Донецький бліцкриг 1918: від Слов’янська до Микитівки

Від редакції. Нещодавно у видавництві "Залізний тато" вийшла нова книга під назвою "1918. Донецький бліцкриг".

Унікальність цього видання полягає у тому, що вперше в Україні надруковані мемуари генерала Армії УНР Володимира Сікевича, командира групи визволителів донецьких земель у 1918 році. Актуальність же полягає у прикладі як за три тижні можна позбутися окупаційних військ.

"Історична правда" із дозволу керівника проекту Олексія Бешулі публікує уривок з цих спогадів.

Рано наша кіннота подала сигнал до збору, і 21-го квітня вирушила по великій дорозі здобувати козацьку славу. Посередині іде сотня Ляховича, на правому крилі – Запорожці-Дорошенківці, а на лівому Богданівці освітили себе похідними дозорами і заставами, за ними через півгодини рушила уся слов’янська група, з легкою і важкою артилерією.

Для охорони Слов’янська залишаю першу сотню під керуванням Волоха і Виноградова, бо наші союзники німці, вже наробили нам шкоди і треба бути дуже обережними з ними. Вони ведуть себе, не як союзники наші по договору у Бресті, а завойовники України.

Був випадок, що у Слов’янську вони хотіли викинути українську частину з казарм для свого війська. Тільки рішучість нашого коменданта, який погрозив, що буде стріляти, затримало їх від небезпечного виступу.

У другому місці, по доносу якоїсь падлюки, німці уночі арештували цілий відділ броньовиків і всіх разом з комендантом перебили.

Я поїхав за військом автом зараз же за кіннотою. Близько полудня ми прийшли до Краматорівки. Робітники як не з любов’ю, то зі страху нової влади, стрінули нас із хлібом і сіллю, і піднесли кінноті український прапор з написом: "Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!" Сотник Ляхович під’їхав до них, прийняв цей стяг і передав хорунжому і сказав:

– Ми з гордістю приймаємо ваше благословення і будемо все робити, щоб ваше бажання виконати і щоб по цілій Українці скрізь заспівали радісну пісню: ‘‘Ще не вмерла Україна!’’ А це мусить бути, бо військо і робітництво, це непоборима сила. Слава вам і всім робітникам по цілій Україні, які є тої самої думки, що і ви.

Після відпочинку похід рушив далі.

Сумно було дивитися, що цей осередок гігантської сили тепер стоїть. Доменні печі погаслі, і сталь у трубах застигла. Треба зміняти на нове, бо це все нездале. Скрізь тихо; ніде не чути гудків; великі комини не викидають під саме небо хмари диму.

Володимир Сікевич (1870–1952) – український військовий і політичний діяч; генерал-хорунжий. Очолював Слов'янську групу Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, яка звільняла Донбас від російсько-більшовицьких сил

Зі всіх машин знято мідні частини, треба багато роботи, знань і матеріалу, щоб машини пустити в рух. Машини стоять, але це ще хоч біда, але безкровна, бо то машина. А от ті, що при машинах стоять, от там киплять непорозуміння, які використали агітатори, щоб робітництво перетягнути на свій бік.

Річ у тім, що на заводи повернулися з фронту старі робітники, що робили тут до початку війни і домагаються, щоб їх приняли назад до роботи, а ті, що тут тепер робили, і слухати не хочуть і один проти другого з ножами стоять.

Вийшли ми за Краматорівку. Дорога погана; поля незасіяні; кругом шахти, де копають вугілля. І в цих шахтах тихо.

Стало сонце ховатись, а ми в цей час, згідно з диспозицією, дійшли до села Дружківа. Тут Дорошенківці пішли на варту, а увесь загін збирається на відпочинок.

Уже всі застави кінноти приїхали – нема тільки хорунжого Матюшенкова і трьох козаків. Минула година, дві, а про них нічого не чути. В цей час застава Дорошенківців дає знати, що до них прибіг кінь, якого признали за коня гайдамаків – козака Гадюки. Більше нічого не чути.

Ляхович зараз же вислав пластунів шукати тих, що пропали і наказав об'їхати усі сусідні шахти і шукати там, звідкіль кінь прибіг. Довго нічого не знаходили, аж під ранок дають знати, що коло шахти знайшли забитого коня хорунжого, а трохи далі – двох козаків забитих. Трохи пізніше принесли покаліченого хорунжого і козака Гадюку. Я зараз же пішов до них, і вони мені розповіли про свої пригоди.

"Ми були в дорозі на правому крилі; заїхали поміж шахт; куди не подивишся, скрізь криниці з примітивними спусками до середини. Ми їхали один від другого кроків на сто, а я з Шинкарем – іззаду. Така тишина, що заставляє чоловіка дивитися на всі боки.

У цей час чуємо стріл, і Шинкар разом із конем упав. Я скочив з коня, підбіг до них, дивлюсь, куля пробила шию коня і трафила в саме серце Шинкаря. Кінь ще хрипить, а козак уже помер. Шкода коня, а ради нема: витяг револьвер і застрелив коня.

Почав шукати, хто це нам таку шкоду зробив, – коли знову стріл: куля пролетіла, не зачепила нікого. Тоді ми побачили, що небезпечно стояти, як мішень, на одному місці. Почали маячити, тобто все переміняти місце, щоб куля не трафила, бо, видно, стрілець добрий, очевидно військовий.

Етнографічна оглядова карта України, видана у Відні у 1916 році. Автор: Степан Рудницький

У цей час Гадюка покалічений упав, а кінь переляканий утік. Нас залишилося двоє. Я зіскочив з коня; перев`язав Гадюку, якому куля трафила в плече. Тільки я закінчив цю роботу, як і мене щось ударило у ногу.

Я почав її перев’язувати, як вискочив якийсь добродій, а за ним – ціла банда. Підхопили мене попід плечі, а Гадюку так само піднесли до шахтової криниці. Там кинули у клітку і спустили на долину, і мотузки обрізали, щоб ми назад не дісталися.

Сидимо ми на долині; темно, темно, нічого не видко; по стінах вода тече; скрізь мокро. У мене від того, що нас швидко спускали на землю і тому, що доволі крові стратив, почало в голові крутитися, і зорі перед очима бігати.

Посидів трохи і почав думати, що дальше робити. Запалив сірника; не встиг оглянутися, сірник загас. Знову темно. Ще, хвалити Бога, є повітря і є чим дихати. Ну, а як є повітря, то вже добре; будемо шукати звідкіль воно іде.

Вийшли ми з нашої клітки і почали шкандибати, а самі не знаємо в який бік. Рани болять, почалася горячка і трясе мене. Гадюка вернувся до нашої клітки і почав збирати дерев’яні частини. Назбирав трохи і запалив. Вогонь скоро освітив нашу пивницю, але тут знову біда, вогонь горить, а димові нема куди діватися.

Сльози залили нам очі. Став я ще більше приглядатися, і мені померещило, що там десь високо нагорі, якесь світло пробивається. Я про це сказав Гадюці, і ми разом хочемо обміркувати, що робити. Пішли ми в бік, де світло спасіння ворожить.

Каміння сиплеться під ногами; чуємо що вже по воді йдемо. Звернули у другий бік, води менше, і полізли вгору. Дорога дуже тяжка; по дорозі лежать різні дрючки, що колись підпирали стіни і стелю, і пара тачок, що ними возили вугілля; а ми все ідемо і вже добре чуємо свіже повітря.

Гадюка, як гадюка, ліз все дальше догори, а тут вже дорога так завалилась, що іти неможливо а треба лізти, і то така крута, що ніяк не вилізеш. Я почав робити у стіні сходи, а у цей час Гадюка від упливу крові стратив притомність. Я змочив йому водою голову і він трохи прийшов до себе.

Володимир Сікевич

Вікно нагорі вже добре видно, але долізти до нього дуже тяжко. Сидимо і думаємо. Невже нам тут і гинути? Бо якщо сьогодні не виліземото, завтра наші вже будуть далеко, і ми пропадемо!

Наразі почули, що хтось нагорі ходить, і чуємо голос. Я зі всієї сили закричав, але мій голос був таким тихим, що його ніхто не почув. Гадюка вже хотів кинути ручну гранату, але я його вхопив за руку?

– Що ти робиш? Кинеш бомбу, вона завалить пивницю, і нас землею присипле.

Почали свистати, кричати – ніхто не чує. Все затихло. Журба бере ще сильніше. Але за якусь годину ми знову почули голоси і вже близько від вікна. Я, що було сили, свиснув, і чуємо, як нагорі хтось каже:

– Чуєш? Там хтось у ямі свистить!

Добре пізнав голос Боднарчука. Тоді я закричав:

– Це я, Матюшенко, а зі мною Гадюка!

– То чого ж ви там сидите? Ідіть сюди, тут вже нікого нема! – кричать згори.

– Еге, – кажу я, – ви думаєте, якби ми могли рухатися, то ми чекали б на вас? Ми обидва поранені, і нас сюди кинули, щоб їм добра не було, якісь гаспиди. Киньте нам довгий мотуз і потягніть, то ми якось виліземо.

Боднарчук десь поїхав, а за кілька хвилин чуємо його знову коло ями. З’їхались наші хлопці, чути як з коней позіскакували, і щось радяться. За хвилину чуємо, кричать:

– Ми вам кинули мотуз, а чого ви не лізете?

Ми дивимось догори, а там десь високо маячить той мотуз. Я закричав, що шнур закороткий; тоді вони до цього шнура надвязали ще кусок, і ми піймали кінець. Я підв’язав Гадюку і крикнув:

– Тягніть!

Із великим трудом хлопці потягнули Гадюку, бо у нього одна рука була безвладна, і він не міг їм допомагати, і там, де тісно, самому собі давати раду, але хвалити Бога все скінчилось добре, і Гадюка вже нагорі.

Черга стала за мною. Кинули мені шнура, я обв`язав себе кругом поясу, мене потягнули і витягли. Нагорі всі наввипередки розпитували нас, яка то біда нам трапилася і через кого.

Донецькі гайдамаки

Хлопці обшукали кругом всі шахти і ніде нікого ані душі! Та де там знайти! Мені казали, що ще під час спокою в ці шахти втікали злочинці від поліції і роками ніхто їх тут знайти не міг!

Я наказав лікареві оглянути покалічених і негайно вислати до шпиталю у Слов’янськ.

Наші війська вже пішли в дальшу дорогу, попереду – Дорошенківці, в лівій колоні – німці, а в правій – кіннота. Я сів на машину, і ми скоренько їх наздогнали.

Відчувається почуття вояка, що тут десь недалеко мусить бути бій. Дійсно, справдилось. Як грім із неба, десь здалека чути гарматний стріл, за ним – другий, чавун почав різати повітря, вже недалеко шарахнулась велика бомба і підняла до неба хмару землі, піску і каміння.

Наша кіннота сповіщає, що війська Єгорова з’єдналися з робітниками на Горлівці, Микитівці і засіли у примітивні шанці, повитягали багато кулеметів і обсипають німецькі лави, які, як на параді, ідуть на них. Ворог засипає кругом Микитівки всю землю.

Я скоренько під’їхав близько до села і на лінії залізниці, де стояло багато вагонів, виліз на дах одного і почав оглядати поле бійки; бачу, як ворожі гармати б’ють по Горлівці, щоб не допустити туди наші війська.

Я наказав сотникові гарматників, Одинцю, пустити кілька важних снарядів на ворожу гарматну позицію, де гармати стояли у чистому полі. Сотник дуже добре орієнтувався і за кілька хвилин послав їм пару добрих горіхів, які збили з позиції їхню велику гармату, і тим допомогли нашим військам зайняти Горлівку. Про це я вже згадував раніше у статті "Микитівка".

Вступ 1-го Запорізького пішого полку імені Гетьмана Дорошенка до Бахмута, квітень 1918 рік

Загально бій скінчився на нашу користь. Я вислав телеграму до генерала Натієва, військового міністерства і преси:

"Микитівна, Горлівка і Ртутний завод – у наших руках. У німців забито 16, ранених 49; у Дорошенківців забито двох старшин і п’ять козаків, поранено трьох старшин і 9 козаків; у гайдамаків забитий один старшина і 9 козаків, поранених всього 22; у Богданівців поранено двох; у гарматників двох забитих і трьох ранених;

взяли 11 гармат, 22 кулемети, 445 рушниць, 1 прожектор; 49 обозних возів; тисячу полонених. Німці тих, що взяли, повезли до Німеччини. На стаціях стоїть 1,152 наладовані вагони і на землі який мільйон пудів вугілля. Вагони висилаю до Києва.

Німці відправляють під своїм доглядом 500 вагонів антрациту. Найбільше відзначились у цьому бою: полковник Загродський, сотник Ляхович, Новиків, полковник Болотов, кадет Леонід Сікевич, однорічники Дунаєв і Геращенко, козаки Ефименко, Буц і Чорнейко, сотники Савелів і Баїв; списки відзначених козаків вишлють полки окремо. Продовжую наступ на Дебальцеве. – Отаман Сікевич."

Після бою я виставив охорону і дав людям відпочити. Дивлюсь, а кругом нас вже козачня і робітники, що робили в шахтах, купами збираються і ведуть між собою дискусію.

Настрій у всіх напружений. Я придивляюсь до цих людей, що під час війни повтікали з фронту і поховались тут. Тут побачите і москаля, і українця, і поляка, і інших. Ведуть розмову про Україну. В одному місці оратор кричить:

– Ну тепер, слава Богу, ми вільні, і ми собі господарі на нашій землі й у своїй хаті, як казав Шевченко: "Де своя правда і сила і воля."

Читайте також:

Гайдамаки з Донбасу. Як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі"

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

Крим-1918. Визволення півострова за документами Генштабу УНР

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів"

Микола Красовський: від справи Бейліса до розвідки УНР

Ті, що вижили. Портрети 37 крутянців