявив, що "відправлення панахиди по Гетьману Мазепі не може бути допущено, позаяк над ним було проголошено церковне прокляття".

Митрополит Київський та Галицький Російської православної церкви Антоній (Храповицький)

З огляду на це, будь-який священик, який би взявся за відправлення такої панахиди, мав би підлягати церковному суду.

Водночас Антоній визнав, що прокляття, котре лежить на гетьмані Мазепі є несправедливим, тому він погоджується підписати телеграму до патріарха московського Тихона з проханням зняти його.

Зрозуміло, що така пропозиція була слушною, але вимагала часу. Отримати рішення від патріарха до дня проведення панахиди (10 липня) не виходило.

Того ж дня о 22 годині у "палаці пана гетьмана" по вулиці Інститутській, 40 розпочалося засідання Ради Міністрів. Присутніх було 19 чоловік. Головував Федір Лизогуб, секретарював В. Дітятин.

Палац Гетьмана

На порядку денному було шість різних питань, але першим розглядали позачергове повідомлення голови Ради Міністрів про панахиду по гетьману Мазепі.

Порадившись, члени гетьманського уряду прийняли доволі цікаве і певним чином компромісне рішення. Рада Міністрів одноголосно визнала, що "день пам᾿яті гетьмана Мазепи, національно-патріотична роля котрого в історії України уявляється дуже спірною, національним святом лічити (вважати – О.К.) не можна".

Відтак не має підстав оголошувати цей день вихідним. Водночас, аби не бути звинуваченими в утисках прав віруючих, члени уряду вирішили рекомендувати начальникам різних структур відпустити своїх співробітників на панахиду по Мазепі, якщо вони того побажають.

Єдиною умовою участі в молебні, мало бути повернення до виконання своїх службових обов᾿язків одразу по завершенні панахиди. Урядовці також заборонили організацію будь-якої маніфестації після молебна, щоб не було жодних порушень громадського порядку.

За цю постанову проголосувало 11 членів уряду. Проти висловилося лише двоє. До того ж, у протоколі засідання окремо було прописано, що членам Ради Міністрів не бажано бути присутніми на панахиді 10 липня.

Того ж дня відбувались чергові засідання Всеукраїнського церковного собору. Антоній повідомив учасників про надіслане звернення до патріарха Тихона щодо зняття анафеми з Івана Мазепи.

Утім, поки відповідного рішення патріарха немає, жоден священик не може відслужити панахиду по гетьману. Та вже наступного дня Антоній благословив єпископа Назарія на проведення церковних урочистостей на честь гетьмана Мазепи.

Газетне оголошення про панахиду по Мазепі

Панахида таки відбулася. Вдруге за часи революції по Мазепі правлять церковну службу всупереч накладеній анафемі. Влітку 1917 року таку панахиду відправили на фронті, в Богданівському полку, у селі Росохуватець на Галичині.

Ще за годину до початку заходів на Софійській площі збирались люди – з національними прапорами, портретами Івана Мазепи, у національному одязі.

За порядком слідкувала міліція: "Гурток українців побачив, що на гарцуючому старшому міліціонерові – московська кокарда, почав кричати, аби він негайно ж зняв її. Окремі голоси кричать: з московськими кокардами геть в Москву!"

"Між жовто-блакитними прапорами, один прапор з чорними смужковими написами: "Вічна памʼять борцям, загинувшим за волю України" - яскраво відріжняється від решти прапорів. Громадяни, дивлючись на цей жалобний прапор, хрестяться і де хто плаче"

Панахиду відправляли на вулиці – у храмі не вистачило б місця.

Спочатку промовляє священик Макарій Крамаренко: "Щастя України і її незалежність ще не збудовані і багато ще прийдеться нам, брати, боротись за це! Будьмо ж вірними синами своєї матері України!".

Після промови розпочалась панахида. Її відслужив єпископ Назарій у супроводі Національного хору Кирила Стеценка.

Організатори заявили, що на урочистостях побувало десять тисяч киян.

Далі відбувся мітинг. Промовляли капелан Антоній Матеюк та учасник бою під Крутами Валентин Отамановський.

Газета "Киевская мысль" так описала панахиду: "Вчера, 10 іюля (27 июня), в годовщину полтавского боя, в Софийском соборе было отслужено заупокойное богослужение.

В ограду собора прибыло около 2000 украинцев с портретами гетмана Ивана Мазепы и с национальными украинскими флагами.

По окончании заупокойной литургии духовенство вышло в ограду собора и здесь, под открытым небом пред главными воротами, преосвященным Назарием была отслужена торжественная панахида по гетмане Мазепе и по всем павшим в полтавском бою.

Во время богослужения двумя украинскими священниками были произнесены речи, посвященные деятельности Мазепы. Хором и присутствующими была пропета "вечная память". Затем был пропет украинский гимн".

А Донцов у своєму щоденнику написав:

"Наша мазепинська маніфестація удалася добре. В Соборі і на майдані Софійськім була маса народу. Панахиду – першу, мабуть, по проголошенні анатеми – служили кілька священиків з єпископом Назаром.

Потім був похід. Кабінет скомпромітувався, як і вище духовенство, своєю відсутністю і забороною міністрам брати участь в панахиді. Був я в той день у Дорошенка.

Він оповідав, як він боронив справу панахиди на Раді міністрів. Але до Св. Софії на панахиду не пішов, зв’язаний – як каже – ухвалою Ради… Мій відчит про Мазепу і мазепинство в Клубі удався".

Вітор Андрієвський, який якраз приїхав до Києва на всеукраїнський з’їзд комісарів освіти, залишив доволі детальні спогади про той день:

"… ініціятива панахиди належить голові київської губернської земської управи С.Петлюрі, і по панахиді має бути грандіозна маніфестація в память Мазепи, а головне в тій ціли, щоб маніфестувати об’єднання українських національних сил, як протест проти москвофільської політики уряду.

Як один із епізодів демонстрації – мають урядити урочисте розбиття гранітових слів, висічених на памятнику Б.Хмельницькому: Богдану Хмельницкому – Единая и Неделимая Россия.

Наші хлопці прийдуть з молотками, по панахиді кинемося штурмом на памятник і в одній хвилі луп-луп тай по "Єдиной Неделимой!"…

Володимирською вулицею сунуть маси народу. У багатьох жовто-блакитні розетки, затянуті крепом. Багато українських жіночих убрань і мужеських чумарок.

Деякі товариства маршерують бруком коло своїх прапорів. З великим задоволенням бачу і робітничі групи. Справді свято матиме народній, загально-національний вигляд!

…

Я все чекаю, чи з’явиться Гетьман. Його доси нема. Але може спізнився? Може якісь невідкладні державні справи задержали його? Може ще прийде?

…

Але Гетьмана нема й нема… Надія мені поволі зникає… Деж таки – хіба царському генералові, вірному слузі Імператора Всеросійського пристало маніфестувати свою пошану до "зрадника", до "сепаратиста"?".

Звіт про панахиду у газеті "Відродження". Частину тексту вилучила цензура

Газета "Відродження" написала: "Сталось чудо: ганебне слово "анатема" - перетворилось в лагідні згуки молитви… Під ласкавим усміхом сонця залунало – "Со святыми упокой".

…

Тут, на майдані святої Софії із уст тих, які два з половиною століття невільно анатемували найкращого сина України, вперше почули ми правдиве слово – слово серця і душі…"

Так що ж сталося влітку 1918 року і чому гетьман Скоропадський та члени його уряду так противилися панахиді по Івану Мазепі?

Насправді питання не є таким простим. Спробуємо розібратися і розставити усі крапки над "і".

Як зазначав пізніше Микола Андрусяк, який передрукував ухвалу Ради Міністрів від 9 липня 1918 року на сторінках львівського часопису "Літопис Червоної Калини", після панахиди відбулось Всенародне українське віче.

На ньому було прийнято рішення "перенести з чужини до своєї столиці останки Петра Дорошенка, Івана Мазепи та Пилипа Орлика, і поховати Івана Мазепу в катедрі Св. Софії поруч з домовиною Ярослава Мудрого".

Гетьманський уряд цю ухвалу повністю проігнорував, що вже тоді викликало чимало запитань. Так чому і сам гетьман, і його урядовці не лише не сприяли відзначенню пам᾿яті Івана Мазепи, але й чинили певний спротив?

Невже гетьман Скоропадський сам так ненавидів Мазепу, що не міг переступити через свої переконання навіть під тиском громадськості?

У своїх записках другої половини 1930-х років про дитячі роки проведені в Україні, в маєтку свого діда Івана Михайловича Скоропадського у Тростянці, Павло Скоропадський залишив цікавий спогад і про своє розуміння "українськості", і про Івана Степановича і про деякі особливості релігійного життя своєї малої батьківщини.

Павло Петрович, між іншим, зазначив, що перші уявлення про те, що таке Україна, він отримав саме від свого діда. Правда, вона тоді сприймалася ним лише як славне рідне минуле.

Ніяких політичних уявлень про відродження української держави у нього не було. Родина Скоропадських була глибоко відданою російським царям, хоча розуміння того, що вони не "великороси", а "малоросіяни знатного походження", було.

У їхньому тростянецькому будинку всюди висіли старовинні портрети гетьманів і різних політичних та культурних діячів України, було кілька давніх зображень "Козака-Мамая".

У будинку постійно звучали українські пісні, грали бандуристи, члени родини виписували відомий часопис "Киевская Старина", читали і обговорювали твори Костомарова та інших письменників.

Висів між портретами гетьманів і портрет Мазепи, який, за словами Павла Петровича, був "столь ненавистный всякому русскому".

Гетьман Павло Скоропадський. Поштова листівка міжвоєнного часу

В родині, за словами Скоропадського, Мазепу не шанували так, як це робили свідомі українці вже на початку ХХ ст., тобто як символ української самостійності.

Однак, до нього "молчаливо относились с симпатиями". При цьому родичі майбутнього очільника Української Держави обурювалися тим, що ще до того часу в соборах перед Великим постом Мазепу піддавали анафемі.

Вони також сміялися над нелогічністю того, що в Києві одночасно в Софійському соборі Мазепу піддавали анафемі, а в Михайлівському монастирі молилися за спокій його душі, як за фундатора храму.

Крім того, в родині Скоропадських не лише у повсякденному житті, але й у релігійних обрядах дотримувалися старих українських звичаїв, які відрізнялися від прийнятих у Росії.

Чому ж тоді, не маючи різко негативного ставлення до постаті Мазепи і розуміючи абсурдність самої анафеми, Павло Скоропадський і його уряд противилися проведенню панахиди?

Відповідь на це запитання частково і дещо опосередковано була дана самим гетьманом, але вже у 1919 році, коли він перебував у Німеччині в еміграції.

У спогадах Скоропадського за 1917–1918 роки, окремого запису про події липня 1918 року не має. Однак там є його роздуми про сутність і складність релігійного питання, яке Скоропадському прийшлося вирішувати ледве не з перших днів свого гетьманування.

Йшлося про утворення автокефальної української церкви. Відтак зрозуміти позицію гетьмана щодо офіційної панахиди по Мазепі стає можливим саме в контексті обмірковування цього питання.

Отже, ще за часів Української Центральної Ради було створено Церковну Раду, до якої увійшли різні "елементи".

З одного боку, туди увійшло кілька ліберальних священиків-українців, які вважали, що духовенство в Україні знаходилося під гнітом вищого церковного управління і що конче необхідно, аби у майбутньому вищі духовні ієрархи призначалися виключно з українців.

З іншого, − до цієї ради потрапило кілька розстрижених священослужителів, кілька не зовсім адекватних та розсудливих, на думку гетьмана, людей і навіть солдати.

У такому складі Церковна Рада скоріше являла собою революційну установу, яка не рахувалася ані з церковними канонами, ані з правами. Вона навіть була ладна застосовувати насилля за потреби.

Водночас ця рада рішуче повела боротьбу проти тодішнього вищого церковного керівництва, яке майже все було великоросійського походження. Рада також виступала за українізацію церкви, щоб богослужіння відбувалися українською мовою.

Головне, за що виступали члени Ради, полягало у відділенні української церкви від московської, тобто за автокефалію. Церковна Рада ініціювала скликання Українського Церковного Собору.

Перша сторінка газети "Нова рада" зі статтею М.Сивого "Ще раз про анатему". Стаття присвячена Івану Мазепі

Припускалося, що участь у ньому могли взяти навіть Константинопольський та Антиохійський патріархи, але цього не сталося. Захоплення Києва більшовиками перервало роботу Собору. У Лаврі було вбито митрополита Володимира.

Після повернення Центральної Ради до столиці, засідання Церковної Ради були відновлені і призначені на початок травня.

Постало питання про обрання нового митрополита. Отець Никодим, який був тимчасово призначений для управління Київською митрополією, та його прибічники виступали проти того, аби митрополитом стала людина, якій симпатизував Український Церковний Собор та Церковна Рада.

Тому більшість архієреїв не хотіли скликання Собору. Вони доводили, що Собор є незаконним. Натомість їхні супротивники вважали, що не скликати Собор – означає знехтувати інтересами українського народу.

У цій ситуації Скоропадський вирішив, що Собор все ж таки варто провести, раз його підтримав навіть московський патріарх Тихон.

Однак гетьман страшенно боявся церковного розколу. Він допускав, що в Україні може з᾿явитися дві церкви: одна московська, до якої приєднався би Київ, друга – українська, вкраплена майже по свій території країни.

Великоросійське духовенство наполягало на тому, аби митрополитом було обрано харківського преосвященого Антонія. Коли ж патріарх призначив його на Київську митрополичу кафедру, Скоропадський сприйняв це рішення без ентузіазму, бо вважав його невірним.

Гетьман запросив до себе 13 єпископів і почав рішуче вимагати призначення терміну скликання сесії Собору. Цією датою було обрано 7 липня.

Рада Міністрів, не маючи нічого проти призначення митрополитом Київським Антонія, вважала за потрібне передати питання про його остаточне призначення саме Церковному Собору, щоб "народ мав змогу сам вирішити це близьке для кожного православного питання".

За кілька днів у Софії Київській відбулося урочисте богослужіння за участі гетьмана. Було виголошено кілька, як писав Скоропадський, "прекрасних проповідей", у тому числі й Антонієм. У результаті Собор затвердив його призначення митрополитом.

З того часу Скоропадському, як голові держави приходилося часто бачитися з митрополитом.

Будівля, де у 1918 році розташовувалось товариство "Батьківщина", яке стало організатором панахиди по Іванові Мазепі

У цілому Гетьман вважав Антонія видатною та розумною людиною, однак називав "черносотенцем старой школы", який нічого іншого, окрім того, як запроторити до в᾿язниці, розстріляти, звернутися за сприянням до поліції в сенсі впливу на маси й утвердження православ᾿я, не міг.

Митрополит не зміг пригорнути до себе симпатію українців. Гетьман був змушений зберігати з ним видимі добрі стосунки, але його поглядів не поділяв.

Розмірковуючи над проблемою імовірного розколу та автокефалії, гетьман Скоропадський писав, що він глибоко віруюча людина. Саме тому він не міг спокійно дивитися на те, у що перетворювалася православна церква через ту політику, яку щодо неї довгі століття проводила Росія.

Віра, на думку Скоропадського, була задушена, все живе − вбите, все святе – загублене. Залишилася лише мертва обрядовість. На чолі церкви стояли чиновники. Навіть така видатна, на думку гетьмана, людина як патріарх Тихон, був дуже далеким від українців та їхніх потреб.

Тому церкві була потрібна широка децентралізація. Усі церковні справи мали вирішуватися в Україні, а зв᾿язок із Московською церквою мав бути лише духовний − через особу патріарха.

Вище духовенство мало призначатися з місцевих священиків. Сільських священиків потрібно було виховувати й підтримувати. Люди зі сторони, тобто з Росії, не розуміли цих нюансів і не могли перейматися проблемами українців.

І тут гетьман погоджувався з так званими свідомими українцями. Однак ці українці вимагали автокефалії, а гетьман цього не хотів. Він щиро вважав, що саме це принесе розкол в церкву, не розуміючи того, що розкол там вже був, а автокефалія мала великий об᾿єднуючий потенціал.

Чинити спротив проведенню панахиди по Івану Мазепі, а відтак і знаттю з нього анафеми, гетьмана примусили кілька причин.

По-перше, певне упереджене ставлення до самої постаті Івана Степановича. Визнаючи його високий статус, Скоропадський щиро не визнавав його історичної ролі, що передалося членам його Кабінету.

По-друге, розуміючи існуючу різницю між українським та московським православ᾿ям, Скоропадський не зумів побачити користі від автокефалії, бо не бачив саму Україну поза федерацією з оновленою Росією.

По-третє, розуміючи чорносотенну сутність митрополита Антонія, він вперто не бажав сваритися та наражатися на відкритий конфлікт з патріархом Тихоном у питанні знаття анафеми та відправлення панахиди по Мазепі.

Водночас, побоюючись налаштувати проти себе проукраїнські налаштованих активістів, він переклав відповідальність за вирішення цього питання на Раду Міністрів.

Та, у свою чергу, відмовившись перетворити день пам᾿яті на національне свято, перевела вирішення цього питання у приватну площину, тобто, коли кожен мав вирішувати його для себе згідно з настановами свого сумління.

Заборонивши членам кабінету брати участь у панахиді, Рада Міністрів доволі чітко продемонструвала свою сутність.

Справа у тому, що другим питанням на засіданні Ради Міністрів, розглядалося питання "про порядок святкування дня янгола пана Гетьмана".

Газетне повідомлення про відзначення іменин Павла Скоропадського 12 липня 1918 року

І якщо члени Кабінету відмовилися визнати 10 липня національним святом і вихідним днем, то 12 липня – день святих Петра і Павла, в усіх установах оголошувався неробочим днем.

Водночас усьому Кабінетові у повному складі наказувалося бути присутніми на урочистому молебні в Софійському соборі.

Нарешті, як уже згадувалося на початку статті, у вересні 2018 року про недійсність анафеми заявив представник Вселенського Патріархату при Всесвітній раді церков у Женеві архієпископ Тельміський Іов (Геча).

А питання про утворення Української помісної церкви, яке так дратувало Павла Скоропадського у 1918 році і через яке він чинив спротив проведенню панахиди за гетьманом Мазепою, отримало реальну перспективу реалізації найближчим часом.