За лист до Горького – розстріляти! Доля останнього начштабу Армії УНР

Цього листа, який був написаний ще в жовтні 1928 року, за два роки до обшуку, було достатньо, щоб заарештувати Петра Ліпка і звинуватити в антирадянській діяльності. На допитах колишній генерал-хорунжий навіть не намагався в чомусь виправдовуватися, не розкаювався, не відступив від своїх слів і не поступився переконаннями.

Цей лист останнього начальника штабу Армії УНР генерал-хорунжого Петра Ліпка до письменника Максима Горького вартий того, щоб його зацитувати хоча б вибірково.

Петро Ліпко, 1918 рік. Напис олівцем на звороті: "Снят в г. Житомире в 1918 году летом для приложения к удостоверению личности".

Настільки він насичений цікавою інформацією, відвертий, різкий, гнівний, влучний у своїй аргументації й водночас красномовний і публіцистичний.

Це своєрідний крик душі й емоційна рефлексія на радянську дійсність людини, яка уже була не в змозі німотно спостерігати за тим безправ’ям і зубожінням, до якого довела українське село більшовицька влада.

Лист датований жовтнем 1928 року. Досі його ніхто, крім ніжинських чекістів не читав. Хіба що у 1989 році під час перегляду справи на нього могли звернути увагу працівники КГБ. А потім – ще 30 років забуття.

За цей час лист разом з тоненькою слідчою справою, у якій крилася нерозгадана таємниця зникнення Петра Ліпка, перекочував до Державного архіву у Чернігівській області.

У всіх біографічних довідниках його життєпис обривається 1922-м роком, коли він начебто повернувся з еміграції в Україну. І ось щойно вдалося знайти документи, які проливають світло на останні вісім років життя цієї неординарної особистості.

У вітчизняних наукових джерелах про Петра Івановича Ліпка є лише скупі згадки як про хороброго офіцера царської армії, який у 1917 році став на службу Українській державі, був причетний до розбудови українського війська і, зокрема, військової розвідки, керував штабом Армії УНР в один із найважчих періодів її історії.

То було наприкінці 1920 року, коли під натиском більшовицьких військ знесилені частини української армії поступово відходили на захід і були інтерновані польською владою.  

 Обкладинка справи № 11477 Ніжинського окружного відділу ГПУ УСРР зі звинуваченням Ліпка П. І. в антирадянській діяльності. Державний архів Чернігівської обл., фонд Р. 8840, опис 3

Після складання повноважень начальника штабу Петро Ліпко був призначений командувачем Запасних військ УНР. Але це командування тривало недовго. У подальших відомостях про долю Ліпка згадується про таке:

"…за нез’ясованих обставин звернувся у радянське посольство у Польщі, заявивши про своє бажання повернутися до Радянської Росії. На початку жовтня 1922 року виїхав до Радянської Росії. Подальша доля невідома, слідів перебування П. Ліпка в Радянському Союзі виявити не вдалося".

Нині, гортаючи архівну слідчу справу, маємо змогу відстежити ці сліди й останні кроки генерал-хорунжого.

Він справді повернувся з вимушеної еміграції на Батьківщину, зачувши про амністію, оголошену різномастим колишнім противникам радянської влади. Повіривши обіцянкам не чинити перепони тим, хто хоче будувати "нове щасливе життя у вільній країні справжнього народовладдя".

Ліпко народився й виріс у містечку Бірюч Воронезької губернії, давньому козацькому поселенні, що у XVII столітті належало до Острогозького полку Слобідської України.

Петро Ліпко (шостий ліворуч) серед офіцерів румунської армії і колишньої російської імператорської армії, с. Слободзея, 28 листопада 1917 року

Попри це, у Радянській Україні він оселився в селі Браниця Бобровицької волості Козелецького повіту Чернігівської губернії. Звідти походив його козацький рід і там мешкали родичі. Приїхав з дружиною Тетяною і щойно народженим сином Вадимом.

Насампочаток, на новому місці Ліпко прагнув влаштуватися на роботу, що давала б змогу прогодувати сім’ю. Але куди б не звертався, жодних більш-менш прийнятних пропозицій не отримував.

Він працював то охоронцем зсипного пункту Бобровицької заготконтори, то сезонним робітником, то нічним сторожем чи табельником на тій же Бобровицькій цукроварні.

І це колишній генерал з вищою військовою освітою, знанням німецької, французької і польської мов, кавалер семи бойових орденів ще за часів російської імператорської армії, з досвідом командування дивізіями й арміями!

З біографічної довідки Ліпка П. І.

Народився 16 грудня 1876 р. у містечку Бірюч Воронезької губернії. Соціальне походження: із козаків. Закінчив двокласне народне училище у слободі Олексіївка Бірюцького повіту та один рік провчився у Воронізькій учительській семінарії.

Петро Ліпко, начальник штабу Дієвої армії УНР, с. Дзигівка Кам’янець-Подільської губернії, травень 1920 року

Служив рядовим 2-го Закаспійського стрілецького батальйону у місті Ашхабаді [нині Туркменистан – ІП], куди невдовзі повернувся уже підпрапорщиком після закінчення Тифліського піхотного юнкерського училища (1899 р.).

Згодом став підпоручиком і продовжив службу у 108-му піхотному Саратовському полку (Ковно).

У 1904 р. відряджений до діючої Маньчжурської армії і зарахований молодшим офіцером до 2-го Східносибірського стрілецького полку. Брав участь у Російсько-японській війні. У 1908 р. в чині штабс-капітана вступив до Імператорської Миколаївської військової академії, яку закінчив за 1-м розрядом у 1911 р.

Початок Першої світової війни зустрів на посаді старшого ад’ютанта штабу 1-ї Донської козачої дивізії в чині капітана.

Подальша служба проходила в штабі 9-ї армії, де він, попри інші обов’язки, упродовж певного часу мав стосунок до діяльності військової розвідки – був штаб-офіцером для доручень із несенням служби по військовій розвідці у розвідувальному відділі штабу.

За період служби удостоєний орденів Святої Анни 4-го, 3-го і 2-го ступенів, Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, Святого Станіслава 2-го ступеня, Святого Володимира 4-го ступеня з мечами і бантом, мечами до ордена Святого Станіслава 2-го ступеня та орденом Святого Георгія 4-го ступеня.

У серпні 1917 р. став полковником. Після проголошення в Києві Центральною Радою Української Народної Республіки року був призначений командиром українізованого 10-го армійського корпусу (грудень 1917 р.).

Згодом обіймав посади в. о. начальника 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави, помічника начальника розвідчого відділу Генштабу Армії УНР.

Влітку 1919 р. входив до складу військової делегації УНР на переговорах з польським командуванням про досягнення перемир’я, а невдовзі очолив цю делегацію.

У травні 1920 р. призначений начальником штабу Дієвої армії УНР. 5 жовтня того ж року Ліпка підвищили до рангу генерал-хорунжого. З листопада 1921 р. – командувач Запасних військ УНР, що перебували в таборах для інтернованих українських вояків на території Польщі.

 Петро Ліпко (крайній ліворуч) серед українських і польських старшин, м. Рівне, 29 вересня 1919 року

Через нестачу коштів Петро Ліпко дуже бідував, але нічого не міг подіяти. Тоді спробував відшукати знайомих у Москві, з якими навчався в Імператорській Миколаївській військовій академії і яких радянська влада залишила на службі, зокрема і в Військовій академії Робітничо-селянської Червоної армії.

Але сподівання, що вони допоможуть влаштуватися на викладацьку роботу, були марними. На заваді була його служба в петлюрівській армії.

Водночас додав собі клопоту через цю поїздку – потрапив на гачок місцевих чекістів із Ніжинського окружного відділу ГПУ, які почали шукати до нього різні підходи.

У матеріалах архівної слідчої справи зазначається, що Ліпко щоразу уникав надокучливих візитерів, а коли вони спробували натиснути на нього, "почав відповідати листами лайливого характеру".

 Петро Ліпко (крайній праворуч), в еміграції у Польщі, орієнтовно 1921 рік

"Така поведінка Ліпка, – йдеться у одному з документів, – спонукала нас… почати його розробку, причому до нас почали надходити агентурні свідчення про антирадянські прояви Ліпка".

Зрештою, 26 січня 1930 року в скромний будиночок на околиці Носівки Ніжинського округу, де він мешкав упродовж останніх двох років, працюючи землеміром при окружному земельному відділі, прийшли з обшуком.

Найперше, чекістів зацікавили світлини Ліпка серед польських офіцерів. Це був формальний привід зліпити з нього шпигуна, який нібито працював на польську розвідку.

 Петро Ліпко (у центрі нижнього ряду) серед учасників українсько-польських переговорів про укладання перемир’я, 31 липня 1919 року. Саме це фото найперше впало в око гепеушникам

Але фотознімки відійшли на другий план, коли серед різних особистих документів відшукали рукописний лист письменнику Максиму Горькому на чотирьох сторінках і були вражені його змістом.

Це було відверте, різке, гнівне і публіцистичне послання до Горького у відповідь на статтю того в газетах "Правда" й "Известия" під заголовком "Механічним громадянам" СРСР".

Цю статтю пролетарський письменник написав у 1928 році після того, як на запрошення радянського уряду і особисто Йосипа Сталіна відвідав Радянський Союз, де він не був з 1921 року.

Горького упродовж п’яти тижнів возили різними регіонами й демонстрували йому досягнення соціалістичного ладу на заздалегідь підготовлених об’єктах.

Петро Ліпко на штабному автомобілі (крайній ліворуч), літо 1919 року

Після цього він повернувся на орендовану віллу в Італію, де постійно мешкав, і написав цикл нарисів про те, як добре живеться радянським робітникам і селянам, навіть схвально відгукнувся про утримання й перевиховання в’язнів таборів у Соловках.

Низка критичних листів, які надійшли на його адресу від тих самих робітників і селян, які прагнули розкрити очі письменнику на реальну картину, на жаль, ні в чому його не переконали. Понад те, він невдовзі у відповідь написав статтю "Механічним громадянам" СРСР", яка й зачепила за живе Петра Ліпка.

У своєму посланні Петро Ліпко зізнається, що нині й він може зарахувати себе до категорії "механічних громадян", тобто скептиків, песимістів і "ворогів трудового народу", які нібито механічно, формально, а не по духу й за велінням серця, стали громадянами СРСР

Петро Ліпко (анонімно) в листі Горькому по порядку перелічував "досягнення" радянської влади 

А далі на конкретних прикладах розповідає про те, що письменник не побачив: про бідність, безробіття, величезні податки й побори, голодування, про те, що в Кремлі нові правителі зайняли царські палаци, оточили себе, як і їхні попередники, охранкою, міліцією, ГПУ й знущаються над народом і відверто брешуть.

"Розвал сім'ї – це досягнення шосте... Роботу можна здобути лише за протекцією, за кумівством тощо..."

"Брехня, – писав він, – це найбільше досягнення Радянської влади. Брехня від початку і до, напевне, буде до кінця (недалекого вже) Радянської влади… Фабрики робітникам – брехня, земля селянам – брехня, самокритика – брехня, та й усього не перерахуєш, занадто багато часу потрібно.

Це всі тепер зрозуміли, і нікого не переконаєш у зворотному, повірили у запалі гніву народного і прийняли за своїх, а виявилися обманутими. Селяни прямо кажуть з приводу колективізації – це повернення кріпосного права… Всі будемо батраками, всі ходитимемо на вічну барщину".

 "Колективізація – це повернення кріпосного права"

А далі – ніби крик душі: "І горе буде брехунам в судний день, в день народного гніву. Але біда не в цьому, а в тому, що із цієї великої, але нещасної держави, нові хижаки колонію нову утворять".

Петро Ліпко радить Максиму Горькому згадати дні своєї молодості й податися зі свого палацу на буржуазному острові Капрі на дно, в народ.

"І поштовхайтеся там хоча б місяців три як безробітний у радзакладах, – радить він, – ось і дізнаєтеся про всі "досягнення".

І на завершення додає: "А Ви там у Москві нам тлумачите повсякчас про небесне: "підвищення в людях волі до життя, підвищення ненависті до дійсності, успадкованої нами від минулого".

 Виявляється, відомий антирадянський віршик "Славен наш советский герб, ведь в нем молот есть и серп. Хочешь жни, хочешь куй, за работу тебе ***!!" існував уже в 1928 році!

Цього листа, який був написаний ще в жовтні 1928 року, за два роки до обшуку, було достатньо, щоб заарештувати Петра Ліпка і звинуватити в антирадянській діяльності. На допитах колишній генерал-хорунжий навіть не намагався в чомусь виправдовуватися, не розкаювався, не відступив від своїх слів і не поступився переконаннями.

"Кого ви мали на увазі, коли писали, що з Кремля треба вигнати всіх бар-самодурів марксистського штибу?" – запитував у нього слідчий.

"Під цим я мав на увазі радянський уряд", – відповідав він.

Ліпко переживав, що англійці, поляки та французи можуть розшматувати СРСР і висловлював свої поради, як зробити владу ефективною: "вигнати всіх бар-самодурів марксистського штибу

"Стосовно питання про брехню… Що ви цим хотіли сказати?", – цікавилися в нього. – "Я думав цим сказати, що озлоблені селяни піднімуть повстання і швидко повалять Радянську владу".

І нарешті одне з останніх запитань, яке цікавило слідчих: "Про кого ви казали, коли писали: "охранкою останнього радзакладу?""Це я казав про ГПУ", – не криючись, відповідав Ліпко.

Біля цієї фрази у протоколі допиту поставлено три знаки оклику. По суті, це вже був вирок. Слідство тривало недовго. По суті, як такого слідства й не було.

У тоненькій слідчій справі немає жодних свідчень чи документальних підтверджень "антирадянської діяльності" Петра Ліпка, лише лист Максиму Горькому і протокол допиту звинуваченого, датований 3 лютого 1930 року.

Петро Ліпко під час арешту органами ГПУ, січень 1930 року 

А наступного дня Ніжинський окружний відділ ГПУ вже виніс цинічну постанову: "Направити до Судової Трійки при Колегії ГПУ УСРР з клопотанням про застосування до Ліпка найвищої міри соціального захисту – розстрілу".

27 лютого 1930 року ця Судова Трійка винесла очікуваний вирок: "Ліпка Петра Івановича розстріляти". Про дату виконання вироку в справі інформації немає. В архівних документах лише зазначається, що це сталося у березні того самого року.

У серпні 1989 року Чернігівська прокуратура винесла рішення про реабілітацію Петра Ліпка. Цікаво, що у висновку фігурує прізвище "Лінько". Напевне, друкарка зробила помилку. Але передруковувати не стали. Від руки закреслили і вище кульковою ручкою написали: "Ліпко".

Про незнаних борців за незалежність України у ті, радянські часи, ніхто нічого не знав. Їхні прізвища не були на слуху, не фігурували ні в музейних експозиція, ні на меморіальних дошках, ні в шкільних підручниках. Але непідкупний час усе розставляє на свої місця…

Читайте також:

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

Крим-1918. Визволення півострова за документами Генштабу УНР

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів"

Микола Красовський: від справи Бейліса до розвідки УНР

Ті, що вижили. Портрети 37 крутянців

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.