Книги Буття. Як створити націю

Чому Шевченко, який залишив Україну ще підлітком і виховався у Петербурзі як особистість, художник та поет, вирішив писати українською, а не російською — мовою петербурзьких вулиць та художніх салонів?

9 березня 2018 року професор Сергій Плохій нагороджений Шевченківською премією. З люб’язного дозволу автора та Видавництва "Клуб сімейного дозвілля" публікуємо розділ книжки "Брама Європи", який присвячений творцям української модерної нації.

Український національний гімн довгий час починається словами "Ще не  вмерла Україна…" , що навряд чи назвеш оптимістичним початком для будь-якої пісні.

Але це не єдиний гімн, чиї слова не надихають оптимізмом. Польський національний гімн теж починається з подібного рядка: "Jeszcze Polska nie zginęła" ("Ще не  загинула Польща").

Слова польського гімну написані 1797 року, а український з’явився 1862-го, тож цілком зрозуміло, хто на кого впливав. Але звідки такий песимізм чи радше пасивно-агресивний оптимізм?

В  обох випадках  — і польському, й українському — образ смерті нації або держави випливає з досвіду подій кінця XVIII століття: поділів Польщі та ліквідації Гетьманщини.

Як і багато інших гімнів, польський спочатку був маршевою піснею, написаною для польських легіонів, що билися під командуванням майбутнього імператора Франції Наполеона Бонапарта, у його Італійських походах.

 Ян Генрік Домбровський

Ця пісня була спочатку відома як "Мазурек Домбровського", за ім’ям командувача польських військ Яна Генріка Домбровського.

Багато польських легіонерів, у тому числі й сам командир, узяли участь у повстанні Костюшка, і слова пісні мали піднімати дух після знищення їхньої держави учасниками поділів Речі Посполитої.

В офіційній редакції Державного Гімну він починається зі слів "Ще не вмерла України і слава, і воля…".

Другий рядок пісні стверджує, що Польща не загине, "доки ми живемо". Зв’язавши націю не  з  державою, а  з  тими, хто вважав себе її частиною, польський гімн дав надію не лише полякам, а й представникам інших бездержавних націй.

Нове покоління патріотів у Польщі та Україні відмовилося сприймати біди попереднього століття як остаточний вердикт для своїх народів. І польські, й українські діячі пропагували нове розуміння нації як демократичної спільноти, створеної громадянами-патріотами, а не як територіальне утворення.

У першому десятилітті ХІХ століття Наполеон та його солдати принесли ідеї нації та народного суверенітету до решти Європи у  своїх піснях та на вістрях багнетів.

1807  року мрія польських легіонерів стала на крок ближчою до втілення, коли після поразки Пруссії французький імператор створив Герцогство Варшавське на польських землях, анексованих цією державою під час поділів Польщі. Для поляків випала чудова нагода відновити свою державність. 1812  року, після вторгнення Наполеона до Росії, серед російських поляків зросла підтримка французького агресора, якого вони вважали визволителем.

Адам Міцкевич, видатний польський поет цієї епохи, відобразив хвилювання польської шляхти під час наступу французької армії на території сучасної Білорусі у своїй епічній поемі "Пан Тадеуш", що й досі вивчається у польських (але не в білоруських) школах.

"Є слава, — говорить один із героїв поеми, — значить, буде і Річ Посполита!" ("Jest słwa, więdzie I Rzeczpospolita!").

1815 року, вступаючи до Віленського університету, Міцкевич записався як Адам Наполеон Міцкевич. На той час сподівання поляків на відновлення Речі Посполитої знову були зруйновані. Наполеон, Домбровський і їхні французькі та польські війська відступили з Російської імперії, зазнавши поразки.

Трохи більше ніж за рік російські війська взяли Париж, у той час як Наполеона відправили у вигнання на острів Ельба. Але не все було марно. Віденський конгрес (1814—1815), що вирішував долю післянаполеонівської Європи, відновив Польщу на мапі континенту.

На уламках Герцогства Варшавського, створеного Наполеоном, з додаванням деяких земель, які перед тим анексувала Австрія, конгрес заснував Королівство Польське. Воно повинно було мати того ж правителя, що і його могутній сусід, Російська імперія, і російською називалося царством, а не королівством.

Цар Олександр I надав йому права автономії і привілеїв, про які жодна інша частина імперії не могла й мріяти. Катерининська Доба розуму, що передбачала імперську уніфікацію та стандартизацію адміністративних і юридичних практик, завершилася; повернулася епоха спеціальних домовленостей.

Ті, хто втратили свої привілеї, дивилися на поляків із заздрістю. Серед таких були й еліти колишньої Гетьманщини.

Але якщо новітній польський націоналізм зростав під крилом Наполеона, його український "колега" проявив себе під антибонапартівським прапором.

Під час наполеонівських війн російські імперські часописи почали публікувати перші патріотичні вірші, написані не  російською, а  українською. Один із перших з’явився 1807 року під назвою "Ага! Чи ти вже нахапався, катюжний сину, Бонапарт?"

Так чи інакше, Наполеон пробуджував місцевий патріотизм та національні почуття.

Серед українців, які готові були битися з  Наполеоном зі зброєю в руках, був і засновник сучасної української літератури Іван Котляревський. Уродженець Полтавщини в колишній Гетьманщині, він сформував козацький загін, щоб приєднатися до боротьби.

Хата Івана Котляревського в Полтаві. Малюнок Тараса Шевченка

Син дрібного урядовця, Котляревський навчався у богословській семінарії, працював домашнім учителем, навчаючи дітей знаті, служив у російській імперській армії, взявши участь у Російсько-Турецькій війні 1806—1812 років.

1798 року, перебуваючи на військовій службі, він опублікував першу частину своєї бурлескно-травестійної поеми "Енеїда", створеної на основі "Енеїди" Вергілія, де основними героями були не греки, а запорозькі козаки.

Як і слід було очікувати від справжніх запорожців, вони розмовляли народною українською. Але вибір мови для поеми здається логічним тільки в  ретроспективі.

 Анатолій Базилевич. З циклу ілюстрацій "Енеїди" Івана Котляревського, 1960-ті роки

В Україні кінця XVIII століття Котляревський був піонером — першим, хто написав великий поетичний твір народною мовою.

Чому він так зробив?

Немає жодних вказівок на те, що він намагався зробити політичну заяву будь-якого роду. Насправді вибір ним жанру бурлеску показує, що він скоріше "бавився" з мовою та сюжетом, ніж намагався створити якусь серйозну роботу. Але Котляревський явно мав літературний талант і бездоганно відчував дух часу.

Наприкінці XVIII століття інтелектуали всієї Європи формували уявлення про націю не лише як державний устрій із суверенітетом, інвестованим у народ, а й як культурну єдність — сплячу красуню, пробуджену національним відродженням.

У Німеччині Йоганн-Готфрід Гердер базував своє нове розуміння нації на мові та культурі. В інших країнах Західної та Центральної Європи ентузіасти, яких пізніше назвуть фольклористами, збирали народні казки та пісні або вигадували їх, якщо не було "хороших" зразків.

У Великобританії Джеймс Макферсон, "першовідкривач" стародавнього барда Оссіана, успішно вписав ірландський фольклор до шотландського національного міфу.

Котляревський написав першу частину "Енеїди", коли "шкаралупа" церковнослов’янської мови, що домінувала в російській імперській літературі попередньої доби, розпадалася й руйнувалася, дозволяючи літературам, тією чи іншою мірою основаним на народній мові, торувати собі шлях до публіки.

Росія знайшла свого першого, насправді великого поета в Олександрові Пушкіні; Україна отримала власного в особі Котляревського.

Урочистосте відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві.  Фото: Михайло Фріденталь, 1903 рік

 

Якими б не були його справжні мотиви використання української мови, Котляревський ніколи не пошкодував про свій вибір. Він написав ще 5 частин "Енеїди". Також він був автором 5 п’єс, написаних українською, серед них "Наталка Полтавка" — любовна історія, дія якої відбувається в українському селі. Мова батьківщини Котляревського — Полтавщини — стане основою літературної української мови для носіїв численних українських діалектів від Дніпра до Дону на сході та до Карпат на заході. Разом із Котляревським народилася нова література.

Ця мова отримала свою першу граматику 1818 року, коли була видана "Граматика малоросійського наріччя" Олексія Павловського. Наступного року вийшла з друку перша збірка українських народних пісень, видана Миколою Церетелі (Цертелєвим).

Твори Котляревського могли б залишитися просто приміткою в історії літератури, такою собі цікавинкою, якби не творчість десятків та сотень талановитих послідовників. Не всі з них писали українською мовою, але більшість були романтиками й поділяли захоплення фольклором та традиціями, характерне для ХІХ століття, та його акцентування більш на емоціях, ніж на раціоналізмі Просвітництва.

Місцем народження українського романтизму став Харків, де 1805 року імперський уряд заснував університет, запросивши на вакантні місця професорів з усієї імперії.

 Харківський Університет. Листівка початку ХХ століття

Бути професором у ті часи означало виявляти цікавість до місцевої історії та фольклору, а Харків мав багаті традиції.

Він був адміністративним та культурним центром Слобідської України, заселеної українськими козаками й селянами-втікачами за часів Богдана Хмельницького.

Наприкінці XVIII і на початку ХІХ століття ця земля часто згадується як "Україна". Не дивно, що перший літературний альманах, який почав видаватися там 1816 року, мав назву "Украинский вестник".

 

Хоча він і  видавався російською, до друку приймали й україномовні тексти, а на його сторінках автори обговорювали питання української історії та культури. Зосередженість літературних інтересів романтиків на козацькій минувшині, що вже проявляється в "Енеїді" Котляревського, була підтверджена й  готовністю харківських авторів використовувати та популяризувати найвпливовіший на той момент український історичний твір — "Історію Русів".

Авторство цієї праці з історії українського козацтва приписують православному архієпископу XVIII століття Георгію Кониському, але справжній автор (чи  автори) походив з нащадків козацької старшини в  Стародубському полку колишньої Гетьманщини.

Автор "Історії" був стурбований нерівністю між козацькими старшинами та російським дворянством і в більш широкому сенсі доводив рівність між Малою та Великою Росією  — ця стара тема вже була представлена в козацьких творах XVIII століття, але тепер була порушена в той спосіб, що більше відповідав настроям епохи романтизму та ранньому націоналізму.

"Історія Русів" зображувала козаків як окрему народ-націю та прославляла їхнє минуле, описуючи героїчні вчинки українських гетьманів, їхні битви та смерть від рук ворогів. Ворогами та лиходіями в цій оповіді були зазвичай представники інших національностей: поляки, євреї, росіяни.

"Історія Русів" запалювала уяву поетів та письменників-романтиків з усієї імперії.

У Санкт-Петербурзі до їх числа належали Кіндрат Рилєєв, Олександр Пушкін та Микола Гоголь; у Харкові головним пропагандистом загадкового тексту був професор місцевого університету Ізмаїл Срезневський

 Ізмаїл Срезневський

Як і Макферсон до нього, він не соромився створювати власний фольклор. Але якщо Макферсон використовував для цього ірландські міфи, Срезневський знайшов натхнення в "Історії Русів".

Ця праця, що стала надзвичайно популярною на теренах колишньої Гетьмащини в 1830—1840-х роках, зробила надзвичайно важливий внесок в історію українського націотворення, перетворивши історію козацького стану на розповідь про зростання національної спільноти.

Колишня Гетьманщина забезпечила ключовий історичний міф, культурну традицію та мову, що стали будівельними блоками для створення новітньої української нації. Вона ж забезпечила й  "будівників".

Автор "Енеїди" Іван Котляревський, видавець першої збірки українських народних пісень Микола Цертелєв і автор першої граматики української мови Олексій Павловський  — усі походили з  Гетьманщини.

Причина такої популярності або навіть домінування еліт колишньої Гетьманщини на початкових стадіях розбудови української нації була доволі простою: територія козацької держави була єдиним регіоном України ХІХ століття, де землевласницькі еліти належали до тієї самої культури, що й  місцеве населення.

Польські шляхтичі-католики або полонізована українська шляхта домінували в політичному та культурному житті австрійської Галичини й російських Волині, Поділля та Правобережної України. У південних степах, колонізованих в епоху Катерини II, керівна еліта була російською етнічно або культурно.

Нащадки старої Гетьманщини опинилися в авангарді битв за нову націю майже без конкуренції.

Не дивно, що козацькі землі дали цій нації не лише свою мову, а й назву "Україна".*

Якщо початок українського національного будівництва (деякі науковці називають його етапом збирання спадщини) почався під час наполеонівських війн і відразу після них, то другий його етап, що призвів до формулювання політичної програми нового національного руху, почався під впливом польського повстання 1830 року.

У цього повстання були свої передумови. Відповідно до рішень Віденського конгресу 1814—1815 років, Олександр I, ліберальний правитель Росії, який додав до свого титулу російського імператора титул польського царя, дав новій території одну з  найліберальніших конституцій у  Європі.

Але невдовзі цар довів, що є імператором не лише за титулом. Лібералізм Олександра минув, щойно європейські держави визнали його суверенітет над королівством. Його представники часто ігнорували польський парламент, скорочували свободу преси й нехтували іншими громадянськими свободами, наданими царем.

Коли незадоволені молоді поляки створили підпільні організації, поліція почала їх переслідувати. Ситуація лише погіршилася після повстання декабристів 1825 року, коли російські військові офіцери, деякі з яких нале- жали до відомих родів козацької старшини, підняли свої підрозділи проти влади, вимагаючи ухвалення конституції. Повстання було придушене, започаткувавши 30-річне консервативне правління імператора Миколи І.

У листопаді 1830 року заколот молодих польських офіцерів переріс у повстання, що охопило решту королівства, а також колишні польські володіння в нинішній Литві, Білорусі та Україні.

Повстанчий корпус був відправлений з Польщі на Волинь, і повстання підхопила польська шляхта Волині, Поділля та Правобережної України.

Керівники повстання закликали українських селян приєднатися до них, навіть обіцяючи звільнення від кріпацтва. Імперія натомість використала свою військову перевагу для придушення повстання.

 Адам Міцкевич

Багато його лідерів, учасників та прихильників, у тому числі Адам Міцкевич, втекли з Польщі, здебільшого до Франції. Ті, кому пощастило менше, завершили своє життя в  російських в’язницях або в засланні.

Листопадове повстання не тільки мобілізувало польський патріотизм і націоналізм, але також викликало сильну націоналістичну реакцію з російського боку.

Російський імперський патріотизм, що набув чіткої антифранцузької спрямованості під час наполеонівських війн, тепер став запекло антипольським.

Люди рівня Олександра Пушкіна повели ідеологічну атаку на польських повстанців та їхніх французьких прибічників.

Один із його віршів, "Наклепникам Росії", закликає французьких захисників польської справи залишити розв’язання російсько-польського конфлікту самим слов’янам.

У  польському повстанні Пушкін побачив загрозу для російських володінь далеко за межами Королівства Польського. На його думку, це була в тому числі боротьба за Україну.

У  вірші, написаному на честь захоплення російськими військами бунтівної Варшави, Пушкін писав:

 Олександр Пушкін. Автопортрет

Куди відсунем стрій твердинь?

За Буг, до Ворскли, до Лимана?

За ким залишиться Волинь?

За ким вся спадщина Богдана?

М’ятежні визнавши права,

Чи відійде від нас Литва?

А Київ наш, що злотом сяє,

Цей пращур руських городів,

Чи він з Варшавою з’єднає

Святиню всіх своїх гробів?

Під час Листопадового повстання Пушкін навіть планував написати історію "Малоросії". Поразка повстання поховала ці плани.

Захист України та інших колишніх польських володінь від західних (а  особливо польських) впливів став лейтмотивом російської політики в регіоні протягом десятиліть після повстання.

Тепер імперія Романових була готовою "пустити коріння" в нових землях і використовувати російський патріотизм та новонароджений націоналізм для захисту своїх територіальних надбань.

Сергій Уваров  

Саме тоді імперський міністр освіти граф Сергій Уваров сформулював основи нової російської імперської ідентичності: самодержавство, православ’я і народність. Якщо перші два елементи тріади Уварова були традиційними орієнтирами імперської російської ідеології, третій був визнанням нової ери зростання націоналізму.

"Народність" Уварова була не загальним визначенням, а стосувалася конкретно тільки східних слов’ян. Він писав, що ці три принципи "сформували окремий характер Росії і належать лише Росії". Вони "збирають в одне ціле священні залишки російської народності". Цю народність складали росіяни, українці та білоруси.

Хоча історики й досі сперечаються щодо змісту, вкладеного Уваровим у його тріаду, її зрозуміла й проста структура створює хорошу основу для обговорення імперської політики в її захід- них прикордонних регіонах.

Ідеальний підданий Романових мав бути не лише лояльним до імперії (чого вистачало в Добу розуму),а  ще й  росіянином та православним.

Польське Листопадове повстання поставило під сумнів лояльність українських селян до імперії. В  очах імперських урядовців селяни, без сумніву, були росіянами, але часто не православними — більшість населення новопридбаних територій залишалася уніатами.

Тому, щоб забезпечити лояльність до імперії та створити ідеальних царських підданих, їм потрібно було навернути уніатів на православ’я, щоб зламати релігійну солідарність між шляхтича- ми-католиками та селянами-уніатами.

Тактика, що застосовувалася для досягнення цієї мети, по суті, була дзеркальним відображенням методів Берестейської унії.

Замість того щоб навертати уніатів до своєї віри на індивідуальній основі, уряд та його прихильники серед уніатського духівництва зроблять усю церкву православною, приблизно так, як це зробили польські урядовці щодо уніатської церкви наприкінці XVI, а потім знову на початку XVIII століття.

1839  року уніатський церковний собор, скликаний прихильниками нової унії за підтримки уряду, оголосив про "возз’єднання" з  Російською православною церквою і  попросив благословення царя.

Імператор схвалив це прохання і ввів до регіону війська, щоб перестрахуватися на той випадок, якщо нова унія викличе повстання. Більш ніж 1600  парафій і,  за деякими оцінками, понад 1,5 мільйона парафіян в Україні та Білорусі були "навернені" в православ’я за одну ніч.

У Білорусі, на Волині, Поділлі та чималій частині Правобережної України православ’я та народність були об’єднані для служби самодержавству.

Це був початок довгого процесу "оправославлення" колишніх уніатів, що супроводжувався їхньою культурною русифікацією. Оскільки православні семінарії використовували російську як мову навчання, церковна еліта наверталася не лише від уніатства до православ’я, а й від української або русинської до російської народності.

 Захоплення Арсеналу у Варшаві у 1831 році. Картина Марцина Залеського

Набагато складнішим і  важчим був процес боротьби "за серця й уми" світських еліт, які мешкали на територіях, що перебували у сфері польського повстання. Спочатку імперія застосовувала звичну тактику: інтеграція польської шляхти до складу імперії без шкоди для її правового чи землевласницького статусу.

Імператор Олександр використовував польських аристократів та інтелектуалів для просування ліберальних реформ.

 Адам Єжи Чарторийський

Особливо корисним був польський внесок у галузі освіти, де Польща зробила відчутний прогрес перед тим, як 1795 року її знищили сусіди.

Нащадок польської аристократичної родини, князь Адам Єжи Чарторийський зіграв ключову роль у створе ні нової освітньої системи в  українських губерніях імперії.

Протягом першого десятиліття ХІХ століття він був радником Олександра й кілька років фактично очолював російську зовнішню політику.

Олександр також поклав на Чарторийського керівництво Віленським навчальним округом, з центром у Віленському університеті, під юрисдикцією якого перебувала значна частина Західної України.

Інший польський аристократ, Северин Потоцький, очільник Харківського навчального округу, з центром у Харківському університеті, опікувався рештою України.

Створення обох університетів та розвиток системи державних шкіл у регіоні були одними з головних досягнень реформи, що проводилася під керівництвом першого міністра освіти царської Росії, випускника Києво-Могилянської академії Петра Завадовського.

Якщо на початку ХІХ століття Петербург і проводив якусь національну політику, то вона базувалася на ідеї слов’янської єдності росіян (до яких відносили й українців) і поляків. Та після Листопадового повстання ситуація змінилася.

Адам Чарторийський, який керував Віленським навчальним округом до 1823  року, у  грудні 1830-го став лідером польського революційного уряду.

Пізніше зі свого номера-люксу в готелі "Ламберт" у Парижі він керував діяльністю "Великої еміграції", як називали учасників повстання, які втекли на захід.

 Северин Потоцький

Альянс між російською аристократією та польською католицькою шляхтою завершився.

Те саме сталося і з розвитком імперської освіти, що ґрунтувався на участі та відданості поляків.

Імператорський уряд прийняв виклик культурної війни, кинутий лідерами Листопадового повстання, розпочавши заходи з русифікації України та інших колишніх польських територій імперії.

Граф Уваров прагнув розвивати російськомовну освіту й  культуру на противагу домінуючій польській культурі національних окраїн.

1832 року був закритий Віленський університет, що певний час змагався з Оксфордом за кількістю вступників. Уряд більше не збирався терпіти заклад, що розглядався ним як осередок польського націоналізму.

Інші освітні заклади, засновані поляками в регіоні, також зачинили свої двері, серед них і ліцей у місті Кременець на Волині. Уряд передав багату бібліотеку ліцею, колекцію скульптур, дерева та кущі з ботанічного саду до Києва, де 1834  року було відкрито новий імперський центр освіти, що мав замінити Віленський університет.

Новий університет назвали на честь князя Володимира Великого  — першого православного самодержця і  до того ж росіянина, як це стверджувала офіційна історіографія.

 Київський Університет та Бесарабська площа

Імперські можновладці прагнули перетворити Київ, місто, де було лише 35 тисяч мешканців і яке Пушкін називав "одряхлілим" у порівнянні з Варшавою, на бастіон імперії та російськості на європейському культурному кордоні.

Вони відновили православні церкви відповідно до імперських смаків того часу і заборонили євреям жити в місті, а також побуду вали нові бульвари й вулиці, і на мапі стародавнього міста з’явилися нові назви. Одних жандармських вулиць було дві — Велика та Мала, що відображало символічну та практичну значущість поліції для режиму та його стабільності на околицях.

1833 року новий київський, волинський та подільський губернатор, відправлений до Києва з інструкціями "злити" Правобережжя з  рештою імперії, запропонував спорудити пам’ятник князю Володимиру. Микола I особисто розглянув пропозицію. Йому сподобалася ця ідея.

На втілення проекту пішло 20 років, але 1853 року місто врешті-решт отримало свій пам’ятник. Сьогодні він стоїть не біля університету, як це спершу планувалося, а на березі Дніпра, а його ідеологічний зміст та історичне значення мають ряд інтерпретацій — від символу російсько-української релігійної та етнічної єдності до увічнення пам’яті про засновника першої української держави.

Мало хто сьогодні усвідомлює, що цей пам’ятник спочатку уособлював імперські претензії на колишні польські володіння на правобережжі Дніпра. Заснування нового університету в Києві (третього на українських землях після Львівського й Харківського) було важливим поворотним пунктом в історії регіону.

Основною метою університету була підготовка місцевих кадрів для поширення російського впливу й пропаганди російської самосвідомості на Правобережжі. Крім того, уряд створив археологічну комісію, завданням якої був збір та публікація рукописів і документів, які мали встановити, що Правобережна Україна, Поділля та Волинь історично були російськими землями.

Усе почалося, як і планувалося. Місцеві таланти, в основному нащадки козацьких старшин та сини священиків і дрібних урядовців з  колишньої Гетьманщини, приїхали до Києва, щоб долучитися до роботи нових інституцій та взяти участь в інтелектуальній боротьбі з традиційними польськими ворогами козацтва.

Але до кінця 1840-х років імперська влада опинилася в небезпечній для неї ситуації: університет та археографічна комісія, задумані як бастіони боротьби з поляками за російську самосвідомість, стали розсадниками нової самосвідомості й нового націоналізму.

У лютому 1847 року студент права Київського університету Олексій Петров звернувся до Київського навчального округу з доносом на таємне товариство, метою якого було перетворити Російську імперію на республіку.

Слідство, розпочате за заявою Петрова, викрило підпільне братство Святих Кирила та Мефодія, назване на честь християнських місіонерів, які передали слов’янам не лише нову релігію, а й новий алфавіт. 

 Микола Костомаров

До його складу увійшли професор історії Київського університету Микола Костомаров (пізніше він стане засновником модерної української історіографії) та новопризначений викладач малювання Тарас Шевченко.

Народжений у сім’ї російського дворянина у  Воронезькій губернії, на кордоні зі Слобідською Україною, Микола Костомаров часто підкреслював, що його мати була українською селянкою.

Він не дуже згадував про батька, оскільки в середині ХІХ століття київські інтелектуали цінували вихідців із селянства, бо всі вони хотіли працювати на народ і бути до нього якомога ближче.

Жоден із членів братства не мав кращих народницьких характеристик, ніж побратим Костомарова Тарас Шевченко. Народжений 1814  року в  сім’ї селян-кріпаків у  Правобережній Україні, молодий Шевченко потрапив до двору багатого польського поміщика та вперше вирушив до Вільна, а  потім до Санкт-Петербурга як член його прислуги. 

Там Шевченко проявив себе як художник. Інший український художник у Санкт-Петербурзі, Іван Сошенко, "відкрив" його, коли він малював у  знаменитому Літньому саду міста.

Шевченка познайомили з деякими провідними діячами тогочасної російської культури, у тому числі Василем Жуковським (найбільш відомим у Росії поетом до Пушкіна) і засновником російського романтичного мистецтва Карлом Брюлловим.

 Тарас Шевченко

Робота Шевченка, його особистість та життєва історія справили таке враження на творчу спільноту Санкт-Петербурга, що її представники вирішили будь-що звільнити його з кріпацтва.

Вони купили його свободу за 2500 рублів — вражаючу суму як на той час; кошти взяли, продавши з аукціону портрет Жуковського, що його спеціально для цього намалював Брюллов.

Шевченко став вільною людиною в 24 роки. Він виявився не  тільки талановитим художником, але й  видатним поетом. 1840 року, за два роки після здобуття свободи, Шевченко опублікував свою першу збірку віршів під назвою "Кобзар".

Ця назва стане його другим ім’ям для наступних поколінь. Хоча збірку й видали в Санкт-Петербурзі, написана вона була українською мовою.

Чому Шевченко, який залишив Україну ще підлітком і виховався у Петербурзі як особистість, художник та поет, вирішив писати українською, а  не російською  — мовою петербурзьких вулиць та художніх салонів?

Серед безпосередніх причин можна назвати вплив на Шевченка його українських знайомих у Санкт-Петербурзі, які допомогли йому звільнитися.

Один із них, уродженець Полтави на ім’я Євген Гребінка, якраз завершував український переклад поеми Олександра Пушкіна "Полтава" (1709). Здається, Гребінка твердо вірив, що українці повинні мати літературу, у тому числі перекладні твори, написані власною мовою.

Перше видання "Кобзаря"

 

1847 року Шевченко пояснив, чому пише українською, у передмові до нового видання "Кобзаря":

"Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило.

Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. …А на москалів  не  вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а  ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди".

Шевченка не переконував приклад Миколи Гоголя, уродженця колишньої Гетьманщини, який став засновником сучасної російської прози, з  його книгами на українські теми, у  тому числі "Тарасом Бульбою".

"Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав", — писав Шевченко. Ці приклади його не переконували.

"Чому В. С. Карадж[ич], Шафар[ик] і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали?" — писав він про провідних діячів сербського та словацького культурного рухів.

"Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної".

 

Шевченко написав ці слова після того, як покинув Санкт-Петербург і  переїхав до України, де спілкувався з  членами Кирило-Мефодіївського братства.

Якщо ми не знаємо, чому Іван Котляревський, засновник сучасної української літера- тури, писав українською мовою, Шевченко в  передмові до Кобзаря не залишив жодних сумнівів щодо власних мотивів та мотивів його друзів і послідовників. Вони черпали натхнення в панслов’янському русі на початку ХІХ століття, що став відповіддю на пангерманізм тієї епохи.

Вони вважали, що Україна відстає в розвитку своєї мови, літератури й культури, але також припускали, що мають що запропонувати іншій частині слов’янського світу, якщо тільки її сини, такі як Гоголь, поставлять свій талант на службу власній країні.

Вони уявляли Україну вільною республікою в ширшому слов’янському союзі.

Микола Костомаров написав програмний документ братства під назвою "Книга буття українського народу".

Костомарова надихнула "Книга народу польського й польського пілігримства", що в  ній Адам Міцкевич представляв польську історію як історію месіанських стверджень та страждань польського народу.

За Міцкевичем, польський народ повстане з могили та врятує всі поневолені народи.

Костомаров призначав цю роль для України, чиї козацькі витоки робили її унікально демократичною та егалітарною: на відміну від росіян, українці не мали царів і, на відміну від поляків, не мали шляхти.

Члени Кирило-Мефодіївського братства оспівували козацьке минуле, прагнули скасування кріпацтва і виступали за перетворення імперії на федерацію рівноправних республік, одною з яких мала б стати Україна.

Товариство мало небагато членів і проіснувало не більше року. Його учасників невдовзі заарештували — Костомарова за кілька днів до одруження, а  Шевченка під час приїзду до Києва, куди він прибув на весілля свого друга.

Деякі імперські чиновники побачили в діяльності братства зародки нової і потенційно небезпечної тенденції. Вони описували ці підозрілі ідеї як "сепаратистські", і сам імператор назвав їх наслідком паризької пропаганди (малися на увазі впливи польської еміграції).

Але інші вважали, що члени братства були вірними підданими імперії, справжніми захисниками Русі від польських впливів, які просто занадто далеко зайшли у  своєму малоросійському патріотизмі, і тому їх не слід карати надто суворо.

Зрештою, чиновники вирішили виголосити відносно м’які вироки, щоб не привертати занадто багато уваги до членів братства й не підштовхувати українофілів (термін, що з’явився в урядових колах у середині ХІХ століття) до союзу з польським національним рухом.

Російські урядовці представили прагнення братства як "об’єднання усіх слов’ян" під скіпетром царя. Його справжню програму тримали в секреті навіть від найвищих чиновників імперії. Костомарова засудили на рік в’язниці. Інші члени братства отримали терміни ув’язнення від 6 місяців до 3 років або були відправлені на заслання зазвичай працювати на чиновницьких посадах у віддалених губерніях.

Найтяжчий вирок Микола І виніс Шевченкові, відправивши його служити рядовим до імперської армії протягом довгих 10 років без права писати й малювати.

Імператора вразили особисті нападки на нього та його дружину в Шевченкових віршах і малюнках. Шевченко вважав самодержавство відповідальним за тяжке становище його народу та Батьківщини, якою вважав не Росію, а Україну.

Його твори таким чином атакували два з трьох елементів уваровської "офіційної народності": самодержавство та народність.

Його православ’я також було не імперського взірця. Через свої твори та діяльність Костомаров, Шевченко та інші члени Кирило-Мефодіївського братства започаткували те, що ми зараз називаємо українським національним проектом.

Вони вперше використали знахідки збирачів старожитностей, фольклористів, лінгвістів для того, щоб сформулювати політичну програму, що призведе до створення національної спільноти.

 Пам'ятник Миколі І перед червоним корпусом Київського Університету

Встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку у Києві, 1939 рік

 

Протягом наступного  століття ідеї, пропаговані членами братства та представлені широкій аудиторії в  пристрасній поезії Шевченка, спричинять глибокі перетворення в Україні та всьому регіоні.

Найбільш очевидною ознакою цієї зміни сьогодні є пам’ятник Шевченку перед головним корпусом Київського університету. Він замінив статую засновника університету імператора Миколи I.

Дивіться також:

Апостол незалежності. Тарас Шевченко в матеріалах ОУН та УПА

Шевченко неполіткоректний: москалі, німота і "полукацапи"

"30-мільйонне українське море..." Теоретик сіонізму про ювілей Шевченка

"Шева" живий! Кобзар як приклад успішності та стилю

Тарас Григорович мав дружину і дітей. Про казахську родину поета

"Шевченко - крёстный отец украинского национализма"

Всі матеріали ІП за темою "Шевченко"

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.