Бабин Яр. Дорога смерті

"Ми усе ще не знаємо, що зробили з євреями. Жахливі чутки доносяться з Лук'янівського кладовища. Але до цих пір неможливо у них вірити. Кажуть, що євреїв розстрілюють. Ті, хто проводжав їх до пункту, куди було наказано прийти, бачили, що усі євреї проходили через стрій німецьких солдат, кидають речі, а їх самих німці гонять далі…"

Цей запис Ірина Хорошунова зробила в щоденнику 30 вересня 1941 року.

За два дні до цього, 28 вересня на вулицях Києва з'явилися оголошення:

"Усі євреї міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникової і Докторівської вулиць (біля кладовища). Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо".

Таких вулиць у Києві не було. Але всі зрозуміли, що йдеться про вулиці Мельникова і Дехтярівську.

Валя Терно у вересні 1941 року мав 10 років. І він знав у околицях Бабиного Яру майже кожний кущик.

Рано-вранці 29 вересня 1941 року він спостерігав, як з усього міста на Лук'янівку потяглися натовпи людей:

"Ми почали рухатися із колоною у напрямку кабельного заводу. По мірі того, як наближалося місце призначення, люди ставали усе більш тривожними, квиління ставали чимдалі більш моторошними. У деяких випадках заплакані матері, у останній раз цілуючи своїх маленьких дітей, передавали їх з рук у руки якихось добросердих людей".

29 вересня 1941 року. Кияни ідуть в Бабин Яр. Німецький офіцер-автор фото підписав його: "Остання земна путь євреїв" ФОТО: Проект "Київський фотоальбом" з колекції Стефана Машкевича

22 червня 1941 року, у день, коли німці бомбили Київ, Гені Баташовій виповнилося 17 років. З сестрою Лізою вони народилися в один день. Ще був молодший брат Гриць, мама і тато Яків. Тата незабаром мобілізували. 19 вересня у Київ увійшли німецькі війська.

"Дядькові Миколі я не вірила.

У ті дні він часто заходив до нас і, супроводжуючи нас на вулицю, про щось розмовляв з мамою. Це мене дуже тривожило. Якось вночі я запитала:

– Мамо, про що ви говорите? Якщо не скажеш, я не засну.

Напевне, мама зрозуміла, що я вже подорослішала.

– Дядько Микола просить вірити йому, – сказала мама. – Якщо нам загрожуватиме небезпека, ми можемо розраховувати на його допомогу".

28 вересня Геня з Лізою побігли читати німецький наказ. Того дня прийшли дві їх сестрички з сусіднього будинку. Вони мали важке передчуття: "Нас вб'ють".

"Коли б я знала, що на вас чекає смерть, то всіх вас отруїла б удома!" –  кричала Геніна мама крізь сльози.

Прийшов дядько Микола: "Завтра вранці дізнаюся, що там діється. Поки не повернуся – нікуди не ходіть!"

Вранці сусіда – Миколи Сороки – не було. Зволікати родині Баташових видавалося небезпечним: за неявку погрожували розстрілом.

29 вересня Генина мама, сестра і братик Гриць залишили своє мешкання на Тургенівській, 46.

***

Діна Пронічева мешкала поруч на Тургенівській. У вересні 1941 року їй було 30 років. 29 вересня вона планувала провести своїх батьків Мирона Олександровича, Анну Юхимівну Мстиславських та сестру Іду, а потім – повернутися до чоловіка додому.

"Вулицями міста рухались великі маси людей, у тому числі старі і діти різного віку, несли з собою в основному речі і продукти харчування. Їх проводжали рідні і знайомі, українці, росіяни, громадяни інших національностей. Вулиці, що ведуть до місця збору – району кладовищ – були повністю запружені людьми".

Батьки Діни Пронічевої вийшли вперед і загубилися в натовпі.

"Більше я їх ніколи не бачила", – згадувала Діна.

***

"Якщо, не доведи Господи, станеться найгірше і комусь з вас пощастить врятуватися, то нехай це буде Гриць", – сказала на прощання одна з сусідок Баташових.

Малого Гриця любили усі.

З Тургенівської Баташови повернули на Артема (тепер – Січових Стрільців). Десь протягом півгодини вони дійшли до Лук'янівського ринку.

Фрагмент карти, укладеної слідчими КГБ УРСР у 1980 році на основі свідчень Гені Баташової. Цифрами позначині: 1 - місце збору громадян м. Києва єврейської національності 29 вересня 1941 року; 2 - місце на перехресті вулиць Мельникова та Пугачова, де був виставлений ланцюг німецьких солдат  Джерело: Галузевий державний архів СБУ

Раптом з'явився дядько Микола. Висварив, що не послухалися. Наказав чекати на місці. А сам побіг вперед, з'ясовувати, що відбувається.

"А про сіль так і забули! – схопилася сестра Ліза. – Як же нам в дорозі без солі!?"

Назустріч бігли якісь люди: "Швидше! Швидше! Ешелони чекають! Поспішайте!" Потім повз натовп проїхали вантажівки. Вантажівки були наповнені якимись речами. На купах речей, майже під самим брезентом сиділи німці, грали на губних гармошках, весело реготали.

"Це нас дещо заспокоїло: хіба можна так реготати, коли там вбивають людей?" – пізніше Геня Баташова саме так згадуватиме останні хвилини на Лук'янівці.

Для київських євреїв Лук'янівська площа була оголошена місцем збору 29 вересня 1941 року. З матеріалів справи Слідчого відділу КГБ УРСР. Фото червня 1980 року Джерело: ГДА СБУ

"Швидше! Запізнюєтесь на поїзд!" - знову почулося у натовпі. "Нам хотілося вірити в якійсь поїзд. Дехто намагався жартувати: які там вагони – купейні, чи м'які?"

***

Валентин Терно добіг до перехрестя Мельникова і Пугачова. Далі дорогу перекривали есесівці і поліція: так запам'ятав це Валя. Разом з друзями вони вирішили оббігти широкою дугою заводи і цвинтарі, щоб подивитися з протилежного берегу Бабиного Яру: що там відбувається?

Якийсь червонопикий чубатий дядько у натовпі авторитетно заявив:

"Хіба не знаєте!? Жидів будуть розстрілювати у Бабиному Ярі!"

Валік з друзями від цих слів отетеріли і вирішили тікати. Бічними вуличками вони спустилися до руїн розбомбленого заводу "Більшовик" на Шулявці. Звідти дорога йшла у бік Бабиного Яру. Тоді вона навіть назви не мала. Потім на її місці проклали вулицю Довженка.

Хлопці дійшли майже до теперішньої вулиці Щусєва, але потрапили у людський затор: маси людей уперлися у іще одну шеренгу оточення. Тут теж стояли німецькі солдати. Нічого не було видно.

"Відчуваючи, що ось-ось станеться щось жахливе і непоправне, люди мовчки стояли у стані оціпеніння", – згадував потім Валентин Терно.

***

У вересні 1941 року Георг Бідерман служив гауптвахмістром поліції, у штабі 3-ї роти 9-го резервного поліцейского батальйону.

Після війни на допиті він стверджував, що "в той час в розпорядження штабу оперативної групи було надано взвод військ СС чисельністю приблизно 35 осіб (...) взвод військ СС постійно їздив на страти (...) Усе, що в Києві було – було призначено на ці страти, в тому числі, природно, ЕК 4а [айнзацкоманда – ІП] і наш 1-й і 3-й взводи.

Перед початком страт я повинен був для всіх заготовити продовольство, особливо для взводу військ СС. Було придбано велику кількість алкоголю, в тому числі ром, коньяк і шампанське (...)"

Алкоголь не допомагав.

"У нас загинуло не так багато людей, – згадував водій зондеркоманди 4а Віктор Трілл. – Я знаю тільки двох вояків шупо [Schupo / Schutzpolizei – охоронна поліція], які уві сні були застрелені одним колегою, так як у нього через розстріли здали нерви…

Обидва застрелених товариші були поховані належним чином з військовими почестями, в той час як товариш, що зійшов з розуму, застрелився, був десь заритий в безіменній могилі.

Тоді у нас у всіх нерви були не в порядку – в одних в більшій мірі, в інших у меншій. Я після розстрілів не міг їсти три дні, настільки у мене були пошарпані нерви".

Військовополонені засипають землею ділянку Бабиного Яру, де лежать розстріляні євреї. ФОТО:  Йоганнес Хелле, жовтень 1941 року

Колишній резервіст військ СС в зондеркоманді 4а Генріх Хейєр після війни на допиті згадував, що в кінці вересня 1941 року до команди прибула ціла рота молодих солдатів військ СС:

"…У цей час відбувався відомий мені масовий розстріл євреїв Києва. Інакше ці люди не були б потрібні. Що ці солдати СС були призначені для розстрілу євреїв, я знаю з того, що вночі вони марили і кричали щось на кшталт "Наколіно або Наголіно!" Що означав цей вислів, я сказати не можу".

Що означав цей вислів пояснив обер-штурмфюрер СС Хефнер. Він обидва дні контролював діяльність розстрільних команд військ СС:

"У перший ранок страту в урочищі Бабин Яр у різних місцях яру здійснювала рота військ СС батальйону особливого призначення і поліцейські з поліцейського полку "Росія-Південь".

Євреї гуськом підходили до ями. Перші євреї були відведені в яму солдатами військ СС. Вони повинні були там стати на коліна і притому таким чином, щоб вони зігнули спину до колін, нахилили голову і склали руки.

Стрілець ставав за ними і з близької відстані здійснював з автомата постріл або в потилицю або в мозочок. Після того як перші євреї були розстріляні, в яму гуськом приходили інші євреї. Вони повинні були ставати на коліна на порожні місця, залишені вже розстріляними, і були розстріляні таким же способом".

Військовополонені засипають землею ділянку Бабиного Яру, де лежать розстріляні євреї. ФОТО:  Йоганнес Хелле, жовтень 1941 року

Зі свідчень від 27 серпня 1959 року колишнього шофера в зондеркоманді 4а Фріца Хефера:

"Це був конвеєр, що не розрізняв чоловіків, жінок і дітей. Дітей залишали з матерями і розстрілювали разом з ними.

Я спостерігав за всім цим недовго. Підійшовши до ями, я настільки злякався того, що побачив, що не міг довго туди дивитися. В ямі я побачив вже 3 ряди трупів, покладених на протяжності приблизно 60 метрів. Скільки пластів лежало один на іншому, я розгледіти не міг".

***

З Протоколу відтворення обстановки та обставин подій від 4 серпня 1980 року:

"У 20 метрах на північний захід від перетину вулиці Мельникова і вулиці Пугачова свідок Баташова показала місця, де знаходився ланцюг гітлерівських солдат, через який проходили громадяни…"

Це перехрестя – було останнім рубіжем, де можна було останній раз побачити знайомі обличчя.

Біля перехрестя вулиць Мельникова і Пугачова була встановлена перша застава гітлерівців. З матеріалів справи Слідчого відділу КГБ УРСР. Фото червня 1980 року Джерело: ГДА СБУ

Георгій Карлович Бріф був німцем за походженням, викладав у Киіївській політехніці. Його дружина Розалія мала єврейські коріння. Останній раз їх бачили разом саме тут – на перехресті Мельникова і Пугачова.

Потім свідки згадували, як високий інтелігентного вигляду чоловік, обіймаючи молоду дружину, дійшов до ланцюга в чорних і зелених мундирах і тільки там зрозумів усю приреченість свого становища: "Це не німці! Я – німець!"

Його з дружиною затягнуло у коридор смерті. Більше їх ніхто не бачив.

Старший слідчий з особливо важливих питань Слідчого відділу КГБ УРСР підполковник Славінський у серпні 1980 року пройшов разом із Генею Баташовою дорогою смерті.

Дорога Смерті Гені Баташової. Цифрами позначині: 1 - місце збору громадян м. Києва єврейської національності 29 вересня 1941 року; 2 - місце на перехресті вулиць Мельникова та Пугачова, де був виставлений ланцюг німецьких солдат Джерело: ГДА СБУ

Слідчі відтворювали обставини подій. Геня Баташова – видобувала з пам'яті спогади.

На перехресті Мельникова і вулиці Сім'ї Хохлових була облаштована чергова "застава":

"З обох боків чорніли протитанкові "їжаки". Від них тягся колючий дріт. За заставою стояли впритул один до одного з автоматами німці – тримали розгорнуті мішки.

Персональаусвайс! Шатц! Захен! (Документи! Коштовні речі!)"

Усім стало зрозуміло: це не евакуація!" – згадувала Баташова це місце.

Німецькі солдати риються у речах євреїв, розстріляних у Бабиному Ярі. Вулиця Сім'ї Хохлових 29 вересня 1941 року   Джерело: офіційний сайт Комітету "Бабин Яр"

На перехресті Мельникова і вулиці Сім'ї Хохлових була облаштована чергова "застава": "З обох боків чорніли протитанкові "їжаки". Від них тягся колючий дріт. За заставою стояли впритул один до одного з автоматами німці" З матеріалів справи Слідчого відділу КГБ УРСР. Фото червня 1980 року Джерело: ГДА СБУ

З Протоколу відтворення обстановки та обставин подій від 4 серпня 1980 року:

"Далі – ліворуч на південь по вулиці Сім'ї Хохлових 220 метрів вздовж огорожі воїнського цвинтаря, праворуч по вулиці Дорогожицькій у західному напрямку 450 метрів вздовж огорожі воїнського цвинтаря та Київського телевізійного центру…"

З протоколу допиту Діни Пронічевої:

"На території кладовища у нас та інших громадян німці забрали речі і цінності та партіями приблизно по 40-50 осіб спрямовували у так званий "коридор" завширшки приблизно 3 метри, утворений німцями, що стояли впритул з обох боків з палицями, кийками та собаками".

Бабин Яр та околиці на німецькому аерофото 1943 року. Стрілками показаний "коридор смерті": від вулиці Мельникова приречених на смерть гнали вулицею Хохлових, а далі - Дорогожицькою до перехрестя з теперешньою оранжерейною

Зі спогадів Гені Баташової:

"Крім проходу до Бабиного Яру жодної дороги не було. Уздовж неї росли дерева, а поміж ними суцільним коридором стояли німецькі автоматники із собаками.

Після здачі документів і майна німці накидалися на людей, б'ючи їх палицями…

Люди вже не йшли – вони бігли, збиваючи одне одного з ніг. Обличчя в них були наче в божевільних".

На останніх метрах "коридору смерті" на вулиці Дорогожицькій люди опинилися в пастці між огорожами двох цвинтарів та суцільними ланцюгами озброєнних німецький військових З матеріалів справи Слідчого відділу КГБ УРСР. Фото червня 1980 року Джерело: ГДА СБУ

Постріли було чути все голосніше.

"Тепер не було жодних сумнівів – нас женуть на розстріл!

Ліза і мама плакали. Ми з Грицем немов закам'яніли. Мама весь час намагалася захистити нас від ударів.

(…)

Ми опинилися на галявині з притоптаною травою. Це було пекло в повному розумінні цього слова.

На протилежному боці галявини, з усіх боків оточеної німцями, височів земляний насип. За ним безугавно цокотіли кулемети. Проходи у насипу були прориті під гострим кутом, щоб ніхто не міг бачити, що там далі відбувається".

Зі свідчень Діни Пронічевої:

"Я бачила, як німці забирали дітей у матерів і живими кидали їх у яр, бачила побитих і убитих жінок, старих, дітей. На моїх очах молоді люди ставали сивими".

Зі спогадів Гені Баташової:

"На землі лежало немовля. Рот був відкритий. Та в страшному галасі крику малюка ніхто не чув.

Можливо, мати зумисне полишила дитя, не в змозі бачити його загибелі, а може, сподівалася, що таку крихітку пожаліють, не вб'ють.

Німець підійшов і палицею розтрощив йому голову.

(…)

Я бігала вся побита, шукала своїх і раптом побачила Гриця. Він стояв поруч із поліцаєм.

Дядечку, я ні в чому не винен, – казав брат. – Врятуйте мене!

Я кинулася до поліцая, благала вберегти Гриця. Він щось крикнув і пхнув нас так, що ми попадали.

Коли я опам'яталася і встала, Гриця поруч не було. Я знов одна в цьому пеклі бігаю, шукаю своїх.

Натрапила на родину, яка жила навпроти нашого будинку. Мати з двома дітьми. Старша, рочків п'яти, обнімала ноги матері і кричала:

– Матусю, я не хочу вмирати!

Мати дивилася на мене:

– Геню, та що ж це таке?!

(…)

Я бачила зовсім молодих людей, які просто на очах сивіли. Хтось дико реготав, хтось сіпався в істериці, багато хто видавався здерев'янілими, наче все, що відбувається довкола їх не обходило. Мов живі статуї, вони стояли в черзі перед проходами геть голі, щоб зробити кілька своїх останніх кроків.

Я вже була в такому ж стані. Мені все було байдуже".

***

З Протоколу відтворення обстановки та обставин подій від 4 серпня 1980 року:

"Від вказаного місця свідок Баташова пройшла з учасниками відтворення на південний захід 140 метрів по проїжджій частині вулиці Мельникова.

Зійшовши з проїжджої частини згаданої вулиці, свідок Баташова пояснила, що впритул до цього місця з північно-східного боку примикав майданчик, на якому гітлерівці роздягали до нижньої білизни приречених на смерть громадян".

На місці, яке помилково вказала Геня Баташова, сьогодні знаходиться станція метро "Дорогожичі" З матеріалів справи Слідчого відділу КГБ УРСР. Фото червня 1980 року Джерело: ГДА СБУ

"Вказане місце" – це початок теперішньої вулиці Оранжерейної. Під час відтворення обставин нацистських злочинів у Бабиному Ярі, Геня Баташова пройшла надто далеко.

Після війни вся територія була перепланована. Верхня частина Бабиного Яру – замита глиняною пульпою. Вулиця Мельникова – продовжена далі туди, де у вересні 1941-го був глибокий яр.

Геня Баташова помилилася. Минуло майже 40 років від 29 вересня 1941 року. Жахливі спогади і зміни у сучасному рельєфі дезорієнтували її: точка, яку вона у 1980-му показала слідству у 1941-му знаходилася глибоко на дні яруги.

Так далеко вона просто не могла потрапити: вулиці Оранжерейної тоді не було, її перетинав один з відрогів яру, який неможливо було легко перейти великій кількості людей. Про такі складнощі обов'язково залишилися б згадки у свідченнях.

Судячи з довоєнних топографічних планів, описів решти свідків та фотографій Йоганнеса Хелле, галявина, на якій відбувався передостанній акт трагедії, знаходилася в 100-150 метрах від перехрестя Дорогожицької та теперішньої Оранжерейної.

Тепер на її місці – гаражний кооператив.

Галявина, на якій відбувався передостанній акт трагедії, знаходилася в 100-150 метрах від перехрестя Дорогожицької та теперішньої Оранжерейної Цифрами показані: 1-1 - залізничні колії на Лук'янівку, 2 - Будинок контори Єврейського цвинтаря, 3 - Воїнський цвинтар, 4 - Лук'янівський цвинтар, 5 - місце перехрестя теперішньої Оранжерейної та Дорогожицької вулиць, 6 - галявина, на якій роздягали жертв перед розділом, 7 - відріг яру, який згаданий у тексті Топографічний план Києва, 1924

Місце, де розгорнулися події останнього акту трагедії Бабиного Яру – розстрілу – це смуга завширшки в пару десятків метрів між проїжджою частиною теперішньої вулиці Мельникова та пам'ятником загиблим.

Саме тут обірвалася остання путь тих, хто опинився у Бабиному Ярі, наприкінці вересня 1941 року.

Лише кільком особам вдалося врятуватися. Геня Баташова та Діна Пронічева були серед цих щасливців.

***

"Не знаю, скільки б мені лишалося жити, якби не побачила дівчинку з нашого будинку. Це була тринадцятирічна Маня Пальті.

Вона так само, як і я, загубила всіх своїх рідних. Її безпорадність, що буває в дівчат такого віку, сповнені жахом очі мовби повернули мені сили.

Світлі зінниці, білява коса Мані підказали, що треба робити.

(…)

Давай спробуємо врятуватися, – сказала я, – ми з тобою схожі на слов'янок.

Неподалік стояв поліцай. Ми підбігли до нього, попросили допомогти, пояснювали, що ми росіянки, прийшли випадково, з цікавості.

Я бачу, що ви не жидівки, – сказав він. – Жиди чи не жиди – марш до яру!"

Ми втекли до роздягнених людей. Кружляли майданом, усе ще сподіваючись на диво. Приголомшена криками, стріляниною, я вдивлялась у вічі поліцаїв, шукала співчуття.

На німців жодної надії у мене не було. Нарешті я побачила одного поліцая. Я відчула у ньому щось людське. Ми побігли до нього.

"Мені байдуже, хто ви, – тихо сказав він. – Я допоможу вам".

***

29 вересня 1941 року Пауль Верцбергер приїхав у Бабин Яр на своєму мотоциклі. Він був зв'язковим 2-ї роти 45-го резервного батальйону. Він приїхав із донесенням до командира цієї роти Кройцера.

Другий персонаж цього епізоду – Йоганн Коллер, який був особистим водієм Кройцера.

"Поруч із складеним біля яру одягом були дві жінки, які були відділені від решти. Коли я проходив повз них, – згадував після війни Верцбергер, – вони сказали, що вони українки і що я маю їх врятувати. Вони буквально прив'язалися до мене. Поблизу цього місця стояв мій товариш Коллер, який був водієм Кройцера.

Геня Баташова, фото 1960-х років

Я пішов з обома жінками до Коллера, і ми обидва почали обговорювати, як ми можемо врятувати обох жінок.

Чи були жінки єврейками, чи йшлося дійсно про українок, я сказати не можу.

Ми домовились, що Коллер на своєму авто вивезе обох жінок з небезпечної зони.

Ми обидва усвідомлювали, що нас очікує, коли цей акт порятунку розкриють". 

Версія Коллера дещо відрізнялася від того, що розповів Верцбергер.

Через 27 років після розстрілу у Бабиному Ярі він переплутав у своїх показах ім'я свого товариша (називаючи Гансом, а не Паулем), пам'ятав тільки одну дівчину, а не двох. Але сам факт ризикованого порятунку підтвердив.

Геня Баташова потім згадувала, що поліцейський підвів їх до німців, що стояли біля легкового автомобіля:

"Один з гітлерівців жестом показав, що можна сісти в автомашину, що ми і зробили. Водій прикрив нас якимсь одягом і поїхав у напрямку до центру міста. Водій вивіз нас на вулицю Мельника і відпустив…"

***

Історія Діни Пронічевої завершилася більш драматично.

Вона так само звернулася до одного з поліцейських українською мовою і сказала, що вона потрапила сюди випадково.

Поліцейський відвів її убік, до групи з 30-40 таких як Пронічева.

"Наприкінці дня до нашої групи підійшов німецький офіцер з перекладачем і на його питання поліцейські відповіли, що ми є проводжаючими, на це місце потрапили випадково і нас належить звільнити.

Проте офіцер закричав, наказав нас також розстріляти, нікого не відпускати, адже ми бачили усе, щ відбувалося у Бабиному Ярі".

На розстріл Діна Пронічева йшла однією з останніх в групі.

"Нас підвели до виступу над урвищем і почали розстрілювати з автоматів… Коли автоматна черга підходила до мене, я живою кинулася у яр.

Мені видавалося, що я лечу у якусь вічність.

Упала на трупи людей, у скривавлену масу. Серед жертв було чути стогін, дехто ворушився, були поранені".

Яром ходили ті, хто мав дострілювати ранених. Хтось пхнув Діну в груди ногою, наступив на руку. Пронічева витримала біль і змогла не показати, що жива…

Діна Пронічева, фото 1960-х років

Гекатомбу почали присипати ґрунтом. Діна почала задихатися, в темряві потроху відгрібаючи пісок рукою.

На поверхню яру вона вибралась вночі.

Діна Пронічева врятувалася не одна. У ярі вона зустріла хлопчика на ім'я Мотя, десь чотирнадцяті років. Його під час розстрілу накрив своїм тілом батько.

Але на світанку Мотю, який не втримався, щоб швидше втекти з цього жахливого місця, побачили і застрелили німці.

"До вечора я просиділа у ямі-смітнику, а коли стемніло – потрапила у сарай в якомусь обійсті. Вранці мене знайшла там хазяйка цього обійстя".

Діна сказала, що йшла з місця оборонних робіт. Але скривавлений одяг не давав підстав для сумнівів, звідки вона прийшла насправді.

Через якийсь час син хазяйки обійстя прийшов з німецьким офіцером.

"Я у ньому упізнала того гітлерівця, який у перший вечір приходив з перекладачем і наказав нас розстріляти".

Пронічеву провели спочатку у будинок, де вже зібрали групу таких утікачів – 15-20 осіб. Потім їх перевозили в інше місце. "По дорозі я вистрибнула з машини, за мною вистрибнула іще одна дівчина…"

29 та 30 вересня 1941 року стратили 33 771 людину. Німецька окупаційна влада пояснювала це відплатою за підпали і вибухи, що були організовані НКВД та радянськими диверсійними групами З матеріалів справи Слідчого відділу КГБ УРСР. Джерело: ГДА СБУ

***

2 жовтня 1941 року Ірина Хорошунова продовжували фіксувати у своєму щоденнику те, що бачила і те, про що думала:

"Уже всі говорять, що євреїв вбивають. Ні, не вбивають, а вже вбили. Усіх, без разбору, старих, жінок, дітей. Ті, кого у понеділок повернули додому, вже також розстріляні.

Так кажуть, але сумнівів бути не може. Ніякі поїзди з Лук'янівки не відходили. Люди бачили, як везли машини теплих хусток і інших речей з кладовища. Німецька "акуратність". Уже і розсортували трофеї!

(…)

Я пишу, а у Бабиному Ярі усе продовжується масове вбивство беззахисних, ні в чому не винних дітей, жінок, старих, яких, кажуть, заривають напівживими, тому що німці економні, вони не люблять витрачати зайвих куль.

Проклятий синій папірець давить на мозок, як розжарена плита. А ми абсолютно, абсолютно безсильні!

(…)

Речі розстріляних у Бабиному Ярі. ФОТО: Йоганнес Хелле, жовтень 1941 року

Чи було колись щось подібне в історії людства? Ніхто і вигадити не зміг би нічого подібного. Я не можу більше писати.

Неможна писати, неможна намагатися зрозуміти, тому що від усвідомлення того, що відбувається, ми божеволіємо…

Євреїв гонять роздягненими. Їх вбивають, якщо вони просять води чи хліба. Ось і все. А ми живемо іще. І не розуміємо, звідки в нас раптом з'явилося більше прав на життя, бо ж ми не євреї. Проклятий вік, проклятий потворний час!"

Усі публікації за темою Бабин Яр