100 років підтримки свободи. Конгрес США та Україна

 

Вступ: незалежність 1918-го і 1991-го

Україні бувало cкрутно з міжнародною підтримкою, але можна впевнено cказати, що Конгрес Сполучених Штатів є чи не найліпшим її світовим другом протягом вже ста років.  Це особливо стосується останніх десятиліть радянського часу, коли Україна належала до поневолених націй і була маловідомою родичкою для Америки.

Детально висвітлити цю історичну роль Конгресу в одній статті просто неможливо, але я хочу, щоб читач відчув, принаймні, обсяг уваги Конгресу до України. Усю роботу Конгресу стосовно України об’єднує одна тема: підтримка свободи. Я коротко розповім про те, що, коли, де і чому було зроблено Конгресом у цьому відношенні.

Будівля Конгресу Сполучених Штатів Америки. Фото: usukraine.org

Ціле століття тому, в 1917 році, конгресмен Джеймс Хемілл (демократ від штату Нью-Джерсі)  ініціював проголошення Дня України в Америці спільною резолюцією обох палат. 

Хоча Україна була тоді зовсім незнаною для Америки, резолюцію ухвалили, а президент Вільсон проголосив 21 квітня 1917 року днем збирання коштів для допомоги "потерпаючим русинам (українцям)".  За один день було зібрано $ 85000 –  це становить 1,75 мільйонів доларів у сьогоднішньому обчисленні.

Пізніше при офісі конгресмена Хемілла було створено Українське інформаційне бюро. Хемілл брав участь у спробі домогтися визнання Америкою  незалежної України; зокрема, він подав проект такої резолюції в грудні 1918 року, напередодні Версальскої конференції.  

Але голосів для її прийняття тоді забракло, бо у той час політика США не була націлена на підтримку національних прагнень українців. Ті події докладно висвітлені у грунтовній книзі Мирона Куропася "Українці в Америці".

Зазирнемо тепер в осінь 1991 року, коли резолюція із закликом до визнання української незалежності, внесена головою Гельсінської комісії сенатором Деннісом Деконсіні та членом комісії конгресменом  Доном Ріттером, отримала велику підтримку і була прийнята (в якості поправки до більшого законопроекту), незважаючи на незгоду з боку адміністрації президента Буша-cтаршого.  

Сучасне видання книги Мирона Куропася. Фото: amazon.com

Адміністрація Буша не була проти незалежності України як такої, на відміну від президента Вудро Вільсона у 1918-му. Уряд Буша схвально ставився до національних прагнень України, але з різних причин зайняв обережну позицію. Але минуло трохи більше місяця, і понад чверть сенаторів та близько п’ятої частини конгресменів записалися у співавтори резолюції.

Такий результат був великим досягненням різноманітних організацій та окремих осіб, що представляли українсько-американську громаду.  У певному сенсі ця резолюція стала вінцем всіх зусиль громади українців Америки та її численних друзів у Конгресі США, які допомагали українському народові у його прагненнях прав людини, свободи й  незалежності.

Період після Другої світової війни

Так що ж відбулося в Конгресі між 1918 і 1991 роками? У період між двома світовими війнами Конгрес займався українською темою доволі мало; важливим винятком була резолюція про сталінський Голодомор, подана конгресменом Хемілтоном Фішем у 1934 році.

Але після Другої світової війни українські питання отримали піднесену увагу.  Закон про переміщених осіб 1948 р. і додаткові до нього закони не говорили про українців напряму, але вони дали можливість прийняти у Сполучених Штатах близько 80000 українських біженців, що перебували після війни у Європі. 

Попередні хвилі української еміграції багато зробили для організації української громади в Америці, а нова хвиля політично активних імігрантів та їх діти, народжені у Сполучених Штатах, підштовхнули українську громаду до більш активної політичної діяльності, особливо по відношенню до Конгресу.

У період із кінця 1940-х до кінця 1960-х років українськими питаннями у Конгресі найбільш активно займався Український конгресовий комітет Америки (УККА), особливо коли його  очолював д-р Лев Добрянський.  

Зокрема, він лобіював розвиток українського відділу в Голосі Америки та давав свідчення на слуханнях у різних комітетах Конгресу з питань, стосовних України. Завдяки його впливу Конгрес прийняв у той час два визначних документи.  

Першим із них була резолюція 1959 року про поневолені народи, яку написав саме Добрянський. Він мав добрі зв’язки в обох партіях Конгресу і зіграв видатну роль у руйнуванні легітимності Радянського Союзу.

Другим документом був закон 1960 року про встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Вашингтоні. На урочисте відкриття пам’ятника у 1964 році зібралися близько 100 тис. американських українців — нечувана до того кількість. Обидва ці документи, особливо резолюція про поневолені народи, надзичайно обурили тоді радянське керівництво.

Урочисте відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку в Вашингтоні 27 липня 1964 року. Фото з української газети в США "Свобода"

Також у той період Конгрес щороку відзначав річницю проголошення незалежності України 22 січня 1918 року, роблячи заяви та влаштовуючи різні заходи.  Наведу лише один показовий приклад: у газеті "The Ukrainian Weekly" за січень-лютий 1956 року я знайшов цілу низку повідомлень, присвячених річниці проголошення незалежності.

Повідомлялося про різні заяви, зроблені у Конгресі, про молитви за вільну Україну у Сенаті та у Палаті представників, про внесення резолюції із засудженням російського комуністичного гноблення України.

Автором тієї резолюції був сенатор Х'юберт Хамфрі, майбутній віце-президент США. Отже, в той час у центрі уваги були національні права українців та України.

Найбільша увага Україні до незалежності: 1975—1991 роки

Саме в ті півтора десятиліття, що передували здобуттю незалежності, починаючи з кінця 1970-х років, Конгрес працював по українських питаннях активніше, ніж будь-коли до того. У цей час головна увага перейшла до індивідуальних прав людини — хоча це не суперечило захисту також і національних прав.

Сполучені Штати почали надавати більшу увагу правам людини у світі відповідно до положень Заключного Акту Гельсінської угоди 1975 року. Особливо заговорили про важке становище політичних в’язнів, в тому числі спостерігачів  Гельсінських груп. Ці сміливі люди вимагали від радянського уряду дотримання добровільно взятих на себе в Гельсінкі зобов’язань щодо прав людини.

Х'юберт Хамфрі, сенатор, віце-президент США. Фото: en.wikipedia.org

Найбільшою з п’яти таких груп у Радянському Союзі була Українська Гельсінська група, і вона також зазнавала найбільших репресій.   Її активісти  не тільки мирно відстоювали індивідуальні права й свободи, вели хроніку численних порушень, але й вимагали більших культурних і мовних свобод та самовизначення для України.

Не дивно, що вони вважалися особливою загрозою для радянської влади і жорстоко переслідувалися: четверо з них померли в карних таборах у 1984—85 роках, прямо напередодні  епохи "гласності-перебудови".

Багато  членів Конгресу активно долучилися до захисту тих активістів разом із українсько-американською громадою. Після виходу на волю чимало з гельсінських активістів брали участь у діях українського Руху за незалежність; серед них були й самі співзасновники Народного Руху, Mихайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл.

Заснування Комісії з безпеки та співробітництва в Європі Конгресу США (широко відомої як Гельсінська комісія)  незабаром після підписання Гельсінського Заключного акта 1975 року створило інституційний ресурс для більш активної уваги Конгресу до України — бо ця Комісія мала повноваження тиснути на раднський уряд з вимогами дотримання прав людини.

Проявами уваги до України були резолюції на захист окремих українських політичних в’язнів, слухання з прав людини в Україні (іноді за участю колишніх політичних в’язнів), робилися заяви Конгресу, розсилалися прес-релізи, влаштовувалися тематичні заходи у Капітолії, відбувалися прямі контакти з радянськими офіційними особами як у Вашингтоні, так і на міжнародних конференціях.

При цьому інтерес до України не обмежувався лише Гельсінкською комісією та лише питаннями політичних в’язнів або порушень прав людини. У 1980-х роках було прийнято резолюції у зв’язку з 50-річчям Голодомору.

Надзвичайно важливим було створення конгресової Комісії з питань голоду в Україні — вона  багато зробила для вивчення й висвітлення цього доти майже невідомого світові геноциду.

Також зусилля Гельсінської комісії та інших організацій у Конгресі — особливо Спеціального комітету у справах Балтії та України — зосередилися на тяжкому становищі офіційно забороненої Української греко-католицької церкви. Вони виступили із закликом до її легалізації і внесли це питання у конгресову резолюцію з приводу тисячоліття християнства у Київській Русі-Україні.

За ініціативою українсько-американської громади, особливо її  Комітету з відзначення тисячоліття християнства Русі-України, як ніколи багато сенаторів та конгресменів написали особисті листи радянському лідерові Горбачову із закликом легалізувати Українську греко-католицьку церкву.

Значна увага була привернута до України і внаслідок  Чорнобильської катастрофи 1986 року, і з цієї теми теж було проведено чимало слухань і прийнято резолюції.

Лист американських сенаторів до Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького з проханням звільнити Левка Лук'яненка, 18 липня 1978 року. Фото: Центральний державний архів зарубіжної україніки

Неодноразово Конгрес порушував українькі питання перед власним урядом: наприклад, закликав Державний департамент обговорити порушення прав окремих осіб або інші подібні питання з радянськими представниками. Конгрес пропонував відкрити консульство США у Києві (з метою зменшення міжнародної ізоляції України).

Конгрес висловив своє сильне незадоволення, коли в 1985 році державні органи відмовили в наданні притулку українському морякові Мирославу Медведю — він втік  з радянського судна, стрибнувши у воду поблизу Нью-Орлеана.

Чимало з таких звернень та кампаній відбувалися з ініціативи громадських організацій, причому не лише діаспорських — таких, як УККА, Український народний союз (УНС), Союз українок Америки (СУА) — а також  і численних груп місцевих активістів, які "сипали перець" своїм конгресменам і сенаторам телефонними дзвінками, листами, факсами, зверненнями під час зустрічей — зауважте, що тоді ще не було Інтернету.

Серед таких громадських  груп були: Американці за права людини в Україні (Americas for Human Rights in Ukraine — AHRU), Філадельфійський комітет людських прав для України,  організація "Смолоскип", а також різні комітети з прав людини в містах, де жили українці, по всій території США.

Також слід відзначити роботу окремих підрозділів організацій — як то Українська національна інформаційна служба УККА (УНІС), Бюро з прав людини Світового конгресу вільних українців (СКВУ).

Також видатну роль у критично важливі роки напередодні та відразу після здобуття незалежності зіграли Вашингтонське представництво УНСоюзу (1988—1995) та комітети на підтримку Руху й "України-2000". 

Наприклад, директор із міжнародних питань комітету "Україна-2000" Роберт Мак-Коннелл давав свідчення стосовно України на слуханнях у Конгресі понад сорок разів за неповні два роки.

Заклик  Комісії прав людини СКВУ та Комісії українських молодчеих організацій СКВУ до українців країн вільного світу. Фото: Центральний державний архів зарубіжної україніки

Ще слід відзначити великий внесок, зроблений українсько-американською пресою, найбільше газетою "The Ukrainian Weekly" — вона постійно інформувала громаду й закликала до участі в акціях на підтримку України.

Головне полягає в тому, що українська громада США булав ті роки особливо активною, і без неї не сталося би більшості всіх тих важливих подій, що відбулися в Конгресі протягом останніх років перед здобуттям незалежності.

Треба пам’ятати, що до здобуття незалежності багато американців не знали про Україну й часто плутали українців з росіянами, а Росію з Радянським Союзом.

Отже, Конгрес активно займався українськими питаннями, тоді як на політичному ландшафті США в цілому, за винятком Конгресу, Україна ще залишалася незнаною територією.  Виконавча влада США приділяла Україні відносно мало уваги, бо то була по суті периферійна колонія радянської держави; головна увага ж, зрозуміло, зосереджувалася на центрі, тобто на Москві.

Це не означає, що Україну повністю ігнорували; у виконавчій владі працювали й затяті прихильники України, включно із деякими американськими українцями.

Після здобуття незалежності й встановлення офіційних відносин з українською державою увага до України різко зросла. У той час — цілком зрозуміло — з відкриттям посольства США у Києві ініціатива в політиці щодо України перейшла до виконавчої влади  та Державного департаменту. 

Однак Конгрес і надалі активно підтримує Україну, причому на двопартійній основі — тобто і Республіканська партія, і Демократична. Важливо підкреслити, що  спільна позиція обох партій в українських питаннях існувала і до здобуття незалежності.

Після здобуття незалежності (1991—2013 роки)

За роки після здобуття незалежності були численні закодавчі акти Конгресу, слухання та брифінги, зустрічі з українськими депутатами та іншими посадовцями, особливо з дипломатами Посольства України у Вашингтоні, а також візити делегацій Конгресу до України.

Ініціаторами цієї діяльності найчастіше виступають Гельсінська комісія Конгресу, Група з українських стосунків (український кокус) Конгресу, Комітет міжнародних стосунків Сенату і Комітет у закордонних справах Палати представників.

Проводяться слухання про політичну ситуацію в Україні — іноді за участю укрїнських посадовців високих рангів; прийнято законодавчі акти про створення Меморіалу Голодомору у Вашингтоні, про встановлення постійних нормальних торговельних відносин з Україною (тобто, про скасування обмежень, визначених "поправкою Джексона-Веніка").

Було прийнято резолюцію із закликом до ухвалення Плану дій для прийняття України у НАТО; резолюцію з привітанням демократичних успіхів України. Також було чимало резолюцій, заяв і брифінгів на підтримку вільних і справедливих виборів в Україні, з питань Голодомору, Чорнобиля та ін.

У потрібні моменти Конгрес також піднімав питання прав людини та недостатніх демократичних реформ. Така увага Конгресу була особливо помітною напередодні, під час та після Помаранчевої революції.

Конгрес рішуче підтримував демократичні прагнення народу України. Тому він завжди засуджував порушення прав людини та недемократичні дії уряду, особливо в пізній період президентства Кучми, а також у роки президента Януковича. Наприклад, Конгрес дуже активно засуджував політично вмотивоване ув’язнення Юлії Тимошенко та інших опозиціонерів.

Конгрес слідкує за нинішньою ситуацією в Україні; голова Гельсінської комісії сенатор Бен Кардін зробив дві заяви з прес-релізами із закликом до розгляду цілеспрямованих санкцій щодо посадових осіб, відповідальних за порушення прав людини.

Стосовно резолюцій, слухань або заяв Конгресу із критикою дій української влади, треба підкреслити: ті, хто критикує Україну у Вашингтоні, як в Конгресі, так і за його межами — це здебільшого найкращі друзі України, які щиро дбають про неї і хочуть, щоб вона стала успішною й процвітаючою європейською демократією.

Голова Гельсінської комісії сенатор Бен Кардін

Були прийняті й такі важливі законодавчі акти, як Закон Нанна-Лугара, що надав  1,3 млрд. доларів допомоги на безпечне утримання й демонтаж зброї масового знищення, а також низка асигнувальних законів, які сукупно профінансували за два десятиліття майже 5 млрд. доларів прямої допомоги Україні від Сполучених Штатів.

Програми допомоги стосувалися аспектів оборони, безпеки, економічного розвитку, енергозабезпечення, охорони здоров’я, сільського господарства, захисту прав людини, розвитку демократії та якісного урядування.

Усі ці програми були спрямовані на те, щоб допомогти Україні стати більш безпечною, демократичною, здоровою й процвітаючою країною. Треба пам’ятати, що Конгрес має "владу гаманця" — бо Конституція США надає Конгресові виключні повноваження з асигнування коштів.

У деяких випадках Конгрес асигнував додаткові кошти на допомогу Україні в більшому розмірі, ніж запитував уряд. Також Когрес виділяв кошти на діяльність конкретних організацій, у тому числі Фундації США—Україна.

Декілька років поспіль у середині 1990-х Україна займала третє місце в світі за обсягом прямої допомоги від США. Ця допомога стосувалася не лише сфер оборони й безпеки, а також економіки, енергетики, гуманітарної сфери, охорони здоров’я, демократизації та якісного урядування.

Після Майдану: 2014—2018 роки

Зрозуміло, що увага Конгресу до України ще більше зросла під час "Революції гідності" на Євромайдані. Американські сенатори декілька разів відвідали Майдан з великим резонансом.

На початку 2014 року обидві палати Конгресу прийняли резолюцію на підтримку прагнень українського народу до свободи та демократії. Вони також закликали до розгляду санкцій проти осіб, відповідальних за застосування сили проти мирних демонстрантів.

Ще щільнішу увагу Конгрес приділяє Україні після грубого порушення Росією міжнародних норм, незаконної окупації Криму та агресії на Донбасі.

Зусилля Конгресу зосереджені на трьох основних напрямках:  військова й безпекова допомога (включаючи смертельну зброю, іншу військову техніку, обладнання, матеріали, а також навчання) санкції проти Росії та її маріонеток в Україні; економічна та технічна допомога Україні. Ця діяльність була особливо інтенсивною в 2014—2015 роках.

Що зробив Конгресу після вторгнення Росії? Ще ніколи не було стільки офіційних заяв, прес-релізів, листів до посадових осіб Адміністрації, слухань, брифінгів та зустрічей з українськими посадовцями, як у період від початку 2014 року.

Як ніколи багато членів Конгресу, особливо сенаторів, відвідали Україну, особливо в 2014 і 2015 роках — у найбільш гострій фазі війни. Відбулося як ніколи багато публічних слухань з приводу України, особливо у Комітеті з питань зовнішніх відносин Сенату, який відіграє ключову роль у політиці США щодо України.

Ще ніколи сенатори й конгресмени так багато не виступали у ЗМІ стосовно України та російської агресії. Ніколи раніше не було такої тактивної взаємодії між членами Конгресу (і сенаторами, і конгресменами) та виконавчою гілкою влади у питаннях України та тиску з боку Конгресу на Адміністрацію для більш твердої політики США проти агресії Росії.

І давайте згадаємо виступ президента Петра Порошенка на спільному засіданні палат Конгресу у вересні 2014 року. Не так часто керівник іноземної держави має можливість виступити перед Конгресом; а цей виступ президента Порошенка був прийнятий дуже схвально.

Важливо  зазначити, що це був вже другий виступ українського президента перед Конгресом, бо у квітні 2005 року тут урочисто приймали  президента Віктора Ющенка.

У цьому відношенні Україна приєдналася до обраної групи особливих друзів та союзників Америки — тих країн, чиї лідери неодноразово виступали у Конгресі, та ще й в межах одного десятиліття.

Третій Президент України Віктор Ющенко в Конгресі США, 7 квітня 2005 року

Після початку війни питаннями України у Конгресі серйозно займається більша кількість підрозділів Конгресу. До 2014 року основну увагу Україні приділяли, по своїм колам питань, Гельсінська комісія та Українська група ("кокус") Палати представників.

Важливу роль відігравали також підкомітети Комітету з асигнувань Палати представників та Сенату, бо вони виділяли фінансову допомогу Україні.

Після російської окупації Криму Україна стала на порядку денному в Комітеті з питань міжнародних відносин Сенату та в Комітеті з питань закордонних справ Палати представників. 

Вони підносять питання України до  найважливіших пріоритетів зовнішньої політики США. Внаслідок військової агресії Росії більш активно тепер займаються Україною також комітети Сенату та Палати представників з питань збройних сил.

У той же час, продовжують активно працювати Гельсінська комісія та Український кокус Палати представників. У лютому 2015 року було започатковано Український кокус у Сенаті — його очолили республиканець від Огайо Роб Портман та демократ від Іллінойсу Дік Дурбін.

Сенатський кокус активно займається українськими питаннями, особливо у сфері військової та безпекової підтримки. Треба відзначити, що члени Гельсінської комісії та українських кокусів Палати представників та Сенату часто відіграють ключову роль у інших комітетах, що розглядають українські питання. Вони активно підтримують українські питання в своїх комітетах.

Конгрес також виступив на підтримку України в міжнародних організаціях — наприклад, у Парламентській асамблеї НАТО та Парламентській асамблеї ОБСЄ , що складається з 56 країн.

Наприклад, на засіданні Парламентської асамблеї ОБСЄ, яке відбулося в Баку в 2014 році, голова Гельсінкської комісії Сенатор Бен Кардін ініціював резолюцію про порушення Росією міжнародних зобов’язань  внаслідок анексії Криму та прямої участі у збройному конфлікті в Україні.

За резолюцію проголосували три чверті учасників, незважаючи на бурхливий спротив Росії. Пізніше Сполучені Штати рішуче підтримали резолюції, запропоновані Канадою та Україною, спрямовані на продовження і розширення положень резолюції 2014 року.

Варто згадати, що конгресмени і сенатори, і особливо штатні співробітники Гельсінської комісії, були спостерігачами практично всіх всенаціональних виборів в Україні з 1990 року в рамках місій Парламентської асамблеї ОБСЄ.

Найбільшим результатом роботи Конгресу по українських питаннях були прийняті закони — особливо два закони, підписані Президентом США у 2014 році. Обидва ці закони  отримали сильну двопартійну підтримку, що не часто трапляється за теперішньої  поляризованості американського Конгресу.

3 квітня 2014 року, незабаром після вторгнення Росії, президент Обама підписав закон "Про підтримку суверенітету, цілісності, демократії та економічної стабільності України".

Цей закон дозволив надання допомоги Україні у проведенні реформ та підтримку України й інших країн  Центральної та Східної Європи у сфері безпеки. Закон також вимагав від Президента вжити санкції (заборона в’їзду та арешт активів) проти тих осіб в Росії та Україні, хто несе відповідальність за насильство або підрив територіальної цілісності України.

Текст закону "Про підтримку суверенітету, цілісності, демократії та економічної стабільності України". Фото: govtrack.us

Президент також підписав закон, що зобов`язував "Радіо Свобода" та "Голос Америки" збільшити обсяг мовлення у Східній Україні та в Криму.

Ще через дев’ять місяців, 18 грудня 2014 року, Президент Обама підписав "Закон про підтримку свободи України". Цей закон дозволив Президенту запровадити санкції проти російських оборонних, енергетичних та інших підприємств та фізичних осіб.

Закон також дозволив збільшити військову, економічну, енергетичну та демократичну допомогу для України, а також збільшив фінансування аиериканського російськомовнення мовлення в регіоні.

Те, що Конгрес США прийняв два великих закони, присвячених одній країні з проміжком у дев’ять місяців — явище дійсно унікальне!  Треба пояснити:  переважна більшість законопроектів у Конгресі не стають законами.

Шлях законодавчої процедури, який має пройти кожний законопроект, нерідко триває роками.  Щоб закон набув чинності, його має затвердити кожна з двох палат (Палата представників та Сенат), а тоді він іде на підпис Президентові. 

Те, як швидко були прийняті названі два закони — обидва ініційовані Сенатом — стало вражаючим і відносно рідким проявом двопартійної злагоди як в Палаті, так і в Сенаті. Вона продемонструвала, наскільки сильно підтримують Україну  американці (в особах своїх обраних представників).

Крім того, Конгрес ухвалив чимало резолюцій (з висловленням думки Конгресу з певного приводу), які підтримують суверенітет та територіальну цілісність України.

Є також законопроекти, присвячені Україні,  які схвалені однією з двох палат Конгресу, але досі чекають на затвердження в другій.  Це трапляється не тому, що одна палата краще налаштована до України, ніж інша. Скоріше, це прояв складнощів законодавчого процесу.

Прийняття законодавства в будь-якій демократії є непростим процесом, а коли законодавчий орган складається з двох палат, як у США — це ще більше ускладнює процедуру.  

Прийняття закону обома палатами Конгресу й підписання його Президентом — важливе досягнення, але цього не завжди досить.

За виконання законів відповідає виконавча гілка влади. Іноді бувало, що президентська Адміністрація виконувала деякі закони без бажання та неповною мірою — в тому числі й ті, що були прийняті на підтримку України.

Але стосовно України члени Конгресу виконують критично важливу роль — продовжують тиск на Адміністрацію, вимагаючи виконання прийнятих законів у повному обсязі.

Хоча більшість поданих законопроектів не стають законами, навіть сама подача проекту закону чи резолюції теж має значення. Будь-яка дія Конгресу несе користь: слухання, брифінг, заява у протоколі засідання, прес-релізи та прес-конференції, публічні виступи, зустрічі та листи до Білого Дому й Адміністрації. У 2014 році їх було кількасот.

Кожна така подія є способом повідомити виконавчій владі думку й позицію Конгресу, його інтерес до стосунків з Україною. Саме взаємодія Конгресу з виконавчою владою допомогла інформувати та підштовхувати Адміністрацію до більш рішучої політики на підтримку України.

Цей принцип діяв протягом всього століття, але за останні чотири роки він проявився особливо виразно — коли Конгрес тиснув і на Президента Обаму щодо надання Україні летальної зброї, і на Президента Трампа щодо санкцій.

Формулювання, вжиті навіть у відхилених проектах законів чи резолюцій, часто потрапляють до законів, що приймаються — особливо тих, що асигнують або авторизують кошти на міжнародну допомогу.  Наприклад, конкретні положення стосовно України були включені до об’ємистого закону про виділення коштів на національну оборону (National Defense Authorization Act). 

Закон асигнує 250 мільйонів доларів Міністерству оборони у 2019 році для бепекової допомоги Україні включно з сумою 50 мільйонів доларів для летального озброєння.  Закон також  включає важливі положення проекту закону "Про кібер-безпеку України"  (Ukraine Cyber-Security Act) затвердженого у Палаті представників на початку 2018 року. 

Конкретні положення щодо України тепер часто присутні у великих комплексних законах про фінансування бюджету всього американського уряду. Лише пряма американська допомога Україні по всіх категоріях, включно із військовою, безпековою, економічною, у сферах розбудови демократії, охорони здоров’я, екології досягла приблизно 8 мільярдів доларів за весь час від 1991 року.

Чи не найважливішим із усіх "нефінансових" законів щодо України за останні пару років є закон про санкції проти "американських противників"  (Countering American Adversaries’ Through Sanctions Act або CAATSA). Він був прийнятий майже одностайно сенаторами і конгресменами від обох партій та неохоче підписаний Президентом Трампом у серпні 2017 року.

Більша частина положень CAATSA стосується санкцій проти Росії за втручання у вибори  та інші спроби підірвати американську демократію. Але там є також важлива складова, що стосується України.

Цей закон закріплює положення шести указів Президента Обами, якими Адміністрація відповіла на дії Росії в Україні. Значна частина їх пропонувалася, але не потрапила у раніше прийняті закони. Вони стосуються галузевих санкцій проти Росії — у сферах фінансових послуг, енергетики, оборони та інших.

Таким чином, жоден президент не зможе скасувати ці санкції без згоди Конгресу.  Крім того, CAATSA також авторизує допомогу Україні в енергозабезпеченні та інших сферах і закріплює політику невизнання аннексії Криму Росією.

Значна частина положень закону CAATSA щодо України була присутня в іншому законопроекті, поданому сенаторами  Беном Кардіном та Джоном Мак-Кейном, але  потім їх перенесли у цей більш комплексний закон.

Інформування Конгресу та зовнішня адвокація

Важливим, хоча й далеко не єдиним чинником, що заохочує інтерес Конгресу до України, є адвокація з боку українсько-американської громади та інших численних друзів України, особливо у Вашингтоні.

Конгрес є гілкою влади, яка найбільш наближена до людей. У часи до незалежності українсько-американська громада як рушій підтримки України виступала "зовнішнім" чинником для Вашингтонського політикуму.

Але тепер є чимало вашингтонських неурядових організацій, які теж зайняті Україною і звертаються до Конгресу за підтримкою безпеки, демократії та правовладдя в Україні.

Сформувалася ціла мережа авторитетних американських неурядових організацій, аналітичних центрів та колишніх урядовців, які виступають з проукраїнських позицій, і до них з повагою дослухаються члени Конгресу та їх радники.

Найбільш послідовно активними з них протягом багатьох років є, зокрема, Міжнародний республіканський інститут (IRI), Національний демократичний інститут (NDI), Національний фонд демократії (NED) та Фонд США-Україна (U.S. — Ukraine Foundation).

Багато відомих аналітичних центрів у Вашингтоні також займаються Україною вже багато років. Після 2014 року особливо активна в цьому напрямку Атлантична рада.

Сенатор Джон Мак-Кейн вручає Відзнаку свободи Міжнародного республіканського інституту українській поп-співачці Руслані Лижичко, 2014 рік. Фото: Kailey Waring / IRI

Менше з тим, роль українсько-американської громади залишається ключовою. Адвокація українських інтересів в Конгресі також активізувалася порівняно з 2013 роком.

У цій діяльності в різні часи бували піднесення й спади. Вона була найбільш активною в останнє десятиліття Радянського Союзу — і наголошувала  тоді на правах людини, долі політв’язнів та заклику до незалежності.

У перші роки після незалежності адвокація була зосереджена на конкретній допомозі новій українській державі. Основні зусилля з адвокації українських інтересів тоді робили політично активні емігранти "третьої хвилі" (повоєнної) та їх діти.   

Однак, починаючи з 2014 року, емігранти "четвертої хвилі" (після незалежності) — які раніше не дуже брали участь у політиці — стали більш активно залучені до адвокаційних кампаній.

Чимало адвокаційних заходів проводять вашингтонський офіс Українського конгресового комітету Америки (УККА) та "Українська національна інформаційна служба"  (УНІС). Декілька разів на рік вони влаштовують "українські дні", коли виборці відвідають в адвокаційних справах кабінети конгресменів у Вашингтоні.

Українсько-американські організації та окремі активісти роблять багато таких звернень до сенаторів і депутатів Палати представників: і в соціальних мережах, і у більш традиційних формах листів та теелфонних дзвінків, і при особистих зустрічах.

Після вторгнення Росії Фундація США-Україна ініціювала створення Мережі друзів України (Friends of Ukraine Network — FOUN), яка об’єднала низку колишніх послів США в Україні та в інших країнах регіону, а також колишніх високопосадовців Державного департаменту США, Агентства США з міжнародного розвитку, Міністерства оборони, Конгресу.

До неї також увійшли  експерти аналітичних центрів та представники ключових неурядових організацій, що займаються українськими питаннями. Незабаром після вторгнення Росії у Донбас робочі групи FOUN підготували рекомендації уряду США щодо санкцій  та закликали Конгрес і Білий дім їх прийняти.

У 2017 році робочі групи FOUN виступили з рекомендаціями щодо допомоги Україні у чотирьох сферах: національна безпека, економіка та енергетика, гуманітарні проблеми, демократія та громадянське суспільство.

Ці робочі групи, особливо група з питань національної безпеки, взаємодіяли з ключовими фахівцями Конгресу, допомагаючи забезпечити підтримку України. У березні 2018 р. FOUN звернувся до Уряду та Верховної Ради України із  "Закликом до рішучих заходів щодо боротьби з корупцією в Україні".

Проукраїнські організації діють в партнерстві з тими, хто поділяє стурбованість російською загрозою — наприклад, з американськими організаціями, що представляють народи Центральної та Східної Європи, особливо спільноту Балтії. Американські єврейські організації також активно виступають за розвиток відносин між США та Україною.

Окрім американських організацій, що займаються адвокацією українських інтересів, зустрічі із сенаторами та конгресменами також проводять  державні посадовці України, члени Верховної Ради — у Вашингтоні, у Києві або на міжнародних форумах.

Посольство України в США підтримує контакти з членами Конгресу протягом усіх років незалежності — не тільки на рівні посла, а й інших дипломатів посольства, які часто зустрічаються та обмінюються інформацією з працівниками апарату Конгресу.

Зважаючи на те, що члени Конгресу мають дуже насичений робочий графік, адвокаційні зустрічі та обмін інформацією часто відбуваються на рівні помічників і радників сенаторів та конгресменів. Як відомо всім, хто знайомий з вашингтонською політикою, помічники й радники відіграють вирішальну роль – особливо в апараті ключових комітетів – у підготовці законопроектів, резолюцій, заяв, прес-релізів та доповідей. Чимало з цих професійних працівників апарату особисто добре знають і підтримують  Україну.

Висновки

Чому Конгрес протягом вже ста років так багато цікавиться Україною? Дійсно, має значення чутливість до бажань виборців — коли  конгресмени й сенатори реагують на звернення американських українців зі своїх виборчих округів.

Але в багатьох конгресменів практично немає виборців українського походження, проте вони щиро вірили й вірять в ідею незалежної, вільної, демократичної України, де поважаються права людини — особливо у світлі трагічної історії України ХХ століття.

Ще більше вони обурені російською окупацією Криму та триванням штучно створеної війни на Донбасі, грубими порушеннями міжнародного права й порядку. Незважаючи на теперішні глибокі міжпартійні суперечності в Конгресі, в питаннях України існує широкий консенсус.

За рідкісним винятком, як республіканці, так і демократи,  як в Сенаті, так і в Палаті представників виступають за незалежну й демократичну Україну. Така двопартійна підтримка України триває вже ціле століття.

Хоча можна стверджувати, що в радянські часи Республіканська партія займала більш рішучі антикомуністичні та антирадянські позиції, у Демократичній партії теж завжди існувала сильна течія,  яка була занепокоєна радянською загрозою і підтримувала Україну. А тепер, звичайно, обидві партії добре усвідомлюють загрозу для України та міжнародного порядку з боку путінської Росії.

Отже, головна тема, яка об’єднує всю роботу Конгресу стосовно України — це тема свободи. Національні права, права людини, людська гідність, демократія — всі ці питання, що Конгрес  так чи інакше піднімав протягом цілої сотні років,  тісно пов’язані та мають спільну основу, а саме поняття свободи.

Тема поневолених націй підкреслювала свободу для народів; тема релігійної свободи звучала у вимогах свободи для таких церков, як УГКЦ та УАПЦ; тема особистої свободи була у виступах на захист українських політичних в’язнів; законодавчі акти та резолюції щодо пам’яті про Голодомор підкреслювали, що морення голодом було найжорсткішим знищенням свободи.

Подібним чином, конгресові документи про НАТО націлені на підтримку свободи України шляхом зміцнення її безпеки.  Закон про нормальні торгівельні відносини стосується зміцнення економічних свобод. 

Численні слухання, брифінги, заяви про стан демократії, прав людини і верховенства права в Україні — це зусилля, спрямовані на розширення сфери свободи,  розширення прав і свобод українського народу.

Коли Конгрес приймав резолюцію про поневолені народи, і коли він відзначав пам’ять про незалежність України в 1918 році, і коли він приймає закони й робить інші зусилля, щоб допомогти Україні протистояти агресії Росії та зберегти її суверенітет та територіальну цілісність — у всіх цих діях захист свободи був і є основним мотивом діяльності Конгресу. Зрештою, незалежна, суверенна, демократична Україна — це і є вільна Україна.

Конгрес США вже сотню років стоїть на передових позиціях у захисті та підтримці свободи для України та свободи в Україні. Конгрес може пишатися  сильною двопартійною підтримкою України. Але належить ще багато зробити далі, допомагаючи Україні протистояти російській агресії та підтримуючи процвітаюче, демократичне європейське майбутнє, яке вільно обрали українці.

Переклад з англійської Петра Войцеховського. Джерело: Фундація США-Україна.