Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Був цей акт виявом його особистих переконань чи став результатом політичних розрахунків і зовнішніх обставин? Зрештою, ким вважав гетьман себе в 1918-му: будівничим української держави чи прибічником "єдиної й неподільної" Росії? 

Відповідь на це питання дозволяють дати свідчення сучасників, а передусім спогади самого П. Скоропадського. Відзначимо, що мемуари П. Скоропадського є надзвичайно цінним історичним джерелом.

Обкладинка спогадів. Кінець 1917 – грудень 1918, що були написані 1919 р.

Написані у 1919 р., практично "по гарячих слідах" подій 1917 – 1918 рр., спогади колишнього гетьмана яскраво відображають його тогочасний світогляд. Хоча на еміграції політичні переконання П. Скоропадського зазнали помітної еволюції, він не скористався можливістю відповідним чином відредагувати свої спогади, які в 1995 р. були вперше опубліковані в повному вигляді.

Аби краще передати світогляд П. Скоропадського, ми подаємо російськомовні цитати мовою оригіналу.

До Лютневої революції 1917 р. Павло Петрович Скоропадський практично не брав участі в політичному житті України чи Росії. Уродженець відомої шляхетської родини, генерал-лейтенант російської армії і колишній флігель-ад'ютант останнього російського царя Николая II, він був передусім військовою людиною.

У 1917 р. П. Скоропадський командував 34-м російським корпусом на Південно-Західному фронті, який було українізовано. Оборона Правобережної України від наступу збільшовичених російських частин наприкінці 1917 р. стала можливою саме завдяки військам П. Скоропадського.

Це принесло йому певну популярність в українському суспільстві. Після вигнання з України більшовиків Скоропадський не брав активної участі у політиці, хоча уважно стежив за суспільно-політичним життям України.

Наприкінці квітня 1918 р. за сприяння німецьких військ відбувся державний переворот, внаслідок якого П. Скоропадський і прийшов до влади в країні.

Полковник Павло Скоропадський з орденом святої Анни на шиї

У спогадах П. Скоропадський зізнався, що був вихований на російській культурі й тому зовсім не відчував ворожості до Росії: "Разница между мной и украинскими кругами та, что последние, любя Украину, ненавидят Россию; у меня этой ненависти нет...

Я хотел Украину, не враждебную Великороссии, а братскую, где все украинские стремления находили бы себе выход. Тогда фактически эта искусственно разжигаемая галичанами ненависть к России не имела бы почвы и в конце концов исчезла бы вовсе".

Усвідомлюючи свій зв'язок з Україною, П. Скоропадський все ж мислив категоріями російської державності й поділяв ідею федерації України з Росією. Він вважав, що лише союз між цими державами забезпечить їх державне існування:

"Я не скрываю, что я хочу лишь широко децентрализированную Россию, я хочу, чтобы жила Украина и украинская национальность, я хочу, чтобы в этом теснейшем союзе отдельных областей и государств Украина занимала достойное место и чтобы все эти области и государства сливались бы в одном могучем организме, названном Великая Россия, как равные с равным".

Фактично, в 1918 р. П. Скоропадський був федералістом і вважав, що українська держава може існувати лише як складова частина майбутньої російської федерації.

Переконаний ворог більшовизму, П. Скоропадський прагнув використати національний рух для подолання соціальної анархії. "Я всегда считал, - писав він у спогадах, - что украинское движение уже хорошо тем, что оно проникнуто сильным национальным чувством, что, играя на этих струнах, можно легче всего спасти народ от большевизма".

Але ставлення гетьмана до незалежності України було доволі скептичним: "Конечно, самостоятельность, которой тогда приходилось строго придерживаться из-за немцев, твердо на этом стоявших, для меня никогда не была жизненна..."

Молебень на київському Софійському майдані після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України, 1918 рік

Справді, П. Скоропадський не міг не рахуватися з позицією Берліну, завдяки підтримці якого він фактично і опинився при владі. Німецькі правлячі кола вважали, що наразі Україна має існувати як незалежна держава, тож гетьман та його уряд назовні демонстрували саме таку позицію.

Вже 30 квітня 1918 р. П. Скоропадський звернувся з листом до Української демократично-хліборобської партії, в якому наголосив:

"Коли в такий мент я взяв владу в свої руки, то це для того, щоб збудувати Україну і до кінця днів своїх бути вірним сином дорогої нашої Неньки і всіма силами боронити державні і національні права українського народу. Прошу і наказ даю вам, брати, вірно і щиро служити незалежній Українській Державі нашій..."

Але національно-демократичні сили сприйняли гетьманський переворот як спрямований проти самої української державності. Не в останню чергу цьому сприяв той факт, що серед учасників перевороту переважали російські офіцери.

Скепсис викликав і склад гетьманського уряду, серед членів якого майже не було представників українських національних партій. "Русофільським монархічним переворотом" назвали гетьманський виступ у своїй спільній заяві українські соціалістичні партії.

На думку національно-демократичної опозиції, "в новий кабінет міністрів ввійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих не-українських груп, які завжди вороже ставились до українського руху і до української державності, поборювали її з усіх сил в ім'я "єдиної, неділимої Росії".

Аби підкреслити неукраїнськість правлячого режиму, опозиційні партії обрали для свого об`єднання назву Українського Національно-Державного Союзу.

Гетьман Павло Скоропадський у супроводі командувача власного конвою Миколи Устимовича, генерального писаря Івана Полтавця й німецьких офіцерів біля дверей будинку на вул. Катерининській (нині - Липська, 16) 2 /16

Гетьманському урядові довелося навіть переконувати українське суспільство в тому, що "не може бути мови про прагнення нового Правительства до подавления української національности, її мови, культури й державності".

Відомий український громадсько-політичний діяч Д. Дорошенко згадував, як під час особистої зустрічі гетьман запевняв, що його метою є побудова в Україні міцної самостійної національної держави.

Утім, чимало сучасників (в тому числі й вищих посадовців гетьманського режиму – М.К.) сприймали подібні заяви лише як данину П. Скоропадського "офіційному українству".

Близькому оточенню гетьмана або ж тим, кого він вважав вартим своєї довіри, доводилося чути з вуст П. Скоропадського заяви зовсім іншого змісту.

Так, під час приватної бесіди з російським генералом А. Лукомським у середині травня 1918 р. гетьман заявив, що він зовсім не є "щирим українцем" і всі його зусилля спрямовані на встановлення в Україні ладу і створення міцної армії.

Коли ж Росія позбудеться більшовизму, пояснив Скоропадський, він перший підніме голос за об’єднання з Росією, оскільки чудово розуміє, що Україна не може бути самостійною державою. За словами гетьмана, лише тиск Німеччини в цьому питанні змушує його вдавати з себе "щирого українця".

Ще цікавіша розмова у П. Скоропадського відбулася з міністром народної освіти М. Василенком – відомим російським громадським діячем і членом партії кадетів. Останній відверто заявив гетьманові, що не вірить у самостійність України, вважає звязки між Україною та Росією нерозривними й лише вдає з себе українського державника.

Про цю розмову М. Василенко розповів В. Вернадському, який і занотував її зміст до свого щоденника. П. Скоропадський у спогадах лише вказав, що за національними переконаннями М. Василенко був "вполне подходящим человеком".

Авто з гетьманом Павлом Скоропадським біля ґанку гетьманського палацу на вул. Інститутській, 40 у Києві. Будівля не збереглася – підірвана польськими військами при відступі з міста в травні 1920-го

У "неворожій" до росіян державі П. Скоропадського не було місця для Галичини. На сторінках своїх спогадів колишній гетьман не приховував скептичного ставлення до уродженців Західної України, яких вважав культурно чужими "російським українцям".

Особливо негативне ставлення у нього викликала "фанатична ненависть" галичан до Росії. Це зайшло свій вияв у липні 1918 р., під час анулювання таємного протоколу до Брестської мирної угоди.

Підписаний в лютому 1918 р. дипломатами УНР та Австро-Угорщини, цей документ став справжнім тріумфом української дипломатії й гарантував Галичині й Буковині автономію в складі Австро-Угорщини. Укладення протоколу стало важливим кроком до національного визволення західноукраїнських земель.

Але австрійський уряд на початку липня 1918 р. прийняв рішення анулювати протокол. Посол Австро-Угорщини в Києві граф Й. Форгач отримав доручення довести це рішення до відома гетьмана П. Скоропадського.

Під час зустрічей з Форгачем гетьман висловив думку, що українці ніколи йому не пробачать, якщо він дозволить зруйнувати велике національне досягнення таємного протоколу до Брестської угоди.

Але при цьому Скоропадський запевнив Форгача, що особисто він не лише проти національного відродження Галичини, але й вітає все, що перешкоджає цьому, оскільки галичани являють собою "дуже незручний елемент".

П. Скоропадський заявив Й. Форгачу, що офіційно "з сумом" приймає до відома заяву про анулювання таємного протоколу, але особисто цим дуже задоволений. Та коли в середині липня 1918 р. протокол було анульовано, інформація про це все ж потрапила до часописів і набула розголосу. Українські політичні партії, в тому числі й у Галичині, рішуче засудили цей акт, звинувативши П. Скоропадського у зраді національних інтересів.

Аби відвести від себе шквал критики, гетьман дав дозвіл на відновлення в українській армії славнозвісного військового формування Січових стрільців, що складалося переважно з галичан.

Січові Стрільці. Вправи з гарматою.

Незабаром ще один інцидент викликав обурення українського суспільства. 19 серпня у німецьких часописах з'явилось інтерв'ю прем'єр-міністра Української Держави Ф. Лизогуба, у якому той начебто заявив про наміри гетьманського уряду вступити у федерацію з Росією.

Це сталося під час візиту Ф. Лизогуба до Берліна. Одразу вибухнув скандал. Ф. Лизогуб зробив спростування, пославшись на неточність перекладу. Гетьман пояснив все це непорозумінням, але пропозицію національної опозиції звільнити Ф. Лизогуба з посади прем'єр-міністра відхилив.

Ці події лише посилили негативне ставлення українських партій до гетьманського режиму взагалі та до особи П. Скоропадського зокрема. Деякі україеські діячі сприймали П. Скоропадського як прихованого російського шовініста і ворога українства, інші – як політичного авантюриста.

Подібні суб'єктивні оцінки часто робилися людьми, що не були особисто знайомі з гетьманом. Більш влучною, на нашу думку, є характеристика, яку дав йому один із найуславленіших українських воєначальників доби визвольних змагань Є. Коновалець:

"На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що П. Скоропадський – це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що Гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої розмови з ним до наступної зробив великі поступи;

майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад і вказівок".

Візит українських урядовців до Берліна. Зліва направо: голова Ради Міністрів Федір Лизогуб, посол Української Держави в Берліні барон Теодор фон Штейнґель, товариш міністра закордонних справ Олександр Палтов. Вересень 1918 р.

Коли восени 1918 р. стало очевидним наближення поразки Центральних держав у Першій Світовій війні, в Україні надзвичайно зросла активність російських політичних партій.

Українські політики навіть почали побоюватися, що гетьман тепер відкрито перейде до політики об'єднання з Росією. Це змусило національно-демократичну опозицію замислитись над можливістю співпраці з гетьманським режимом, аби запобігти подібному розвитку подій.

Судячи з усього, П. Скоропадський розглядав переговори з національно-демократичними силами як тактичний хід, що давав йому змогу уникнути відкритої конфронтації з українськими партіями і водночас продовжувати реалізацію власного політичного курсу.

14 жовтня він прийняв делегатів російського Союзу хліборобів, які закликали гетьмана до об’єднання України з Росією. П. Скоропадський погодився з делегатами, в свою чергу порадивши їм набратися терпіння. У приватній розмові з представником російської Добровольчої армії гетьман так висловив свій погляд на ситуацію:

"Я русский человек и русский офицер. Силою обстановки мне приходится говорить и делать совершенно не то, что чувствую и хочу - это надо понимать... Я определенно смотрел и смотрю – и это знают мои близкие, настоящие русские люди, - что будущее Украины в России.

Но Украина должна войти как равная с равной на условиях федерации. Прошло время командования из Петербурга – это мое глубокое убеждение. Самостийность была необходима как единственная оппозиция большевизму: надо было поднять национальное чувство..."

Гетьман Павло Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту до Берліна у вересні 1918 р.

Політична криза призвела наприкінці жовтня 1918 р. до формування нового уряду, до складу якого увійшли представники опозиційного Українського Національного Союзу.

Проте останні отримали в складі уряду далеко не ключові міністерські портфелі й були позбавлені можливості впливати на питання "великої політики". 30 жовтня преса опублікувала заяву прем`єр-міністра Ф. Лизогуба про те, що новий уряд всіма силами відстоюватиме самостійність та суверенність України.

Чи були ці слова щирими? Цікавий запис у своєму щоденнику зробив російський вчений і громадський діяч В. Вернадський, який перебував у ці дні в Києві й підтримував контакти з правлячими колами: "Нынешнее министерство подставное. Палтов (товариш міністра закордонних справ. – М. К.) говорил, что они будут его занимать мелочами. Политика сейчас у гетмана".

Справді, П. Скоропадський в цей час приступив до активного проведення власного політичного курсу. 3 листопада відбулась його зустріч на ст. Скороходово на Полтавщині з отаманом Всевеликого Війська Донського генералом П. Красновим.

У приватній бесіді вони обговорили сучасну політичну ситуацію і шляхи боротьби з більшовиками. У спогадах П. Краснов так передав слова П. Скоропадського:

"Вы, конечно, понимаете, что я, флигель-адъютант и генерал свиты Его Величества, не могу быть щирым украинцем и говорить о свободной Украине... Не может быть и речи о возвращении к империи и восстановлению императорской власти.

Здесь, на Украине, мне пришлось выбирать – или самостийность, или большевизм, и я выбрал самостийность. И право, в этой самостийности ничего худого нет. Предоставьте народу жить так, как он хочет..."

Очевидно, під ’’самостійністю" гетьман мав на увазі лише децентралізацію й перебудову Росії на засадах федерації. Адже головним завданням, яке поставили перед собою П. Скоропадський і донський отаман під час зустрічі, було ’’установление более дружеских отношений, слияние отдельных частей разбившейся России, объединение для общей борьбы с большевизмом, борьбы для освобождения России".

Гетьман Павло Скоропадський та прем'єр-міністр уряду Української Держави Федір Лизогуб із соратниками. 1918 р.

Зміст розмов П. Скоропадського з П. Красновим не вдалося зберегти у таємниці. У пресі з'явилися повідомлення про хід, цілі й завдання цієї зустрічі, що викликало неабияке занепокоєння серед українських партій.

Змушений знову заспокоювати своїх опонентів, П. Скоропадський 5 листопада офіційно заявив, що у відносинах з найближчими сусідами України та іншими світовими державами стоятиме несхитно на грунті самостійної й незалежної Української Держави.

Але подібні заяви вже не могли заспокоїти українських політиків. Більшість з них вирішили, що П. Скоропадський прагне лише використати український національний рух як противагу більшовизму, аби забезпечити підгрунтя для відновлення російської держави.

11 листопада Німеччина підписала перемир`я в Комп`єні й Перша світова війна скінчилася. Перемога держав Антанти додала впевненості усім прихильникам відродження "єдиної й неподільної" Росії. Коаліційний уряд у Києві було розпущено.

Реакція опозиції була миттєвою – представники Українського Національного Союзу на таємному засіданні обрали п'ятичленну Директорію для керівництва збройним повстанням проти гетьманської влади.

14 листопада 1918 р. з'явилася грамота гетьмана про федерацію України з майбутньою, небільшовицькою Росією:

"Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди здавна були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися.

На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць... їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії.

В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності".

 

Гетьман Скоропадський

Таким чином, гетьман П. Скоропадський відмовився від державної незалежності України й остаточно обрав курс на побудову всеросійської федерації. Новий уряд було сформовано з представників проросійських партій та організацій.

Сьогодні можна сперечатися про виправданість чи невиправданість підписання гетьманом грамоти про федерацію. Та поза всяким сумнівом, цей крок відображав політичні переконання самого П. Скоропадського у 1918 р.

У всеросійській федерації, до складу якої мала увійти й Україна, гетьман вбачав не лише порятунок Росії й України від більшовизму, але й запоруку їхнього державного буття.

"Россия может возродиться только на федеративных началах, а Украина может существовать, только будучи равноправным членом федеративного государства," – писав П. Скоропадський у спогадах.

"В грамоте я ясно высказал то, что давно хотел, но не мог раньше", - сказав гетьман у розмові 16 листопада з російським білогвардійцем В. Маркозовим.

Протигетьманське повстання за кілька днів охопило практично всі терени України. Директорія проголосила відновлення Української Народної Республіки. В переважній більшості повітових і губернських центрів було цілковито знищено гетьманську адміністрацію.

Уже наприкінці листопада 1918 р. військо Директорії, основу якого складали Січові стрільці, оточило Київ. В цих умовах виявилося, що федеративний курс гетьмана так і не отримав підтримки з боку російських політичних сил, які прагнули лише до відновлення "єдиної й неподільної" Росії.

Хоча російські офіцерські загони в Києві підпорядковувалися установам гетьманського уряду, члени цих військових формувань не приховували презирства до "опереткового" гетьманського режиму. Призначені П. Скоропадським воєначальники також дистанціювалися від федералістського курсу гетьмана взагалі та від його особи зокрема.

Почесна Варта Січових Стрільців. Листопад 1918 року

Такий стан речей справляв гнітюче враження на П. Скоропадського. Особливе занепокоєння у нього викликало відкрите цькування українства російськими партіями, яке розпочалося після появи федеративної грамоти.

"Я неоднократно некоторым влиятельным лицам указывал на всю ошибочность такого поведения, просил прекратить эти нападки. Но ничего не помогало, - згадував Скоропадський. - Все они считали, что украинство вообще не существует, что это кучка лишь подкупленных немцами людей. Раз немцы ослабели, больше незачем считаться и с украинцами".

Сплеск великодержавного шовінізму серед тих політичних сил, на підтримку яких гетьман найбільше розраховував, засвідчив примарність сподівань на поміркованість російських партій в національному питанні.

Облога Києва завершилася перемогою республіканських військ. Зламавши опір нечисленних офіцерських дружин, війська Директорії увійшли 14 грудня 1918 р. до Києва.

Супротивники УНР потрапили до полону або ж були змушені переховуватися. П. Скоропадському вдалося таємно, разом з німецькими військами, що евакуювалися з України, виїхати до Німеччини.

Павло Скоропадський на еміграції

Крах гетьманського режиму засвідчив кризу федералістської ідеї, яка не знайшла підтримки серед українського чи російського політикуму. Доба революційної радикалізації суспільства не сприяла популярності компромісних ідей.

Як зазначав із подивом П. Скоропадський у спогадах, "среди всех окружавших меня людей... было так мало лиц, которые в вопросе о том, как мыслить Украину, которую мы создали, мыслили бы ее так, как я".

Тож наслідки власних політичних рішень дорого коштували колишньому гетьманові: оголошений поза законом, майже однаково чужий всім політичним силам і залишений ними напризволяще разом зі своїми федералістськими переконаннями, він був змушений шукати притулку за кордоном.

Дивіться також:

Гетьманоміка. Про фінанси Української Держави

1918: гетьман Скоропадський з кинжалом і в автомобілі. ВІДЕО

Хто зібрав для Петлюри "петлюрівців". Отаман і його армія

Наречена Гетьманича. Про трагічну любов сина Скоропадського

1918: гетьманський уряд приймає парад Лубенського полку. ВІДЕО

Як Вернадський заснував для гетьмана Академію наук

Інші матеріали за темою "Українська Держава"