Іван Франко та його євреї: дитинство, студентські роки, політика

Спробуємо описати Франкове ставлення до євреїв – від щирої юдофілії до радикальної юдофобії. Ця двозначність у трактуванні його поглядів увиразнилася після падіння в Україні комуністичного режиму. Відколи зникла цензура, надруковано й скоментовано більшість Франкових текстів, у яких виразно проступає його прихильне ставлення до євреїв та до сіонізму.

В українській інтелектуальній історії немає жодного іншого автора, який приділив би єврейським сюжетам більше уваги, ніж це зробив Іван Франко. Багатство єврейської тематики в його творчості різко контрастує з порівняно невеликою кількістю досліджень на цю тему.

Довголітня мовчанка навколо цієї проблеми відображає загальну тенденцію негласної заборони досліджувати єврейські сюжети, що панувала в радянській науці. У Радянській Україні ця тенденція набрала крайнього вияву, порівняно хоч би навіть із балтійськими республіками, де єврейські теми, хай дуже обмежено, але були присутні у місцевих академічних дискурсах.

Іван Франко

У конкретному випадку Франкової спадщини це привело до вилучення зі збірок його творів саме тих поезій, оповідань і публіцистичних статтей, написаних на єврейські сюжети.

Як зразок - дивімося секретну доповідну записку Главліту (центрального цензорського комітету) Української РСР, направлену секретареві ЦК Компартії України Л.Г. Мєльнікову 12 березня 1953 р., "Про шкідливу практику Інституту української літератури Академії наук УРСР".

Ця записка, серед іншого, пропонувала зняти з друку том видання Франкових творів, у якому мала бути надрукована його поема "Мойсей" – оскільки "у поемі оспівано "обітовану землю" єврейського народу Палестини, сум євреїв за Палестиною, яка є для них родинним домом і т.д.". Перелік праць Франка на єврейську тематику, ніколи не друкованих у Радянському Союзі, можна знайти у публікації Зіновії Франко "50-томне зібрання творів І. Франка в оцінці сьогодення" (журнал "Сучасність", 1989, №10).

Франка видавали в СРСР не раз, але кожен раз цензурували "незручні" тексти, зокрема і на єврейські теми

Українська гуманітарна наука поза межами СРСР не могла скомпенсувати цієї вади. До 1939 р. досягнення у цій галузі обмежилися до публікації декількох раніше невідомих статтей Франка та спогадів про нього (приміром, Іван Франко, "Мої знайомі жиди", Діло, 1936, 28 травня, № 117), а після 1945 р., уже в еміграції – до нечисленних й почасти апологетичних, хоча й не позбавлених цікавих спостережень статтей про єврейську проблематику. Найцікавішою серед них була стаття Івана Лисяка-Рудницького "Проблема українсько-єврейських взаємин в українській політичній думці XIX ст.", де багато місця присвячено Франкові.

На принагідні звертання до постаті Франка у зв'язку з євреями інколи можна натрапити у публікаціях неукраїнських авторів на Заході. Від доробку науковців з української діяспори ці праці відрізняє те, що все це побіжні згадки (здебільшого в підрядкових примітках) і майже завжди Франка подано як антисеміта. Одинокий виняток становить стаття Asher Wilcher, "Ivan Franko and Theodor Herzl: To the Genesis of Franko's "Mojsej"", Harvard Ukrainian Studies, 1982, № 6.

Теза про Франків антисемітизм набагато виразніше проявилася у публіцистиці. Дві публікації варті окремої згадки. Першим є непідписана стаття "Іван Франко і жидівське питання", надрукована у "Краківських вістях" під час нацистської окупації (1943 р., 28 травня, № 112), напередодні остаточного знищення галицьких євреїв. Стаття мала замовний характер і весь її пафос був спрямований на заперечення поширеного образу Франка як філосеміта.

Іван-Павло Химка, мавши доступ до архіву "Краківських вістей", зумів зідентифікувати автора цієї статті, але назвав його аж по тому, як той помер у 2001 р.: це був Анатолій Курдидик.

Другою була стаття, надрукована вслід за 100-річним ювілеєм Франка в журналі американських прогресивних євреїв "Vorwarts". Її автор на прикладі Франкових повістей із "бориславського циклу", введених до шкільних програм, намагався довести, що радянський уряд цілеспрямовано поширював антисемітим серед молоді.

Одна з книг, яка вийшла у видавництві МАУП, мета якої було засвідчити антисемітизм Франка та інших українських літераторів

Франка названо "гайдамакою і правдивим спадкоємцем Хмельницького та Гонти, що в своїх творах провіщав погроми і знищення жидів", "паскудним погромником", і поставлено на одну дошку з "гайдамакою Нікітою Хрущовим, в жилах якого кипить нечиста кров Богдана Хмельницького".

Кожна з цих двох статтей відображає крайню точку у широкому спектрі оцінок Франкового ставлення до євреїв – від щирої юдофілії до радикальної юдофобії. Ця двозначність у трактуванні його поглядів увиразнилася після падіння в Україні комуністичного режиму. Відколи зникла цензура, надруковано й скоментовано більшість Франкових текстів, у яких виразно проступає його прихильне ставлення до євреїв та до сіонізму.

З іншого боку, дістала нове дихання і тема "Франко як антисеміт": у публікаціях про "шкідливість євреїв" в Україні можна зустріти поклики на Франка як на класика цієї теми. Візьмімо, наприклад, публікації Іван Франко, Zur Judenfrage (До юдейського питання), Київ, 2002; Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Іван Франко, Жидотрєпаніє..., Київ, 2005; Василь Яременко, Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів, Київ, 2003. Усі три книжки видала Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП), відома своєю активністю в поширенні антисемітизму в Україні в тих роках.

Обидва погляди побудовано на вибірковому читанні Франкової спадщини. Саме з таких міркувань упорядники додаткового тому Франкових "цензурованих" праць не ввели до нього віршів про Швинделеса Пархенблита і статтей "Питання жидівське", "Мозес Мендельсон – реформатор жидівський" та ін. – з тією різницею, що у другому випадку публікації мають ще й характер погано замаскованих політичних маніпуляцій.

Питання "був чи не був Франко антисемітом" – важлива, але тільки одна частина теми "Франко та євреї". Не менш важливо показати, як він у своєму ставленні до євреїв конструював межі уявленої спільноти, що її називав своїм "народом".

Франкове життя припало на часи, коли євреї зазнавали сильної трансформації. Вона затирала старе ототожнення євреїв з іудаїзмом і розмивала значення єврейської ідентичности. За нових обставин "єврей" перестав бути тільки самоозначенням. Він був іще й ідентичністю, яку на значні групи людей, переважно засимільованих євреїв, накидали ззовні. Ставлення до єврейського питання визначало межі власної ідентичности. Тому дискусії навколо того, "хто є євреєм" – а особливо, хто є "добрим євреєм" – говорили не лише про євреїв, але й про самих дискутантів.

Фольклорні збірки, що дійшли до нас від цього часу, показують, що масова свідомість галицьких русинів містила багатий матеріял для конструювання дистанції відносно євреїв. Свідченням цього є приказки на єврейську тематику, що їх Франко записав й опублікував в окремому томі "Етнографічного збірника".

Публікація Франкового тексту "Мої знайомі жиди" в провідній газеті міжвоєнної Західної України "Діло", 1936 р.

Короткий реєстр антиєврейських стереотипів, складений на підставі цих приказок, виглядає так: євреї боягузливі та недоумкуваті, не вміють виконати найпростішої селянської роботи. Вони прибрали до рук усю торгівлю, а що ведуть її нечесно, то єврей є синонімом шахрая. Вони "нечисті", геть усі уражені заразними хворобами ("пархами", тобто коростою), і нагадуванням про їхню "нечистість" є численні приказки, що порівнюють їхній образ із найнечистішими функціями людського тіла.

Вже тільки цього переліку досить, щоб зрозуміти неподоланність відстані між місцевими християнами та євреями: останні в очах перших виглядають майже як каста, і то як каста недоторканних. Однак євреї є кастою особливою, бо піднеслися над християнами: надзвичайно кмітливі та шахраюваті, вони немилосердно визискують селян.

Єврей є абсолютно "чужим" для селянина також через свою релігію, покликанням якої є мучити й навіть убивати християн. Євреям не буде спасіння на тім світі, але й на цьому вони не заслуговують на християнське співчуття і допомогу. Тому в місцевих приказках особливо дістається тим християнам, які прислужують і допомагають євреям.

Негативний образ єврея переважав, але не був єдиним. Чимала група приказок зображала євреїв досить нейтрально (хоча часом і насмішкувато). Деякі з них були відгомоном забобонів: побачити єврея уві сні або коли він переходить дорогу – добрий знак.

Окремі приказки виражають думку, що часом християнин може бути гіршим за єврея та повагу до євреїв за те, що вони тверді у своїй вірі. Дві приказки стоять цілком осторонь як ствердження толеранції: "Зле з жидом, але й без жида", і "Як не кожний жид паршивий, тай не кождий хлоп свиня" (остання приказка є відповіддю на поширений єврейський антиселянський стереотип). Брак відповідних досліджень не дає змоги проаналізувати антихристиянські стереотипи серед східноевропейських євреїв.

Значну частину приказок на єврейську тематику Іван Франко зібрав у Нагуєвичах і сусідній Ясениці Сільній. Знайомство з місцевими настроями на підставі приказок наводить на думку, що Франко змалку мав більше шансів стати антисемітом, аніж семітофілом. Однак його дитинство було відносно вільним від цих стереотипів. Один із його найраніших спогадів про євреїв стосується того, як мати якось принесла з села кілька єврейських пасок, що їх дістала від нагуєвицької шинкарки:

"Діти, – гукнула мати до мене й до моїх братів і сестри, – дивіться, що дала мені для вас Сара. Вона поламала сухі пляцки і дала дітям: "Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниця".

Це була перше живіше враження, що лишилося мені з мого дитинства про жидівство, – згадував Франко. – Заразом була це була перша звістка, яку я дістав про байку за кров. Мати сказала свою думку про це так спокійно й рішуче, що ми тільки здивовано розплющили очі, без звичайного жаху, в який, як буває, так часто попадають серед розмов про це далеко старіші й більше освічені люди. Заразом дала мати найкращий доказ, що вона не вірила в байку про кров, споживаючи враз із нами принесені шматки хліба.

Франко вважав, що ця "байка про кров" у русько-українських селах є загальновідомою, однак вона не викликала в селян "ні глибшої емоції, ні фантастичної ненависти". Протилежне свідчення знаходимо у спогадах Франкового однолітка о. Михайла Зубрицького. Він згадував про свій страх, коли малим хлопцем уперше побачив багато євреїв у Перемишлі – батько завів його до місцевої корчми, коли вони подорожували до родича з далекого села. Малому хлопчаку оповідали, що "жиди лапають малі християнські діти, всаджають їх до бочки, набитої всередині цвяхами, бочку качають, і так з дітвака пускають кров, щоби її змішати з своєю пасхою". З переляку він утік із корчми, і батько мусив доганяти його.

Сім'я Франків жила на околиці села, де не було корчми й не було євреїв. Його точки дотикання з єврейським світом були дуже нечисленними. Поодинокі бідні євреї час до часу заходили у цю частину села, пропонуючи свої невибагливі товари та ремісничі послуги.

Нагуєвичі - рідне село Івана Франка

Перший досвід співжиття з євреями Франко здобув, коли вчився в Ясениці Сільній. Серед школярів було двоє синів місцевого корчмара. Один із них, не по роках розвинутий Аврамко, захищав несміливого Франка від кпинів старших учнів і став його приятелем.

Справжнє знайомство зі світом галицьких євреїв у Франка почалося тоді, коли його віддали на навчання у Дрогобич. Рік перед тим, у 1863 р., тут стався погром, що його спровокували патріотично налаштовані польські гімназисти.

За роки навчання Франко був свідком регулярних бійок між старшими учнями та місцевими євреями. Насильства у стосунках між учнями-християнами й учнями-євреями ні у василіянській школі, ні у гімназії, за його свідченням, не було. Щоправда, отці-василіяни тримали єврейських дітей на окремих лавках і не дозволяли їм стикатися з учнями-християнами. В гімназії такої сепарації, однак, не існувало. Не було там тоді й ані сліду національного чи конфесійного конфлікту, що пізніше забуяв серед галицької гімназійної та студентської молоді. Тодішнім одиноким його виявом були польсько-українські дискусії про історію та літературу. Учні-євреї трималися осторонь від цих дискусій, однак деякі з них записувалися на руську мову чи літературу.

Спогади Франкового однолітка, передчасно померлого Мавриція Готліба (1856–1879) дають іншу картину: твердив, що він та інші єврейські діти сильно натерпілися від християнських учнів. Несхожість двох спогадів не обов'язково означає, що хтось із двох авторів каже неправду. Причиною може бути різниця у Франковому і Готлібовому розумінні того, що вважати образою та конфліктом.

До речі, ані в спогадах Франка, ані в спогадах Готліба не знаходимо якоїсь детальнішої згадки один про одного – правдоподібно, вони тримались один від одного осторонь. Найближчим Франковим приятелем був Готлібів родич Ісаак Тігерман, який виявляв неабиякий математичний хист, зрештою вибрав собі кар'єру адвоката, але також помер молодим у Дрогобичі.

З родиною Тігерманів Франка єднали довголітня дружба: Ісааків батько довго листувався з Франком, навіть коли перебрався до Відня, – тим більше, що внадився там до українського студентського товариства "Січ" і став, як жартівливо признавався Франкові, "міцним русином"; а Ісаакова мати надзвичайно поважала Франка і довго по тому, як він покинув Дрогобич, розповідала пізнішим місцевим гімназистам, що "такої великої голови в цілій Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціялізм, якому він пішов на службу".

Що між учнями-євреями й учнями-християнами не існувало великої дистанції, говорить той факт, що Франко, займаючись корепетиторством, найбільше замовлень мав у дрогобицьких єврейських сім'ях.

Зі свого знайомства з сімейним життям галицьких євреїв Франко-учень виніс два важливі висновки. По-перше, єврейські діти були розвиненіші за християнських. Цю обставину він пояснював собі тим, що єврейські хлопці вчилися набагато більше – окрім школи, ще й удома. По-друге, у єврейських сім'ях його вразила щирість стосунків між поколіннями, здатність батьків радіти успіхам дітей, підтримувати їх добрим словом і похвалою – часом навіть перебільшуючи їхні справжні успіхи.

Франко-учень заздро прислухався до похвал, що їх зі сльозами зворушення розсипав Штернбах-батько на адресу свого талановитого сина, "бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любов'ю й бодай би напів із таким великим розумінням".

Спостереження над відмінностями між християнським і нехристиянським світом пробудили у Франка, ще у часи навчання у Дрогобицькій гімназії, зацікавленість культурою Сходу. Вже тоді, визнавав він, його "тягло на Схід". Старий заповіт, поряд з античними авторами, справив на нього глибоке враження: він зачитувався ним у церковнослов'янському, німецькому та польському перекладах, а згодом і сам переклав віршами чимало з Іова та кілька глав Ісаї.

Батько його шкільного товариша Лімбаха, прочитавши Франкові переклади пророків, сказав йому: "Чого вам там шукати в жидів? І хіба ви здібні зрозуміти їх почуття та передати їх як слід? А хоч би були здібні, то питайте самі себе: нащо придалось би се? Кому се потрібне? Хіба се тепер цікавить кого, чим цікавилися ті люди перед тисячами літ?".

Лімбах часто приходив до Франка, випозичаючи у нього книжки з західної літератури. Через нього Франко знайомився зі світом засимільованих євреїв, яких було досить багато у Дрогобичі.

Вступивши у Львівський університет, Франко на якийсь час утратив ближчі контакти з євреями. Серед студентів, які разом з ним записувалися на філологічні курси, євреїв не було. Так само не було їх у тих студентських товариствах, членом яких був Франко.

Тогочасне русько-українське студентське середовище не було вільне від антисемітських упереджень. Журнал "Друг", іще перед наверненням його редакції в українство, рекламував видання перекладу Талмуда популярно для народа, щоб народ знав, що "жиди думають о нас, в які сіти діявольські усилують запутати каждого християнина".

Поновлення контактів Франка з єврейським світом пов'язано з початками його соціялістичної діяльности.

Галицький соціялістичний комітет, утворений навколо газети "Praca", поклав собі за мету утворити русько-польсько-єврейську робітничо-селянську партію. Відповідно, соціялістичну пропаганду належало вести мовами всіх цих груп. Це була ідея, що сильно відбігала від практики й ідеології більшости европейських соціялістичних рухів. Вони відкидали потребу окремих організацій та окремих видань для пролетаріяту "неісторичних націй" – якими, у випадку Галичини, були русини та євреї.

Натомість позиція галицького соціялістичного комітету імпліцитно визнавала євреїв за окрему націю та ставила їх на один рівень із іншими народами. Вірогідно, ця ідея не належала Франкові чи ще комусь із редакції "Pracy" – тут напевно позначився вплив Драгоманова, який в еміграції вів "культурні війни" з польськими та російськими революціонерами-соціялістами за право "неісторичних націй" на власний соціялістичний рух. Але Франко був одним із найпалкіших її пропагандистів, про що свідчить, зокрема, його популярний виклад програми галицьких соціялістів "Чого хоче галицька соціялістична громада?".

Мало того: Франко доклався до налагодження зв'язків із єврейським робітничим середовищем. У редакції працювало двоє євреїв: брати Людвік та Адольф Інляндери. Франко тісно з ними дружив, а Людвіка характеризував згодом як "щирого приятеля нашої народности, чоловіка наскрізь чесного і з широкою освітою". Людвік Інляндер частково зафінансував видання "На дні" – одного з найвідоміших Франкових оповідань.. Проте, як і інші "поступові євреї", брати Інлендери не надавалися до ролі пропагандистів серед незасимільованої єврейської бідноти.

Як признавався Адольф Інляндер у листі до Михайла Павлика (5 червня 1880 р.) – "Поступових євреїв, котрі могли би зреалізувати проєкт створення окремого жидівського нурту серед робочих євреїв, немає: ті, що є, не можуть називатися євреями, бо не мають відношення до загалу євреїв, а власне з єврейським пролетаріятом, а навіть не могли би з ним порозумітися, бо не знають ані мови, ані звичаїв".

Парадоксальним чином саме Іван Франко завдяки доброму знанню їдишу найбільше приклався до забезпечення "єврейського напрямку" у діяльності галицьких соціялістів, передусім у Бориславі. За час свого вимушеного побуту в околицях Дрогобича у 1881–1883 р. Франко записав пісню, що ходила серед місцевої єврейської бідноти ("капцанів") – і він трактував її як знак появи серед єврейського пролетаріяту класового почуття.

Приклади українсько-польсько-єврейської співпраці на соціялістичному грунті виглядали аномалією на загальному тлі суспільно-політичного життя у Галичині. Антисемітські настрої заторкнули, зокрема, всі орієнтації всередині русько-українського табору.

Священик Степан Качала

Лідер народовців о. Степан Качала писав у брошурі "Політика русинів" (1873), що у стосунках із євреями справа стоїть не так про захист своїх справ, як про саме існування українського народу – настільки швидко він позбавляється своєї власности через єврейські "підступні дії".

Священик-русофіл Іван Наумович безпосередньо пов'язував із єврейськими впливами ступінь деморалізації русько-українського селянства. Найменше її, писав він, серед лемків, найзахіднішої руської етнічної групи, де дуже мало євреїв. Там мало чули про злодія чи шахрая, і значно менше пияцтва, яке точить "здорове тіло Галицької Руси". Натомість найбільше здеморалізованою є Гуцульщина – русини називали її колись своєю "Палестиною, молоком і медом текущею", а тепер це вже справді Палестина Єврейська.

Таке спостереження поділяв соціяліст Михайло Павлик, що сам походив із Гуцульщини. У 1876 р. він писав: "Біда може бути вже незадовго у Галичині із жидами: бачу се і знаю з того, що наші люде кажуть".

Поширення антисемітських настроїв відзначали й сторонні спостерігачі. Анонімний російський мандрівник після відвідин Галичини писав у подорожніх замітках, що хоча релігійної нетерпимости між місцевим християнським і єврейським населенням непомітно, але і поляки, і русини не люблять євреїв. Нелюбов русина глибша і часом виражається у прямому насильстві – бо назагал селяни-поляки рідше стикаються з євреями, аніж русинські селяни. Але коріння антисемітизму в тих і в тих однакові: економічна експлуатація:

"Все известные наблюдатели быта гуцулов, особенно приходские священники, единогласно утверждают, что евреи внесли в среду гуцулов страшную деморализацию и уничтожают их благосостояние. В самом деле, в течении каких-нибудь десяти лет в гуцульских поселениях, особенно, напр., в Жабьем, так размножились евреи, что составляют около 15% всего городского населения. "Где появляется еврей, – говорили мне весьма многие компетентные люди, – там появляется среди гуцулов и бойков пьянство, разврат и крайняя бедность!"

Цит. за "Галичина и Русины. Изъ дорожныхъ замѣтокъ и наблюденій", Вѣстникъ Европы, 1886, сентябрь, с. 126.

Серед галицьких селян у другій половині XIX століття побутувала віра, що нібито наближається день відплати, коли всіх євреїв буде вбито. Селяни плекали надії на новий прихід армії російського царя, що нібито мав дати селянству землю польських панів і дозволити бити євреїв. Михайло Драгоманов після свого візиту до Галичини у 1875 р. згадував слова одного гуцула про майбутню "війну на жидів", котру "може Бог дасть та св. Микола".

Михайло Грушевський та Іван Франко: громадське і приватне

У кожному разі, як писав у 1884 р. анонімний автор зі Львова, антисемітизм є універсальним почуванням, його поділяють усі, від найбіднішого чоловіка до спадкоємця трону, – і цитував недавнє висловлювання останнього, архикнязя Рудольфа, що стосувалися євреїв північної Угорщини (теперішнього українського Закарпаття): "жиючи між простим але чесним народом руським, розпоряджаються після своєї волі і як їм догідніше, а визискуючи його на кожнім кроці і проходячи до власти над ним, провадять єго до погибелі і заким його в ню кинуть, кажуть собі ще служити".

Автор кореспонденції радив у Галичині жидам "сидіти тихо і задовольнятися тим, що всі против них виступають єще в легальний спосіб, маючи тим більше приклад, що в інших краях цілком в інший старано ся їх позбути, як напр. в Росії, Німеччині, або на Уграх, тим більше, що тут, в Галичині, збанок уже переповненний".

Звичайно, всі ці заяви треба брати з великим застереженням: вони засвідчують радше тогочасні гадки християнського населення, ніж реальне становище.

Порівняйте зі спостереженням австрійського етнографа Р.Ф. Кайндля, який довго жив між гуцулів. Він, зокрема, покликається на поширену практику, коли бездітні селяни усиновлювали стороннього і готові були передати своє майно з умовою, що він утримуватиме їх аж до смерти. Дуже часто об'єктом такого усиновлення ставали євреї, бо їх уважали вартими довіри. Серед гуцулів рівно ж не вважалося гріховним вступати у статеві зв'язки з євреями. Набагато більшу нетерпимість гуцули виявляли до зажерливих священиків та євангелістів (останніх не любили за недотримування постів), а найбільше конфліктів було між сусідами – тому, як правило, сусідів не брали за кумів, бо вважалося, що суперечки між кумами – гріх.

лист-співчуття Жидівського суспільно-політичного гуртка у Фрайштадті до Президії Союзу Визволення України з приводу смерті Івана Франка Читайте більше тут.

Важливо однак зауважити, що, популяризуючи русько-єврейську солідарність, Франко заходив у різку суперечність із панівними настроями. Тому не дивно, що його самого та його приятелів називали "жидівськими запроданцями, жидівськими слугами, жидівськими спільниками і Бог зна ще якими жидівськими рідними братами", а самого Франка вважали напівєвреєм.

Фрагмент книги "Пророк у своїй вітчизні: Іван Франко і його спільнота (1856-1886)", Київ, видавництво "Критика", 2006 р. Публікується зі згоди автора.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.