Отаман Тарас Бульба-Боровець: pro et contra
Отаман у Бистричах віддав наказ пограбувати молочарню в Людвиполі. Вночі озброєна група під керівництвом Боровця, що налічувала 16 чоловік, забрала з молочарні два ящики вершкового масла, один ящик сиру й один пуд меду. Крім того, було здійснено нічний напад на райуправу, де забрано з сейфу 100 тисяч крб та реквізовано пару коней із возом.
Цьогоріч у березні виповнилося 110 років із дня народження отамана Тараса Бульби-Боровця, постаті доволі суперечливої в історії українського визвольного руху часів Другої світової війни.
Сьогодні можна почути чи прочитати багато полярних думок, що висвітлюють його діяльність. Одні, занадто довірившись книзі отамана "Армія без держави", стверджують що саме він був засновником УПА і залучив у її ряди широкі верстви українського населення, інші — категорично заперечують це і звинувачують Тараса Боровця в отаманії.
Спробуємо розставити певні акценти, спираючись на документальні джерела та свідчення учасників тих подій, щоб зрозуміти, чи все достовірно оповідає читачу автор "Армії без держави".
Від "Голови України" до отамана
Що ж відбулося далекого червня 1941 року в околицях м. Сарни? А саме там майже рік перебував у підпіллі Тарас Боровець, уродженець с. Бистричі Березнівського району Рівненської області, який намагався створити уенерівське підпілля на Волині.
Після того як, радянський партапарат, підрозділи Червоної армії залишають територію Рівненської області під натиском наступаючих німецьких військ Тарас Боровець, він же "Гонта", починає діяти.
Вже 28 червня 1941 року в с. Немовичі Сарненського району Рівненської області він пише свій перший наказ "До всіх командирів бойових груп Полісся", де віддає вказівку своїм прибічникам створювати невеликі загони для диверсійних дій.
Російський переклад першого наказ у Тараса Боровця-"Бульби" "До всіх командирів бойових груп Полісся", зроблений чекістами |
Далі дістається до Сарн і зі своїми прихильниками, озброєний лише одним пістолетом, розганяє залишки місцевої міліції та намагається організувати тимчасові органи управління.
Ось опис прибуття Т. Боровця в Сарни, який вдалося виявити у свідченнях його знайомого М. Балабушки-Малецького:
"У перших числах липня 1941 року за день до окупації німецькими військами міста Сарни я зустрівся у м. Сарни з Боровцем, який нібито приїхав з села Немовичі Сарненського району. Боровець упізнав мене першим. Він їхав на велосипеді і зустрів мене тоді, коли я йшов з аптеки додому.
Після того як ми упізнали один одного, я запросив його у свій будинок і під час дороги ми розмовляли на різного роду політичні теми. Він мене запитав: "Ти технік-електромонтер, напевно маєш радіо?" Я йому відповів, що так, у мене є радіоприймач. Він виявив бажання… послухати останні новини".
У ході розмови Т. Боровець хвалився, що ознайомлений з німецькими планами війни проти СРСР. Після переслухання новин, Т. Боровець поїхав у власних справах, повідомивши, що на ніч залишиться у свого приятеля. У подальшому М. Балабушка-Малецький кілька разів бачив Боровця у Сарнах озброєного і в однострої.
11 липня 1941 року у Сарнах відбулося Свято проголошення української державності та розпочався процес формування місцевих органів влади. З'явилася група представників від ОУН(б) на чолі з Іваном Литвинчуком, Григорієм Рибаком та Анатолієм Татурою.
Саме в той період Т. Боровець отримує офіційну посаду керівника Сарненської окружної міліції. Вона мала б контролювати районні команди Української народної міліції у Сарнах, Клесові, Рокитному, Володимирці, Дубровиці, Рафалівці та Морочному.
Тарас Боровець — отаман "Тарас Бульба". м. Березне, серпень 1941 року |
З'являється його наказ № 2 від 19 липня [у російськомовній копії помилково вказано дату 10 липня — прим. І.М.] звернений до "усіх комендантів бойових груп Полісся", де зазначено:
"Згідно з наказом німецького військового командування в Сарнах від 17 липня 1941 року я приймаю командування усіма українськими повстанськими загонами (відділами) і організую самооборону від більшовицьких регулярних і партизанських частин та всяких анархістичних банд".
У цьому ж наказі всім своїм підпільним групам він дає офіційну назву, що власне й є днем народження "Поліської Січі": "Наказую, всім нашим бойовим одиницям прийняти єдину організовану форму згідно з отриманою інструкцією і виступати в усіх операціях під назвою — "Українська Повстанча Армія "Поліська Січ".
Також зазначає, що резервом "Поліської Січі" є організована у селах та містечках народна міліція. Як і перший раз, Т. Боровець підписує цей наказ знову ж як "Голова України "Тарас Бульба", хоча у наказі № 12 від 20 серпня він вже виступає як "Отаман Тарас Бульба".
Чекістський переклад другого наказу "Тараса Бульби" |
Скоріш за все, як "Голова України" він підписав кілька перших липневих наказів, а потім зрозумів, що його посада не відповідає задекларованому статусу, адже рапорт від 25 липня про проголошення Акта самостійності Української держави в м. Рокитне має підпис "Тарас Бульба — отаман "Поліської Січі".
На посаді керівника окружного відділу безпеки отаман "Тарас Бульба" перебував до 20 серпня 1941 року. Свій офіційний статус він використовував для роз'їздів та проведення роботи з подальшого розширення "Поліської Січі".
8 серпня в Рівному Т. Боровцю від штабу німецької 213-ї охоронної дивізії вдалося отримати дозвіл на організацію спеціального військового підрозділу чисельністю 1000 вояків, що мав би діяти на теренах Сарненської і Олевської округ.
Згідно зі спогадами Т. Боровця перший озброєний відділ "Поліської Січі" з'являється у районі Клесів—Вири—Немовичі. Допомагали йому у цій справі місцеві жителі Володимир Комар, Юрій Круглій та Анатолій Мандебура.
У подальшому, залучившись підтримкою окремих членів ОУН(м) та полковника Армії УНР Петра Дяченка і поручника Петра Оксентієва, отаману вдається сформувати 1-ий Клесівський курінь, який 15 серпня 1941 року з боєм здобуває районний центр Олевськ на території Житомирської області.
Газета "Гайдамака" — офіційний друкований орган "Поліської Січі". У цьому числі надрукований наказ про саморозпуск формування |
Власне, із середини серпня 1941 року "Поліська Січ" базується в цьому районі, а отаман видає наказ № 12 про формування другого Людвипільського куреня на чолі з Петром Довматюком та Павлом Буковським. Також їде на малу батьківщину агітувати земляків до вступу в українське військо.
Але коли 2-ий курінь, сформований з уродженців Людвипільського району, прибув до Олевська, то виявилось, що значна частина 1-го Клесівського куреня розбіглася і від нього залишилося тільки 90 чоловік. Тому Т. Боровець, незадоволений слабким і неавторитетним керівництвом "Січчю" другим начштабу Володимиром Комарем-"Рогатим" [першим начальником штабу досить короткий період часу (9—20 серпня) був полковник П. Дяченко — І.М.], позбавляє його звання "полковник" та усуває з займаної посади. На його місце через деякий час прийшов полковник Петро Смородський.
Отже, станом на середину вересня "Поліська Січ" складалася з однієї сотні 1-го Клесівського куреня та цілого 2-го Людвипільського куреня (дві сотні). Через брак документів неможливо стверджувати чи курені зберігалися чи просто Олевський гарнізон складався з трьох окремо діючих сотень, кулеметного відділу та підстаршинської школи.
Імовірніше, що курені перестали існувати, оскільки в цьому не було потреби. Згідно зі свідченнями "Сивого", працівника штабу "Поліської Січі", це формування складалася зі штабу двох чи трьох сотень стрільців і кулеметного відділення та відділення жандармерії.
Загальна кількість особового складу нараховувала 400 чоловік, але чисельність "Поліської Січі" часто змінювалася в зв'язку з дезертирством з неї стрільців. Тому в Олевську стало перебувало дві сотні, кулеметна команда і деякі допоміжні підрозділи.
Частина штабу "Поліської Січі", серпень 1941 року |
Підтверджує таку ж чисельність "Поліської Січі" довідка УКДБ Житомирської області за 1965 рік: "у м. Олевськ Житомирської області дислокувалась велика, до 500 осіб націоналістична банда "бульбівців" – "Поліська січ", яку очолював український націоналіст Боровець Тарас Дмитрович, під псевдонімами "Гонта" він же "Тарас Бульба"… Всього учасників "Поліської січі", тих що служили чи допомагали їй, у Житомирській області обліковано у післявоєнний період біля 325 осіб…". Тобто жодних 10000 вояків у складі "Поліської Січі" не було та й не могло бути.
На кінець жовтня 1941 року було цілком зрозуміло, що німецька окупаційна адміністрація, яка вже почала діяти в багатьох районах Волині та Полісся, почала утверджуватися й в Олевську. Наступним логічним кроком, що мали здійснити німці, було перетворення "Поліської Січі" на звичайний окружний шуцманшафт силою не більше однієї чи двох сотень людей.
Крім того, перед Т. Боровцем виникало питання "А що далі?", адже насувалася зима. Активних бойових дій "Поліська Січ" не вела, а радянські партизани не збиралися штурмувати Олевськ. Сам Т. Боровець згадував, що їздив у Рівне на перемовини, але вони були безрезультатні.
16 листопада 1941 року о 19 год. отаман скликав увесь наявний командний склад "Січі" – всього 14 осіб і розповів про нову політичну та воєнну ситуацію на українських землях. Далі у своєму виступі він повідомив, що "Поліська Січ" в таких умовах існувати вже не може і цей відділ потрібно розпустити на певний час.
Німці пропонують перекинути "Поліську Січ" на Чернігівщину для боротьби з радянськими партизанами, "а коли їм було запропоновано одягнути та забезпечити відділ згідно з нормами, які отримує німецький солдат, німці категорично відмовились, пояснюючі, що не мають необхідного одягу… зважаючи на політичну лінію німецької влади, яку вони останнім часом утверджують в Україні, "Поліська Січ" працювати далі спільно з німецькою армією не може".
Штамп "Поліської Січі" |
Слова отамана підтвердив Хаїм Сигал-Сиголенко, який у якості перекладача їздив з Т. Боровцем на переговори з німцями у Рівне. З цього приводу на нараді висловили свої міркування хорунжий Адам Воловодик, полковник Петро Смородський, священик Михайло Симонович та інші.
У кінці наради отаман "Тарас Бульба" підкреслив важливість збройної боротьби "Поліської Січі": "Поліська Січ", хоча вона й невелика, але як перша жива одиниця українських збройних сил займе своє місце у кривавій історії українського народу".
Після наради, яка завершилась о 21 год. 25 хв., усім старшинам, підстаршинам та козакам наказано скласти зброю та амуніцію на склад Олевського гарнізону, отримати у штабі свідоцтва відповідного зразка про звільнення зі служби і організовано вирушити у родинні сторони. Здобуте у боях обмундирування залишається власністю кожного січовика.
Дійсно, наказом № 20 від 16 листопада 1941 року військове формування "Поліська Січ" було розпущене. Але сама подія розпуску відбувалася, ймовірно, наступного дня, тобто — 17 листопада.
Зокрема, працівник штабу "Сивий" свідчив у 1954 році, що майже вся зброя була здана "німецькій жандармерії в м. Олевськ. За вказівкою Смородського здачею зброї займався я разом з Федором Марчуком, який виконував обов'язки писаря. Всього я здав біля 700 (сімсот) гвинтівок, один станковий кулемет, два ручних кулемети, більше двадцяти гранат і велику кількість набоїв різних калібрів. Пістолети та нагани ніхто не здавав".
Наказ про розпуск "Поліської Січі", надрукований в газеті "Гайдамака" |
Проте частина командирів і вояків до 19 листопада ще перебували в Олевську. Про це свідчить наступний документ:
"...Сотник Сиголенко доповідає, що сьогодні прибув в штаб "Поліської Січі" з Житомира капітан німецьких військ "СС" Гічке […] Капітан Гічке насильно мобілізував для екзекуції над євреями двох старшин і 60 демобілізованих козаків "Поліської Січі", які 19-го листопада 1941 року повинні розстріляти 535 євреїв, не залишаючи жодної живої душі. Цей факт рада старшин "Поліської Січі" засуджує, як ганебну дію".
Саме ці події пришвидшили відхід з Олевська частини штабу та вояків, які ще там були. На місці залишилася тільки районна команда міліції, яка складалася з місцевих уродженців.
"Дивна війна" Тараса Боровця
Зазнавши невдачі з "Поліською Січчю", отаман не припиняє своєї діяльності, адже в нього був уже певний бойовий досвід та залишалась на руках якась кількість стрілецької зброї, спорядження, боєприпасів.
Частина людей, пов'язаних з Т. Боровцем, починає працювати у німецьких окупаційних установах. Серед них можна назвати Петра Кудрю, Федора Корольчука, Лева Ковальчука, Василя Раєвського, Володимира Комара, Петра Смородського, Адама Воловодика та інших. Вони допомагали отаману інформацією, необхідними документами чи виконували його окремі доручення.
Перекладач із Костополя та керівник окружної організації ОУН(м) Борис Новоселецький під час допиту розповів кілька цікавих моментів про свої зустрічі з Т. Боровцем у той період:
хорунжий "Поліської Січі" Адам Воловодик під час служби в Війську Польському. Фото: ploskasich.org.ua |
"У серпні 1941 року я прибув у Костопіль і багато чув про отамана Тараса Бульбу. З Тарасом Бульбою я познайомився щойно у листопаді 1941, коли перекладав його розмову з німецьким комісаром Костополя Ленертом. Тоді він просив Ленерта, щоби той взяв під опіку його сім'ю, яка мешкала у с. Бистричі...
Другий раз я його зустрів коли він звернувся у шкільний інспекторат з проханням влаштувати його на роботу у якості вчителя, бо ніби за професією він був педагогом. Він був призначений директором школи в Бистричах, тоді я дізнався його прізвище — Боровець. Директором школи він був до травня 1942 року, тоді втік, бо німці розпочали арешти членів його організації".
Отже, якщо довіряти свідченням Новоселецького, то Т. Боровець до травня користувався офіційною посадою вчителя чи директора Бистрицької школи і перебував на легальному становищі, що давало йому можливість більш-менш вільно пересуватися територією Райхскомісаріату.
Паралельно він розбудовував свою підпільну мережу та проводи вишкіл окремих сотень свого загону, який тепер вже мав назву просто "УПА".
Хоча в наказі № 100 від 6 січня 1942 року ця назва не згадана. Згідно зі змістом зазначеного документу отаманом Тарасом Бульбою оголошено десятиденний вишкіл усіх "січовиків" першої сотні Людвипільського куреня. Командувати цією сотнею призначено поручника Леоніда Щербатюка-"Зубатого".
Вишкіл розпочинався 9 січня зі збірки усього підрозділу. Отже, на той час Т. Боровець використовував ще назву та традиції "Поліської Січі", оскільки вживає у тексті наказу не назву "повстанці", а "січовики". У цьому ж наказі перераховано що кожен січовик мусить мати при собі. Та й сам наказ стосується Людвипільського куреня, який під № 2 входив у склад "Поліської Січі".
Відповідно, цей документ суперечить твердженню отамана, що "першим наказом нового штабу в грудні 1941 року знято з назви організації дописку "Поліська Січ"... Організація почала виступати тільки під назвою "Українська Повстанська Армія".
Імовірно, утвердження назви УПА за загоном Т. Боровця відбулося дещо пізніше, весною чи влітку 1942 року. Наприклад відомі на сьогодні документи "Закон українського партизана" та "Гігієнічно-санітарний правильник" від 15 вересня 1942 року вже містять підпис "Командувач УПА отаман Тарас Бульба-Боровець". Проте в листі до райхскомісара України Еріха Коха від серпня 1942 року отаман пише про себе як "бувшого командира "Поліської Січі".
Сам Т. Боровець згадуючи події того часу писав, що після поїздки до Варшави "в другій половині січня 1942 року я через Рівне повернувся до "лісу". Проте підпис під наказом № 100 свідчить, що це відбулося ще на початку січня 1942 року.
Німці слідкували за учасниками бульбівського руху. Вони перехопили кілька телеграм, відправлених 3 лютого 1942 року з с. Бистричі до м. Олевськ колишнім учасникам "Поліської Січі", які служили у поліції.
Одна з телеграм була адресована керівнику місцевої поліції Сидору Рижику та мала ось такий текст: "Не хвилюйтесь! Все в порядку. Батько радить нам на 21".
У другій телеграмі зазначалося, що "Батько" повернувся і ствердив, що все добре. Відправив ці телеграми колишній учасник "Поліської Січі" на прізвище Онуфрійчук. Очевидно, телеграми свідчили, що Т. Боровець уже повернувся у с. Бистричі та розпочинає організаційну діяльність.
Пізніше німцям став відомий зміст ще однієї телеграми. Її мав отримати колишній січовик Ковальчук. Текст короткий: "Приїжджай обов'язково, Батько приїхав. Все в порядку". Німці заарештували адресатів і дізналися від них, що Т. Боровець повернувся і збирається відновлювати "Січ".
Уродженець с. Бистричі Степан Глущук стверджував, що "Після роззброєння "Січі" і до весни 1942 року про повстанчу армію ніяких розмов не було і де знаходився Боровець-Бульба мені було не відомо.
Але весною 1942 року у с. Бистричі, а також в інших селах з'явились листівки підписані Тарасом Бульба в яких він закликав український народ йти в повстанчу армію для боротьби за Самостійну українську державу".
Учасник загону УПА під командуванням Т. Боровця Іван Радчук на допитах свідчив, що приєднався до бульбівського руху в березні 1942 року. Сприймав він цю організацію як рух "січових стрільців", що має на меті розгорнути збройну боротьбу проти німецьких загарбників.
Один із представників цього руху Михайло Рибачок-"Кваша" запросив Івана на нелегальні збори у сусіднє с. Бистричі. На зборах він познайомився з Тарасом Боровцем та дізнався про основні завдання організації. Характеристику його особи отаману надали М. Рибачок та А. Воловодик. "Я був прийнятий у члени "січових стрільців"… тоді ж мені Тарас Боровець оголосив, що мій псевдонім буде "Кіллер".
Михайло Рибачок - "Кваша" |
У квітні 1942 року І. Радчук отримав гвинтівку та 20 набоїв і бойове завдання — слідкувати за німцями та забезпечувати бульбівців продуктами харчування. "Я три рази повідомляв організацію про наближення німців… всі ці три рази наша організація "січових стрільців" вступала з німцями у бій і розсіювала німців".
Чисельність самої організації він оцінював у 250-300 осіб, розбитих на невеликі сільські підрозділи по 20-25 вояків. У Великих Селищах старшим керівником був М. Рибачок, що мав у підпорядкуванні групу з 12 чоловік.
Про перші акції бульбівців у 1942 році залишив свідчення й колишній працівник штабу "Поліської Січі" що користувався псевдонімом "Сивий", який стверджував, що "приблизно у кінці квітня чи на початку травня 1942 року Боровець через Довматюка викликав мене з Губкова у Бистричі і запропонував прийняти участь в нальоті на громадське господарство у с. Устя".
Група з десяти озброєних осіб вночі на двох підводах виїхала у це село і реквізувала чотири мішки гречки. Акцією командували Довматюк та Рибачок. Забране збіжжя привезли у ліс і передали Т. Боровцю, який приїхав на підводі з чотирма невідомими.
Через тиждень Довматюк знову покликав "Сивого" на зустріч із Боровцем. Отаман у Бистричах віддав наказ пограбувати молочарню в Людвиполі. Вночі озброєна група під керівництвом Боровця, що налічувала 16 чоловік, забрала з молочарні два ящики вершкового масла, один ящик сиру й один пуд меду. Крім того, було здійснено нічний напад на райуправу, де забрано з сейфу 100 тисяч крб та реквізовано пару коней із возом.
Ці невеликі грабункові акції допомагали Т. Боровцю забезпечувати загін харчами, фінансами та іншим майном. Але назвати це масштабними бойовими діями ніяк не можна.
Досить неправдоподібно виглядає пояснення Т. Боровця стосовно дій бульбівців весною 1942 року: "Протягом половини квітня та цілого травня 1942 року почали летіти в повітря автомашини та всякі Amt-и (бюра) Кохової аристократії в Україні разом з їх пасажирами і урядовцями. Всі місцевості одночасно засипані антигітлерівськими летючками...".
Навпаки, бачимо, що операції загону Боровця відбувалися тільки на теренах Костопільської та частково Рівненської округ, а не по цілій Україні. Саме там з'явлися листівки, та й жодне німецьке авто не злетіло у повітря, а бульбівці вступали у дрібні сутички з невеличкими каральними підрозділами німців чи просто грабували господарські об'єкти.
Сам Т. Боровець у спогадах зазначає, що це була його нова тактика, яку почали застосовувати бульбівці з 16 квітня 1942 року. "Цих нових партизанів УПА спочатку було небагато. Кожна з 5 "Літаючих Бригад" складалася з добірної бойової сотні вояків. Розчленовуючись на малі оперативні групи від 5 до 10 людей, вони розсипались з Полісся майже на всі області Правобережної України…".
Написано красиво, тільки ж дії бульбівців у 1942 році в жодній іншій області, крім Рівненської, не зафіксовано жодним документом як німецьким, так і радянським.
Тарас Боровець у 1942 році |
Можна зробити припущення, що ці "літаючі бригади", були територіальними сотнями самооборони бульбівців на Рівненщині. Одна з них базувалась у Степанському районі, одна — в Рокитнівському, одна — в Корецькому і дві на Людвипільщині.
Саме в цих районах отаман мав найбільше прихильників. Звичайно, що таке мілітарне формування назвати "армією" неможливо. Насправді це загін чи добровольчий батальйон — не більше.
Щоб показати масштабність збройної боротьби свого загону, Т. Боровець у повоєнний час написав цілий літературний твір і без будь-яких докорів сумління вставив у текст спогадів під назвою "Друга фаза партизанської боротьби проти Гітлера".
У ньому він з пафосом описує "Шепетівську операцію", здійснену кількома сотнями бульбівців 19 серпня 1942 року. Як оперативний командир операції виступає "Микола Довбня" — цілком вигаданий персонаж. Читаючи такі фрази у тексті, як "Першому загонові переправитись машинами під Зв'ягель… Другий загін підсунеться під Полонне і перерве телефонічний зв'зок з Бердичевом. В лісах біля Полонного почати густу стрілянину… Славутинська група обсадить залізницю Славута-Шепетівка", уважний читач розуміє, що має справу з художнім вимислом.
На той час у бульбівців не було жодної вантажної машини, щоб перевозити особовий склад. А пішим порядком кожен загін мав здолати по кілька сотень кілометрів туди і назад, тому операція повинна була тривати як мінімум кілька діб.
На сьогодні не виявлено жодного документа, який би підтвердив атаку партизанів на Шепетівку у серпні 1942 року. Навпаки, влітку 1943 року такий напад здійснив загін радянських партизанів ім. Михайлова, про що є донесення як німецькі, так і радянські.
На жаль, такі літературні вставки у спогади отамана лише підривають довіру до тієї інформації, яку він намагається донести до читача та дискредитують самого автора.
Тарас Боровець із частиною штабу осінь 1942 року |
15 серпня 1942 року отаман Тарас Бульба-Боровець надіслав листа до Еріха Коха такого змісту:
"До Вас і на руки самого канцлера складалися всякі меморандуми від українського громадянства про жахливе положення в Україні. Всі ті голоси є тільки "горохом в стіни". Тепер, до Вас востаннє промовляє голос українського національного підземелля. Це є голос самої землі".
Далі в листі отаман згадує про утворення і діяльність "Поліської Січі". Цікавою є його позиція стосовно України і її ролі під час війни, висвітлена у цьому листі:
"Ми чекаємо на кінець війни. Коли війну виграє Німеччина, —Україна буде німецькою колонією. А як війну виграє Росія, — російською. А коли програє і Німеччина, і Росія, тоді Україна буде самостійною державою. Для нас Німеччина являється ворогом тільки припадковим і часово-переходовим. Головні ж і вічні наші вороги — це наші етнографічні сусіди".
Т. Боровець попереджує Коха: "Не думайте, що ви вже зловили Бога за бороду. Вона ще від вас далеко. Не доводьте хамсько-грабіжницькою поведінкою до крайностей. Ваші кроки несуть вічну ганьбу німецькому народові…"
Тобто, на кінець літа дрібні акції загону УПА отамана Бульби проти німців практично припинилися. Боровець вирішив почекати на реакцію німців. Німецька поліція та СД у цей час почала активно збирати інформацію про самого Боровця і його рух.
У подальшому відбулося кілька зустрічей з німецькими представниками, які пропонували Т. Боровцю залишити лісове життя і спробувати налагодити легальну співпрацю.
Паралельно відбувалися переговори з представниками розвідувально-диверсійного загону (опергрупи) НКДБ СРСР, який із червня 1942 року очолював Дмитро Медвєдєв.
Дмитро Медвєдєв — кадровий чекіст, боровся проти українського повстанського руху ще в 1920-х роках. |
Як свідчить доповідна цієї опергрупи, інформацію про отамана "Тараса Бульбу" вони отримали в серпні 1942 року. На думку енкагебістів, у його піпорядкуванні було 1000 осіб, які діяли в лісах Людвипільського, Березнівського, Сарненського, Рокитнівського районів Рівненської обл. У Рівному ніби 7 вересня 1942 року було розстріляно 40 активних січовиків.
Територія базування розвідувально-диверсійного загону Д. Медвєдєва збіглася із зоною дій отамана Тараса Бульби. Чекісти вирішили використати Т. Боровця у потрібному для радянської розвідки напрямку. Дозвіл Москва дала радіограмою від 16 вересня 1942 року.
Налагодженням зв'язку з бульбівцями займався керівник агентурно-оперативної роботи опергрупи підполковник Олександр Лукін-"Шура", якому виділили 15 автоматників для охорони.
Ад'ютант Т. Боровця бунчужний Григорій Коломієць-"Кармелюк" супроводжував групу медведєвців до місця зустрічі. Уночі зі 17 на 18 вересня на хуторі у лісі в районі сіл Більчаки-Глушків (Боровець зазначає, що це хутір с. Стара Гута Людвипільського району) відбулися переговори.
Радянські партизани зафіксували присутність 150 чоловік охорони, озброєних ручними кулеметами, автоматами, гвинтівками. Зустріч та розмови тривали 6 годин.
Комісар опергрупи НКГБ Сергій Стехов 21 вересня робить запис у щоденнику: "Вранці повернувся Лукін і Брежнєв зі своєю групою. Бачились з Тарасом Бульбою. Лукін розмовляв з ним про спільні дії проти німців. Домовились, але Т.Б. сам остаточно це питання вирішити не може і повинен порадитись зі своїм керівництвом".
Власне восени 1942 року отаман Тарас Бульба-Боровець зайнявся "лісовою дипломатією", писав різні листи, їздив на перемовини. Німці та радянські партизани намагалися його схили до співпраці, але це їм не вдалося.
Єдине чого вони досягнули — на певний час Боровець та його люди припинили будь-які ворожі дії. З партизанами цей нейтралітет тривав до березня 1943 року, а проти німців бульбівці ще здійснили кілька акцій.
Радянський документ повідомляє: "У середині жовтня нам стало точно відомо, що один із загонів "Т. Бульби" здійснив збройний напад на с. Межирічі (райцентр), де ним були вбиті: німецький комендант району, ляндвірт і голова райуправи".
Уночі з 2-го на 3-тє грудня бульбівці під маркою радянських партизанів атакували містечко Тучин та вивезли звідти частину майна і друкарню. У підсумку можна зазначити, що протягом 1942 року загін УПА отамана Тараса Бульби здійснив певну кількість нападів на німецькі господарські об'єкти, зафіксовано три напади на районні центри Людвипіль, Межиричі, Тучин. Втрати ворога мінімальні — кілька осіб.
Тому говорити про якісь масштабні бойові дії УПА Бульби-Боровця у цей період підстав немає жодних. Крім того, всі ці виступи відбувались тільки на локальній території Рівненської області, а не цілої України як писав Т. Боровець у книзі "Армія без держави".
Важкий 1943-й
На початку 1943 року військовий референт крайового проводу ОУН(м) поручник Іван Михалинюк-"Малий" отримує завдання від керівництва організації зустрітися з отаманом "Тарасом Бульбою" і налагодити співпрацю у військовій площині.
Цю поїздку та зустріч йому допомагає організувати ще один чільний мельниківець Олег Штуль-"Жданович". З Рівного вони вирушають у напрямку на містечко Межиричі, а далі зв'язкові ведуть їх у ліс.
За даними "Малого", чисельність загону отамана становила на той час до 500 вояків. Цю інформацію він отримав від самого Т. Боровця: "У ході розмови "Тараса Бульба" повідомив, що він веде боротьбу під керівництвом Андрія Лівицького за УНР і що він певний час діяв у контакті з "бандерівцями", але згодом не погодився з їх тактикою у боротьбі з німецькими окупантами… на мою пропозицію перейти на сторону ОУН мельниківського спрямування, відповів згодою".
Олег Штуль-Жданович, 1950 рік |
Т. Боровець зазначив, що хоче підтримувати тісний контакти з ОУН(м), але разом з тим він залишає за собою право певної самостійності і повного підпорядкування А. Лівицькому. Також висловив прохання призначити представника від організації для проведення у його загоні ідеологічної роботи.
Далі "Малий" пригадував, що "повернувшись у Рівне я доповів усно і розповів "Бистрому" [Ярослав Гайвас — прим. І.М.] про зустріч з Боровцем, а потім виїхав у Львів де доповів про виконання завдання генералу Капустянському, який узгодивши це з ЦП [Центральний провід — ІП] ОУН скерував Олега Штуля у якості постійного представника при загоні "Тараса Бульби", що практично було здійснено влітку 1943 року".
З моменту першої зустрічі з "Тарасом Бульбою" і до осені 1943 року І. Михалинюк неодноразово з'являвся у його загоні як представник ОУН(м) і давав настанови по удосконаленню військової тактики та зміцненню дисципліни у загоні.
Пізніше, співпрацюючи з радянськими карально-репресивними органами, він уточнював, що серед місцевого населення ходили чутки та й сам Боровець це не заперечував, що у нього є 500-700 добре озброєних людей і навіть гармати.
Та "Малий" бачив у нього лише біля 100 людей, озброєних гвинтівками, кулеметами та автоматами. Також було кілька гранатометів, але жодної гармати представнику ОУН(м) так і не було продемонстровано.
Весною 1943 року, врешті-решт, визначилося зі своїм ставленням до бульбівського руху й місцеве керівництво ОУН(б). Кількаразові зустрічі свідчили, що співпраця можлива у військовій сфері. Невідомо які цифри про чисельність своєї "армії" озвучував Т. Боровець перед бандерівцями, але до певного моменту обидві сторони виявляли зацікавленість у співпраці.
Після однієї з розмов було вирішено діяти під назвою, яку вже використовував і популяризував отаман "Українська повстанча армія". Адже на Костопільщині та Сарненщині ОУН(б) мала станом на квітень-травень лише кілька бойових сотень та подекуди дрібніші боївки.
У кінці березня 1943 року бандерівська сотня під командуванням "Шпака" та сотня бульбівців витримали важкий бій з німцями в районі Людвиполя [нині смт. Соснове Рівненської обл. — ІП]. Окупанти в одному з інформаційних повідомлень за січень 1943 року зазначали, що на відтинку між Рівним і Корцем виникла загрозлива ситуація: "банди, захопивши Людвиполь (20 кілометрів на північ від шосе між Рівним та Корцем), звільнили 70 осіб, що знаходились у виправному таборі".
Антинімецька відозва "Тараса Бульби" від 15 травня 1943 року. З фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України |
Певно останній випадок бойової співпраці між тоді вже двома УПА відбувся на Трійцю 13 червня 1943 року. Про це знаходимо свідчення заарештованого Федора Сосновчика-"Чорноморця", який був у лавах "Поліської Січі", а пізніше опинився на посаді ройового у одній з сотень куреня "Шавули".
На наказ отамана "Тараса Бульби" опівдні одна сотня бульбівців під командуванням "Сокола" та сотня "бандерівців" намагалися знищити гарнізон німців та польських шуцманів у колишньому панському маєтку села Бистричі.
Бій тривав майже 6 годин. Згоріла значна частина села. Тоді на допомогу німцям та полякам прилетів літак і почав бомбардування та кулеметний обстріл позицій повстанців. Остаточно знищити ворога не вдалося і сотні відійшли у ліс.
У липні отаман вирішує змінити назву свого військового формування на нову, щоб відмежуватись від дій ОУН(б) та конкуруючої УПА. Адже об'єднання так і не відбулося. Нова назва для його підрозділів була не менш гучною —Українська народно-революційна армія (УНРА).
18 серпня 1943 року керівництво ОУН(б) та УПА на Рівненщині організувала акцію про роззброєнню загону отамана Тараса Бульби. На той час вже було ліквідовано кілька загонів мельниківців та розсіяно невеличку групу на чолі з Тимошем Басюком-"Яворенком", яка під назвою "Фронт української революції" діяла на території Лановецького району Тернопільської області. Проте ліквідація бульбівського осередку розтягнулась на кілька місяців.
Ф. Сосновчик описує момент роззброєння сотні бульбівців під село Мала Клецька на Рівненщині так: "50 вояків, Бульба, кудись відправив на операцію на чолі з командиром сотні, а усі інші знаходились у цьому лісі… старшим цієї половини сотні залишався Ковальський Володимир під псевдонімом "Муха"… нас вдень просто оточили бандерівці та запропонували не чинити опору і скласти усю зброю або будемо знищені.
Так і вийшло, командир наш Ковальський утік, а ми без жодного пострілу здалися. Бандерівці зброю забрали собі, а нам запропонували повну свободу: приєднатися до них чи йти додому. Кілька осіб одразу приєднались до бандерівців, а більшість пішла додому. Додому також пішов і я".
Фотокопія портрета Тарас Боровця авторства Станіслава Конаша |
За даними Головної команди УНРА від 18 серпня до 24 вересня відділами УПА та місцевими боївками СБ ОУН(б) було захоплено у полон понад 100 учасників УНРА, поранено 11 і знищено 5 командирів (серед них командир сотні В. Ковальський-"Муха"), захоплено чимало різного майна. Це ще раз підкреслює відсутність у отамана потужних збройних сил.
5 жовтня 1943 року Т. Боровець видає наказ ч. 105 про розформування ще діючих підрозділів УНРА і переводить залишки вояків у глибоке підпілля. Практично, цей день був завершальним в історії існування військових формувань отамана Т. Бульби-Боровця на Волинському Поліссі.
Окремо варто відзначити, що до цих пір не з'ясовано долю дружини Т. Боровця Анни Опоченської, яка перебувала при штабі УНРА. Документи говорять про те, що вона потрапила у полон до бандерівців під час роззброєння останніх відділів бульбівців.
Зокрема, один із звітів ОУН (б) повідомляє, що дружина отамана "в наших руках". Згадує про це і Т. Боровець, у тексті листа "До Проводу ОУН-Бандери і Головної команди УПА" 24 вересня 1943 року.
За однією з версій, яку власне оприлюднив сам Т. Боровець на сторінках "Армії без держави", 15 листопада він нібито отримав інформацію, що після тортур Анна Боровець була засуджена на кару смерті і страчена 14.11.1943 року.
Тарас Бульба-Боровець зі своєю першою дружиною Анною Опоченською, 1941-1942(?) |
Підтвердження цієї версії знаходимо у свідченнях одного з командирів УПА Євгена Басюка-"Чорноморця", який був захоплений загоном НКВД восени 1944-го:
"З одним з останніх загонів сам "Тарас Бульба" був оточений частинами УПА "Дубового", але йому вдалося з оточення вийти. В руки "Дубового" потрапила дружина "Тараса Бульби", яка за вказівкою "Дубового", Службою безпеки була повішена".
Інших документів, які б офіційно підтверджували страту дружини Т. Боровця на сьогодні не виявлено. Твердження деяких авторів, що вона залишилася живою і виїхала до Чехії теж нічим не підтверджені. Тому остаточно з'ясувати долю Анни Боровець на сьогодні не вдалося.
У жовтні-листопаді розвідка УПА повідомляла, що Т. Бульба-Боровець зі своїм штабом та загоном, що налічував 40 вояків, перебуває в урочищі Селищина біля Людвиполя та інтенсивно готується до зими, накопичує продукти харчування і т. д.
Уночі з 15 на 16 листопада отаман Т. Бульба-Боровець укладає меморандум до німецького військового командування щодо співпраці німців та УНРА на певних умовах і вирішує залишити замість себе тимчасовим керівником бульбівського підпілля Л. Щербатюка-"Зубатого".
Як свідчив охоронець отамана Іван Костючок-"Ківайголова" — він та ще двоє вояків УНРА супроводжували О. Штуля-"Ждановича" та отамана в листопаді 1943 року до шосе Київ—Рівне з села Вовкошів Гощанського району, перед тим ночували у місцевого жителя Степана Кудрі. "Вони першою попутною автомашиною, що трапилася, виїхали у напрямку Рівного".
Меморандум "Тараса Бульби" до німецького уряду щодо співпраці німців та УНРА |
Коли охоронці на чолі з "Ківайголовою" супроводжували Боровця, то він наказав підтримувати організаційний зв'язок з поручником "Зубатим", який має керувати бульбівським підпіллям та отримав детальні інструкції. Але через два-три тижні "Зубатий" загине у сутичці з німцями, і бульбівське підпілля залишиться без керівництва.
Німецький документ повідомляє, що зусиллями співробітників "Зондерштабу Р" [особливий штаб "Росія" в структурі — Абверу ІП] 19 листопада 1943 року вдалося доставити отамана "Тараса Бульбу" до Рівного:
"…оскільки переговори, що проводяться, в першу чергу мають політичний характер, тепер Тараса Бульбу передали СД і доставили у Варшаву, куди він прибув сьогодні, 22.ІІ. СД, котре працює незалежно від райхскомісара України, ще сьогодні просило у райхсфюрера СС директиви щодо подальших переговорів з Тарасом Бульбою.
Абвер у цьому відношенні залишається також включеним, в той час як СД готове передати Абверу Тараса Бульбу при певних умовах після закінчення політичних переговорів".
Ні СД, ні Абвер не збиралися виконувати політичних умов Тараса Бульби-Боровця. Вони лише намагались знешкодити його як одного з ватажків українського визвольного руху.
Тому Тарас Боровець і Олег Штуль були заарештовані у Берліні 1 грудня 1943 року та відправлені до концентраційного табору Заксенхаузен. У цьому концтаборі отаман перебував до осені 1944 року і був звільнений разом з іншими українськими політичними в'язнями.
Що ж було далі
Практично з грудня 1943 року Т. Боровець уже перебував поза межами України до кінця свого життєвого шляху. А це неповних 38 років. Більшу частину свого життя він провів у вимушеній еміграції, маючи щире бажання повернутися на Батьківщину. Але поневолена Україна залишалася для отамана недосяжною, адже всюдисуще око МГБ—КГБ чатувало на ватажка бульбівського руху.
Отаман не описував у книзі "Армія без держави" подій після 1945 року. Мало що збереглося у свідченнях його сучасників. Вплинути на перебіг воєнних чи політичних подій на теренах Волині й Полісся він уже не міг, але активно був задіяний у повоєнній українській еміграційній діяльності на теренах Західної Німеччини, а потім перебрався у США.
Правда, був у житті отамана період із кінця 40-их років по середину 50-их рр. ХХ століття, коли він знову опинився у лавах лицарів "плаща та кинджала". Тоді Т. Боровець та його оточення за сприяння англійської та американської розвідок створюють Українську національну гвардію (жовтень 1947 року) та отримують кошти на видання друкованої продукції.
"Меч і воля" — видання Української національної гвардії в Західній Німеччині |
Колишньому отаману вдалося закинути на територію Польщі кількох спеціально підготовлених розвідників, але вони були затримані контррозвідувальними органами Польщі та СРСР. В одній із доповідних КГБ за лютий 1954 року згадувалися емісари УНГ "Рен", "Родак" та "Самглявий", які мали засоби для тайнопису та детальні інструкції по збору інформації військового характеру на території СРСР.
У годиннику "Смаглявого" була схована записка з переліком осіб на території УРСР, з якими він мав сконстатувати за завданням Боровця та залучити їх до співпраці.
Навіть його особистий друг-художник Василь-Станіслав Конаш допитувався офіцерами МБП [Міністерство громадської безпеки комуністичної Польщі — ІП] як запідозрений у зв'язках з Т. Боровцем та американською розвідкою.
Але він знав отамана досить короткий період часу і намалював на його замовлення кілька ікон та портрет у 1945 році. Де перебував його товариш, художник чітко не міг відповісти.
В еміграційному середовищі Тарас Боровець і в подальшому намагався очолювати якісь структури, майстерно розігрувати роль видатного партизанського ватажка, авторитетного військового діяча.
Іноді вдавалося це досить важко, оскільки за кордоном перебувала значна кількість колишніх військових армії УНР, старшин УНА, інших військових формувань, тобто професійних військових. А в їхньому середовищі постать "генерал-хорунжого" Т. Боровця без офіційного підтвердження з боку хоча б екзильного уряду УНР чи офіцерів українських військових формацій викликала скепсис та підозру.
Президент Української Народної Республіки в екзилі Андрій Лівицький (3-й ліворуч) і Тарас Боровець (7-й ліворуч), 1947 рік, Західна Німеччина |
Історія появи у отамана такого високого старшинського рангу доволі проста. Ще в 1941-му Т. Боровець сам собі надав це званння під час розпуску "Поліської Січі". Згідно з наказом № 22 від 16 листопада 1941 року постановою загальних зборів старшин "Поліської Січі", серед яких найстаршим по званню був полковник П. Смородський, "отаман Тарас Бульба-Боровець іменується генерал-хорунжим".
Підписав цей наказ начальник Головного командуванння генерал-хорунжий Тарас Бульба. Це єдиний документ з періоду Другої світової війни, який у копії дійшов до нашого часу і пояснює увесь механізм отримання генеральського звання Т. Боровцем.
Екзильний уряд так і не підтвердив йому цього військового рангу. Ще 1947 року Т. Боровець отримав від А. Лівицького документ, що визначав його повноваження як довіреної особи вести переговори з представниками чужих держав чи українцями у справі визвольної боротьби України. У ньому зазначено, що це "отаман", бувший командуючий українських повстанчих військ.
У подальшому, як це видно з тексту грамоти про нагородження у 1975 році Воєнним хрестом Тараса Боровця за підписами міністра військових справ генерал-хорунжого Василя Филоновича та начальника канцелярії майора М. Товстопята, він і далі іменується "отаманом": "Президент Української Народньої Республіки надав Воєнний хрест Боровцю Тарасові, отаманові Поліської Січі".
Отже колишні військові УНР не визнавали, що Т. Боровець є генерал-хорунжим. Для них він залишався отаманом, таким собі народним ватажком.
Грамоти Президента УНР в екзилі про нагородження в 1975 році Воєнним хрестом Тараса Боровця |
Тільки наступного року Українське вільне козацтво зі свого боку надало йому рангу генерал-хорунжого саме як активного учасника цієї структури та нагородило Хрестом УВК без мечів. Ця організація не мала чітких вимог до свого членства, тому діяла на власний розсуд та смак.
Часопис "Вільне козацтво" у 1978 році повідомляв, що Тарас Боровець є почесним козаком УВК, генерал-хорунжим УВК з 1976 року та почесним отаманом куреня УВК ч. 35 імені Поліської Січі у м. Пассейк (штат Нью-Джерсі, США).
Остання організація, яку заснував Т. Боровець та його однодумці на еміграції у США називалася "Союз ветеранів українського резистансу" (СВУР). Сама ідея виникла ще 1964 року, але була втілена у життя щойно весною наступного року.
Головна команда СВУР 24 березня прийняла постанову, що стосувалася оприлюднення з нагоди 25-річчя УПА історії Української повстанської армії. Через кілька років з'явився і відповідний "Комунікат" за підписами 21-ої особи на чолі з Т. Боровцем.
Це був один з етапів внутрішньодіаспорних суперечок щодо обставин створення УПА та ролі окремих течій українського визвольного руху у часи Другої світової війни. Т. Бровець знайшов широку підтримку у середовищі прихильних до ОУН(м) організацій та окремих громадських діячів.
Могила отамана Тараса Бульби-Боровця, фото 2018 року |
Життя в еміграції було для Т. Боровця складним. На схилі літ про нього майже забули, адже родини він не мав. Упокоївся отаман 15 травня 1981 року в Нью-Йорку і похований на православному цвинтарі Баунд-Брук. У тому ж році виходить його знаменита книга "Армія без держави", над якою Т. Боровець працював довший час.
Ця книга кількаразово видавался в Україні. Та на сьогодні бачимо, що запущений отаманом міф про армію повстанців під його керівництвом розбивається багатьма історичними джерелами та й свідченнями самих бульбівців, збережених у кримінальних справах, спогадах. Армія отамана була переважно фантазійною, а його рух тримався і розвивався лише до того часу, поки мав лідера.
Читайте також:
Коли виникла УПА. Історія армії Бульби-Боровця
Секретарку засновника УПА взяли під соціальну опіку
Сом", "Гарпун" і "Сівко". Формування і загибель першого штабу УПА
Як бандерівці та петлюрівці "Костопільську Січ" створювали
Як починалась антинацистська боротьба на Волині в 1943 році
Про трагічну долю дружини Тараса Бульби-Боровця