Зять Шолом-Алейхема шукав єврейських письменників у Києві

Сів я і почав думати про євреїв і українців. Про українців, які так вихваляли передо мною свою Україну, і про євреїв, які бояться відізватися через телефон до єврея. І спали мені на думку слова Тев'є: «Ах, Боже-брате, що ж Ти так напосівся на свій народ ізраїльський?»

Бен Ціон Ґольдберґ – визначний єврейський журналіст і письменник, народився в Ольшанах поблизу Вільнюса. Малим хлопцем приїхав у США, де закінчив Колумбійський університет.

Писав романи і політично-соціологічні розвідки: автор великої праці: "Єврейська проблема в Совєтському Союзі – аналізи і розв’язка". Широкою є також його журналістична діяльність: він був закордонним кореспондентом "Сант Люїс Пост Діспач", "Торонто Стар"; раніше був колумністом у "Бруклін Дейлі Іґел".

Протягом 15 років був головним редактором єврейського щоденника в Нью-Йорку "Туґ Морґен Джорнел". Тричі відвідав Радянський Союз і написав у зв’язку з цими відвідинами, багато репортажів.

Б.Ц. Ґольдберґ був зятем відомого єврейського письменника з України Шолом-Алейхема. "Історична правда" публікує його репортаж, що був розміщений у газеті "Туґ Морґен Джорнел", а також в "Українському самостійнику" ч. ч. 59-60, 1962 рік. Переклав його за спеціальним дозволом автора Йосиф Шварц. Стиль перекладу та примітки збережені.

 Зліва направо: Іцик Фефер, Борис Шимеліовича, Соломон Міхоелс, Бен Ціон Ґольдберґ, Ліна Штерн, Аарон Кац, Перець Маркиш

Фото: Berkovich-zametki.com

Про Київ взагалі

Це були мої треті відвідини Києва. Перший раз я побував у ньому 25 років тому, а другий раз – тринадцять років тому. Київ мені простить, коли про нього я напишу мало. Все, що перебудували або побудували в Києві, – прекрасне.

Хрещатик, який завжди був головною вулицею, має сьогодні широкий гарний бульвар, гарні крамниці по одному боці і величезні доми по другому. Я бачив Хрещатик тоді, коли він був великою горою каміння і цегли; і тому я дивувався, бачачи все відбудованим.

Варто підкреслити, що в інших частинах міста все відбудоване в тому самому стилі, як було раніше. Все таки треба згадати і про бічні вулиці, які не були пошкоджені під час війни і де будинки постаріли і виглядають запущено.

Одне з найкращих вражень у Києві зробила на мене сільськогосподарська виставка за містом. Гарні павільйони, вільно розміщені, обсаджені деревами, прикрашені квітниками. В цих павільйонах показують усе, що продукує Україна – від живих корів та волів до вишивок. На стінах висять діяграми і цифрові дані. Ця виставка – не для покупців і не для закордонних туристів. Вона влаштована для селян.

Колгоспи висилають делеґації, яким на виставці показують те, що вони продукують у колгоспі. Різного роду фахівці доводять їм при помочі всіх цих продуктів і діяграм, що вони можуть виробляти більше при меншій праці.

Доперва там ви побачите, яка Україна багата. І не можна сказати, щоб я українцям завидував; навпаки, я їм бажаю успіхів і здоров’я.

 Виставка досягнень народного господарства (ВДНГ), 1957 рік

Фото: Старые фотографии украинских городов

Правда, євреї мають з українцями порахунки, старі і нові, і ніхто не скаже, що навіть сьогодні всі українці люблять євреїв. Але треба бути острожним у порахунках між народами; виставляючи мінуси, не треба забувати плюсів, і не треба очорнювати будучність чорнилом минулого.

Хмельницький, Петлюра і Власов (ред. "У.С." - !?!? як і в редактора "Українського самостійника", так і в редакції ІП виникло питання, чому автор згадав про Петлюру і Власова, якщо останній не був українцем), вони і їхні українські жовніри пролляли досить єврейської крони; багато українців коляборувало з Гітлером і помагало нацистам винищувати євреїв.

Але треба теж пам’ятати про тих українців, які рятували євреїв від нацистських концтаборів. І не можна забувати, що євреї жили в Україні віками, та ще й сьогодні живе в Україні коло мільйона євреїв.

І тепер, як сказав мені один єврей в Одесі, не чути більше виразу "жидовская морда". "Бувало колись, що нам плювали в лице, а тепер уже не вільно… а, може, вже й ніколи вільно не буде".

Я не міг мати належного спокою в Києві, коли я мешкав у тому самому готелі, що й 13 років тому, а напроти готелю стояв той самий будинок української академії наук, в якому я тоді відвідував інститут єврейської культури. Я привіз з собою нотатки з тодішніх відвідин.

Єврейський інститут був тоді самостійним відділом української академії наук. Він займав чотири кімнати, мав штаб з 16 співробітників і спеціялізовану бібліотеку з 5.000 книг.

Інститут займався студіями єврейської мови та єврейського фольклору. В нотатках, що я тоді зробив, згадується "Єврейська синтакса від Айґера до Переца", "Єврейська історична граматика", "Збірка єврейської музики". Готовими до друку були твори єврейських композиторів.

З цього всього не осталось і сліду. Директор Співак щез. Інші – я мав їх імена.., але навіщо писати про них, хто знає, чи вони бажали б цього. Це був той самий Київ, де поет Давид Гофштейн (один із зліквідованих) повів мене до міністра освіти України, визначного поета Павла Тичини, який переклав пісні Гофштейна на українську мову.

Павло Тичина в своєму кабінеті, 1960-ті

Фото: Всеосвіта

 

Павло Тичина тепер уже не міністер, він старенький чоловік, а, може, і його усунули? Одначе він доживає свого віку вільно, а де тепер Гофштейн? Тяжко стало мені в Києві. Я залишився з бідними євреями в синаґозі, а вони побоялися розповісти мені, що цього року вони залишились на Пасху без маци: не було де спекти. Це перший раз так.

Можливо, причина цього була незначна, не хочу роздумувати над цим; але чому євреї не розказали мені про це, тоді як про багато інших речей вони оповіли? Один єврей перестерігав мене:

"Ви забагато віддаєте часу єврейському елементові біля синаґоги. Це не характеристична частина тутешніх євреїв. Це євреї старомодні, які живуть старими передреволюційними ідеями, це вчорашні євреї, тобто не сьогоднішні і напевно не завтрашні".

"Добре, – сказав я йому, – нехай буде так, але покажіть мені, де є ці характеристичні євреї, євреї сьогоднішні і завтрішні, їхніх адрес я не знаю, а питатися на вулиці не випадає".

Я їхав таксівкою, шофер якої виглядав мені на єврея. Я спитав його, чи він єврей. "Ні, - відповів він, - а для чого ви питаєте?". Тепер я вже був певний, що він єврей, бо інакше він не відповів би: чому питаєте? Я сказав йому:

"Питаю вас тому, бо сам я єврей з Америки", - і почав говорити про щось інше. Пізніше він сказав: "Ви не помилилися, моя мама була єврейкою", - І показав мені фото, "її знищили нацисти; але мій батько був християнином", - додав він, без великого переконання. Чи не був це представник характеристичного елементу серед тутешнього єврейства?

По дорозі на летовище я спитав мою супровідницю з "Інтуриста", що діється в Бабиному Яру, місці, де німці стратили євреїв Києва та навколишніх містечок. Я бачив це жахливе місце 13 років тому. Євреїв змусили копати ями, а відтак їх постріляли під час праці коло тих ям і засипали піском. Я хотів знати, чи поставлено їм пам’ятник.

"Яма, - сказала вона, - засипана, але стоять тільки дві дощечки з написами?". Після цієї відповіді я вже не схотів їхати до мертвих.

За рік до виходу зазначеної статті у Києві сталася Куренівська трагедія, коли пульпа, яку закачували на територію Бабиного Яру прорвала дамбу і хлинула на житловий район. На фото: зруйнований гідровідвал з боку вулиці Фрунзе.

 

Фото: Старый Киев

 

У Спілці письменників

Я попросив дівчину з "Інтуриста" потелефонувати до Спілки українських письменників, бо хотів через них зв’язатися з трьома знаними мені єврейськими письменниками. Як я вже писав в одній із попередніх статей, сьогодні немає перешкоди для громадян Совєтського Союзу зустрічатися з людьми з-за кордону, тим більше того самого фаху. І взагалі там не хапають задарма людей і не арештують так, як колись.

Одначе ви не знаєте, з ким ви говорите. Є люди, які переконані, що "вже можна" і почувають себе в розмові вільними. Є і такі, які ще не переконані в цьому, бо ще не звільнилися від колишньої боязні або від страшних переживань, яких вони зазнали, і далі бояться. За це я їх критикувати не буду. Я держуся такої засади з Талмуда: "Не суди іншого, поки сам не був на його місці".

Дівчина з "Інтуриста" незабаром дала мені знати, що на мене чекають у спілці письменників о другій годині, "Щось заскоро", - подумав я. Приїхав я точно і мав сердечне прийняття.

Секретар спілки письменників Іван Гончаренко, прийняв мене не як старого знайомого, а як рідного брата, який приїхав з далеких країв. Він покликав ще кількох українських письменників: Миколу Упеника, редактора одного українського журналу, який займається перекладами з чужих мов, Бориса Буркатова, редактора "Літературної газети", яка виходить двічі на тиждень, і Юхима Мартича, помічника редактора якоїсь літературної газети, на вигляд, напевно, єврейського походження, їх імена і прізвища я записав на коробці українських цигарок, яку вони мені подарували.

 Іван Гончаренко

Фото: Вікіпедія

Спочатку ми говорили про літературу, про письменників в Україні, старих і молодих. У спілці є 531 член, але вона не включає всіх письменників України. Багато ще не дозріло у своїй професії настільки, щоб стати членом спілки. Гонорари однакові в усьому Совєтському Союзі.

Відтак ми перейшли до другої кімнати, де на столі було наставлено всякого добра, і все воно було українського походження. Це підкреслив І. Гончаренко. Вино – з українського винограду і зроблене в Україні, цигарки – з тютюну, який росте в Україні, шоколяда – з цукру, що його виробили з буряків, які ростуть в Україні, і т.д.

Я їм розказав дещо про американських українців. А тим часом ми помалу попивали вино. Розмовляли навіть про особисті справи, про дітей і внучат, і коли я їм сказав, що незабаром очікую внука, то всі випили тост за цього внука. Що ж може бути ще щиріше, ще приязніше?

Мені було дуже приємно провести час з колеґами – київськими письменниками. І хоч до них мої слова не дійдуть, все ж я хотів би висловити тут їм щиросердечну подяку за гостинне прийняття. Якби всі українці і всі не-євреї були такими, хіба ми мали б діяспору?

Але мені все таки залежало на тих трьох єврейських письменниках, з якими я хотів зустрітися. Іван Гончаренко сказав мені, що один з них тепер у Москві на з’їзді письменників. З другим не можна було сконтактуватисятелефонічно, але третій мав незабаром прийти.

Я подумав: що ж, нехай буде хоч один. Сидимо, чекаємо і дискутуємо про Шолом Алейхема. Коли ставили "Тев'є-молочника", то преса писала, що Шломо Міхоелс дав найкращий сценічний тип Тев'є.

Микола Упеник, що теж мав виразно єврейське обличчя, оповів мені, що визначний український письменник Корнійчук, п’єси якого ставлять з великим успіхом теж російською мовою, колись збирався написати п’єсу "Іван і Лейба", щоби показати дружбу між євреями та українцями. Коли він поінформував про це Міхоелса, то Міхоелс сказав, що він міг би відограти ролі обох: Івана і Лейби.

Ми розпрощалися сердечно.

Маєток Лібермана - будівля Спілки письменників (сучасне фото)

Але того одного єврейського письменника я таки не зустрів. Приїхавши до готелю, я знайшов його телефонічний номер. Подумав: якщо його вже повідомляли з спілки письменників, то я можу йому подзвонити.

Дзвоню. Мені відповідає жіночий голос російською мовою. Називаю прізвище письменника і питаю, чи він дома. "Так, він дома, - відповідає вона, - а хто дзвонить?" Але за звичкою вихопилось у мене слово "містер", і воно попсувало все моє підприйняття.

"Це, мабуть, помилка, - відповіла вона, - ви напевно шукаєте когось іншого з таким прізвищем?" "Так, - сказав я, - це, мабуть, хтось інший", - і повісив слухавку.

Сів я і почав думати про євреїв і українців. Про українців, які так вихваляли передо мною свою Україну, і про євреїв, які бояться відізватися через телефон до єврея. І спали мені на думку слова Тев'є: "Ах, Боже-брате, що ж Ти так напосівся на свій народ ізраїльський?"

Джерело: "Українськтй самостійник" ч. ч. 59-60, 1962 рік.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.